ЧИ МОЖЛИВИЙ КАПІТАЛІЗМ БЕЗ РИНКУ КАПІТАЛІВ?

У полум’ї дискусії та ви- ступів (із приводу і без) щодо розвитку фондового ринку України і, зокрема, перспектив Національного депозитарію та Національної депозитарної системи держави взагалі, схоже, навіть учасники цього самого ринку найчастіше забувають про основні проблеми, до вирішення яких варто було б докласти і всі свої професійні знання й сили.

Постійні «стусани» не стільки НДУ, скільки його ідеологів і співробітників, послужили підставою дослухатися і думки останніх. Хоча, об’єктивно кажучи, із часу створення Національного депозитарію України, цій організації вдалося зробити небагато, точніше, сама вона все ще перебуває в стадії становлення. Як годиться — внаслідок об’єктивних причин і суб’єктивного протистояння дійових осіб фондового ринку й їхніх впливових союзників у різноманітних органах влади. Тепер багато хто з них чомусь говорить про «формальне трактування» закону України «Про національну депозитарну систему й особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»...

Тим часом, у самому законі сказано, що НДУ «є центральним елементом Національної депозитарної системи, котрий забезпечує її формування й розвиток, функціонування єдиної системи депозитарного обліку й обслуговування цінних паперів, інтеграцію Національної депозитарної системи в міжнародну систему депозитарних установ, які забезпечують функціонування світових ринків капіталів». І якщо абстрагуватися від формального неприйняття НДУ як такого, то очевидно, що йдеться про практичний контроль й облік усього, що тільки-но формується як прототип ринків капіталів. За цими, на перший погляд, загальними фразами приховано досить серйозні інтереси. Вони, швидше за все, і є рушійним мотивом боротьби за ліквідацію НДУ, який тільки-но створюється, у процесі чого вже розкрилися дуже серйозні проблеми не тільки фондового ринку, а й всієї системи управління економікою держави. Та й про ситуацію на фондовому ринку Леонід Кучма в ході недавнього засідання Координаційної ради по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю висловився дуже жорстко, зауваживши, що майже 80% усіх операцій у цій сфері здійснюється поза фондовим ринком, який так і залишається, на його думку, малоефективним і неорганізованим. На жаль, цьому є маса підтверджень.

Але коли говорять про те, що в Україні практично сформовано фондовий ринок і прийнято ідею розвитку дворівневої депозитарної системи, центральною ланкою якої нібито стала «Міжрегіональна фондова спілка», насправді говорять лише про невелику частину масштабної проблеми. Бо створення Національної депозитарної системи та Нацдепозитарію вимагає не просто вдосконалення вже існуючого механізму реєстрації угод, які проводяться з цінними паперами (із цим дійсно непогано могла б упоратися й існуюча МФС). Передусім ідеться про реорганізацію, а точніше, для початку організацію всієї системи управління всіма сегментами фондового ринку, враховуючи ринок акцій, 10% котрого обслуговує МФС. Адже значною мірою нинішня ситуація в економіці й обумовлена тим, що немає і не діє цілісний механізм управління всіма економічними процесами. Так-сяк, але за тих же радянських часів економікою управляли в так званому плановому порядку. Останніми роками ми просто спостерігаємо одиничні й найчастіше хаотичні спроби «наведення порядку» хоч у якомусь сегменті економіки, котрі явно приречені на провал, бо навіть успіхи в окремо взятій галузі не вирішують загальнодержавної проблеми керованості економікою як цілісним організмом. У тому ж фондовому ринку наявність відносно сумлінного інституту в особі МФС, на жаль, ще не означає, що цей ринок став ефективним механізмом, який стимулює кількісне й якісне зростання рівня угод. Зрештою, та ж Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку ледь порається з функціями реєструючого органу.

Власне, сьогодні в українській депозитарній системі існують чотири депозитарії, включаючи згадану вище МФС. Щоправда, лише депозитарій Нацбанку України можна назвати відносно більш успішно діючим, та й то з натяжкою. А відсутність технології взаємозв’язку, взаємодії та взаємообміну інформацією між ними, як і між іншими учасниками Нацдепозитарної системи (наприклад, понад 350- ма реєстраторами і 82-ма ліцензованими хранителями) призвело до того, що в країні в кращому випадку формально фіксуються права новоявлених мільйонів власників на частку в статутних фондах десятків новоявлених АТ. Створюваний же Національний депозитарій України (НДУ) саме покликаний був організаційно й технічно забезпечити не просто реєстрацію угод на тому ж фондовому ринку, у рамках Нацдепозитарної системи, а реєстрацію прав і контроль за їхнім дотриманням. Причому, йдеться про реєстрацію прав власності на ресурси виробництва, у тому числі при переході прав власності в результаті укладеної угоди та виконаних розрахунків за нею. Інакше кажучи, НДУ має не просто реєструвати укладання угоди та виникнення за нею прав її учасників, а й забезпечувати обов’язковість виконання умов угоди.

На прикладі ринку енергоносіїв, скажімо, ринку газу чи електроенергії (те, що прийнято називати ОРЕ — оптовим ринком електроенергії), дієвість вищеописаної в загальних рисах системи могла б уберегти продавців від несумлінних посередників і неплатоспроможних покупців їхніх енергоресурсів, а покупців — від невиправданого завищення цін посередниками. Але в умовах так званого ринку газу й електроенергії, як то кажуть, маємо те, що маємо.

Відносини учасників Нацдепозитарної системи (а крім реєстраторів і хранителів, це ще й біржа, банки, торговці цінними паперами й емітенти, зокрема Мінфін) із Нацдепозитарієм у принципі мають будуватися за схемою, аналогічною відносинам Національного банку України та сотень комерційних банків. Але цього не відбулося вже тому, що, схоже, Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР, котра і була більше двох із половиною років тому засновником НДУ) не поспішає передати НДУ повноваження з реального господарчого управління діяльністю безпосередніх учасників Нацдепозитарної системи. За великим рахунком, із моменту свого створення 1995 року ця комісія мала великі можливості, зокрема у захисті прав інвесторів, але, як то кажуть, «текучка» заїла (бо й від інших регулюючих функцій на фондовому ринку ДКЦПФР ніхто не звільняв). Але так сталося, що за тієї ж «текучкою» до захисту прав інвесторів руки у комісії так і не дійшли, а її фундатори вже просто звикли, напевно, робити все самі (включаючи стандартизацію депозитарного обліку і документообігу, ліцензування діяльності учасників Нацдепозитарної системи та кодифікацію цінних паперів). Та й відомі приклади нехтування правами інвесторів в Україні, певне, дрібномасштабні для цілої Держкомісії — клопоту багато, а йдеться — в масштабах країни — про копійки... То що виходить, нехай вони у всякі там Страсбурги звертаються?..

До речі, про кодификацію. Коли цим зайнявся НДУ, Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку швидко поклала край його спробам. Може, і справді ідеологи НДУ переборщили, установивши плату за кодифікацію цінних паперів. Але, з іншого боку, у НДУ практично не було коштів для фінансування своєї діяльності (див. посилання на меморандум). Напевно, це був не кращий варіант (якщо це так), але навряд чи це підстава для ліквідації НДУ. Тим більше що за два останні роки НДУ, фінансувати створення якого зобов’язувала держава, держкоштів майже не отримував, про що керівництво Нацдепозитарію неодноразово повідомляло і Кабмін, і Мінфін, і ДКЦПФР (якщо це називати «листами всім і про все», то це щира правда). Мінфін вирішив, що розпорядником бюджетних коштів, передбачених бюджетами двох останніх років (4 млн. грн. — 1999 року і 5 млн. грн. цього року) на фінансування створення Нацдепозитарної системи і, зокрема, НДУ мала бути Держкомісія з цінних паперів. Комісія ж направила кошти на інші програми. Зрозуміло, дірок багато, а бюджетних коштів мало, на всіх не вистачить. Але хто після цього підказав Президенту Кучмі, що саме НДУ «розтринькує» бюджетні кошти? Що НДУ може розтринькати, якщо саме цього він і не мав? Відповісти на це запитання, напевне, неважко. Триває підготовка (Президента?) до відповідного засідання, під час якого планується обговорення проблем розвитку фондового ринку і, безумовно, долі Національного депозитарію. Кількість недоброзичливців у поки що не функціонуючого НДУ вражає. Можна тільки уявити, у скільки разів вона збільшиться у той момент, коли НДУ реально розпочне роботу, організовуватиме й почне робити прозорими існуючі прообрази ринків.

Дуже часто ми чуємо посилання на досвід США. Управління економікою, фінансами й ринковою інфраструктурою в США основане на культі ринкового саморегулювання. Зокрема, саморегульовані організації (СРО) на фондовому ринку мають у США широкі повноваження щодо регулювання діяльності професійних учасників ринку, захисту їхніх «цехових» інтересів. В Україні СРО не набули відповідного значення, оскільки рівень поінформованості українськими учасниками ринку загальнонаціональних інтересів, а також рівень їхніх професійних і технічних можливостей не дозволяють делегувати СРО повноваження, аналогічні тим, що отримали їхні американські колеги, без ризику ще більше погіршити ситуацію на ринку.

До того ж, варто враховувати, що в самих Сполучених Штатах сьогодні проходять процеси переосмислення й реформування цієї системи.

Не витримують критики заяви супротивників Національного депозитарію про те, що Україна буде «білою вороною», доручивши своєму центральному депозитарію обслуговування не тільки ринку акцій, а й ринків основних ресурсів виробництва. Яскравим підтвердженням цього є досвід роботи центрального депозитарію Угорщини «КЕЛЕР», який цілком успішно забезпечує розрахунки й виконання угод, серед іншого, по м’ясу та молоку, не забуваючи при цьому, звісно, і про акції. Характерно, що саме на базі цього центрального депозитарію створено асоціацію центральних депозитаріїв Центральної Європи.

Аналіз європейської практики регулювання фінансових ринків свідчить про дедалі зростаючу роль державно-суспільних інститутів у впровадженні державної політики на фондовому ринку країн Європи. З урахуванням проголошеного Президентом України головного пріоритету зовнішньої політики нашої держави — набуття Україною членства в Європейському союзі, а також з огляду на територіальну близькість і велику ментальну схожість українців і народів Європи, напевно, доцільніше використовувати в будівництві ринкового середовища в Україні саме європейський досвід.

Особливе місце в цьому процесі може відігравати французький досвід. Організуюча роль на ринках капіталу Франції належить Раді фінансових ринків (CMF), яку було засновано 1996 року на підставі закону про модернізацію фінансової діяльності в зв’язку з впровадженням у Франції директиви ЄС від 10 березня 1993 року «Про інвестиційні послуги». Аналогічна практика організації регулювання ринків капіталу існує у Великобританії: Управління фінансових послуг (FSA) — відоме до жовтня 1997 року як Рада з цінних паперів і інвестицій (SIB) — є незалежним неурядовий органом, що здійснює повноваження, вказані законом про фінансові послуги від 1986 року й у зв’язку з упровадженням вищезгаданої директиви ЄС «Про інвестиційні послуги». Голова і члени ради FSA призначаються першим лордом міністерства фінансів. Як і французька CMF, FSA сформовано з фахівців широкого спектра, котрі мають досвід фахової діяльності в галузі фінансових, юридичних і бухгалтерських послуг, державної служби і в інших регулюючих і контролюючих органах.

Головними цілями FSA у регулюванні ринку капіталу у Великобританії є підтримання стійкості фінансової системи країни, захист інвесторів і сприяння прозорим і упорядкованим інвестиційним ринкам. З метою реалізації цих завдань FSA управляє регулюючою системою, запровадженою законом про фінансові послуги від 1986 року; установлює стандарти для фірм і регуляторів; розслідує протизаконні випадки інвестиційного бізнесу і вживає заходи щодо правозастосування; регулює системи колективного інвестування, здійснює банківський контроль.

Колись на зорі української незалежності, року так 1991—92-го, в Україні «народилися» нацбіржа, депозитарій і розрахунково-клірингова система, як прототип Нацдепозитарної системи. «Повитухою» були французи. Але з ростом «новонародженого» — не склалося... Тому, напевно, і пішла-поїхала вітчизняна приватизація в «документаризм», що в цивілізованому світі давно вважається атавізмом. І це лише частина проблеми. Сама ж проблема полягає радше не в НДУ (світ на ньому клином зійшовся, чи що?). Але дуже імовірно, що проблема в тому, що чимало навіть безпосередніх учасників Нацдепозитарної системи (вони ж — суб’єкти цієї системи) і держчиновники, покликані визначати ідеологію і шляхи її розвитку, дуже нечітко уявляють собі, чим насправді має бути Нацдепозитарна система України і яке місце в ній НДУ. А коли ці співгромадяни (пардон, пани) краще від нас з вами усвідомлюють ситуацію, що склалася навколо Нацдепозитарію, тоді... Тоді напрошується думка про те, що... неспроста все це; причина — історично банальна: у каламутній воді рибку легко ловити.

Керівники НДУ, почасти через нинішні обставини, встигли, як то кажуть, дров наламати, а також побити горщики з багатьма потенційними союзниками. Їх дуже просто позбутися, навіть не встигнувши усвідомити, через що все ж таки зчинилася вся колотнеча.

ДКЦПФР, ПДВ, МФС, НДУ — чи багато у нас знайдеться людей, котрі насправді розуміють, про що ж, власне, йдеться?..