Українсько-російське партнерство: спроба номер п’ять

Отже, 2000 рік завершився. Разом із ним плавно перетікає в новий, 2001-й, товарний потік між Україною та її більш ніж 180 торговими партнерами. Загалом попередні оцінки показників зовнішньої торгівлі України 2000 року, особливо порівняно з 1999 роком, безумовно, позитивні: товарообіг (із послугами) зріс до 33,3 млрд.дол. США, причому, що тішить, обсяг українського експорту, порівняно з 1999 роком, зріс до 17,9 млрд.дол. США, або на 18,2%. На тлі одночасного збільшення позитивного зовнішньоторговельного сальдо України до 2,6 млрд. дол. це об’єктивно свідчить про подальший розвиток експортного потенціалу країни і початок подолання спаду останніх років.

Показові в цьому процесі торгові відносини з Росією, яка залишається нашим головним торговим партнером, чия частка в загальному обсязі зовнішньої торгівлі України становить понад третину.

При загальному збільшенні українського товарного експорту в Росію, порівняно з 1999 роком, на 45% по окремих галузях ми маємо: зростання експорту української продукції металургії, хімічної та легкої промисловості, будівельних матеріалів — понад або майже на 70%, машинобудування — більш ніж на 30%, невелике, але також зростання експорту продукції АПК, руд та інших сировинних матеріалів. Однак, упереджуючи можливу реакцію на ці цифри російських аналітиків, слід зазначити, що було б абсолютно неправильно говорити, буцімто цей процес односторонній. З Росії зросло постачання в нашу країну тієї ж таки продукції металургії — на 80%, продукції машинобудування — більш ніж на 40%, товарів легкої промисловості — на 60%. З урахуванням цих реалій, хотілося б, звичайно, щоб відома теза «давайте жити дружно» переважала над бажанням захистити себе від можливого демпінгу з того чи того боку.

Повертаючись до показників торгівлі з Росією: які ж головні причини зростання? Чинників кілька, і географічно вони поділені.

На світовому ринку — це подолання наслідків фінансової кризи 1998 року, високі темпи економічного розвитку в багатьох регіонах, сприятлива кон’юнктура цін, насамперед на продукцію металургійної та хімічної промисловості, паливно-енергетичного комплексу.

«Російські» чинники: високі темпи розвитку багатьох галузей економіки, що викликало додатковий попит на матеріали, сировину, комплектуючі; пов’язане з цим підвищення купівельної спроможності населення, збільшення в Російській Федерації навесні 2000 року на 20% пенсій і зарплати працівникам бюджетних установ.

«Наш» внесок у зростання експорту — істотне нарощування обсягів промислового виробництва (за попередніми даними — на 11% за рік), розвиток міжрегіонального співробітництва і, зрештою, реалізація комплексу заходів, підготовлених 1999—2000 рр. спочатку МЗЕЗторгом, потім зовнішньоекономічним блоком Мінекономіки. Та все вищеназване жодним чином не може бути підставою, як любив казати «головний економіст» радянського народу, для «запаморочення від успіхів». Спробуємо глянути на проблему під трохи іншим кутом зору.

У країнах Південно-Східної Азії ціни на продукцію сталеплавильної промисловості в 1999 році виросли до 30%, а в першому півріччі 2000-го на багато видів продукції — ще на 25—30%.

Якщо в травні 1999 року спотова ціна на металургійний сорт глинозему становила 150—160 дол./т, то 2000-го пікова ціна на глинозем (у лютому) становила вже 420 дол./т.

Якщо восени 1999 року ціна на рідкий аміак становила 90 дол./т, то в листопаді 2000-го — вже 175 дол./т.

За рахунок зростання цін на нафту балансовий прибуток «Роснафти» за дев’ять місяців 2000 року зріс рівно втричі. Виторг РАТ «Газпром» від експорту газу в країни далекого зарубіжжя 2000 року збільшився, порівняно з 1999-м, майже вдвічі — із 6,7 до 11 млрд. дол., хоча фізичний обсяг експортованого газу практично не змінився — 130 млрд. куб. м проти 126,8 млрд. 1999-го.

«Народжені революцією»

Чи правильна сама постановка питання й організація процесу вироблення саме органами виконавчої влади пропозицій зі збільшення, поліпшення, поглиблення, розширення, активізації тощо при, хай навіть не такому швидкому, як хотілося б, становленні ринкової економіки?

Теорія управління говорить, що зміни результатів процесу можна домогтися лише в тому випадку, якщо керуючі або регулюючі впливи справді впливають на процес.

Теорія управління говорить, що зміни результатів процесу можна домогтися лише в тому випадку, якщо керуючі або регулюючі впливи справді впливають на процес. Навіть щоденні поцілунки протягом дев’яти місяців не приведуть до народження дитини. Очевидна річ: система управління економікою в державі останнім десятиліттям докорінно змінилася. Немає вже Держплану, немає тієї командно-адміністративної системи, що була колись. Акціоновані й приватизовані господарюючі суб’єкти не підпорядковуються міністерствам і відомствам. Та й сам такий підхід: ми вам щось скомандували, а ви це без роздумів, ресурсів, фінансів, устаткування, матеріалів і т.п. зробіть — безнадійно застарів. Тому будь-які пропозиції у формі концепцій, програм, заходів тощо, в остаточному підсумку спрямовані на господарюючих суб’єктів, впливати на яких збираються через вказівки міністерств і відомств, по суті, не спрацьовують. Так, звісно, зниження собівартості, підвищення якості, збільшення поголів’я й інші аналогічні орієнтири, безперечно, правильні, але саме їх проголошення перед господарюючими суб’єктами, без реальних дій на підтримку з боку державної влади, — це «вода в пісок». Тому й трапляється, що на високі керівні розпорядження міністерство або відомство рапортує, що підготовлено програму (план, заходи й ін.), які з дорученням уряду доведені до виконання, але ніхто зараз, принаймні в економіці, не робитиме того, що йому невигідно. І навпаки — навіть за бажання нічого не зможе зробити без відповідного матеріального чи фінансового забезпечення.

Крім вищеназваної головної, традиційними вадами підготовки такого роду документів, відшліфованими за попередні десятиліття, є: декларативність, лозунговий характер пропозицій; відсутність чітких критеріїв виконання; поступове зниження, а потім і зникнення контролю за виконанням у зв’язку з появою нових керівних документів з тих самих питань; пропозиції щодо виконання тих чи тих заходів не тими, хто пропонує, а іншими міністерствами й відомствами (особливо властиве заходам за результатами візитів високих посадовців); спроби підміни виконання своїх безпосередніх функцій створенням різних надуманих органів на кшталт координаційних рад, впевненість (без жодних на те підстав), що коли документ підписано, все записане на папері буде виконане мало не автоматично; вада росту, але від цього не менш згубна — робити, як робили раніше, — у 90-ті, 80-ті і так далі. Може, варто хоча б тимчасово зупинитися?

Чи не час чесно сказати: є питання, за які держава відповідає й справді може їх вирішити, але є багато сфер, і кількість їх примножується, де за теперішніх умов держава може лише сприяти або просто не повинна заважати.

Про стратегію

30 жовтня 1998 року, Харків, Українсько-російський форум. Дві цитати. Заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони України О.Разумков: «Зараз дуже важливо, щоб представники реальної економіки Росії й України знайшли форми взаємодії, причому нові форми». Віце-прем’єр-міністр України С.Тигипко: «Хочемо ми того чи не хочемо, промисловці сьогодні — це головна сила, котру треба слухати».

Отже, потрібні нові підходи. Але якими вони мають бути?

Для відповіді на це запитання доцільно передусім визначитися зі стратегією українсько-російських двосторонніх відносин в економічній сфері. Напевно, з урахуванням національної безпеки, це має бути безумовне збільшення абсолютних обсягів товарообігу з Росією, але з одночасним поступовим зниженням її частки в загальному обсязі зовнішньої торгівлі України. Як цього можна досягти? Шлях один — збільшення загального обсягу зовнішньої торгівлі через розкриття експортного потенціалу національних товаровиробників. Тобто, необхідне піднесення власне економіки й подальша диверсифікація зовнішньої торгівлі.

Класичними завданнями зовнішньоекономічної політики України при цьому залишаються: збільшення товарообігу — передусім за рахунок експорту (причому дуже актуальним стає експорт послуг); збереження позитивної динаміки зміни сальдо зовнішньої торгівлі; поліпшення структури товарного експорту; розширення «українського» сектору на світових ринках традиційних товарів українського експорту шляхом підвищення їх конкурентоспроможності; вихід на світові ринки з принципово новими товарами (скільки можна згадувати колишні досягнення української науки — ось найреальніший напрям для заробляння грошей!); диверсифікація поставок енергоносіїв; створення сприятливих умов для інвестицій; розумний рівень захисту внутрішнього ринку від масового імпорту товарів, які виробляються в Україні в достатньому обсязі.

Але, з урахуванням реалій сьогодення, слід якомога уважніше вивчити і врахувати в середньо- чи довгостроковій перспективі вплив на двосторонні торгово-економічні відносини таких чинників.

1. Вкрай зношене устаткування як в Україні, так і в Російській Федерації. Досить сказати, що цей показник у вітчизняній чорній металургії становить 73,6%, у хімічній і нафтохімічній промисловості — 73, у харчовій — 69,8. Якщо в енергетичній галузі 1999 року було 84,1% устаткування з терміном експлуатації до 30 років і тільки 13,4% із терміном 30—40 років, то вже 2000-го частка першого зменшилася до 59,3, а другого — виросла до 35,7%.

2. Рівень енергоспоживання на одиницю продукції набагато перевищує показники розвинених країн. Причому в українських умовах проблема ускладнюється вищою ціною енергоносіїв.

За офіційними даними, в Україні повні витрати паливно-енергетичних ресурсів на виготовлення 1 тонни прокату в 1,6—1,9 раза вищі, ніж у Франції, Італії, Німеччині, Японії. За 1990—1998 роки енергомісткість українського ВВП зросла з 1,39 кг умовного палива на одну гривню продукції до 1,96 кг у.п./грн.

3. Як відомо, головні кількісні складові експорту — ціна товару, обсяг постачання однієї товарної позиції й асортимент (номенклатура). Тому навіть при падінні цін на продукцію на зовнішніх ринках можна не лише зберегти обсяги експорту, а й наростити їх — за рахунок збільшення обсягів постачання і розширення асортименту.

4. З урахуванням регіональних особливостей ринків потребує концептуального вирішення питання експорту продукції машинобудування: що продавати — власне товар, устаткування для його виробництва чи ж документацію (ліцензію)? Саме в довгостроковій перспективі вибір того чи того варіанту може мати якнайсерйозніші наслідки для промисловості в цілому. Елементарний приклад: збудувавши тракторний завод у якійсь країні, ми автоматично виключаємо її з країн-імпортерів українських тракторів цього класу.

5. Нові форми торгівлі, насамперед — електронної. Навіть Болгарія найближчим часом планує прийняти Національну програму з питань електронної торгівлі. На ринку цієї країни вже функціонує проект електронної торгівлі «Трейд пойнт—Софія» як складова частина світової мережі ЮНКТАД—«GTPN». У вересні 2000 року на латвійському ринку послуг у мережі Інтернет почала працювати електронна біржа, головне завдання якої — підтримка та сприяння експорту товарів із Латвії й інших країн Балтії. Цікаво, що 60% акцій біржі належать представникам Великобританії та Норвегії, які, вочевидь, відчувають перспективність вкладення.

Кому ініціювати новації?

За відсутності єдиного органу центральної виконавчої влади, що координує й відповідає за політику держави у сфері зовнішньоекономічної діяльності (він загинув у фатальній битві при втіленні в життя тези про економізацію цієї самої діяльності), реальною видається така ієрархія.

Самі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають ініціювати, пропонувати, запозичувати, впроваджувати, підказувати і, найголовніше, — виходити з відповідними пропозиціями до центральних органів виконавчої влади. Критерій один: вигода — за умови, що відповідатимуть вищеназваним завданням зовнішньоекономічної стратегії.

Важливу роль можуть і повинні відіграти зовнішньоекономічні блоки посольств України за кордоном. Крім виконання традиційних завдань з моніторингу ринку країни перебування, надання сприяння українським експортерам у просуванні продукції та багато іншого, визначеного директивами, вкрай важливим зараз стає інформування про нові форми торгівлі й державного сприяння їй. Потрібно рухатися вперед, але на цьому етапі — може, ще важливіше — не відстати.

Товарообіг із країнами, в яких перебувають 33 торгово-економічні місії в складі посольств України за кордоном, становить 84,6% від загального обсягу зовнішньої торгівлі. 2000 року торгово-економічні місії:

Ё сприяли підписанню договорів українськими експортерами на суму понад 400 млн. дол.;

Ё брали участь у залученні в Україну інвестиційних проектів більш ніж на 300 млн. дол.;

Ё перевірили економічну благонадійність більш ніж 250 іноземних фірм, що дозволило повернути в країну понад 60 млн. дол.;

Ё взяли участь у проведенні 12 антидемпінгових та спеціальних розслідувань.

Третя ланка цієї системи — Мінекономіки, його зовнішньоекономічний блок. Розробка стратегії та концепції зовнішньоекономічних відносин; узагальнення й аналіз пропозицій суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і зовнішньоекономічних блоків посольств України за кордоном; доведення суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності необхідної та корисної інформації; підготовка пропозицій щодо зміни чинної нормативно-правової бази — це, здається, мав би робити координуючий центральний орган виконавчої влади, якби на нього щодня не накочувався дев’ятий вал «термінової», «супертермінової» і «негайной» текучки, що найчастіше є спробами перевести свої обов’язки на інших.

Але ж, окрім вищеназваного, потребує якомога уважнішого ставлення змішана українсько-російська комісія, що є головним міжурядовим органом у цій сфері, і роботу якої, можливо, і слід певним чином актуалізувати, але, безумовно, не можна відкидати.

Не з вини української сторони п’ятиріччя змішаної українсько-російської комісії було відзначене «роком без комісії», а реалізацію рішень «спроби №5», тобто п’ятого її засідання, що відбулося ще влітку 1999 року, до останніх, грудневих домовленостей у паливно-енергетичній сфері навряд чи можна було назвати задовільною...

Однак повернімося до питання розподілу функцій та обов’язків. За державою має залишитися те, що справді встановлюється і може регулюватися лише державними органами. Якість же продукції, ціна, асортимент, зниження енергетичної складової в собівартості продукції, створення представництв, реклама, виставково-ярмаркова діяльність та інші форми просування своїх товарів на зовнішніх ринках — прерогатива самих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Лише за такого підходу відносини між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і державними органами можуть стати по-справжньому конструктивними і по-хорошому прагматичними.

А що конкретно?

Звичайна класична схема торгівлі «продав-купив» згодом поступатиметься — та вже й поступається — іншим, складнішим схемам руху товару та грошей. Тому потрібно думати і шукати. Одним із перспективних напрямів сучасного українсько-російського торгово-економічного співробітництва бачиться упор на створення СП. Але не просто. Можливі, як мінімум, три варіанти.

Перший, традиційний, — звичайне СП із реалізацією продукції на російському чи українському ринку або на обох ринках. Чимало прикладів таких СП (на жаль, поки що не з Україною) створено в таких, здавалося б, досить розвинених російських галузях, як паливно-енергетичний комплекс і автомобілебудування.

У листопаді 2000 року російська «Сибнефть» підписала документи про створення СП із компанією Великобританії «Сибир Энерджи»... Китайська компанія «Синопик» підписала з російським «ЮКОСом» протокол про наміри спільної розробки нафтових родовищ у Томській області... Концерн «Шелл» вивчає питання придбання в «Англо-Сибирской нефтяной компании» 44% частки участі в СП «Енисейнефть»... Компанія «Рено» на базі кількох цехів АТ «Москвич» ще два роки тому організувала автоскладальне підприємство «Автофрамос»; найближчим часом французи планують розгорнути в Москві виробництво моделі «Рено-Кліо-Символ» уже за принципом «глибокого складання»... БМВ з 1999 року на базі колишнього судноремонтного заводу АТ «Автотор» у Калінінграді почало складання своїх автомобілів... «Дженерал моторс» 1997 року створило СП «ДжиЕм-ЄлАЗ» з участю уряду Татарії, яке почало зі складання автомобілів «Блейзер», зараз складають модель «Опель Вектра»... «Форд» планує випускати у Всеволозьку Ленінградської області модель «Форд Фокус» і розраховує за рахунок машин російського складання збільшити свою частку на російському ринку імпортних автомобілів із теперішніх 5—6 до 10—15%.

Другий варіант — створення українсько-російського СП з метою виходу зі своєю продукцією на ринки третіх країн. І в Україні, і в Росії є відповідна база, є науково-технічні розробки та промислові напрацювання, досить перспективні для просування на ринках, передусім тих країн, які добре пам’ятають ще радянську продукцію.

Третій, найскладніший, але й найпривабливіший при реалізації — створення СП з фірмою третьої країни, яка вже експортує свою продукцію в Росію та має там власний сектор ринку.

Проте, безперечно, у кожному варіанті на чільне місце слід ставити економічний інтерес.

Наступний перспективний напрям співробітництва з Росією пов’язаний з потребою щось робити зі спрацьованим устаткуванням. Питання, за словами класика, «архіважливе». За всієї складності воно має і «плюси» — проблема однаково важлива для обох держав, устаткування, що вимагає заміни чи модернізації, переважно виготовлене на російських і українських заводах, сучасне устаткування з розвинених країн часто однаково дороге як для українських, так і для російських заводів. Можливе рішення: після узгодження переліків потрібного устаткування підписати міжурядову угоду про його взаємопостачання на клірингових засадах або в рахунок боргів за газ із урахуванням їх реструктуризації. Це дозволило б не лише замінити устаткування, а й одночасно завантажити чимало вітчизняних машинобудівних заводів. Тим часом очевидно, що, не розробивши докладного механізму внутрішніх взаєморозрахунків, ідеї реалізувати не вдасться.

Скорочення енергоспоживання. Ті самі «плюси» — однакова важливість вирішення з погляду зниження собівартості, а відтак — підвищення конкурентоспроможності продукції на зовнішніх ринках. Обопільна зацікавленість може стати хорошою базою для об’єднання зусиль.

Крім того, для України одним із напрямів могло б стати поступове щорічне скорочення — навіть командно-адміністративними методами — енергоспоживання всіма споживачами на фіксований відсоток. Протягом, скажімо, 5—10 років.

Приклад з Вірменії. 2000 року вдалося знову запустити виробництво на раніше відомому всьому Союзові заводі «Наїрит». Тепер при менших обсягах виробництва вдалося добитися зниження енергоспоживання на одиницю продукції на 70%. Нам хоча б половину цього — і багато проблем, пов’язаних із енергопоставками, можна списати з рахунку.

Розвиток міжрегіонального співробітництва. Підготовлена на пропозиції регіонів України та Росії міністерствами економіки програма такого співробітництва до 2007 року є доброю базою для роботи. Але — тільки базою. Лише ділові зустрічі зацікавлених підприємців із виходом на конкретні спільні програми, проекти, поставки тощо можуть дати реальний ефект.

При цьому нікому не потрібні зайва помпезність, офіціоз. Врешті-решт, візити, основна мета яких лише підписання договору з тією чи тією областю або міністерством про співробітництво, неодмінна зустріч із вищими посадовцями країни і частування «горілкою» повинні залишитися в добі соцреалізму.

Ви можете собі уявити візит до Канади губернатора штату Детройт для обговорення з прем’єр-міністром Канади можливості поставок фордівської моделі «Контур» в обмін на поставки канадської пшениці? Я теж не можу. Власне, слово «міжрегіональне» говорить саме за себе — це співробітництво між регіонами. Ось приїжджав у жовтні 2000 року Б.Громов, губернатор Московської області. Зустрівся з главою Київської облдержадміністрації паном Засухою, обговорили своїми командами конкретні проекти. І реалізовуватимуть їх, дасть Бог, без «освячення» зустрічами на найвищому рівні.

Цікавим напрямом у довгостроковій перспективі може стати участь українських підприємств у реалізації запропонованого головою Єврокомісії Романо Проді плану різкого збільшення протягом найближчих 10—20 років закупок енергоресурсів у Росії.

Якщо нині із 760—770 млн. тонн нафти на рік, що їх споживає Західна Європа, на російську припадає 15—18%, то, відповідно до «плану Проді», її частка має підвищитися до 25%. Проте, за прогнозом російського Мінекономіки, навіть до далекого 2015 року Росія добуватиме лише 315 млн. тонн нафти, тобто на якихось 40 млн. тонн більше, ніж 2000-го. Тобто для реалізації «плану Проді» росіянам потрібно підняти видобуток нафти більш як на третину. Завдання глобальне, але реалізувати його можна тільки за умови великих західних інвестицій.

Природно, що форсування робіт із розробки Тімано-Печорського родовища, роботи на Північному Каспії і в Західному Сибіру викличуть потік замовлень на постачання нафтодобувного устаткування, труб для будівництва нових нафтопроводів, якими нафту транспортуватимуть до Європи. З урахуванням підписаної між Україною та Росією програми довгострокового економічного співробітництва, вітчизняна промисловість могла б зробити свій істотний і взаємовигідний внесок.

Наболіло
(непричесані думки)

І на завершення — кілька слів про кадрове питання, тобто про людей, котрі, за своїми посадовими обов’язками, координують та розвивають українсько-російські торговельно-економічні відносини. Якщо подивитися на структуру Мінекономіки і колишнього МЗЕЗторгу в 1996—1998 роках, то на напрямі Росії та СНД працювали 63 фахівці. Нині — 16. Тобто вчетверо менше. Чи можливо таким людським ресурсом, крім виконання звичайної щоденної роботи, займатися ще й організаційними питаннями візитів делегацій російських регіонів (як, приміром, зустріч і розселення делегації Нижегородської області у складі 168 чол. о другій годині ночі), проведення зустрічей ділових кіл, не забуваючи при цьому про головне — формування й пошук стратегічних перспективних напрямів? А доводиться.

Молоді хлопці та дівчата, що приходять у міністерство, починають із посад фахівця першої категорії чи головного економіста, заробляючи на місяць «чистими» аж 160 гривень. І це попри те, що найкращі з них закінчили або довго стажувалися в університетах Австрії, Німеччини, інших європейських країн, знають по кілька мов, беруть участь у міжнародних конференціях. Гадаю, що просування вгору кадровими щаблями такої молоді, яка на власні очі бачила те, що ми хочемо побудувати, могло б бути для них хорошим стимулом. Бодай моральним...

Давній крилатий вислів «техніка на межі фантастики», на жаль, залишається справедливим і для нинішнього стану речей. Що можна казати про «відстежування останніх тенденцій», якщо навіть не кожен начальник управління має доступ до Інтернету, обмін інформацією найчастіше відбувається не електронною поштою, а з дискеткою — і «на тролейбус». А по приїзді ще й виявляється, що слід почекати «фахівця, котрий знає, як її вставити»...

Проте завершити хочеться на обнадійливій ноті. Як співалося в популярній пісні 70-х, «не плачь, девчонка, пройдут дожди»... Можливо, вже настав час відновити єдиний орган у країні, який координуватиме саме зовнішньоекономічну діяльність, а не почуватиметься доважком до іншого міністерства? Обнадіює реальна оцінка всього, що відбувається, в останніх аналітичних матеріалах Ради національної безпеки та оборони України, стурбованість нашого депутатського корпусу. Саме життя, тобто зміни в нашій зовнішній політиці, вимагає цього.