Зашифрований сигнал

Для чого телеканали шифрують свої телевізійні сигнали? Відповідей на це запитання найчастіше дві. Як правило, це робиться або для розповсюдження програм телеканалу тільки серед своїх передплатників, які платять за їх перегляд, або для дотримання вимог виробників купованих телеканалами програм і передач. Виробники програм можуть встановити обмеження як щодо території розповсюдження їхніх передач, так і щодо каналів, якими передачі можуть бути доставлені глядачам. Наприклад, УЄФА може продати телеканалу ліцензію на трансляцію своїх спортивних передач в ефірі, але при цьому заборонити трансляцію через супутник, що досягається саме шляхом шифрування телесигналу (сигнал можуть прийняти тільки кабельні провайдери, щоб потім запустити його у свої мережі).

У всякому разі вирішення питання - шифрувати чи не шифрувати телесигнал - суто приватна справа телеканалу: він сам визначає, наскільки йому вигідно обмежити коло глядачів і як ці обмеження можуть бути реалізовані. І згідно із цілою низкою міжнародних норм держава не може втручатися в ці питання і змушувати телеканали примусово шифрувати свої телесигнали.

Шифрування телесигналу: правовий аспект

Нюанс у тому, що європейські інституції розцінюють будь-яке штучне обмеження можливості перегляду телепередач як втручання у сферу прав телеглядача на отримання інформації. Європейський суд з прав людини також неодноразово вказував, що держава може запроваджувати подібні обмеження тільки у виняткових випадках, які визначені в Конвенції про захист прав людини. У випадку, якщо держава вирішить обмежити своїх громадян у праві отримувати інформацію з допомогою телебачення і запровадить додаткові умови (до яких можна віднести й необхідність придбання дешифраторів), це може бути реалізовано тільки з урахуванням вимог Конституції та міжнародних конвенцій.

Слід зазначити, що Конвенція про захист прав людини не містить умов, які могли б виправдати примусове шифрування телесигналу. І жодні посилання на необхідність захисту авторських прав в обґрунтуванні такого нововведення, не убезпечать Україну від відповідальності за подібну нормотворчість. Коли відповідну справу розглядатиме Європейський суд з прав людини, судді не зможуть не звернути уваги на цей момент.

Іншими словами, побудова будь-яких схем розвитку платного телебачення в Україні не може ігнорувати правила, які містяться в міжнародних договорах, оскільки їх порушення може призвести до цілком реальних втрат для державного бюджету, пов'язаних із виплатами компенсацій ображеним телеглядачам.

Однак при цьому слід сказати, що у платного телебачення є як мінуси, так і плюси. Здебільшого вони лежать в економічній площині, отже, можуть бути враховані мовцями при розробці та реалізації власних бізнес-стратегій розвитку каналів.

Шифрування сигналу: економічний аспект

Як кажуть, у кожного твердження є багато "але". У випадку шифрування телесигналу ці "але" можна зібрати як для позиції за його введення, так і для прихильників протилежних думок.

Найголовніший плюс запровадження шифрування сигналу - це можливість отримати кошти за розповсюдження своїх телепрограм серед передплатників.

Справді, сьогоднішній телебізнес будується на тому, що всі витрати на виробництво програм і розповсюдження їх в ефірі компенсуються за рахунок реклами. Для окупності рекламних грошей часто не вистачає, і тоді різниця може відшкодовуватися за рахунок коштів власників каналу. А у випадку шифрування сигналу канал може продавати коди доступу для перегляду і в такий спосіб отримати додаткове джерело надходжень.

Шифрування власних телесигналів - це досить поширена практика, і дуже багато телеканалів живуть насамперед за рахунок своїх передплатників. Але знову повторимося: вибір - шифрувати чи не шифрувати сигнал, робити платним доступ до програм чи залишити його вільним - це питання, яке має вирішити саме телеканал, а не держава.

Чому найбільші телеканали України не переходять на платне мовлення? Відповідь на це запитання можна звести до одного загального терміна: "конкуренція". Конкуренція між телемовцями змушує їх не тільки дбати про розвиток власного телеконтенту, запускати нові оригінальні передачі та демонструвати нові цікаві фільми. Вона змушує канали боротися за глядача, і той, хто обмежить доступ до своїх програм, запровадивши шифрування сигналу, зменшить тим самим їхню кількість. А за умови, що інші канали будуть у вільному доступі, більшість глядачів залишиться на безоплатних каналах. У підсумку це призведе до зниження показників перегляду зашифрованого каналу, відтоку рекламодавців і, як наслідок, істотного зниження його фінансових показників.

Словом, платне телебачення може бути запроваджене з мінімальними втратами тільки в тому випадку, якщо цей перехід буде одночасним у всіх основних телеканалів. Звичайно, тут не можна виключати, що чимала частина глядачів не захоче платити за перегляд таких телеканалів. І тоді може постати вже питання інформаційної безпеки держави, бо у відкритому доступі залишаться іноземні супутникові телеканали, які, тепер уже безальтернативно, проводитимуть свою власну інформаційну політику, у тому числі й щодо України.

Питання інформаційної безпеки - це те, чого не можуть ігнорувати автори будь-якого законопроекту, що стосується поширення інформації. Але навіть якщо його залишити "в дужках" (хіба мало загальнонаціональних питань у нас ігноруються), то питання одночасного переходу всіх українських телеканалів на платну основу залишається відкритим. І найпростішим його вирішенням видається ухвалення закону про заборону телеканалам вести мовлення у відкритому доступі.

Але, як зазначено вище, тут є свої перешкоди у вигляді міжнародних договорів, які допускають запровадження таких заборон тільки в крайніх випадках, які зачіпають інтереси національної безпеки, суспільної безпеки, територіальної цілісності тощо. Крім того, Європейський суд з прав людини прямо каже, що закони, ухвалені всупереч вимогам Конвенції про захист прав людини, не відповідають критеріям "якості закону", а отже, не можуть застосовуватися. Подібні порушення можуть спричинити шквал позовів до Європейського суду, і Україна, в разі програшу, зобов'язана буде виплачувати цілком реальні суми компенсацій.

Тому вирішення окресленого питання на рівні закону хоча й є ефективним тимчасовим заходом, але протиправний характер такого нововведення може призвести як мінімум до втрат для державного бюджету.

Очевидно, вирішення питання про перехід на платне телемовлення може бути тільки в економічній площині: телеканалам самим має бути вигідно розповсюджувати свої програми серед передплатників. Так, це може бути пов'язано з певними втратами як глядачів, так і надходжень від реклами. Але, з іншого боку, це може спонукати мовців до створення різноманітнішого, цікавішого та оригінальнішого телепродукту, який має свого глядача і який складно буде замінити аналогічним, що йде на іншому телеканалі. До речі, саме інформаційне розмаїття є основою права на свободу слова, яку так невтомно захищають у розвинених європейських країнах і яку, за традицією, так легко ігнорують в Україні.

Коментар

Данило Гетманцев, доктор юридичних наук, доцент:

- Проблема запровадження примусового кодування (або шифрування) телесигналу не може бути розв'язана поза юридичною площиною. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, що діє в Україні, встановила чітку заборону на будь-яке втручання держави у свободу ЗМІ розповсюджувати інформацію, якщо таке втручання не передбачене самою Конвенцією. І запровадження державою обмежень для супутникових трансляцій шляхом примусового кодування телесигналу неминуче призведе до порушення Україною своїх міжнародних зобов'язань перед Радою Європи.

З іншого боку, нинішній стан українського телевізійного ринку наочно демонструє, що телеканали не можуть самостійно окупати свою діяльність - власних доходів, як правило, не вистачає, і власникам доводиться вливати додаткові кошти, перекидаючи їх з інших сфер економіки.

Якщо розглядати кодування телесигналу як передумову для запровадження платного перегляду, такий крок міг би якоюсь мірою зняти питання фінансування. Але він не може бути зроблений за державним примусом: питання фінансування, як і будь-які інші питання діяльності телеканалів, мають вирішуватися тільки приватним способом. Держава може лише допомогти реалізувати такі рішення з боку мовців, але аж ніяк не втручатися в їхню діяльність, а тим паче забороняти розповсюджувати інформацію у відкритому доступі.