КОКСУ НЕМАЄ. ДЛЯ ЧУЖИХ

Керівники українських металургійних комбінатів — люди бувалі. Впродовж останнього десятиліття їх в обов’язковому порядку загартували в горні антидемпінгових процесів, нескінченних перевірок податкових і задушевних розмов із великими акціонерами про те, що таке прибуток і чому його завжди мало. Проте коли на початку нинішнього року ціни на поставку коксу можна було порівняти з ціною чавуну, навіть ці загартовані трохи здригнулися.

Те, що кокс дорожчатиме, було відомо заздалегідь. Щозими частина коксівного вугілля нижчих марок йде на електростанції, та й приріст виплавки металу в другому півріччі дався взнаки. Однак такого стрибка цін не передбачав ніхто. Тим часом кокс становить левову частку собівартості чавуну, а звідси — і ціна сталі, прокату. Тобто у принципі йдеться про конкурентоспроможність вироблюваного в країні металу.

Ті, хто за давньою звичкою кинувся на російський ринок докуповувати дешевий кокс, були неприємно здивовані тамтешнім рівнем цін. Російські вуглетрейдери інколи просили до 90 дол. за тонну — тобто, знову ж таки, майже ціна чавуну. Але робити нічого, довелося брати.

Природно, особливо потратилися ті металургійні комбінати, у яких немає свого або «дружнього» коксохімічного заводу. Передусім це стосується Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча. Як позначаться на ньому нові коксові ціни, покажуть результати першого кварталу. Що ще гірше — приказка «куди селянинові податися» для українського металурга має щонайпрямісіньке значення. Вільних обсягів цієї сировини на ринку майже не знайти. Сам ринок уже поділено, причому власників можна полічити на пальцях однієї руки.

Якщо не брати до уваги «Криворіжсталі» (15% річного виробництва коксу), решта фактично контролюється двома групами — донецькою та структурами, близькими до придніпровського Приватбанку.

У Донецькій області в торгівлі коксом домінує компанія АРС. За словами її керівника Ігоря Гуменюка (недавно він став радником у прем’єра Віктора Януковича), його компанія, працюючи в тісному контакті з «Індустріальним союзом Донбасу», контролює до 70% поставок коксівного вугілля на коксохіми. Великі постачальники коксівного вугілля і власники коксохімів — компанії «Данко», «Укрпідшипник» та «Радонкокс». І, мабуть, усе.

У Дніпропетровській області три коксохімічні підприємства контролюються структурами Приватбанку (Ігор Коломойський). Втім, усі дніпровські КХЗ, разом узяті, забезпечують близько 14% виробництва коксу в країні.

Донедавна трохи осібно стояв Запорізький коксохімзавод. Його контрольний пакет був консолідований менеджментом підприємства. Попри те, що левова частка коксу постачалася сусідові — на металургійний комбінат «Запоріжсталь» (добре, що підприємства розділяє лише напівзруйнований паркан), ідилії у взаєминах постачальника і споживача не спостерігалося.

Коксохімзавод віддавав перевагу самостійному плаванню в бурхливих водах українського ринку. Але щойно на «Запоріжсталі» завершилася приватизація, сусіди почали нервово позирати одне на одного. «Запоріжсталь» стала потихеньку скуповувати акції коксохіму й у результаті придбала 30% статутного фонду. Але ще задовго до цього вона натякала, що незле було б поділитися управлінням. Та й узагалі повністю замкнути потоки коксу на меткомбінат, тим більше що там почалася програма модернізації і потрібен був додатковий кокс. «Запоріжсталь» відверто дратували навіть невеликі поставки коксу на інші заводи, а особливо звіти про те, що коксохім «експортує продукції на 20 млн. дол. на рік».

Перші кілька років боротьба мала прихований характер. Але наприкінці 2001 року ситуація змінилася. Металурги звинуватили коксохіміків у неповерненні продуктів переробки коксу і, не мудруючи лукаво, пред’явили позов майже на 50 млн. дол.

Оскільки за політичною вагою позиції підприємств непорівнянні (в області 44% усієї продукції промисловості дає металургія, причому половину її — саме «Запоріжсталь»), в остаточній перемозі комбінату ніхто й не сумнівався. Тим більше що губернатор Євген Карташов, сам виходець із цього підприємства, відверто підтримував ідеї запоріжсталівців щодо створення спільного з «Запоріжкоксом» комплексу. Численні суди загалом теж приймали рішення на користь металургів.

Здавалося, що дні директорування на КХЗ Бориса Войтенка полічені. Єдине, що залишалося, — розповідати оточуючим гарну історію про те, що акції комбінату належать, у кінцевому підсумку, трудовому колективу і вищезгаданий колектив обурений спробою захоплення. Втім, робітники «Запоріжсталі» у плані обурення не відставали. Ремствували на низьку якість сусідського коксу...

Загалом розгорався класичний корпоративний конфлікт. Єдиним мінусом було те, що, поки сторони затято духопелили одна одну, виробництво цього самого «шкідливого» коксу стрімко знижувалося. Попередня схема давальницького постачання, яка забезпечувала «Запоріжсталь», зі зрозумілих причин зруйнувалася. Нову керівництву КХЗ створити не вдалося.

Уже в першому кварталі 2002 року розмови про якість коксу втратили актуальність. Коксу просто стало невистачати, виробництво зменшилося втричі. У травні завод виробив катастрофічно мало — близько 30 тис. тонн (утричі менше від рівня беззбитковості). При цьому кредиторська заборгованість виросла до 100 млн. гривень.

Однак незабаром акціонерів «Запоріжсталі» спіткала щонайнеприємніша звістка. Зрозумівши, що рано чи пізно їх дотиснуть до стінки і з контролем доведеться розпрощатися, сусіди вирішили не чекати неминучого. Але замість того, щоб прийти з повинною до Віталія Сацького й Едуарда Шифріна, вони продали свої акції донеччанам Рінату Ахметову й Ігорю Гуменюку. Вже з початку минулого року стало очевидно, що КХЗ кредитується саме в донецьких банків. Ну, а з травня в реєстрі акціонерів «Запоріжкоксу» у ролі номінального власника вже гордо майорів ахметовський «Донгорбанк».

Характерно, що трудовий колектив «Запоріжкоксу», яким, за версією керівництва, належали ці акції, навіть не пискнув. Та й робітники «Запоріжсталі» подій ніяк не коментували...

На цьому історію про першу спробу перерозподілу власності на «Запоріжкоксі» можна було б закінчити (коли буде другий раунд — побачимо). У вересні партнери провели збори акціонерів, обравши нову спостережну раду. Місця поділили навпіл, як, мабуть, і фінансові потоки. Главою ради став представник донецької ЗАТ «Систем Кепітал Менеджмент» (рідної фірми Ріната Ахметова), до ради ввійшли також два представники ЗАТ «АРС» Ігоря Гуменюка. Половину квоти люб’язно дозволили заповнити акціонерам «Запоріжсталі».

За іронією долі, нові співвласники «Запоріжкоксу» мають намір залишити недоторканним «незначний експорт у Румунію, Югославію, Туреччину» (через який усе й починалося). Плюс тепер завод почне проводити «політику поступового підвищення цін на продукцію коксохіму, відповідно до зростання цін на вугілля на українському ринку». Що й було блискуче продемонстровано. За підсумками року, завод одночасно майже вдвічі (на 42,6%) знизив виробництво валового коксу і відразу на 120% підвищив вартість товарної продукції. Слід гадати, для меткомбінату додаткові витрати стали невеликим сюрпризом. Одне слово, за що боролися...

Випадок мав би суто регіональне значення, однак, опинившись без третини необхідного коксу, комбінат протягом півроку жив за принципом «вовка ноги годують». Процедура діставання сировини була вражаюча. «Запоріжсталь» — не найбідніша в Україні організація, гроші має. Проте купити потрібну кількість коксу їй не вдалося. І це при тому, що більшість українських коксохімзаводів має резервні потужності.

Більше того, торік у серпні галузеве об’єднання «Укркокс» дуже боялося експорту російського коксу і готувало документи для передачі в Міжвідомчу комісію з міжнародної торгівлі для антидемпінгового процесу. Мотивувалося це тим, що зростання імпорту з Росії «може призвести до незатребуваності 2 млн. тонн українського коксівного вугілля і виникнення нових проблем у шахтарському середовищі».

А запорізькі металурги тим часом розпачливо намагалися забезпечити поставки коксу за розумною ціною. Дійшло до унікального факту — купівлі 34 тис. тонн (це приблизно на тиждень) у Сполучених Штатах Америки. Але якщо трансокеанські поставки — це все ж таки екзотика, то експеримент із поставкою коксу російських Алтайського та Кемеровського КХЗ проводився цілком серйозно.

Власне кажучи, до цього аналогічні проблеми з постачанням коксу були в Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча. Він явно не вписувався в донецький розклад сил. У результаті в комбінату періодично виникають труднощі. Щоб їх трохи мінімізувати, комбінат ім. Ілліча уклав торік контракт на імпорт із Росії 1,2 млн. тонн коксу. Купував він їх в Іскандера Махмудова на Алтайському коксохімзаводі. Сировину потім везли 4000 км тайгою і степами — ближче коксу не знайшлося...

Однак проблеми директора «іллічівців» Володимира Бойка ще можна було списати на політику, доля інших засвідчила, що в цьому немає нічого особистого — банальний бізнес. Просто для чужих коксу немає. А чи з’явиться він, вирішать у тому ж таки Донецьку. Зараз 76% усього вугілля видобувається там.

Власне, все було б нормально, якби не одне «але». Якщо приватизація коксохімів у нас уже майже завершена, то вугілля формально ще значиться за державою.

Навіть у тій-таки Донецькій області частка видобутого приватними шахтами коксівного вугілля (це ім. Засядька Юхима Звягільського та «Комсомолець Донбасу» Ігоря Гуменюка) становить лише 27%. Решта — вугілля шахт Мінпаливенерго. Чому наразі його долю визначають комерційні структури — питання досить цікаве. При цьому не слід перебільшувати (як і применшувати) їхню роль у видобутку вугілля. У тій-таки Донецькій області сума інвестицій, що будуть внесені у видобуток і переробку, відповідно до інвестпроектів, оцінюється в 212 млн. дол. Але реально внесено поки що лише трохи більше половини. Сумарний за кілька років видобуток вугілля завдяки інвестиціям становить 15 млн. тонн. Це чимало, але не так уже й багато. В Луганській області заявлених інвестицій ще менше — 24,5 млн. дол. (внесено менше половини). Однак при цьому складається повне враження, що переділ по вугіллю вже завершено.

На початку року виробничо-господарське об’єднання (ВГО) «Металургпром» видало жалібну заяву. Відповідно до неї, метпідприємства України ризикують не виконати 2003-го виробничих програм і недоотримати більш як 3,5 млрд. грн. у зв’язку з недостатнім забезпеченням коксом, залізорудною сировиною та металобрухтом. При цьому майже повністю зруйновано балансову схему розподілу ресурсів. «Деякі порушення прийнятих і узгоджених балансових поставок з різних причин (технічних, фінансових, корпоративних) були практично завжди, і в основному їх вдавалося оперативно вирішувати. Проте, починаючи з другої половини 2002 року, це перетворилося на систему — контрольовану, але геть некеровану».

Найменше хотілося б, щоб стаття сприймалася як «наїзд на донецьких». Те ж таки ВГО для прикладу взяло не донецький, а укрсиббанківський меткомбінат ім. Дзержинського. Там, щоправда, 98,5% акцій належать державі, але це так характерно для нашої країни...

«Зміна узгоджених схем із забезпечення лише одного меткомбінату ім. Дзержинського, що почалася в листопаді-грудні 2002 року і триває зараз, призвела до зриву виробничого процесу практично на всіх металургійних підприємствах об’єднання, у тому числі на «Запоріжсталі», «Криворіжсталі», «Азовсталі» і Маріупольському меткомбінаті ім. Ілліча».

Причина дипломатично не називалася, але саме в цей період Ігор Коломойський («Приват-Інтертрейдинг») трохи повоював за контроль над Дніпродзержинським комбінатам з Олександром Ярославським (Укрсиббанк). Якщо в Запоріжжі перемогла дружба, то на Дзержинці — харків’яни...

Стосунки за поняттями, коли державі всі бізнес-групи відводять лише роль статиста, уже відкинули країну на тридцять років назад. На рівень 1990 року ми вийдемо, в кращому разі, через двадцять років. Може, погралися і досить? Встановили ж колись непогане правило — не стріляти одне в одного; може, час робити наступний крок?

Нинішнього року потроху починається приватизація вугільних шахт, планують продавати держчастку і в «Укррудпромі». Якщо не відрегулювати правил зараз, потім буде просто пізно. До речі, при справді конкурентній приватизації могли б виникати прецікаві видовища. Уявіть собі, приміром, ціну, заплачену за луганське «Краснодонвугілля» тим-таки «Приват-Інтертрейдингом» чи, навпаки, — за дніпропетровське «Павлодарвугілля» АРСом. Звісно, ніхто допускати цього не збирається — через суди і банкрутство отримувати власність на порядок дешевше, але чого у світі не трапляється... Провести хоча б для експерименту конкурс, у якому переможе не той, «хто треба», а той, хто вкладе в розвиток підприємства більше грошей. Незвично, звісно. І «відкоту» менше дадуть, але, може, разок?..

Зараз той-таки «Металургпром» пропонує розглянути ситуацію, що склалася в ГМК, й ухвалити необхідні законодавчі зміни, передбачивши «відповідальність за виконання виробничих програм для всіх учасників». Звісно, роль і вага ВГО, м’яко кажучи, не надто великі, але ж проблема існує. Її можна вирішувати двома шляхами — за законом або як завжди. Цікаво, що краще.