«ГАЗОВА ІМЛА» ВІД АТЛАНТИКИ ДО УРАЛУ ДО НЕОБХІДНОСТІ АКТИВІЗАЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ В ЄВРОПІ

Прес-конференція міністра закордонних справ України засвідчила, що під періодом багатовекторності зовнішньої політики держави підведено риску. За словами міністра, європейський вектор є вибором України. Щоправда, зроблено цю заяву за обставин, коли реально, а не декларативно політика України дедалі більше зорієнтовується на РФ. І це в умовах, коли у відносинах між РФ та ЄС вимальовуються контури співробітництва, наслідки якого можуть виявитись далекими від «євроромантичних» сподівань значної частини українського політикуму.

Різке зростання цін на нафту та проблеми з OПЕК спровокували Євросоюз звернутися минулого року до Росії з ідеєю про збільшення імпорту енергоносіїв. Росія, що давно вже виношує плани розколу Євроатлантичної спільноти, тільки й чекала нагоди, щоб привернути до себе більше уваги Євросоюзу. Москва ще з середини 90-х років стала втілювати грандіозний проект експорту газу через територію свого сателіта Білорусі до Польщі та Німеччини. 1999 року розпочав будуватись трансчорноморський газопровід «Блакитний потік» для збільшення експорту російського газу в Туреччину.

Невипадково, що саме стосовно Польщі та Туреччини Москва реалізовує політику створення енергетичної залежності цих країн від російських енергоносіїв, насамперед природного газу. Зважаючи на те, що ці країни–члени НАТО в перспективі стануть і членами ЄС, Росія розраховує свої сьогоднішні кроки так, щоб збільшити енергетичну залежність розширеного ЄС у майбутньому. Передумови для цього вона намагається створити вже зараз.

На погляд російського МЗС, Євросоюз повинен забезпечити політичне розчищення всіх шляхів для транзиту російських енергоносіїв. «Тобто ніяких примх з боку України, ніяких примх з боку Польщі й інших країн», — так заявив заступник міністра закордонних справ РФ Іван Іванов напередодні саміту Росія — ЄС восени минулого року.

В 2001 році слід очікувати нову хвилю жорсткого пресингу на Варшаву з боку Москви. Мета його — остаточно дотиснути поляків з тим, щоб під час візиту В.Путіна в Польщу в першій половині поточного року підписати відповідну угоду.

У підсумку, за всім цим стоїть стратегічний розрахунок Москви зробити Європу більш слухняною Росії, а з часом сформувати Російсько-Європейську антиамериканську коаліцію. Вже зрозуміло, що стрижнем такої коаліції в Москві бачиться російсько-німецький альянс.

Безсумнівно, що таке приховане прагнення Росії до домінування створює загрозу євроатлантичній солідарності і є викликом інтересам США в Європі. Очевидно, що «урановий скандал» є свідомою пропагандистською кампанією, що має під собою не стільки реальні підстави, скільки бажання антиамериканськи налаштованих кіл в Європі будь-що дискредитувати політичну та військову присутність США на континенті.

Зараз відчувається дефіцит американського впливу в Європі, обумовлений минулорічною президентською кампанією, що призвела до зміни команди Білого дому. Але політика, як і природа, не терпить вакууму. Його намагається заповнити Росія. Окрім того, ЄС іде на те, щоб збільшити імпорт cаме російських енергоносіїв, хоча існують не менш реальні і менш вартісні проекти в Каспійському регіоні.

Далеко не всі в Європі з ентузіазмом вітають пропозиції щодо збільшення імпорту енергоносіїв з Росії. Навіть Франція, що є традиційним опонентом США на континенті, демонструє більшу стриманість до російських проектів, порівняно з Німеччиною. Адже вже на сьогодні, за даними Європейської Комісії, частка російського газу в загальному обсязі імпортованого ЄС «блакитного палива» становить 41%.

Наляканий різким зростанням цін на нафту в 2000-му році, Брюссель поводив себе перед Москвою як кролик перед удавом. Можливо тому, що в Брюсселі сподіваються на розрахунки за енергоносії в євро, а не в доларах.

Хоча для переважної більшості західноєвропейських країн–членів ЄС збільшення імпорту енергоносіїв з РФ навряд чи призведе до критичного його зростання, проте для майбутніх неофітів ЄС — центральноєвропейських країн — становище погіршиться, їх залежність зросте. Зросте також залежність і Німеччини від російського газу, яка на сьогодні є основним його споживачем в ЄС.

До речі, в опублікованій наприкінці минулого року «Зеленій книзі» Єврокомісії «До європейської стратегії безпеки енергопостачання» вказується на тенденцію зростання залежності ЄС при його розширенні на Схід від постачання російського газу. Цей показник може перевищити 60% від загального обсягу імпорту. Себто, ЄС в майбутньому ризикує потрапити в своєрідну російську «газову пастку», подібно до того, як це має місце зараз з ОПЕК щодо нафти: частка країн–членів картелю становить 51% в обсязі імпортованого ЄС «чорного золота».

Окрім цього, експансія «Газпрому» не обмежується лише поставками газу. В проекті «Енергетичної стратегії Росії до 2020 року», що незабаром має бути прийнята як офіційний документ, зафіксовані в якості пріоритетів «закрепление на внутренних энергетических рынках зарубежных государств, совладение сбытовой сетью энергоресурсов и объектами энергетической инфраструктуры в этих странах». До речі, «Газпром» вже відпрацював технологію закріплення на внутрішніх ринках інших країн саме в Німеччині: спільне російсько-німецьке підприємство «ВінГаз» контролює 12% внутрішнього ринку газу ФРН.

Російська монополія намагається активно проникати в інші галузі економіки, в банківську сферу країн–імпортерів російського газу. Це добре видно на прикладі Угорщини, яку вже поіменували «сейфом «Газпрому» і уряд якої робить тепер відчайдушні спроби ввести в прийнятні межі участь російських монополістів «Газпрому» та «Сібуру» в акціонерному капіталі стратегічно важливих підприємств угорської нафтохімії.

Серйозне розслідування розпочато турецькими спецслужбами і стосовно проекту «Блакитний потік». Заарештовано колишнього міністра енергетики, його заступника та сімох чиновників міністерства. В Туреччині, очевидно, небезпідставно вважають, що реалізація цього стратегічно невигідного для неї проекту, який підрубав на корені два інших пріоритетних проекти — Транскаспійського газопроводу та транспортування газу з азербайджанського родовища Шах Деніз, стала можливою завдяки активності газпромівського лобі в Анкарі.

У стратегічному контексті, Сполученим Штатам дуже важливо не припустити такого розвитку подій, коли в Європі виникне — майже за Карлом Хаусхофером — вісь Берлін—Москва, адже це знаменуватиме завершення доби американської політики на континенті.

Така ситуація невигідна, перш за все, самій Європі. Не варто забувати, що обидві світові війни минулого століття зародились саме на континенті. Американська військова присутність впродовж другої половини ХХ століття в Європі була одним з тих вирішальних чинників, що зберегли мир і стримали військову експансію радянського тоталітаризму. Таким чинником вона повинна лишатись і в новому столітті. З одним суттєвим уточненням — вона мусить трансформуватися відповідно до нових викликів. Змінився якісно характер загроз. Немає СРСР, але є уражена «веймарським синдромом» Росія, яка на сьогодні не несе військової загрози порівняно з масштабом її за часів СРСР, проте прагне відтворення «статусу провідної держави».

Очевидно, в цьому контексті варто згадати тезу класика геополітичної науки Гілфорда Макіндера про необхідність існування незалежних держав між Німеччиною та Росією з метою уникнення наступної світової війни та для збереження балансу сил на Євразійському континенті.

Росія, реалізовуючи свої геополітичні проекти, розуміючи при цьому свою нинішню (тимчасову) слабкість, переважно намагається діяти іншими — невійськовими — способами. Передусім, це енергетична експансія, яка тільки на перший погляд є виключно бізнесом. Насправді, для РФ енергобізнес з Європою — постачання газу, нафти та електроенергії — став ще з радянських часів важливим засобом економічного узалежнення Європи.

В інтересах і ЄС, і США, і особливо країн Центрально-Східної частини континенту, зберегти в ХХІ столітті стабільну і збалансовану Європу. Навряд чи в кого це викличе заперечення. Але щодо того, як це зробити — розходження неминучі. Надзвичайного поширення набула думка, що безпроблемне майбутнє Європи пов’язано з її «визволенням» з-під американського впливу. На наш погляд, це ілюзія, адже неминуче порушення балансу сил на континенті, виникнення своєрідного «силового вакууму». Тому новій адміністрації США доведеться докласти зусиль по роз’ясненню своїм союзникам згубності наслідків самоізоляції Європи від Америки.

США необхідно спертися на групу країн, що могла б стати опорною конструкцією як для забезпечення американських інтересів у Європі, так і для відстоювання національних інтересів центральноєвропейських країн, які ризикують бути знехтуваними в Європі «від Атлантики до Владивостока», де домінуючими будуть інтереси континентальних «важковаговиків» — Німеччини та Росії. Своєрідна «дуга балансу» в Європі-ХХІ, на наш погляд, проходить по лінії Норвегія — Польща — Україна — Туреччина. І Норвегія, і Туреччина, і Польща є традиційними партнерами США. Вони є членами НАТО, але не є членами ЄС.

Уразливою ланкою цієї дуги є Україна, яка зараз стрімко відкочується до ролі ще одного сателіта РФ і тим самим — на шкоду собі ж — порушує баланс.

Слід лише згадати, як змінювалися акценти продекларованих зовнішньополітичних орієнтацій України. В 97-98 роках все більше йшлося про оцінку НАТО як Альянсу демократичних країн, про підтримку приєднання до НАТО нових членів («розширення зони безпеки і стабільності в регіоні») та про неприпустимість розподільчих ліній у зв’язку з розширенням НАТО на Схід. Іншими словами, Україна непрямо «бронювала» своє майбутнє місце в трансформованому Альянсі. Через деякий час відійшли в тінь стратегічні аспекти відносин з НАТО, рідше торкались проблем євроатлантичної інтеграції України, увага фокусувалась на стратегії інтеграції в Європу. На фоні поглиблення стратегічних відносин з РФ. І ось вже рідше згадується НАТО, і все частіше лунає теза про спільну з Росією інтеграцію до ЄС.

Україна ризикує, можливо, непомітно для самої себе, але не для зовнішнього світу, опинитись в ролі буфера, з’єднаного енергетичною залежністю, військовою присутністю та оборонними угодами з російським «паровозом». І тоді так званий європейський трикутник ЄС — Україна — Росія просто перестає існувати, бо українська його вершина практично зливається з російською. Українським «євроромантикам» варто не забувати, що в майбутній Європі, так як і в нинішній, рахуватимуться з сильними — або хто має власну міць, або за ким стоїть міць іншого.

Важливу роль у трансформації «дуги балансу» в опорну геополітичну конструкцію міг би зіграти українсько-польський тандем. Україна та Польща — дві країни, що історично потерпали від російсько-німецьких протиріч в минулому. Тепер, коли на зміну цим протиріччям у відносини між Москвою та Берліном приходить взаєморозуміння, в Варшаві та Києві замислюються над тим, чого їм слід чекати від німецько-російського альянсу, «газові контури» якого вже позначені доволі реально.

Варшава вже відчула ненадійність Брюсселя, коли там не поцікавились її думкою щодо нового російського проекту транспортування газу. Очевидно, що Польща прагне зовсім до іншого Євросоюзу — такого, де її позицію і національні інтереси будуть враховувати, а не ігнорувати. Не менш неприємну несподіванку для Польщі зробив минулого року і «Газпром», проклавши без згоди польської влади телекомунікаційний кабель уздовж гілки російського газопроводу, що проходить її територією. Безперечно, що подібні дії завдали політико-психологічних травм не тільки польському керівництву, але й суспільній думці країни.

Якщо через територію Польщі на додаток до першої гілки газопроводу Ямал — Європа проляже ще одна, Варшава, подібно Києву, покладе свою руку на «газовий кран» магістралі, по якій російський газ постачатиметься до Західної Європи. Загалом же, і Україна, і Польща, у випадку скоординованої політики, матимуть змогу тримати під контролем зростаючі обсяги експорту російського газу на терені від Чорного до Балтійського морів. Однак, лише за умови — і Київ, і Варшава повинні відчувати за своєю спиною надійну американську опору.

А для Києва є ще одна необхідна умова — розпрощатися з багатовекторністю не декларативно, а реально і чітко зафіксувати євроатлантичний вибір. В цьому контексті важливо пригадати давню латинську істину: йти треба не тим шляхом, яким ходять, а тим, яким потрібно йти.

В Москві побоюються такого повороту подій, коли американські компанії займуть більш активну позицію в європейських енергетичних справах. Саме тому Росії так важливо перебрати під свій контроль українську газотранспортну систему (ГТС). В який спосіб це відбудеться — чи шляхом нав’язування відповідних нерівноправних угод, чи в процесі її майбутньої приватизації або концесії — не так важливо. Можливо, за обставин встановлення з боку Москви тотального політичного контролю над Україною, все це і не знадобиться. Українська ГТС має і в осяжній перспективі зберігатиме ключове значення для постачання російського газу в Європу.

Вірогідно, що в процесі майбутньої можливої приватизації української ГТС, «Газпром» виступить не сам, а в партнерстві з німецькою компанією «Рургаз». Альянс «Газпром» — «Рургаз» сформувався давно — ще з кінця 70-х років, зміцнився, коли розпочалась реалізація в 80-х відомого контракту «газ в обмін на труби». Зараз росіяни пропонують схожу формулу — «енергоносії в обмін на інвестиції». Проте цією формулою діяльність альянсу «Газпром» — «Рургаз» навряд чи обмежиться.

Спільні плани «Рургазу» та «Газпрому» викликають в Центральній Європі недобрі аналогії про російсько-німецький пакт Молотова — Ріббентропа. Приватизація газотранспортних магістралей передбачається не тільки в Україні, але й в Чехії та Словаччині. Саме через ці три країни пролягають основні газові артерії з Росії до Західної Європи. І російська, і німецька сторона апріорі зацікавлені в контролі за українсько-словацько-чеською «газовою дорогою», оскільки це найкоротший шлях від родовищ Сибіру до європейських споживачів. Щоб впевнитись в цьому, достатньо поглянути на географічну карту Європи. Окрім того, саме на цьому шляху зосереджені основні підземні сховища газу, без яких неможливе повноцінне функціонування ГТС.

Проте тут настає конфлікт інтересів. Адже і Україна, і Словаччина, і Чехія заробляють кошти за рахунок транзитного тарифу. В той же час росіяни і німці зацікавлені в зменшенні витрат на транспортування, а отже й транзитних відрахувань.

Звичайно, що шансів відстояти свої інтереси перед могутнім російсько-німецьким газовим альянсом в означених країн небагато. Тому в Україні мова заходить про необхідність створення механізму, який би враховував не тільки інтереси зацікавлених сторін — ЄС та Росії, але й запобігав ігноруванню національних інтересів країн-сусідів. В цьому контексті існує зацікавленість в тому, щоб серйозні американські, канадські та норвезькі компанії взяли участь в приватизації або концесії української газотранспортної системи, якщо закон про її приватизацію буде зрештою прийнято парламентом України.

В європейських енергетичних справах важливою буде позиція Норвегії. Вона, по-перше, є союзником США по НАТО, не являючись при цьому членом ЄС, тому не залежить від Брюсселя в прийнятті політичних рішень. По-друге, Норвегія має значні запаси газу і є конкурентом Росії на газовому ринку Європи. І, по-третє, Норвегія позначила наприкінці минулого року свої стратегічні плани по розширенню ринку збуту північноморського газу в Центральній і Східній Європі. Останє є значущим для Польщі та України в контексті диверсифікації газопостачання. При цьому важливим є ще один аспект. В той час, як «Газпром» постійно грає на підвищення ціни на газ, норвезька «Статойл» намагається його здешевити. Тому відповідь на питання, який газ дешевший — російський чи норвезький, — через декілька років може виявитись позитивною для норвежців.

Ні Київ, ні Варшава, ані поодинці, ані разом не в змозі ефективно відстоювати свої інтереси на лінії Москва — Брюссель чи Москва — Берлін. Надто різні вагові категорії в учасників європейської енергополітичної гри. Суттєво вплинути на хід процесів може лише активне включення в гру гравця з серйозною ваговою категорією. І такий гравець лише один — США.

Необхідно звернути увагу і на те, що антиіранська позиція, що зберігається у США, і проблеми у відносинах з Туркменістаном можуть стати додатковим стимулом для створення неформального східного газового альянсу Росії, Ірану і Туркменістану. Цю ідею вже озвучували минулого року представники РФ. До речі, в згадуваній вище «Зеленій книзі» Єврокомісії саме ці три країни розглядаються як основні джерела імпорту газу в перспективі. Вироблення під егідою РФ цими трьома країнами, що володіють половиною світових газових ресурсів, спільної газової стратегії, може мати негативні наслідки для Європи і для американського впливу на континенті.

Офіційний Ашгабат вже висловлював позицію про те, що Росія і Туркменістан не повинні бути конкурентами в газовій сфері — потенціал двох країн настільки великий, що Москва й Ашгабат цілком зможуть диктувати свої умови гри як на регіональному, так і на світовому рівні.

Таким чином, два газових альянси — західний (російсько-німецький) і східний (російсько-туркменсько-іранський) при домінуючій ролі Москви можуть до 2020 року серйозно розколоти євроатлантичне співтовариство і сприяти зменшенню політичного впливу США в Європі і мінімізації його в Центральній Азії. Якщо, звичайно, США не займуть більш активної позиції в європейських справах в цілому та енергетичних зокрема.

Що ж стосується України, то минули часи, коли виникало відчуття гордості і задоволення від дій, які керівництво держави здійснювало на полі зовнішньої політики. І, напевно, саме такій Україні, якою вона є тепер, московський патріарх Алексій II може давати вказівки щодо дій на зовнішньополітичному поприщі, за якими проглядаються не тільки конфесійні, але й політичні мотиви. Росія, на відміну від України, починає проявляти себе як цілісний механізм, який «рухається по рейках» визначеної і схваленої стратегії. Стратегічність мислення, на жаль, не стала якістю, що характеризує українську правлячу еліту післявиборчого «розливу».