СИСТЕМНА БЕЗСИСТЕМНІСТЬ

— Від тебе несе димом цигарок...

— Можливо, це може стати свідченням того, що я існую...

Діалог з фільму

Наближення ювілею незалежності України, безперечно, є приводом для підбиття підсумків та оцінок пройденого шляху. Десять років в наш динамічний час — термін, хоча і недостатній для завершення процесу державотворення, проте і немалий. Повноцінна держава, як і будь-який інший соціальний організм, повинна сформувати інформаційну, енергетичну та захисну оболонки. Натомість маємо іноземну військову присутність на власній території та несформований інформаційний простір, односторонньо відкритий для зовнішньої інформекспансії. Проте особливої уваги заслуговує тема енергетичної незалежності. Чільне місце в загальному комплексі питань посідає енергоресурсна складова.

15 лютого виповнилось вісім років з часу прийняття Кабінетом міністрів за часів прем’єрства Л.Кучми постанови «Про будівництво нафтоперевалочного комплексу», яка передбачала спорудження терміналу в порту Південний потужністю 40 млн. тонн нафти на рік та введення в дію першої його черги на 12 млн. тонн у 1994 році. Мета — створення інфраструктури для ввезення в Україну нафти з альтернативних джерел.

На той час перспективи видобутку каспійської нафти були ще доволі туманними. Тому будівництво термінального комплексу спочатку було зорієнтовано на реалізацію планів отримання близькосхідної нафти та її транзит в Європу через територію України. В 1993 році було підписано першу угоду про імпорт нафти з Ірану.

Наявність термінального комплексу дозволяла б, окрім всього, збільшити обсяги транзиту російської нафти, який здійснюється через Одесу. Це також дуже важливо з позиції збільшення транзитної значущості України та збереження залежності РФ від української нафтотранспортної інфраструктури. Таке становище збалансувало б нафтову залежність України від Росії її транзитною залежністю від України.

Проте, як усім добре відомо, термінал у Південному та нафтопровід Південний—Броди, зорієнтовані на перевалку альтернативної нафти, будуються до цих пір. Імпорт іранської, як і будь-якої іншої нафти з-за меж СНД, лишається на папері. Завантаженість українських нафтопереробних заводів постійно знижувалась впродовж 90-х років. Якщо 1991-го року було перероблено 53,8 млн. тонн нафти, в 1995 — 16,3 млн.тонн, то в 2000 — лише 8,5 млн.тонн. Між тим для необхідного задоволення потреб економіки в нафтопродуктах на українських НПЗ щороку повинно перероблятись щонайменше 30 млн. тонн нафти. Хронічна недозавантаженість нафтопереробки призводить до деградації НПЗ та як наслідок — необхідності виводу з експлуатації їх потужностей. Якщо десятиліття тому вітчизняні НПЗ могли переробляти 62 млн. тонн нафти щороку, то нині їх потужності не складають і 50-ти. Очевидно, що подібні тенденції грають на руку лише трейдерам, що імпортують готові нафтопродукти.

Тому визначення головою Єврокомісії Романо Проді під час його минулорічного візиту до Києва перспективи України, як «стратегічного транспортного вузла та центру виробництва нафтопродуктів у Східній і Центральній Європі», можливо, й є баченням Брюсселем важливої ролі нашої країни в сфері транспортування й переробки нафти, проте з огляду на «досягнення» 90-х виглядає ілюзорним. Хоча Україна мала всі передумови для того, щоб стати таким важливим центром. На сьогодні вона хіба що зберегла транзиторну функцію в транспортуванні російської нафти. Поки що.

За 2000 рік нафтотранспортними підприємствами здійснено перевалку 64 млн. тонн нафти. З них — експортна (в основному, російська та частково — казахстанська) нафта становила 56,4 млн. тонн, а для потреб нафтопереробки України — 7,6 млн. тонн переважно давальницької сировини. Таким чином, за 2000 рік транзитні обсяги перекачки нафти в загальному обсязі складають 88,1%, а на нафтопереробні підприємства України було спрямовано лише 11,9%. Така диспропорція у співвідношенні транзитних обсягів та обсягів для власних потреб (особливо, коли вся нафта надходить з одного джерела) є небезпечною. У випадку різкого зниження транзиту нафти, під загрозою може опинитись і забезпечення нафтою власних підприємств внаслідок критично низької завантаженості нафтопроводів.

Росія минулого року експортувала 127,6 млн.тонн нафти. До 40% російської експортної нафти було транспортовано саме через Україну. В Росії вважають, що подібний рівень залежності від українського транзитного напряму є неприпустимо високим. Очевидно, це їхнє право — визначати межі припустимого. Так, наприклад, Росія вважала, що надмірно залежить від портів балтійських країн в перевалці нафти. В 1999 році розпочалась реалізація давнього проекту створення Балтійської трубопровідної системи (БТС).

На перший погляд, спорудження БТС з терміналом в Приморську, під Петербургом — справа для Росії доцільна: країна набуває додаткових експортних потужностей та унезалежнюється від латвійського Вентспілса і литовського Бутінге. Проте аналіз проекту БТС породжує сумніви в його доцільності. На думку російських фахівців з нафтовидобувних компаній, новий термінал позбавлений сенсу, якщо виходити з потенціалу нарощування російського нафтового експорту. За даними Міністерства енергетики РФ, на даний час існуючі експортні потужності завантажені далеко не повністю. Тому економічної доцільності у створенні додаткових нафтотранспортних потужностей у Росії не існує. Тим більше, що відшкодовувати витрати на їх будівництво доведеться компаніям-продуцентам за рахунок збільшення монополістом «Транснефтью» тарифу на транспортування нафти. Російська ж преса не без сарказму зазначала, що РФ має більше труб, ніж нафти для них.

Подібною виглядає й ситуація з проектом нафтопроводу Суходольна—Родіонівська в обхід України. Як і у випадку з БТС, а також з нафтопроводом в обхід Чечні, домінуючими є чинники неекономічного характеру. Проте, це реальність, з якою доведеться рахуватись. Неважливо, чим керуються у Москві, коли ухвалюють рішення будувати обхідну трубу. Важливо те, що це рішення прийняте, і рано чи пізно його реалізують. Навряд чи варто мати ілюзії, що вдасться переконати російське керівництво не будувати обхідний трубопровід. Максимум, чого можна досягти, — це зафіксувати існуючий статус-кво на більш-менш тривалий період. Але для того, щоб адекватно зреагувати, необхідно зрозуміти, чим загрожує Україні «обхідна активність» Росії.

Ще в листопаді 1999 року комісія Експертної ради при уряді РФ визнала доцільність будівництва нафтопроводу Суходольна—Родіонівська в обхід України. Росія, на відміну від України, хоча й повільно, проте наполегливо і цілеспрямовано працює над створенням додаткової нафтотранспортної інфраструктури. Мета — унезалежнення від України в сфері транспортування нафти з одночасним збереженням і навіть посиленням енергетичної залежності України від Росії. Тому логічним продовженням стало листопадове 2000 року розпорядження уряду РФ щодо будівництва обхідного нафтопроводу. Все це засвідчує, що робота російського уряду має системний характер. Аби впевнитись у цьому, достатньо познайомитись із проектом документу з вельми однозначною назвою — «Енергетична стратегія РФ».

Навряд чи системність можна назвати невід’ємною рисою стилю роботи українських урядовців.

Нині, на тлі заяв високих посадовців у Москві та Києві про урегульованість всіх проблем з Україною в енергетичній сфері, росіяни здійснюють комплекс підготовчих робіт до будівництва обхідної магістралі. Безпосередньо будівництво не потребує багато часу: на думку фахівців, нафтопровід може бути збудований протягом року.

За таких обставин Україна ризикує через кілька років — по мірі нарощування потужності обхідної магістралі — опинитися із «сухими трубами» для чотирьох вітчизняних нафтопереробних заводів — за відсутності технічної можливості отримати нафту з альтернативних джерел. Це означатиме колапс найбільшого нафтотранспортного підприємства України «Придніпровських магістральних нафтопроводів» та серйозні труднощі з забезпеченням сировиною 4 з 6 українських НПЗ з усіма наслідками, що випливають як для економіки держави, так і для її енергетичної безпеки. Внаслідок повномасштабної реалізації проекту Суходольна — Родіонівська нафтотранзитний потенціал України може бути «вирублений» більш ніж на 70%.

Доволі дивним виглядає те, що на тлі активних приготувань російської «Транснефти» до будівництва обхідної гілки, український уряд демонструє «олімпійський спокій». Зовні складається таке враження, ніби там і не здогадуються про існування розпорядження уряду РФ № 1686-р від 29 листопада 2000 року.

Не менш дивною є й поведінка уряду щодо проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору. Мета проекту — не тільки диверсифікувати постачання нафти в Україну, але й збільшити її транзитний потенціал та запобігти негативним наслідкам від реалізації Росією обхідного нафтопроводу. Проте обрана бюджетна модель реалізації українського маршруту транспортування каспійської нафти, протидія його комерціалізації та створенню міжнародного нафтотранспортного консорціуму, ігнорування прем’єр-міністром рішень Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2000 року призводять до деградації проекту.

Звичайно, переможних реляцій не бракує. За кожної нагоди урядовий координатор ЄАНТК Л.Буняк нагадує про додаткові укладені кілометри труб та чергові «трудові звершення», а також повідомляє про нову дату остаточного завершення робіт на 670-кілометровій магістралі, які тривають вже п’ятий рік. Все, що зміг зробити уряд для ЄАНТК минулого року — це прийняти постанову про виділення 1,2 млн. грн. (!) Ситуація аналогічна 1999 року, коли урядовою постановою передбачалось виділення аж 4 млн. грн. на добудову терміналу Південний, проте не надійшло ані копійки. Очевидно, що подібна ситуація матиме місце і в поточному році.

Для порівняння: будівництво лінійної частини нафтопроводу Тенгіз — Новоросійськ довжиною 1580 км та потужністю 28 млн.тонн нафти щорічно (для чого було створено Каспійський трубопровідний консорціум за участю восьми компаній з шести країн) тривало один рік і п’ять днів. Було освоєно 2 млрд. долл. капіталовкладень...

Мав рацію постійний представник Президента у Верховній Раді Р.Безсмертний, коли в інтерв’ю жовтневому числу «ДТ» зауважив: «Якщо усе буде відбуватися так, як у 2000 році, то на українському маршруті можна буде поставити велику крапку».

2000 рік згаяно. Саме «урядом реформаторів» зіпсовано імідж країни в очах польських та американських потенційних партнерів, зацікавлених у транспортуванні каспійської нафти через Україну та Польщу, посіяно сумніви щодо доцільності взагалі мати справи з Україною в проекті ЄАНТК.

До того ж росіяни намагаються реалізувати проект інтеграції систем нафтопроводів «Дружба» з тим, щоб максимально використати їх вільні потужності для збільшення обсягів експорту своєї нафти на 5 млн. тонн.

Для України таке завантаження нафтопроводу «Дружба» означає унеможливлення транспортування ним неросійської нафти, що може подаватися з терміналу Південний по споруджуваній магістралі Південний—Броди.

Відсутність чіткої позиції уряду України щодо захисту інтересів держави в такій важливій сфері, як транзит нафти, провокує витіснення України на периферію уваги провідних гравців європейського енергетичного поля. Та й Росія, яка погано розуміє мову компромісів, коли вони не підкріплені вагомими аргументами, не буде рахуватись з послабленою внутрішньополітичною кризою Україною. А тим часом приклад системного і послідовного захисту власних інтересів у нафтотранзитній сфері наочно демонструє Литва — використовуючи конкуренцію російських компаній.

Проте й Україна має достатньо аргументів для відстоювання своїх інтересів. Союзниками (як це не дивно на перший погляд) у цьому можуть виступити… російські компанії-продуценти, котрих зовсім не захоплюють «обхідні» плани «Транснефти», адже зрештою саме їм доведеться відшкодовувати прожектерство російського нафтотранспортного монополіста. До того ж, обхідна магістраль б’є і по них, адже критичне зниження обсягів транспортування нафти унеможливить її доставку на низку НПЗ України, що перебувають у власності російських компаній. А ці компанії мають цілком конкретні плани розвитку в Україні.

Зокрема «Тюменська нафтова компанія» (ТНК) має намір відкрити на теренах України до кінця 2002 року 300—350 АЗС. Також ТНК розглядає можливість поновлення використання нафтопродуктопроводу Лисичанськ—Трудова—Армавір для транспортування на південь Росії дизельного палива з ЛиНОСу (обсягом до 1 млн. тонн щороку). «ЛУКойл» планує розширити в Україні мережу власних АЗС до 100 одиниць. Цю компанію цікавить і можливість спорудження нафтобази у центрі України.

Очевидно, що в Україні на урядовому рівні повинна бути вироблена система чітких принципів у відносинах з російськими компаніями в нафтовому секторі. І не тільки в нафтовому, адже безсистемність об’єктивно не може протистояти системі.

Вирішення проблеми обхідних магістралей потребує скоординованих, професійних та, можливо, жорстких і сміливих дій у відносинах з РФ, як Президента, так і прем’єр-міністра. Чи можливо це за умов, коли ми бачимо ослабленого внутрішньою кризою Президента, м’яко сповзаючого в обійми глухого «стратегічного партнерства»? Чи є усвідомлення того, що кожен крок назад буде коштувати кількох років, аби врешті надолужити згаяне?

І чи розуміє опозиція, що декларує свою прозахідну орієнтацію, власну роль у цьому стратегічному сповзанні? Політика — це не зведення рахунків, а боротьба з діями та ідеологіями. Чи когось з опозиції за останні роки поцікавив, приміром, переговорний процес щодо розподілу Чорноморського флоту та умов його перебування на території України? Істотне потепління до України з боку командуючого ВМФ РФ В.Комоєдова — це свідчення істотного позитиву чи критичного негативу? Можливо, відповіді на ці та подібні запитання могли б засвідчити, що являє собою опозиція.

І чи усвідомлюється те, що дивіденди за «касетного скандалу» отримала поки що лише одна сторона — геополітично занепокоєне керівництво РФ? Отримала з рук національно-демократичної опозиції та розвинутих європейських демократій. Схоже, лише американці, які тривалий час дистанціювалися від українських проблем, прорахували напрямок розвитку «касетного процесу». Без сумніву, рівні професіоналізму, системності та методичності в діяльності нового політичного керівництва РФ незрівнянно вищі, ніж керівництва попереднього. Це потребує такої ж системності, консолідованості та цілеспрямованості в діях керівництва України у двосторонніх відносинах з Росією.

Щодо нафтотранзитної теми, наостанок варто підкреслити, що Україна не може дозволити собі розтринькувати транзитний потенціал, це одне з небагатьох, що залишилось після «складання» ядерної зброї. Слова Дж.Рокфеллера, сказані в ХІХ столітті — «Хто контролює нафтотранспорт, той тримає в руках і видобуток, і переробку нафти» — лишаються актуальними і в столітті ХХІ. Російське керівництво, схоже, це чітко розуміє. А українське?