Вільному — «Воля»?

Скандал із масовим відключенням каналу ТВі кабельними операторами більш ніж наочно продемонстрував зв’язок між економічною та політичною конкуренцією. Які ще докази потрібні співгромадянам, котрі мріють про демократію, але водночас підтримують державне втручання в бізнес?

Цілком очевидно: якщо ТВі відключають, то це комусь потрібно, а не продиктоване комерційними міркуваннями. До того ж згідно з інформацією, що з’явилася, «Воля» виключає опозиційний канал з масового «соціального» пакета, пардон за каламбур, не зі власної волі. Проте економічний аспект цієї історії видається ще важливішим, ніж політичний. Адже якби та ж «Воля» не була монополістом, та ще й ліцензованим, тиснути на незалежний телеканал було б значно важче. З одного боку, на конкурентному ринку владі довелося б домовлятися з численними незалежними провайдерами. З іншого - ці самі провайдери боролися б до останнього, справедливо побоюючись, що якщо вони підуть на повідку в «начальників» проти свого економічного інтересу, то їх можуть потіснити стійкіші конкуренти або навіть новачки. Звичайно, за дуже великого бажання й у таких умовах можна організувати масований наїзд на всіх одразу та отримати бажаний результат, але ціна питання зростає багаторазово і так само падає ефективність таких заходів.

Із цієї історії випливають два найважливіші взаємозалежні уроки.

Перший - життя ще раз підтверджує, що політична конкуренція неможлива без економічної.

Логіку цього зв’язку чудово описали ті ж таки Норт, Уолліс і Уейнгаст: за відсутності конкуренції в економіці опозиційним політичним силам ні на кого обіпертися. Адже всі монополії, врешті-решт, залежать від держави, тобто від діючої влади. Остання не тільки регулює природні монополії, а й із задоволенням плодить нові, щоб збільшити кількість залежних від її милостей. Тільки їхні конкуренти (якщо вони є), обділені такими милостями, можуть підтримувати опозицію, тим самим не даючи померти конкуренції політичній.

На прикладі наших провідних телеканалів і «Волі» (а також інших кабельних провайдерів, які слухняно відключили ТВі) ми бачимо ще один механізм такого взаємозв’язку, про який американські професори навіть якось не подумали: монополізацію інформаційного простору. А вона, своєю чергою, допомагає монополізувати політичне життя.

Своєю чергою, монополія на владу, продовжують ті ж автори, породжує важко переборну спокусу монополізувати економіку: і для того, щоб усіма «рулити», і для того, щоб збирати левову частку ренти монополістів на власні потреби як плату за привілеї. Однак, що характерно, країни з монопольною владою, але досить сильною економічною конкуренцією існують, хоча і як виняток із загального правила. А от хоч трохи стійких демократій при монопольних економіках не буває.

Одна з причин полягає в тому, що монополії, особливо додаткові одна до одної, самі по собі потребують координації, інакше вони виснажують свій загальний «ресурс» - споживчий попит приблизно так само, як хижацька експлуатація знищує будь-який відновлюваний ресурс. Про це авторові цих рядків уже, до речі, доводилося писати на самому піку ейфорії після помаранчевої революції (див. «Революція перемогла! Хай живе король?», «ДТ» №6 от 19 лютого 2005 року), коли декому видалося, що демократія перемогла раз і назавжди.

На жаль, тоді ніхто всерйоз не взявся за демонополізацію. Вона, звичайно, деякою мірою сталася сама, за рахунок того самого «безладу», який тоді всі так палко таврували. Множинність центрів влади забезпечувала бізнесу хоч якийсь захист від сваволі, його можна було завжди одержати в когось із провідних політичних гравців - не в одного, так в іншого. Втім, там, де монополії не були зруйновані, ослаблення їх координації на користь економіці не пішло. Демократія настійно потребувала економічної демонополізації, яка так і не відбулася. І зокрема тому політичний монополізм зумів взяти тимчасовий (сподіватимемося) реванш.

Нинішня історія із ТВі - тільки епізод на шляху монополіста. Не зайве згадати, що назва цього київського провайдера вперше голосно пролунала в негативному контексті п’ять років тому, коли мільйони його клієнтів без особливих церемоній поставили перед вибором: купувати (або брати напрокат) декодери для цифрового мовлення та платити більше або залишитися без сигналу взагалі. На жаль, абсолютна більшість співгромадян мовчки погодилася з нав’язаними їм непотрібними послугами. І, до речі, не одержала жодного обіцяного поліпшення зображення, скоріше, навпаки - адже відеовходи на абсолютній більшості телевізорів просто не дозволяли домогтися навіть нормальної аналогової якості (факт, який монополіст приховав від споживачів). Антимонопольний комітет, у відповідь на численні скарги, тоді тільки вмовив «Волю» трохи почекати з відключенням аналогового мовлення. Через рік АМКУ оштрафував кількох монополістів, у тому числі й цю компанію, за зловживання монопольним становищем. Втім, жодних висновків у частині, власне, монополізму та його причин зроблено не було. Очевидно, в тодішньому уряді не вважали це великим злом. Або вже тоді думали, що «либонь, стане у пригоді»?

Другий урок - у наявності наочне підтвердження протиріччя між державним регулюванням і демократією як системою підзвітності держави народу.

Справді, для того щоб держава служила людям, а не навпаки, механізми контролю і впливу виборців на політику мають бути сильнішими, ніж інструменти, які держава може використовувати для контролю громадян. Це пояснює, чому країни з розвиненими та глибоко вкоріненими демократичними інститутами можуть дозволити державі регулювати трохи більше й при цьому залишатися демократичними. Та все одно їхні жителі (й не тільки інтелектуальна еліта, а й простий Сантехнік Дужо!) постійно насторожі, щоб не дозволити такому втручанню зайти надто далеко. Досить згадати, що держава, яка контролює громадян, - це типовий кошмарний антигерой американських блокбастерів. Однак, якщо механізми підзвітності держави слабкі, то й засоби, якими вона може контролювати громадян і бізнес, мають бути зведені до мінімуму. Інакше держава перетворюється на ворожого народу монстра, знаряддя придушення та обмеження доступу. Точніше, залишається такою.

У нашому окремому випадку визначальну роль, очевидно, відіграло ліцензування кабельних провайдерів. Звичайно, і без цього надання послуг доступу щодо кабелю має ознаки природної, так званої просторової, монополії. Це означає, що собівартість послуги можна знизити, якщо всі мешканці будинку, мікрорайону, району, та й усього міста підключені до однієї й тієї ж мережі. Однак, на відміну, наприклад, від водопроводу, вартість прокладання самого кабелю не така критична, щоб зробити конкуренцію недоцільною. Наприклад, технічно дуже схожий ринок послуг кабельного Інтернету вирізняється саме гострою конкуренцією. У будинках часто прокладено мережі різних провайдерів - нічого, що вони дублюють одне одного, зате в споживача є реальний вибір. Відповідно, маємо не просто низькі ціни та високу якість, а й незрівнянно більше свободи. Зате ліцензії на кабельне телебачення, надання яких незрозуміло чим можна виправдати, дуже зручно використовувати для обмеження кількості провайдерів, та й для прямого тиску на них. Не маючи можливості просто заборонити доносити до глядача альтернативний погляд, держава робить це побічно, через інструменти регулювання бізнесу.

Що ж, залишається побажати каналу ТВі успіху в його нелегкій і нерівній боротьбі за виживання, підтримати його морально та матеріально. І зробити висновки.

По-перше, якщо ми хочемо бути господарями, а не рабами держави, то конче потрібно (хоча й недостатньо) боротися не тільки за більш дієвий контроль, а й за обмеження його повноважень, особливо щодо втручання в економіку, щоб, зрештою, схилити чашу терезів на свій бік.

По-друге, якщо нам дорога демократія, то саме ми, виборці, маємо всіляко захищати й підтримувати економічну конкуренцію. Адже в згаданій вище теорії Дагласа Норта і співавторів начебто за замовчуванням мається на увазі, що політичні сили, які обстоюють порушені монополістами права конкурентів і споживачів, автоматично отримують підтримку виборців. Це прямо випливає з загальноприйнятої гіпотези про раціональний вибір: насправді, не ворог же виборець власному гаманцю!

На жаль, у нас усе не так просто. Не те що звичайний виборець, а й велика, якщо не більша частина тих, хто називає себе інтелектуальною елітою, не усвідомлює, що, наділяючи улюблену державу повноваженнями створювати і захищати монополії в економіці, вони, тим самим, удобрюють ґрунт для політичної монополії. Яка, своєю чергою, ніколи не опиниться в «хороших» руках, поки вона дозволяє збагачуватися за рахунок створення й доїння економічних монополій і з їхньою ж допомогою підтримувати монополію на інформацію.