НЕВІДОМА УКРАЇНІЗАЦІЯ

У 2003-му минуло 80 років відтоді, як в Україні, за версією ряду публікацій, була започаткована політика українізації. Її генеза пов’язується з рішеннями ХІІ з’їзду РКП(б) (1923 р.) з національного питання. В них наголошувалося на необхідності використовувати в органах держвлади національних республік рідну мову, сприяти розвитку національної культури, висувати представників корінного населення у партійний і державний апарат.

Але історичні документи свідчать, що термін «українізація» й відповідна політика пов’язані перш за все з діяльністю Української Центральної Ради. У резолюції від 22 квітня 1917 р. УЦР визначила, що свою діяльність вона проводить, «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні» (виділено автором). Ішлося про українізацію як всеосяжний процес усього національного, державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу. Українізація в такому розумінні проголошувалася «принципом» і «програмою» УЦР. Цей термін використовувався як для позначення змісту і форм широкого поступу загалу, так і для визначення напряму, змісту динаміки окремих ділянок народного життя, конкретних структур та осередків. У цій же резолюції йшлося про «українізацію війська», яке є «невіддільною частиною сеї програми».

28 квітня 1917 р. УЦР прийняла рішення «в справі українізації школи». 11 травня в наказі делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду йшлося про припис «щодо українізації в середній школі». У «Доповідній записці делегації УЦР Тимчасовому уряду та виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів з питань автономії України» 30 травня 1917 р. говорилося про українізацію школи, громадських інституцій тощо. На засіданні 27 червня було порушено питання «про українізацію земств і городів, котрі будуть вибирати суддів». 30 червня оприлюднюється заява голови Генерального секретаріату: «Ми все беремо в свої руки, проводимо українізацію установ». І тут-таки висловлюється сподівання, що з оголошенням І Універсалу й досягненням угоди з Тимчасовим урядом «процес українізації і автономізації піде незрівнянно швидким темпом». У згаданій вище Доповідній записці УЦР Тимчасовому уряду йшлося про широке розуміння процесу українізації: «домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Україні мають в корені головним чином це відроджене та визволене почуття й достоїнство людини». І в подальшому термін «українізація» широко використовувався Українською Центральною Радою. Така її діяльність здобула широке визнання, підтримку як усього народу, його структур, так і окремих особистостей.

Процес українізації всього життя в Україні УЦР розглядала в тісному зв’язку із забезпеченням широких прав національних меншин. Уже в повідомленні про утворення УЦР говорилось: «Українська Центральна Рада організувалася 4 марта (так у документі. — Авт.), об’єднуючи українські організації на спільних домаганнях територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей — росіян та інших».

У зв’язку з викладеним процес, позначений терміном «українізація», його появу і зміст слід, на мою думку, пов’язувати в першу чергу з подіями Української революції 1917—1921 рр., зокрема з діяльністю УЦР, а не тільки з політикою радянської влади в 20-х рр. У цьому сенсі навряд чи доцільно відмовлятись, як іноді пропонують, від терміна «українізація» із заміною його поняттям «дерусифікація». Адже термін «українізація» усталився як відображення напряму і змісту діяльності українських національних сил. Пізніше цей термін використала і радянська влада. Тобто він виник у конкретних історичних умовах, відбиває особливості часу. І в науці оперують конкретно-історичними термінами, притаманними певним історичним процесам (подобається майбутнім дослідникам цей термін чи ні). В даному випадку поняття «дерусифікація» відбиває тільки одну сторону процесу: припинення штучної підміни власного народного єства мовою, культурою, державністю іншого народу.

У 1917 році була одностайна, як свідчив В.Винниченко, вимога «пристосування до народу, себто українізація всіх органів адміністративного, господарського і культурного життя». Йшлося про українізацію не народу (він був і залишався українським), а про створення необхідних умов для його розвитку. Цьому мали слугувати форми і зміст діяльності тих інституцій, які обслуговують народ: держави, її структур, працівників політичних і громадських організацій, закладів освіти, науки, різних видів мистецтв, ЗМІ тощо.

До того ж доцільно мати на увазі й іншу сторону питання: що ж приходило на зміну «русифікації»? Польські власті в 20—
30-х рр. ХХ ст. «дерусифікацію» Волині та Галичини здійснювали як їх «полонізацію». Румунські можновладці «дерусифікацію» Буковини, Бессарабії, Ізмаїльщини проводили тоді ж у вигляді «румунізації»...

Підсумовуючи діяльність Центральної Ради, Грушевський говорив у березні 1918 р.: «Ми не лукавили. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою. Українська Центральна Рада за рік своєї діяльності ... не зробила ні одного фальшивого кроку, вона мала перед собою тільки мету послужити інтересам многострадального українського народу і тих народів на Україні сущих, котрі з ним зв’язала історія… Ми можемо з гордо піднятим чолом підняти над своєю землею прапор Української Центральної Ради. Ми винесли його не заплямованим».Теоретичні напрацювання і досвід УЦР у справі українізації всього життя в Україні вже не змогли ігнорувати й наступні форми державності, в т.ч. і радянська.

Радянська влада, проголошуючи право націй на самовизначення аж до відокремлення, в практичній політиці і діяльності спочатку не вживала поняття «українізація». Суперечливо, зигзагами багато радянських працівників ішли до усвідомлення потреби враховувати національні прагнення українського народу. Частина їх не розуміла національного питання, інші під впливом кон’юнктурних хибних міркувань відійшли від принципових позицій, треті ж мали спрощене, одномірне уявлення про негайну світову революцію, стирання відмінностей між націями і їх повне злиття.

Підтримка В.Леніним влітку 1917 р. національних домагань українства, зокрема в статтях «Не демократично, громадянине Керенський», «Україна», «Україна і поразка правлячих кіл Росії», в грудні того ж року трансформувалась у вимушене визнання створеної в листопаді УНР в поєднанні з ультимативними вимогами до неї. Вони за формою і за змістом були неприйнятні для керівництва суверенної держави. Початкове невизнання УЦР радянського уряду, який прийшов до влади в Росії у жовтні 1917 р., аж ніяк не могло бути правовою основою для військового втручання у внутрішні справи України. Але воно сталося. Не війська УНР пішли на територію Росії, а збройні формування Ради Народних Комісарів вторгнулися в грудні 1917 р. в українські землі. І це при наявності, як оголосив Раднарком Росії 21 грудня 1917 р., домовленості про врегулювання відносин з УНР шляхом переговорів (зберігаємо мову оригіналу) «на началах признания Советом нар[одных] комис[саров] независимости Украинской республики». Хоча тут-таки робилося застереження: «Только советы крестьянской украинской бедноты, рабочих и солдат могут создать на Украине власть, при которой столкновение между братскими народами будут невозможны». Натяк більш ніж прозорий: не буде, мовляв, такої влади — можливі війни. Не допомагало й те, що ще 16 грудня 1917 р. у зв’язку з голодом в центральних губерніях Росії УЦР дозволила вивезення туди зерна і фуражу із залізничних станцій та складів України. До того ж УЦР звернулася до населення із закликом продавати в російські регіони хліб зі своїх особистих запасів.

12(25) грудня 1917 р. з’їзд Рад у Харкові прийняв постанову (знову зберігаємо мову оригіналу): «Вся полнота власти на территории Украинской Народной Республики принадлежит Всеукраинскому съезду рабочих и крестьянских депутатов». І зразу, щоб не допустити відповідного трактування використаної усталеної тоді назви — Українська Народна республіка, яка фактично була незалежною державою, обраний на з’їзді Центральний Виконавчий комітет Рад України видає декларацію, в якій проголошує: «Мы никогда не рассматривали украинскую советскую республику как национальную республику, а исключительно как советскую республику на территории Украины». При цьому з тексту наведеного документу були вилучені наявні в його проекті посилання на географічні кордони України, визначені ІІІ і IV Універсалами УЦР. І далі йшлося про те, що «мы никогда не стояли на точке зрения полной независимости Украинской Народной республики», розглядаючи її як зв’язану федеративними узами із загальноросійською республікою. Тобто на початку своєї діяльності радянські органи в Україні, використовуючи деякі напрацьовані УЦР терміни, зокрема назву проголошеної нею держави, відкидали одне з головних досягнень попереднього українізаційного процесу — самостійну українську державність. Такі помилкові погляди дорого обійшлися українському народу й самим тодішнім більшовикам.

Ряд активних прибічників радянської форми державності в Україні усе ж таки розуміли неправомірність і згубність неуваги до чинників національної розбудови. Характерною в цьому плані була стаття відомого діяча КП(б)У Володимира Затонського «З недавнього минулого», опублікована в 1918 році. З гіркотою і сарказмом він писав: в Україні «партія більшовиків, як і більшість промислового пролетаріату, складається головним чином з росіян, якщо не за національністю, то за культурою. Висловитись проти самовизначення націй незручно, і так русифікаторами «щирі» українці зовуть. Визнати Україну Україною — душа не лежить (тим більше що багато товаришів до цього часу в глибині душі впевнені, що Україну Грушевський навмисне вигадав). І ось починаються пошуки. Ну що ж, самовизначайся аж до відокремлення включно… але навіщо ж тут, саме в моїй партійній вотчині. Ну хай собі буде навіть самостійна Україна… де-небудь в Австралії або, в крайньому випадку, у напівдикій Волині чи Подолії, але навіщо ж саме на Катеринославщині чи там на Херсонщині. Між тим селянство навіть цих заповідних областей (до відома… за національністю все ж українське) … майже поголовно, без різниці бідняки чи куркульство, самовизначились в тому смислі, як цього хотіла Рада».

Все це викликало занепокоєння й ряду інших українських комуністів. Двоє з них — С.Мазлах і В.Шахрай — наприкінці 1918 — на початку 1919 р. написали й опублікували книжку «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». В ній вони обвинуватили керівництво РКП у відступі від ним же проголошеної національної політики, від права націй на самовизначення. І, звертаючись до Володимира Леніна, прямо заявили: «А відносно України… може бути лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і «свій» уряд, і «своя» партія; 2) або Україна се «Південна Росія»…

Відповідь не забарилася. Згаданих авторів було виключено з Комуністичної партії, їх книжку конфісковано і наклад знищено. Така ж доля спіткала й Ф.Лапчинського, який намагався відстоювати суверенний статус України та її Комуністичної партії.

Лише після гірких поразок VІІІ партійна конференція РКП в грудні 1919 р. прийняла спеціальну резолюцію «Про радянську владу на Україні». В ній окреслювались основні контури нових підходів, зокрема зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно ж повинні бути вжиті заходи, — йшлося далі, — щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». Хоча, відзначимо, зведення національних проблем українства до вживання рідної мови штучно звужувало їх зміст.

21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською». В ній зазначалося, що ніяких переваг російській мові не надається. Але рідна мова більшості населення — українська — знову не отримувала конкретних гарантій вільного розвитку. Всі державні установи повинні були приймати заяви й інші справи обома мовами. Порушники цього рішення могли бути притягнені до відповідальності, обумовленої всією суворістю військово-революційних законів. На практиці ж, наприклад, із 90 газет, що видавалися в
1920 р. в УСРР, тільки 12 були україномовні. Діловодство, навіть листування між Наркоматом освіти й ЦК КП(б)У, здійснювалося російською.

9 вересня 1920 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У було розглянуто проект закону «Про українізацію» (так називався документ). Зважаючи на його декларативність, проект був відправлений на доопрацювання з певними зауваженнями. Одне з них вказувало на те, що установи, які безпосередньо обслуговують населення, повинні мати штатних співробітників зі знанням української мови.

А відомий речник відродження української нації в умовах радянської влади, колишній боротьбист, у 1920—1921 рр. голова Держвидаву УСРР, а потім головний редактор газети «Вісті ВУЦВК» Василь Блакитний тоді ж (15 вересня 1920 р.) звернувся з доповідною запискою «З чого починати «українізацію» України». В ній він підкреслював важливість забезпечення фактичної рівноправності мов в Україні, доводив необхідність широкого використання її в державних установах. Зокрема пропонував «для перелому зневажливого ставлення до української мови міщанської маси радянських службовців… видати наказ, хоча б з попереднім визначенням строку, протягом якого вони повинні вивчити українську мову», публікувати підручники, словники української мови. Особливу увагу Блакитний приділяв необхідності поліпшити роботу преси, яка залишалася «великим знаряддям русифікації», як і українізації літератури, де «живуть ще незжиті тенденції упертої загальної русифікації». Важливо, вважав Блакитний, щоб радянські й партійні посади займали українці. Відтоді (вересень 1920 р.) започаткований ще Центральною Радою термін «українізація» почав вживатись і в офіційних радянських документах.

Показово, що ряд радянських діячів намагалися тлумачити зміст радянської українізації значно ширше, ніж це закріплювалося в офіційних документах. Так Микола Скрипник визначав її як «діяльність партії і керованої нею радянської влади для того, щоб пригнічений до Жовтневої революції український народ, трудящі маси організувати в робітничо-селянську державу і тим самим вивести з минулого пригніченого стану, розвивати культуру, піднімати її і далі, рухаючись по шляху соціалістичного будівництва». Тобто Скрипник включав в українізаційний процес і творення державності в радянській її формі, намагався використати цю політику для розширення прав та функцій УСРР. Але в рішеннях партійних і радянських форумів українізація зводилась до культурно-громадських заходів. Ішлося про необхідність використання могутнього потягу народу до національного відродження для зміцнення влади, побудови соціалізму в сталінському його варіанті. Водночас центральна влада не допускала перетворення цього процесу в некерований, обмежувала його бажаними для режиму рамками.

Але і в такій урізаній, порівняно з політикою УЦР, формі українізація стимулювала суспільно-культурну розбудову й позитивно впливала на інші сторони життя громади. Вона сприяла наближенню партійно-державного апарату до українського народу, залученню українців до радянських форм державного управління, суспільного життя. Створювалися сприятливі умови для поширення і розвитку української мови, української науки, освіти і культури. Українізація 20-х рр. стимулювала підготовку й висування, хоч і обмежене, працівників української національності. Радянську українізацію підтримали значні суспільно-політичні сили, які покладали на неї великі надії.

При цьому зауважимо, що використання тільки терміна «коренізація» щодо відповідної політики 20-х рр. в УСРР не дає можливості відбити конкретний зміст, специфіку й головну тенденцію цього процесу в Україні. Адже йдеться про таку провідну в УСРР тенденцію коренізації як увага до розвитку і поширення використання української, а не якоїсь іншої мови, до поступу саме української культури в інтересах радянської влади тощо. Та й термін «українізація» вживався як офіційний і з’явився ще 1917 р., значно раніше, ніж поняття «коренізація». Останнє в партійно-державних документах майже не зустрічається.

Крім того, складовою політики коренізації було і сприяння розвитку національних меншин, серед яких радянська влада теж намагалася «вкоренитися». У процесі здійснення політики підтримка культури національних меншин мала поєднуватися з вихованням у неукраїнської частини населення поваги до культури більшості громадян України, серед яких вони живуть, розуміння її значення і вміння користуватись її здобутками. До того ж ні за часів української революції, ні в радянський період не йшлося про дерусифікацію чи деполонізацію, наприклад, відповідно російської або польської меншин. Передбачалось забезпечення їм можливостей для національно-культурного розвитку в поєднанні, як відзначалося вище, з оволодінням багатствами української культури.

З часу її офіційного запровадження в 20-ті роки політика радянської українізації йшла нерівномірно. Неоднозначними за своїм змістом, шляхами проведення і результатами були окремі її етапи. Але в цілому вона мала поступальний характер до початку 30-х рр., що дає можливість називати цей період українським відродженням.

Насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 рр., терор проти громадян, які самовіддано працювали для України і створювали гуманістичний потенціал нації, на багато років загальмували процес національно-культурного розвитку республіки.