Угоду визнано недійсною

Кожен із нас може по-різному ставитися до дій влади у сфері податкового регулювання діяльності вітчизняного бізнесу. Хтось називає це його знищенням, хтось - наведенням порядку. Однак те, що впродовж останнього року бізнесу доводиться працювати за новими правилами, очевидно кожному, хто, маючи хоч сякий-такий наближений стосунок до українського бізнесу, отримує інформацію з перших вуст. Уже сьогодні процес «закручування гайок» податкового адміністрування вітчизняного бізнесу набрав цілком чітких обрисів системи жорсткого державного регулювання підприємницької діяльності, коли повноваженням держави віддається очевидний пріоритет над правами й інтересами бізнесу. І абсолютно зрозуміло, що нинішній статус-кво має значно більше спільного з епохою пізнього Кучми, ніж із комерційним плюралізмом державного регулювання бізнесу часів Ющенка. І чим раніше вітчизняний бізнес усвідомить це, тим менше збитків зазнає …

Фіктивний контакт

Підходи влади до вітчизняного бізнесу найбільш показові саме у сфері податкового регулювання. Адже саме фінанси є тим інструментом, із допомогою якого держава найбільш ефективно впливає на процеси в суспільстві, будує свою політику. Відповідно, саме ця сфера найчутливіша до політичних змін у суспільстві.

Залишимо за межами цієї статті випадки, що ними рясніє Інтернет, використання багатого адміністративного ресурсу Державної податкової служби для перерозподілу великого й дуже великого бізнесу між старою та новою владними командами. І зупинимося поки що лише на одному аспекті податкових нововведень початку нинішнього року, який стосується всіх платників податків, але, через масштабність реформування податкового законодавства або з простої неуважності представників українського бізнесу, залишився без належної оцінки з боку як вітчизняних підприємців, так і державної податкової служби.

Ідеться про перегляд податкових наслідків угод, укладених підприємцями з компаніями, котрі є не зовсім сумлінними платниками податків, або, простіше кажучи, організаціями фіктивними, а також угод, єдина мета яких - уникнення оподаткування. Важливість для представників вітчизняного бізнесу цього аспекту податкового регулювання актуальна саме сьогодні тому, що ринок так званих конвертаційних послуг перебуває у стадії жорсткого «реформування» владою. Внаслідок чого конвертаційні центри, які працювали роками, закриваються, а їм на зміну приходять нові представники цього складного й неоднозначного українського бізнесу. Ми всі з вами маємо можливість споглядати цей бік «наведення порядку» у податкових відносинах, щотижня читаючи фронтові зведення про виявлені й ліквідовані правоохоронцями конвертаційні центри.

Але закриття конвертаційного центру - це тільки вершина айсберга. За ним іде «відпрацьовування» всіх контрагентів, включених у конвертаційний центр фіктивних і напівфіктивних організацій. Завдання-мінімум, яке стоїть перед податковою, - донарахування всіх податкових платежів, що їх контрагенти фіктивної фірми мали б сплатити у бюджет, якби угод із фіктивною фірмою не було взагалі. Завдання-максимум - стягнення в державний бюджет усього, отриманого сторонами за відповідною угодою. І на цьому етапі учасниками процесу «відпрацьовування» стають широкі кола українського середнього бізнесу - споживачі відповідних послуг. Те, що 90% українського бізнесу були й залишаються широко залученими у такі схеми мінімізації оподаткування, - загальновідомий факт. Конвертація, як один із виявів корупції, що наскрізь пронизала українське суспільство, яке звикло жити за заповітами класика російської літератури Л.Толстого - по совісті, а не за законом, сприймається ним як даність - нормально, з повним розумінням та схваленням.

При цьому переважна більшість представників українського бізнесу свято вірять: якщо передбачені законодавством документи оформлені ними правильно, а сама угода не визнана судом недійсною, то боятися їм, взагалі-то, нічого - відіб’ються. У крайньому разі, звернуться до суду, який в окремих неполітичних питаннях може справді виявитися лояльним до платника.

Позбавлені індульгенції

Спішу розчарувати вітчизняних підприємців. Ще рік тому вони мали б слушність, дотримуючись такого підходу, а сьогодні він сприймається не інакше як помилка. Самі того не відаючи, наші співвітчизники сповідують одну з концепцій російської фінансово-правової науки, згідно з якою прагнення платника податків до мінімізації податкових платежів усіма законними способами правомірне й виправдане, з огляду на первинність права власності над податковими зобов’язаннями. Однак, на жаль, ця концепція не отримала реалізації навіть у російському праві, поступившись так званій доктрині ділової мети, не кажучи вже про законодавства більш розвинених ринкових економік. Там укладання платником угоди з єдиною метою - уникнення оподаткування - сприймається як зловживання правом і не отримує юридичного захисту.

Україна також пішла цим шляхом. Почнемо з приємного. З 1 січня 2011 року статтю 228 Цивільного кодексу було доповнено частиною третьою, згідно з якою угоди, котрі укладаються з метою, що явно супере­чить інтересам держави й суспільства, є оскаржуваними, а не нікчемними, як було раніше. Річ у тому, що як санкція до платника податків, котрий укладає таку угоду, виступає передбачене законом стягнення всього, отриманого сторонами за угодою, в дохід держави. Тобто, крім сплати недоїмки з податку, недоплаченого у зв’язку з такою угодою, а також штрафних санкцій, платник податків змушений виплачувати, за рішенням суду, суму, отриману за угодою, або вартість отриманого ним товару (робіт, послуг). До нового року податкова визнавала такі угоди недійсними (нікчемними) сама, без звернення до суду, донараховуючи недоїмку і штрафи. Сьогодні для визнання угоди недійсною повинна звертатися до суду. При цьому в суді податкова служба зобов’язана довести умисел платника податків на здійснення угоди, яка суперечить інтересам держави та суспільства, що є обов’язковою передумовою для визнання угоди недійсною. Зазначимо, що в податкової служби є тільки шість місяців (позовна давність) із моменту, коли вона дізналася або мала дізнатися про те, що угода підлягає визнанню недійсною, для звернення до суду.

Однак не все так райдужно, як здається на перший погляд. Відсутність рішення адміністративного суду про визнання угоди недійсною на підставі ст. 228 ЦК України зовсім не свідчить про те, що платник податків перебуває в безпеці. Так, згідно з листом Вищого адміністративного суду України від 02.06.11 р., встановлення факту недійсності, у т.ч. нікчемності, угоди, яка зумовила відповідну господарську операцію, не є необхідною умовою для визначення контрольним органом грошових зобов’язань платникові податків у разі, якщо буде встановлено відсутність реального здійснення такої операції або відсутність зв’язку між такою операцією та діяльністю платника. Тобто, якщо платник проводить операцію з метою мінімізації оподаткування, або, інакше кажучи, зловживає своїм правом, то для донарахування йому недоїмки визнавати відповідну угоду недійсною не треба. Податкова служба має дати окрему податкову кваліфікацію здійсненої платником операції, не руйнуючи цивільно-правової оболонки угоди. Не обов’язково також визнавати недійсними інші угоди в ланцюжку поставки товарів, які передували або йшли далі за спірною операцією.

У податкових відносинах не може застосовуватися стаття 204 ЦК України, згідно з якою угода є правомірною, якщо її недійсність прямо не встановлена законом або якщо вона не визнана судом недійсною. Чому? Та хоча б зважаючи на статтю 1 Цивільного кодексу, відповідно до якої, до податкових відносин цивільне законодавство не застосовується, коли інше не встановлено законом. Посилання юристів скривджених платників податків на зазначену статтю на обґрунтування своєї позиції не можуть прийматися судом, адже (а) приватно-правова норма не може регулювати публічні відносини, якими є відносини податкові, (б) цілями правового регулювання цивільного права є відносини між рівними сторонами, а цілями податково-правового регулювання - виконання податковому обов’язку платника перед державою, (в) податкова перекваліфікація операції не руйнує саму угоду, не визнає її недійсною, не припиняє зобов’язань щодо неї сторін. І потім, погодьтеся, - адже свобода договору не означає права сторін закріпити в документах те, чого не було насправді.

Якщо операція відбулася

Що ж робити чесному платникові податків, запідозреному в «непорядних» зв’язках та операціях? Насамперед - не опускати рук, як і не сподіватися на те, що правильно оформлені документи стануть його індульген­цією від дій податкової служби, які порушуватимуть його права. Пам’ятайте: навіть операція з фіктивним платником не буде підставою для податкової перекваліфікації, а угода, котра її оформляє, не буде визнана недійсною в суді, якщо ви доведете, що така операція справді була. Так, хоч тягар доведення лежить на державній податковій службі, доводити, на жаль, доведеться вам, - звісно, якщо вас, як у Жванецького, цікавить результат.

При цьому платникові слід доводити такі обставини:

- обрана платником та його контрагентами правова модель максимально відповідає дійсним економічним відносинам сторін, була для них максимально зручною і простою, насамперед виходячи з економіки операції;

- сторони мали необхідні кадрові, економічні та організаційні ресурси для проведення дій, необхідних для реалізації операції;

- платник володіє (на праві власності, користування) необхідними основними засобами, у т.ч. транспортними, для здійснення операцій;

- терміни, відстані та інші фактичні обставини операції були достатні для її здійснення;

- у постачальника послуг є необхідні дозволи, ліцензії для здійснення операції;

- операція не завдала збитків бюджету;

- платник має документи, які підтверджують зберігання товару, його перевезення, навантаження/вивантаження, переробку, подальшу поставку.

Звісно, наведені вище викладки на обґрунтування позиції Державної податкової служби і взяті на озброєння судами з подачі ВАС України хороші для правозастосовної практики тих країн, у яких свято шанують як право власності, так і право на безперешкодне здійснення підприємницької діяльності. Країн, у яких держава, забороняючи зловживання правом із боку платника податків, обмежує насамперед себе і своїх чиновників у таких зловживаннях. Країн, у яких безперешкодно приймають податкові декларації, вчасно відшкодовують ПДВ, обґрунтовано позбавляють (якщо взагалі позбавляють) статусу платника ПДВ. Тоді заходи на забезпечення сумлінності платника адекватні сумлінності самої держави, виглядають обґрунтовано й морально. В Україні ж запровадження таких заходів сприймається тільки як ще один репресивний акт стосовно бізнесу, обтяженого не тільки тиском податкових платежів, а й неофіційних, але від цього не менш обов’язкових підношень. Можливо, починати реформування податкової системи потрібно було саме з цього боку?..