Процес виховання платників податків

У радянські часи професія бухгалтера не надто цінувалася, а такої професії, як фінансист та маркетолог не було взагалі. Перевагу надавали інженерам й керівникам виробництва. Треба визнати, в цьому був певний сенс, бо вся фінансова структура, якою б вона не була, створює лише стимули до праці, але не кінцевий продукт.

Настали інші часи. За відвезену в банк квитанцію платять значно більше, аніж за виготовлену деталь, і в галузь фінансів з такого приводу потрапило чимало умів.

До кінця 90-х бухгалтерам здебільшого платили доволі багато зовсім не за фахові навички, а за вміння мінімізувати податки й працювати з державою так, «щоб не чіпали». До цього моменту фінансова частина будь-якого підприємства поділилася на «темну» і «світлу» сторони, які перестали залежати одна від одної. Для малих підприємств це виглядало звичайно й буденно як «готівкова каса». Для великих підприємств, які люблять авторитетно заявити, що вони можуть працювати тільки «по-білому», - як оточення центральної виробничої ланки своїми структурами: постачальниками, гуртовими покупцями-посередниками. З’явилося модне словосполучення «ми працюємо через торговий дім», і ніяк інакше. Читай: тільки він відводить від податків увесь наш прибуток. Усі пристосувалися до мінімального податкового навантаження: ви вдаєте, що податки збираєте й робите щось для держави, а ми вдаємо, що платимо.

Ситуація почала змінюватися в період економічного зростання. Із 2003 року у формулі «треба не менше витрачати, а більше заробля­ти» спостерігався очевидний крен у бік «більше заробляти». Дійшло до того, що людину, яка пропонувала щось заощадити, розглядали як «ретрограда», котрий «не має масштабного мислення» і навіть «підприємницької чуйки». Цінувати почали тих, хто будь-якими шляхами і під будь-які застави «приведе гроші» для покриття сьогоднішніх потреб. А далі - заробимо.

Розумні люди, що залишилися, почали ховатися в сферу офіційної «білої» бухгалтерії, де дотримувалися хоч якихось правил гри. Та бач. Грамотні голови й тут стали непотрібними. Це в 90-ті модно було «позиватися з податковою», шукати «податкові лазівки» і «триматися в рамках». Через десять років усе стало просто й відверто: «конверт» і «єдиний податок».

Потім закінчилися гроші. Коли почали збирати кредитні борги, просунуте керівництво добило бухгалтерів своєю позицією, що «держава взагалі почекає». Навіть своє «мінімальне податкове навантаження». Тому що в мене борги, у провладної верхівки - свої борги... Залишалося лише ходити по контролюючих структурах і писати пояснювальні на зразок: «так вийшло, товаришу капітан...», «звісно заплатимо, шановний начальнику...». Підприємства перестали навіть легально закривати - надто дорого й складно.

Нині справа уже в психології. Жоден фінансист на сьогодні не пояснить своєму «фундаторові», що «так треба», поки він сам, або хтось поруч не одержить санкції «по повній програмі». Психологія - стійка штука. Не так давно одне зі споріднених підприємств пройшло комплексну податкову перевірку. Потрапило під неї «заслужено». «Зійшлося» на сумі штрафних санкцій з інспектором. На кілька порядків нижче наявних за цей період порушень. Довелося пройти всі належні формальності (бесіди з керівниками податкових органів і податкової міліції з протоколами і пояснювальними). Але навіть після цього в «групи фундаторів» залишилося враження, що «треба було знайти кому дати, щоб узагалі нічого не було». Тобто виховний процес платників податків явно не закінчено. Залишається тільки здогадуватися: чи то внизу, чи то на найвищому державному рівні. Тому не знаєш, радіти чи горювати з приводу нинішнього терору в сфері податку з додаткової вартості. Чи то радіти тому, що відновляються хоч якісь правила гри, за які шануватимуть фінансовий менеджмент, чи то горювати з приводу «електронної бюрократії», якою все це супроводжується.