Руда: реприватизація чи реконструкція

З приходом до влади нової команди завжди виникає запитання: «Яким буде новий курс?» Особливо після такої бурхливої кампанії, як нинішня.

З одного боку, неодноразово заявляли, що не буде масового переділу власності. Про це говорив і Віктор Ющенко. З іншого боку — повсякчас малюються сценарії, які навдивовижу нагадують цей самий переділ.

Голова Спеціальної контрольної комісії парламенту з питань приватизації Валентина Семенюк (і один із основних кандидатів на пост нового глави ФДМ) узагалі пропонує проводити реприватизацію в тому разі, «якщо міська, обласна рада бачать необхідність реприватизації». Дослівно: «Вони це обгрунтовують і надсилають подання до Кабінету міністрів. Той відкрито проводить економічні оцінки. Потім відбувається затвердження цих об’єктів у сесійній залі».

Відверто кажучи, таким шляхом можна зайти дуже далеко. Бажаючих врегулювати фінансові потоки на свою користь не бракуватиме. Адже всі вони живі люди — і мери, і чиновники, і навіть депутати. Врешті-решт, у всіх є родичі... Отже, шквал «економічно обгрунтованих звернень» просто гарантований. Фактично це і є сценарієм заміни одних олігархів на інших.

Проте це означатиме кінець ринкової економіки: тему «забрати й поділити» ми вже проходили з цілком відомим результатом. У будь-якому разі бажання розвивати власний бізнес, знаючи, що в будь-який момент його власника можуть «економічно обгрунтовано виставити», — заняття глибоко на любителя. Особливо в галузях, що потребують вкладення довгострокових інвестиційних ресурсів.

З цим уже зіштовхнулася гірничо-металургійна галузь. Пригадайте грудневу дискусію з приводу експорту руди, коли не раз лунали заклики до перегляду приватизації «Укррудпрому».

При цьому економічним обгрунтуванням було те, що кільком меткомбінатам не вистачало кілька мільйонів тонн руди, а купувати її дорожче не хотілося. У результаті розгорнулася кампанія з закликами «заборонити» й «переділити».

І що особливо цікаво: все це стосувалося галузі, приватизацію якої спеціально проводили за окремим законом саме з метою уникнути загрози корпоративних конфліктів. Причому закон був підтриманий основними політичними силами країни — за нього голосувала й «Наша Україна», і «Регіони України».

Щоправда, лихо не без добра. Було привернуто увагу до реальних проблем галузі, від ритмічної роботи якої залежить економіка країни. А проблем у ній предосить.

Спочатку про гарне. 2005 року гірничорудні підприємства України мають видати 56,95 млн. тонн товарної продукції.

Узгоджено баланс поставок залізорудної сировини, достатній для виробництва 32,8 млн. тонн чавуну. Нагадаємо: поставки на внутрішній ринок торік планувалися з розрахунку виробництва 31 млн. тонн чавуну.

Усього ж у поточному році передбачається поставити металургам 40,3 млн. тонн залізорудної продукції проти 36,0 млн. тонн у 2004-му.

На експорт планується поставити 16 млн. тонн залізорудної сировини, що на 1,9 млн. тонн менше, ніж 2004 року. При цьому питома вага експорту становитиме 30,4%.

Вивозитися в основному буде та сировина, пропозиції якої на внутрішньому ринку перевищують попит. Приміром, пропозиції аглоруди перевищують попит усередині країни на 7,1 млн. тонн, котунів — на 6,9 млн. тонн.

Проте зовсім райдужна картина не вийде. Знос основних фондів усіх ГЗК має критичний характер. На початок 2004 року середній знос активної частини фондів становив 76,5% (загальний — 69,2%). При цьому на КЗРК він узагалі перевищив 82,0%.

За таких темпів, якщо не вдасться залучити відповідні інвестиції, уже на початок 2010-го, тобто через п’ять-шість років, знос активної частини фондів досягне 100%.

Лише на просте відновлення основних виробничих фондів для досягнення усталеного у світовій практиці рівня зносу 50% необхідно впродовж десяти років інвестувати в галузь додатково 2,3 млрд. грн.

Відповідно до проекту Національної програми розвитку гірничо-металургійного комплексу України на період до 2010 року лише на підтримку діючих потужностей залізорудних підприємств Кривбасу необхідні інвестиції у розмірі 7,3 млрд. грн.

Погіршуються й умови видобутку руди. У відкритих гірничих виробітках залізні руди видобуваються на глибинах до 350 м, із щорічним поглибленням на 5—7 м. Залізорудні шахти вже досягли позначки 1300 м, щорічно поглиблюючись на 14—16 метрів. У результаті собівартість робіт лише за рахунок цього чинника зростає на 2,5—3,5% на рік.

До того ж у ряді випадків гірничі роботи ведуться за робочими проектами 15—20-річної давності без урахування фактичного стану підприємств.

Екологія Кривбасу — це взагалі відвальна тема. За майже 125 років видобутку тією чи іншою мірою були порушені 17—20 кубічних кілометрів гірничої породи загальною масою 510 млрд. тонн. У світі просто немає подібних прикладів, коли на ділянці площею кілька сотень квадратних кілометрів так сильно впливали б на природу.

Існує і проблема якості руди. За останні 11 років якість концентратів практично не змінилася: вміст заліза залишається на рівні 64,8%.

Ця проблема має міжгалузевий характер і повинна вирішуватися в масштабах усього гірничо-металургійного комплексу країни. Через низьку якість залізорудної сировини на меткомбінатах щороку перевитрачають лише коксу на 17—18 млн. дол. і недодають чавуну на 100—110 млн. дол.

Для підвищення якості залізорудної сировини в найближчі три роки необхідно вкласти 100—120 млн. дол. З іншого боку, інвестиції з метою підвищення якості сировини гірничодобувні підприємства здійснюють на свій страх і ризик. Адже металургійні комбінати сильно не доплачують за підвищення вмісту заліза в руді до світових стандартів.

Загалом необхідний якісний ривок — перехід від політики «латання дір» до модернізації виробництва. Саме це і збираються робити у 2005 році. Так, відповідно до виробничих програм лише гірничорудних підприємств Кривбасу, у поточному році планують інвестиції в основний капітал в обсязі близько 1,5 млрд. грн., що більше, ніж за чотири попередні роки. Проте все це стане реальністю тільки за умов стабільності й при можливості планувати виробництво на п’ять-десять років наперед.

При цьому необхідно чітко розуміти: у держави таких коштів немає і не передбачається. Без приватного капіталу галузь функціонувати вже не може. А як показав і український, і російський досвід, в умовах корпоративних війн говорити про масштабні інвестиції не доводиться. До речі, зовсім не обов’язково відбирати все. Цілком достатньо розпочати переділ на одному ГЗК, щоб створити стан непевності на всіх інших. Це може означати одне: устаткування лише гробитиметься...

Основне завдання держави — створити незмінні правила гри, що виключають різкі перегляди. І новий уряд має у найкоротші терміни декларувати свою програму, гарантувавши відсутність загрози переділу власності. Без цього неможливі ні внутрішні, ні зовнішні інвестиції...

Причому постраждати можуть усі. Нині у світі досить привабливі ціни на метал і сировину, але вічно це не може тривати. Рано чи пізно вони знизяться, хоч би як нам хотілося зворотного. І якщо сьогодні не провести масштабну модернізацію в ГМК, то перспективи української економіки важко назвати блискучими.

Конкуренція у світі постійно загострюється, і для нас робити знижку ніхто не буде. Споживач українського металу й сировини до наших проблем, за великим рахунком, байдужий. Не купить у нас, придбає в Бразилії чи Австралії. Отже, вони виграють, а ми програємо. А через яку причину — це вже буде десята справа.

З урахуванням нинішнього становища на ринку в нас є всього два-три роки, аби зробити ривок. Якщо ми втратимо їх на хитання у різні боки, то надолужити їх буде вже неможливо. Не хотілося б, щоб цей рік колись назвали роком втрачених можливостей.