Земля: між "сірим" і "чорним" переділом

Коли щось у сфері АПК точно визначене, то це час "Ч", призначений на 01.01. 2017 р. - дату закінчення дії мораторію на купівлю-продаж землі сільгосппризначення.

І, судячи з напруги пристрастей, великої ймовірності запуску ринку. При тому що агробізнес став драйвером української економіки і для його регулювання та вдосконалення прийнято чимало законодавчих актів, у головній сфері - реформі землекористування, крім вивісок на конторах, які займаються цією делікатною справою, нічого не змінюється. Розробку та прийняття нормативів, котрі б визначили моделі господарювання, включно з нормативами приватизації та обсягами використання сільгоспземель, рік у рік відкладають. Відтак, на завершальній стадії реформи немає ясності, яка модель господарювання стане визначальною - фермерські господарства та сімейні ферми європейського зразка чи агрохолдинги, орієнтовані на монокультурне землеробство, експорт агросировини та незацікавленість у розвитку сільських територій.

Хитка основа власності

Попри багаторазові продовження мораторію, активні дії у земельній сфері ніколи не вщухали. Останнім часом сільські території взагалі перетворилися на центри ділових операцій. Безліч угод, які там укладають і головними об'єктами яких стають орендовані селянські та державні землі, пристрасті, які супроводжують ці дії, що майстерно оминають мораторій, вражають. Як і товчія в державних установах та нотаріальних конторах, де оформляються численні угоди.

Дедалі більше підприємців, що розбагатіли в торгівлі, транспорті або на "підупалих" промпідприємствах і мають доступ до банківських кредитів, поспішають взяти участь в агробізнесі, розжитися, залежно від товщини гаманця або рівня прихильності банкірів, перспективними набутками. Особливих проблем при цьому не виникає. Купівлі-продажі сільгоспземель, на які накладено мораторій, замінюють корпоративними торгами. У результаті, формуються великі сільгоспструктури, де як основний засіб виробництва фігурує орендована в держави або селян-пайовиків земля.

Сформована на такій хисткій основі власність часто переходить із рук у руки, легко змінюючи господарів. Утім, надмірне накопичення земельних банків, яким захоплювалися аргохолдинги, орендуючи землі про запас, минає. Нині в тренді корпоративних продажів невеликі (з добре налагодженою інфраструктурою та дібраним персоналом) фермерські господарства, фірми й сільгосптовариства. Латифундисти, що відтинають у процесі оптимізації землю, яка неефективно використовується, ведуть справжнє полювання на компактні, добре організовані сільгосппідприємства, висуваючи їхнім господарям пропозиції, від яких нелегко відмовитися.

Чимало фермерів, стурбованих експансією великих агроструктур та ажіотажним попитом на оренду ріллі, щоб зберегти свій статус і перспективу розвитку, по крихтах збирають те, що залишається, шукають селян-пайовиків, охочих передати паї у тривалу оренду. Але процес цей пов'язаний із великими ризиками, на які наважується мало хто. У ситуації, що склалася, якісь крихти з дедалі сильніших фінансових потоків перепадають і селянам-пайовикам.

Варто нагадати, що в 1990-ті й "нульові" роки ріллю в оренду брали в селян за мізерну, переважно натуральну плату. Тільки з 2008 р., після внесення коректив у закон про оренду землі, було рекомендовано платити з розрахунку 3% від нормативної вартості землі. Згодом навіть без рекомендацій, за взаємною домовленістю сторін, ціна оренди на особливо дохідні й затребувані землі піднялася до 5-5,5% від її нормативної оцінки й продовжує зростати… Благодійність? Прокинулася совість? Ще чого! Неодмінна умова орендарів, які підвищують ціни, - вимога укладати орендні договори на 10-20, а то й 49 років.

Ажіотаж

Зростання ділової активності в агробізнесі зумовлене появою додаткових драйвів. При цьому лобісти, обстоюючи преференції сільгоспвиробників, яких поглинають переважно агрохолдинги, лякають колапсом і ледь не збитковістю їхнього агробізнесу, хоча віддача вкладень у сільгоспсектор, на відміну від інших напрямів економіки, істотно зростає. Якщо в 2012 і 2013 рр. рентабельність сільгоспвиробництва становила, відповідно, 22,3 і 11,1%, то в 2014 і 2015 рр. - 29,2 і 50,9%. Експерти, враховуючи всі різноспрямовані складові, прогнозують, що нинішнього року результати прибутковості будуть сумірні з показниками двох попередніх років. Якщо обсяги виробництва та експорту зерна, зважаючи на недосів озимих у ряді областей, можуть скоротитися на кілька мільйонів тонн, то збори пізніх сільгоспкультур, особливо соняшнику, обіцяють із лишком перекрити втрати.

Ажіотаж навколо землі підігріває децентралізація, що почалася. Кількасот новостворених об'єднаних громад всерйоз сприйняли обіцянки влади і положення закону про розширення їхніх прав на використання сільгоспугідь, що перебувають за межами населених пунктів, і вимагають їх реалізувати. Згідно з програмою уряду, заплановано створити ще дві сотні об'єднаних громад із розширеними земельними правами, що підштовхує ділків до дій на випередження. Воліючи мати справу зі зручними для себе держчиновниками та відомствами, пошукувачі земельних банків поспішають вирішити земельні питання у звичному руслі, без участі громад.

Земельно-орендні аукціони

Земельні аукціони, що стартували на початку минулого року відповідно до прийнятого закону, теж вносять свою лепту в пожвавлення ділової активності в АПК. На Одещині організатором торгів на право орендувати ділянки держвласності виступило ДУ Держземагентства області, а виконавцем - ДП "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою". На перший земельний аукціон виставили близько 150 земельних ділянок із більшості сільських районів. Проведені через єдиний центр торги різко загострили конкуренцію орендарів, посприяли зростанню цін на право орендувати землю, істотно поповнили місцеві бюджети. Вартість оренди виставленої на аукціон землі зросла з 2,8 до 4,2 млн грн, тобто ділянки продали в 1,5 разу дорожче від початкової вартості, а в ряді районів - у 2-5 разів. Таким чином, ціна права на оренду, реалізована на першому й наступному аукціонах, становила не звичні 3-5% від нормативної оцінки землі, а на порядок більше - 8-11%.

До того ж підготовка до земельних аукціонів підштовхнула й до проведення інвентаризації земресурсів. Проблема більш ніж важлива. Виявилося, що в сільській глибинці, де попит на землю набагато нижчий, ніж на околицях міст, не все гаразд. В одному з найбільш віддалених від центру - Красноокнянському районі тільки на першому етапі моніторингу (перевіряли землі держвласності) виявили 2326,85 га, які використовувалися без правовстановлюючих документів. Збитки бюджетів становили понад 1,4 млн грн. На другому етапі перевірки моніторили землі, що перебувають у власності селян-пайовиків.

Земельні аукціони могли б дати й більший ефект. Але… Зі 141 земельної ділянки, виставленої на перший аукціон, було реалізовано лише 115. Результати торгів стосовно 26 ділянок анулювали. Як пояснюють організатори, через порушення правил, котрі полягають у тому, що "переможці торгів не сплатили у встановлений термін відповідних сум за придбане право оренди". Невдачі, які проявилися на першому аукціоні, тривали й надалі, підтверджуючи своєю закономірністю, що це не окремі випадкові зриви, а цілеспрямовані дії з метою не пустити привабливі земельні ділянки в "чужі" руки.

Занадто часто зриваються торги, аби це можна було вважати випадковістю. Виграти торги, а потім не заплатити за придбане - не особливо витратно. Втрачається тільки гарантований внесок на суму кілька тисяч гривень, погрозою ж не допустити до наступних торгів можна знехтувати, особливо тим, хто діє не сам. Головне - щоб уподобана земельна ділянка вислизнула з рук суперників, залишилася нічиєю й за неї можна було б боротися далі. У деяких районах аукціони перетворюються на змагання двох-трьох накопичувачів земель, готових воювати один проти одного до останньої підставної особи.

Оренда земель з допомогою публічних аукціонів - це, звичайно, краще, ніж "тіньові" розподіли головного ресурсу. Але погано, що навіть відкриті торги не можуть докорінно змінити ситуацію напередодні очікуваного запуску ринку. Оскільки виставлені на них ділянки поповнюють земельні банки великих агроструктур, залишаючи ні з чим селян, які працюють на землі. А майбутнім же власникам сімейних ферм європейського зразка додаткова земля особливо потрібна. Згідно з експертними даними, особистих селянських господарств (ОСГ), що є головним резервом поповнення малого бізнесу, налічується трохи більше 4,1 млн. Середня площа цих домогосподарств - 1,5 га. З таким скромним земельним потенціалом, що обмежується переважно присадибними ділянками, без зрушень у його зростанні очікувати поліпшення не варто.

Найреальнішими претендентами на господарів сімейних ферм є селяни, які, по-перше, працюють на своїй землі, по-друге, мають у домогосподарствах не тільки присадибні ділянки, а й земельні паї. Згідно з експертними оцінками, 800-900 тис. таких домогосподарств країни вже тепер за обсягами реалізації товарної сільгосппродукції відповідають міжнародним критеріям фермерських господарств. Якщо для їх модернізації надати реальну підтримку держави та місцевих громад, то вони не тільки самі створять сімейні ферми, а й посприяють масовому "походу" ОСГ у малий агробізнес.

Пайовики-одноосібники

Мабуть, немає в Україні такого села, в якому б не знайшлося хоч кілька селян, що виокремилися зі своїми паями із загальної маси орендодавців і, всупереч обставинам, господарюють самостійно. В одних селах таких збурювачів спокою орендного "благоденства" можна на пальцях перелічити, в інших - їх досить багато. У селі Топали Красноокнянського району на Одещині вільні хлібороби посідають одне з чільних місць. Лихо не без добра. Не щастило селу з орендарями. Не один агрохолдинг намагався зробити з екс-колгоспу ім. Кірова прибуткову філію, але не виходило, господарство занепадало разом із селом. Не мирячись із безгосподарністю, дедалі більше селян виходили на шлях самостійного господарювання. Одні виривалися з обіймів чергового агрохолдингу наполегливістю, інші йшли обхідним шляхом, спочатку довіряючи свої наділи місцевим фермерам, а потім і взагалі звільнялися від оренди "за взаємною згодою".

За плечима Миколи Н. - тривала і вперта боротьба за право самостійно розпоряджатися паями великої сім'ї. Доходило до того, що селянин - власник держакта на землю - засівав своє поле, а орендар збирав із нього врожай. Та ще й подавав судові позови, обвинувачуючи Миколу в самозахваті землі, яка належить його родині. Але той вистояв і тепер обробляє майже 40 га. Його односелець Сергій В. уникнув таких поневірянь. Зовсім недавно, скориставшись черговою зміною орендаря, він серед інших пайовиків отримав "вільну" і влився в дедалі більше число "одноосібників" із двома паями, що становлять 9 га.

Господарювати складно. Виручає те, що в селі багато пайовиків-одноосібників, можна кооперуватися. В одного - трактор, у другого - сівалка, у третього - старенький комбайн. Об'єднуючи вбогі ресурси, формують спільні агрегати, якими й обробляють поля. Але зізнаються, що з матеріально-технічним забезпеченням прямо лихо. Немає ні складів для зберігання вирощеного, ні обладнання для створення запасу ПММ. Особисто ми стали свідками того, як у розпал польових робіт селяни посилали гінців шукати пальне. Ситуація дивна. Все ж таки йдеться про домогосподарства, що мають у приватній власності дорогі земельні наділи. Але селянам, навіть у статусі власників землі, до влади по пільги, як і в банки по кредити, не варто й потикатися. Виручають хіба фермери, котрі стали на ноги й, пам'ятаючи свої поневіряння, допомагають пайовикам то соляркою, то місцем у майстерні для ремонту техніки, то послугами з посіву чи збирання врожаю.

Чому ж, попри такий явно несприятливий розклад - повне ігнорування влади і банків, застарілі технології, переважання ручної праці, - не меншає (а подекуди навіть більшає) селян, які йдуть великотрудним шляхом індивідуального господарювання? Саме їхня наполегливість дає підстави розсудливим нардепам домагатися прийняття закону про сімейні ферми, їх підтримку. Топалівські одноосібники, захищаючи вибір своєї моделі господарювання, зосереджують увагу на суто практичних нюансах. Зверніть увагу, кажуть вони, поля наші за обробітком, напевно, поступаються тим, які орендують великі структури. Не та техніка, не ті технології. Зате домашні ферми одноосібників більші й продуктивніші, ніж у селян-орендодавців. Маючи невеликі наділи, змагатися з агрохолдингами в експорті зерна й соняшнику нереально. Але молоко і м'ясо на ринки, та й у маркети (крім бройлерної курятини), переважно надходять із сільських садиб. І якщо там намітився спад, то тільки тому, що селянам усе менше виділяють зерна, а інших кормів для тварин взагалі ніде взяти. Одноосібники ж мають можливість виробляти корми на своїх наділах, нарощуючи поголів'я худоби в садибах і хоч якось згладжуючи перекоси, що утворилися на внутрішньому ринку. Важливо й те, що в розгул сільського безробіття вільні хлібороби самі створюють робочі місця собі та своїм родинам. Запевнення наших співрозмовників, що ніхто з тих, хто отримав можливість працювати на своїй землі, попри вміло розставлені приманки, не кинеться її продавати, в контексті того, що відбувається, видається логічним і переконливим. Але в консолідаторів селянських земель до складу латифундій своя логіка і свої підходи.

Хоча село Чорна прилягає до Топалів, створюючи, по суті, сільський агломерат, там ситуація з землекористуванням зовсім інша. Тамтешні збирачі земель міцніше тримають місцевих селян на орендному повідку. Якщо в Топалах вільних хліборобів понад сотню, то в Чорній - значно менше. А у зв'язку з "новаціями" останнім часом їх може стати ще менше. Причини очевидні. Законопроекти, що передбачають держпідтримку селянам, котрі мають можливість і намір модернізуватися в сімейні ферми, та ряд інших, націлених на підтримку малого бізнесу, занадто вже часто застряють в урядових структурах і ВР, даючи можливість збирачам селянських і державних земель робити свою справу. В ту ж таки Чорну на новій хвилі прийшли нові господарі з південних районів області. Місцева влада змогла зразу переконатися, що прийшли вони "зі зв'язками". Викупивши сільгосппідприємство, нові господарі підвищили зарплати його працівникам, селянам-пайовикам теж обіцяють солідну добавку до орендної плати. Правда, з умовою: укладати орендні договори на такий термін, що визволити землю з орендного полону зможуть хіба що внуки нинішніх її власників.