ЄБРР і ядерні блоки: апологія очевидного — чи потрібні нам ці краплини в морі?

На своєму засіданні 6 липня 2004 року Рада директорів Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) прийняла рішення про надання НАЕК «Енергоатом» під державну гарантію позики у розмірі 42 млн. дол. на здійснення післяпускової програми модернізації та підвищення безпеки на енергоблоках №2 Хмельницької та №4 Рівненської АЕС. Паралельно із позикою ЄБРР «Енергоатом» також отримає на зазначені цілі кредит у розмірі 83 млн. дол. від Євроатома, що доведе загальний обсяг пакета фінансування до 125 млн. дол.

Прокоментувати це рішення ми попросили виконавчого директора ЄБРР від України Юрія ПОЛУНЄЄВА.

— Юрію Володимировичу, у чому ж значення проекту Х2—Р4, який так запізнився і так істотно відрізняється від початкових задумів?

— Справді, цей проект є «довгобудом». Історія підготовки Х2—Р4 розпочалась у грудні 1995 року, коли країни «великої сімки» у рамках Оттавського меморандуму «Про взаєморозуміння щодо закриття ЧАЕС» взяли на себе зобов’язання профінансувати будівництво компенсуючих потужностей для України, а Україна зобов’язалася закрити Чорнобильську АЕС у 2000 році. Загальний пакет кредитного фінансування передбачався тоді на рівні 1,8 млрд. дол. і мав включати різного роду проекти (добудови блоків Х2—Р4, модернізації теплоенергетики, інвестицій в енергозбереження тощо).

Оскільки «сімка» не має спільного інституту фінансування чи то кредитування, для виконання Меморандуму вона звернулася у 1996 році до ЄБРР як міжнародної фінансової установи, що за своїм мандатом може фінансувати (кредитами або акціонерним капіталом) проекти в енергетиці, зокрема і в ядерній, із проханням спільно із Євроатомом вивчити можливість фінансування добудови Рівненської та Хмельницької АЕС. При цьому, згідно з Меморандумом, проект компенсації потужностей мав відповідати принципу найменшої вартості.

Однак добудова ядерних блоків, причому радянського зразка, була для ЄБРР справою не лише новою, а й політично чутливою насамперед через неоднозначне ставлення до ядерної енергетики у світі. Тому багато років пішло на вивчення та обгрунтування цього проекту, на створення в Україні компанії-позичальника, якою на сьогодні є «Енергоатом» (коли починалася робота над проектом, «Енергоатома», як корпоративного клієнта, не існувало), на впровадження системи ядерного регулювання, реформу енергетичного сектора. Оскільки, за правилами ЄБРР, проект мав бути самоокупним (тобто рівень тарифу компанії мав покривати усі видатки не тільки операційного характеру, а й на страхування ядерної відповідальності та створення фонду виведення реакторів із експлуатації), а також відповідати єдиному міжнародному стандарту ядерної безпеки, завдання виявилося не з легких.

Та зауважу, що з точки зору міжнародної практики фінансування проектів подібного масштабу цикл підготовки з нуля до позитивного рішення строком у п’ять—сім років не є чимось безпрецедентним. Зокрема коли йдеться про проекти в енергетиці.

— Ви, очевидно, хочете сказати, що такий «некороткий» процес підготовки був українській стороні на користь?

— Саме так, бо перед Україною поставали абсолютно нові і принципово важливі виклики, і вона змушена була на них реагувати. З 1997 по 2004-й уся підготовча робота йшла у руслі надзвичайно інтенсивного та конструктивного політичного діалогу і співпраці. Було прийнято чимало економічних та адміністративних рішень, які сприяли становленню ядерного сектора енергетики, оздоровленню енергоринку загалом. Насамперед слід згадати заснування єдиної Національної атомної енергетичної компанії, створення незалежного регулятивного органу — Державного комітету ядерного регулювання. Діяльність Робочої групи Україна — ЄБРР з питань реформування енергетичного сектора, створеної у рамках роботи над проектом Х2—Р4, мала безпосереднє відношення до наведення порядку та фінансової дисципліни на енергоринку та до здійснення першої в Україні прозорої приватизації обленерго із залученням стратегічних інвесторів. Не можна не згадати й такі «екологічні» та «демократичні» риси проекту, як дотримання міжнародних стандартів і процедур, проведення — під «пильним оком» ЄБРР — прозорих консультацій щодо добудови ядерних блоків не тільки з українським суспільством, а й із сусідніми країнами.

Дуже позитивні зрушення відбулися в діяльності «Енергоатома»: рівні оплати за поставлену електроенергію стабільно сягають майже стовідсоткової позначки, а узгоджена з експертами ЄБРР методологія формування тарифу дасть змогу компанії найближчим часом покрити у повному обсязі витрати, пов’язані як із функціонуванням вітчизняних АЕС, так і з підвищенням рівня безпеки на всіх українських ядерних реакторах.

Саме у цьому я вбачаю позитивний вплив проекту.

— Так то воно так. Однак Чорнобиль закритий, а де ж обіцяні мільярди? Складається враження, що на Україні заощадили. Хіба не нагадують нині обіцяні 125 млн. дол. краплю в морі?

— Ухвалення 6 липня ц.р. проекту є важливим етапом непростого восьмирічного діалогу України з ЄБРР та міжнародною спільнотою у сфері ядерної енергетики та реформи енергосектора в цілому. За час, що минув, не лише скоротився обсяг проекту (з початкових 1,5 млрд. до 125 млн. дол.), тим самим зменшивши фінансове навантаження на позичальника та його тарифну політику. Відбулася зміна акцентів: на сьогодні увага, здебільшого, зосереджена на досягненні найвищих міжнародних стандартів ядерної безпеки — не тільки на двох нових блоках, а й на всіх діючих в Україні АЕС.

Ключові умови, за виконанням яких ЄБРР та Євроатом здійснюватимуть безпосередній моніторинг, включають: досягнення на момент пуску блоків раніше узгодженого рівня безпеки, прийнятого у світі; здійснення післяпускової програми модернізації систем безпеки на Х2 та Р4; виконання заходів, спрямованих на доведення ядерної безпеки на всіх 13 атомних енергоблоках в Україні до рівня, досягнутого на Х2 та Р4; оформлення страхування відповідальності за ядерну шкоду відповідно до українського законодавства та міжнародних стандартів; створення та наповнення Фонду виведення з експлуатації діючих в Україні АЕС.

Комусь здається, що ЄБРР дме на холодну воду. Можливо, й так. Однак у такому питанні, як безпека ядерної енергетики, у країні, що пережила чорнобильську катастрофу, нічого не може бути забагато. Йдеться ж бо про життя та здоров’я наших дітей. І я особисто вдячний, що питання сьогодні поставлене саме так.

— І все-таки, куди поділися початкові 1,8 млрд. дол.?

— Не говоритиму за «сімку». Скажу за ЄБРР, у капіталі якого контрольний пакет належить саме країнам «сімки». Погляньмо на «енергетичний» портфель Банку в Україні. Модернізація Старобешівської ТЕС (113 млн. дол.), три проекти у галузі енергозбереження (60 млн. дол.), так званий паливний кредит після закриття ЧАЕС (100 млн.), два кредити для поліпшення газтранзиту через Україну (100 млн.). Нарешті, 125 млн. на Хмельницький та Рівненський блоки. Тобто загалом маємо близько 400 млн. дол. Плюс відкриття Банком у першочерговому порядку філії Мікрофінансбанку у м.Славутич, що збільшує фінансові можливості для вирішення гострих соціальних проблем у Чорнобильскій зоні.

Крім того, дозволю собі нагадати, що проект добудови двох українських ядерних блоків розглядався Радою директорів ЄБРР тричі. Перший раз — у грудні 2000 року, перед закриттям ЧАЕС. Сумарний обсяг проекту сягав тоді позначки майже 1,5 млрд. дол., в якому внесок Банку становив 215 млн. дол., а Євросоюзу — 585 млн., решту мали вкласти агентства зі страхування експортних кредитів. Тоді рішення ухвалили, але з умовами. Вони полягали у проведенні незалежного міжнародного аудиту програми модернізації блоків з точки зору безпеки та створенні в Україні незалежного ядерного регулятора.

Знадобився рік, аби вирішити ці питання. І коли у листопаді 2001-го президент ЄБРР Жан Лем’єр виніс, нарешті, на Раду директорів цей проект загальною вартістю 1,5 млрд. дол., українська сторона відмовилася брати ці гроші. Саме через умови, запропоновані міжнародними кредиторами.

— Кажуть, умови були нереальними, майже грабіжницькими? Підвищення тарифу до рівня двох з половиною центів могло призвести до такого...

— Умови були дуже важкими для виконання, це правда. Але питання потрібно ставити інакше — чому вони виникли? У чому була їхня логіка?

Якщо у 2000 році «Енергоатом» збирав готівкою у середньому 10—15% вартості відпущеної електроенергії, а за решту розрахувались заліками і бартером, то говорити про реалістичну модель фінансової самоокупності проекту було просто неможливо. Ще складніше в такій ситуації визначити у фінансових потоках позичальника обов’язкові відрахування, що їх «Енергоатом» має робити як оператор ядерних установок — на програму модернізації всіх реакторів, на страхування ядерної відповідальності, на створення Фонду виведення реакторів з експлуатації тощо. Тому доводилося робити припущення щодо обсягів цих витрат, а рівень тарифу піднімати принаймні задля справності фінансової моделі.

— А навіщо було це робити? Адже проект мав здійснюватися під гарантії українського уряду. Уряд і мав би думати про виплату цих кредитів, чи не так?

— Ні, не так. Бо навіть за наявності суверенної гарантії Банк, згідно зі своїми правилами, не може спиратися на неї у своїх фінансових розрахунках. Проект має бути самоокупним, а позичальник — платоспроможним. А це можливо лише у тому разі, коли тариф позичальника покриває всі, наголошую, всі необхідні витрати.

Державні гарантії — це фактор додаткового комфорту у випадку із таким державним монополістом, як, наприклад, «Енергоатом». Це, якщо хочете, політична констатація правил гри на енергетичному полі.

— І що, тепер уже все це є — і програма модернізації, і страхування, і Фонд виведення реакторів з експлуатації?

Так. І що найголовніше — буде. Є методологія тарифоутворення, в якій враховано всі необхідні витрати і відрахування. Є незалежний ядерний регулятор, який не дозволить нікому заощаджувати на ядерній безпеці, а ліцензії видаватиме або продовжуватиме лише тоді, коли блоки відповідатимуть міжнародно прийнятому стандарту ядерної безпеки. Нещодавно за сприяння, а точніше, під тиском ЄБРР було прийнято закон, що дасть можливість «Енергоатому» створити Фонд виведення блоків із експлуатації, без якого не може фінансуватися жоден ядерний оператор у світі. І все це стало можливим, як я уже сказав, у результаті спільних зусиль двох сторін у процесі роботи над проектом.

— Однак чому проект ухвалено саме тепер — коли Україна фактично завершила левову частку робіт самотужки?

— Відмова української сторони від проекту зразка 2001 року не означала відмови від ідеї взагалі. Тим часом ситуація на енергоринку істотно змінилася, доходи «Енергоатому» стабілізувалися. І, не чекаючи на міжнародні кредити (які, власне кажучи, не було під що давати, бо не було закінченого проекту), компанія продовжувала добудову блоків, але — дотримуючись оригінальної (відповідно до проекту 2000—2001 рр.) програми модернізації.

Протягом 2002—2004 років тривали переговорний процес та робота на експертному рівні, що дало змогу, з урахуванням позитивних змін в електроенергетиці України, оздоровлення «Енергоатому» та прогресу у добудові потужностей на Хмельницькій та Рівненській АЕС, вийти на новий формат проекту, повністю зорієнтований на підвищення рівнів ядерної безпеки.

Одним із ключових питань під час останнього розгляду проекту було дотримання НАЕКом при добудові блоків програми допускових заходів безпеки. Тільки після отримання позитивних висновків всесвітньовідомої компанії «Рискаудит», яка провела відповідне дослідження на замовлення ЄБРР на початку цього року, Банк та Євроатом висловили готовність повернутися до підготовки оновленого проекту.

Таким чином, затвердження проекту зараз — на початку липня 2004-го — відповідає логіці переговорного процесу щодо проекту та графіка робіт на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Так, «Енергоатом» на початку червня фактично завершив добудову та реалізував майже всі допускові заходи безпеки, що зробило недоцільним включення до проекту цих елементів. Водночас українська сторона була зацікавлена у залученні зовнішніх коштів на фінансування програми заходів безпеки, які, відповідно до програми модернізації, мають бути реалізовані після запуску.

Враховуючи ці обставини, сторони й вийшли на такі терміни: ухвалення проекту Банком — на початку липня ц.р., підписання кредитної та гарантійної угод наприкінці цього місяця, ратифікація Верховною Радою — у вересні та початок проплат по кредиту — до кінця 2004 року. Це дозволить НАЕК вчасно розмістити необхідні замовлення по контрактах із тим, щоб розпочати реалізацію програми післяпускових заходів безпеки та модернізації вже під час першої планової зупинки блоків влітку 2005-го.

— На ваш погляд, чи має цей проект більш широке значення для України у контексті її євроінтеграційних прагнень?

— Пошлюся на думку більшості країн—акціонерів Банку: затвердження проекту є свідченням високого рівня партнерства, яке сформувалося між Україною, «великою сімкою» та ЄС у галузі ядерної безпеки та реформування енергетичного сектора. Ядерна енергетика, її безпека є одним із реальних, практичних каналів, які сьогодні поєднують інтереси України та Європи у широкому розумінні. Що більше таких каналів взаємозалежності, то потужнішою стає наша політична «фракція» у Європі.

Не слід також забувати про перспективи експорту української електроенергії до країн Євросоюзу. Там досить прискіпливо ставляться до імпорту енергоносіїв, віддаючи перевагу «чистій» електроенергії, виробленій із дотриманням міжнародних стандартів безпеки та захисту навколишнього середовища. А отримання фінансування за проектом Х2—Р4 від ЄБРР та Євроатома саме й означатиме постійний контроль з боку цих інституцій за дотриманням на Рівненській та Хмельницькій, а також на інших АЕС в Україні міжнародних рівнів безпеки.

Врешті решт, отримання «Енергоатомом» кредитів від ЄБРР та Єврокомісії відкриває для компанії нові перспективи виходу на міжнародні ринки капіталу, розширює можливості співпраці з іноземними інвесторами.

— Тобто ви вважаєте, що краще пізно, ніж ніколи?..

— Хоча і пізно, і мало, але треба вміти бачити ліс за деревами. Бачити майбутнє, яке, я вірю, буде кращим за сьогодення.