Прориву не буде

Уже стає чітко зрозуміло: з трьох шляхів розвитку нам запропонували найлегший і невигадливий.

Ліворуч підеш...

Першим вектором економічного розвитку країни, спроможним теоретично вивести її з затяжного напівфеодального існування, могли б стати прямі іноземні інвестиції, західні гроші, які свого часу підняли до фантастичних висот економіку Польщі й Словаччини. Аналогічні капітали в Україні теж могли б створити економічне диво.

Адже Україна територіально, географічно, своїми природними та людськими ресурсами перевершує згадані країни. А за економічним потенціалом вона ближча, швидше, до країн Західної Європи і, відповідно, заслуговує такого самого рівня життя.

Однак багатопудові гирі у вигляді монопольно-олігархічних підвалин - кланів, схем, потоків, кумівства, земляцтв, групівщини та "кришування" - просто відібрали в країни майже три десятиліття.

Правоохоронна, зокрема судова система, яка обслуговує і підтримує нинішній ретроустрій, відлякує більшість серйозних інвесторів з розвинених країн. А ті "дочки" іноземних компаній, які все ж таки ризикнули зайти на наш ринок, найчастіше де-факто дотримуються наших же правил гри, дозволяючи собі, зокрема, оптимізацію податків, монопольну змову та багато чого такого, що там, на їхній батьківщині, могло би потягнути на десятки років в'язниці.

За останні пів року наша система так і не стала дружньою до іноземного капіталу, вона навіть не наблизилася до впроваджених в усьому світі стандартів. Точкових ударів, схожих, швидше, на імітацію антикорупційної боротьби, - до уваги не беремо. Вони надто слабкі, несистемні й неефективні.

Тож припливу західних грошей у вигляді багатьох десятків мільярдів доларів очікувати не варто. У найліпшому разі все обмежиться символічною допомогою МВФ економічно слабким країнам.

Бідне населення -
бідна країна

Другим драйвером економічного розвитку міг би стати внутрішній ринок, внутрішній попит, який через мультиплікатор примусив би до стрибка індикатори зайнятості, промвиробництва, заробітних плат і ВВП в цілому.

Однак цей внутрішній локомотив був неабияк пошкоджений за минулі п'ять років. Усі діри, усі проблеми буквально "затикалися" за рахунок населення. І якщо військовий збір чи податок на нерухомість у принципі виправдані ситуацією, то тарифний "податок" - це вже ноу-хау українських чиновників.

Божевільні тарифи на все, у т.ч. на газ внутрішнього видобування та електроенергію власного виробництва, що зросли за п'ять років буквально в десятки разів, призвели не тільки до створення більш ніж 50-мільярдного фонду субсидій і перекачування грошей з держбюджету та кишень населення на користь тих самих монопольно-олігархічних груп, а й до кризи неплатежів. Фантастичні тарифи перетворилися на не менш фантастичну заборгованість, яка обплутала всю економіку.

Що вищі платежі на користь монополій, то нижча конкурентоспроможність промисловості та економіки в цілому, то нижча спроможність підприємств виплачувати конкурентну заробітну плату своїм працівникам, то вищий вал економічної міграції, реальне цунамі заробітчан, змушених залишити свою батьківщину. Коло замкнулося.

Останні пів року показали: ніхто й ніяк не має наміру послабляти тарифний тягар, що навис над населенням і бізнесом. Платіжки й далі "радують" небаченими раніше цифрами. При цьому субсидії підлягають "усушці" й "утрусці". Горезвісні "ротердами-дюсельдорфи" замінено вільним енергоринком, результат - іще більша вартість кіловата для промисловості. Та й майбутнє зростання тарифів на електроенергію для населення теж уже анонсовано: заявлено про намір зрівняти тарифи для громадян і промисловості, а це означає ще більше пригнічення й без того кволого внутрішнього попиту.

Одним наддоходи, а іншим - і надалі доведеться зводити кінці з кінцями. Тобто про жодне пожвавлення внутрішнього ринку, який міг би підтягнути темпи економічного розвитку, тут навіть не йдеться.

Держбюджет-2020 передбачає зростання мінімальної пенсії в розмірі кількох чашок київської кави, мінімальна зарплата - 200 дол., а середня 400–500 дол. лише піджене й без того величезний потік економічної міграції.

Водночас країни, які охоче залучають українську робочу силу, усіляко сприяють її легалізації. Не виключено, що невдовзі уряди цих країн закладатимуть до свого щорічного бюджету український фактор, тобто надбавку до власного ВВП, створену українськими руками.

Хоч як сумно, але тарифний прес не послабить тиску, навпаки - посилить його. А нашим співвітчизникам доведеться більше працювати на економічний прорив в інших країнах.

"Чорна п'ятниця"

Однак український держбюджет (розміром у бюджет одного великого міста розвиненої європейської країни) виконувати якось треба. Так само як задля уникнення дефолтного сценарію мусимо віддавати борги.

Багато було розмов про "золотом посипані" митні дороги, контрабанду, ліс, бурштин, спирт, тютюн, безпрецедентне збагачення на зеленій енергетиці, земельні ділянки під будівництво, ренту, трансферне ціноутворення, офшори, взагалі про всі без винятку сфери української економіки, де крутяться хоч якісь гроші. Та тільки нам із цих багатющих джерел, зважаючи на все, марно очікувати вагомих надходжень.

Навіть анонсовані в держбюджеті 4 млрд грн надходжень від легалізації грального бізнесу уряд має намір отримати не завдяки стабільним відрахуванням від роботи операторів, а фактично тільки від продажу їм ліцензій.

Тобто ні на зовнішнього інвестора, ні на внутрішнє споживання особливих надій не покладається. Натомість обрано старий примітивний шлях "одноразових" грошей: у терміновому порядку верстаються плани приватизації, вилучаються підприємства зі списку об'єктів, що не підлягають приватизації, і запускається законопроєкт про продаж землі…

Та навіть якщо приватизація підприємств виявиться успішною, все одно отримані від неї кошти будуть порівняно мізерними, їх недостатньо на серйозні інвестпроєкти. Ці гроші будуть "проїдені" досить швидко.

Земля: граблі, версія 2.0

Земельному питанню, схоже, надають стратегічного значення - "Прилетит к нам волшебник в голубом вертолете…"

Насправді ж ризикуємо отримати неприємний привіт з буремних 1990-х, коли практично весь промисловий потенціал країни спустили "за щучим велінням, чиїмось хотінням", і він опинився лише в дуже невеликій кількості "кишень".

У випадку з землею якась дещиця, звичайно, перепаде дрібному товаровиробникові, нинішнім фермерам, які орендують паї в колишніх колгоспників і членів їхніх родин, та левова частка майже неминуче дістанеться у власність досить вузькому колу щасливчиків, яких уже сьогодні знають і на ім'я, і по батькові.

Тож виходить, що в країні буде створено де-факто ще одну загальнонаціональну монополію, та тільки ресурс цього разу буде незвичним, який прямо стосується національної безпеки. Це як продати єдину квартиру. Продали - нібито добре, та невдовзі гроші закінчилися, і жити нема де.

Усе йде до цього. Законодавчий проєкт побудовано так, що "дрібноті" й "середнякам" майже нічого "не світить", навіть попри порівняно невеликі гроші, закладені в держбюджет для компенсації відсотків за кредитами.

І попри те що фантастичні за розміром ділянки землі, які передбачається віддавати в одні руки, - понад 213 тис. га - обіцяють у рази зменшити, навіть якщо відсоток володіння районом, областю, державою буде трохи скорочено - загального характеру земельної реформи це не змінить.

Виходить, не буде селянського середнього класу, як і немає в нас значного прошарку загальнонаціонального середнього класу.

Не буде контролю й важелів впливу держави, оскільки не створено державного сільськогосподарського земельного банку.

Не потечуть гроші від сільгоспвиробництва в кишені простих українців. Хоча в цивілізованих країнах світу землею володіє здебільшого той, хто її обробляє, а не той, хто має гроші й тому має можливість знімати всі вершки, здаючи її в оренду як звичайну квартиру чи офіс.

Ну не додасться здоров'я економіці країни в цілому від приватизації землі кількома фінансово-промисловими групами. Та й грошей багато вони не дадуть. Не звикли. Навіщо платити дорого, якщо можна взяти задешево, навіть з урахуванням закладеної ціни викупу?

У тій-таки Польщі - два мільйони фермерів, в Україні в 40 разів менше - 50 тисяч. Якщо підемо своїм вигаданим шляхом, прошарок вітчизняних дрібних товаровиробників особливо не зросте, зате значно побільшає "нулів" на офшорних рахунках основних бенефіціарів від земельного розпродажу в країні.

Настав час
знімати рожеві окуляри

Уже зараз можна підбивати деякі підсумки. Не варто очікувати обіцяного 40-відсоткового зростання ВВП за п'ять років.

Звичайно, можна нагнути дрібних ФОПів "фіскалкою", поставивши подобу касового апарата біля кожного навіть найдрібнішого прилавка. Це набагато простіше, ніж перекрити "рибні місця", де насправді заховані "ключі від квартири, де гроші лежать".

Та тільки бажаних фінансів у державну скарбницю це не принесе, багато хто просто виїде і стане середнім класом інших країн. Інші перейдуть до категорії субсидіантів і безробітних. Натомість надприбуток дістанеться великому бізнесу, і навіть коли щось і піде на розвиток, наприкінці ланцюжка однаково будуть офшорні рахунки в "теплих краях".

Рано чи пізно (поки що про це скромно мовчать) доведеться також вирішувати питання про реструктуризацію варантів (підписане попередніми урядами зобов'язання відраховувати на користь клубу кредиторів "зайві" відсотки від ВВП, що перевищує 4%), а інакше не уникнути застою, стагнації та економічної депресії на багато років.

Це фактично як постійно увімкнені гальма, бо що більшим буде зростання ВВП, то більше доведеться відраховувати.

Немає поки що рішення щодо питання газового транзиту, не відбулося також заміщення імпорту енергоносіїв газом власного видобутку. Натомість відповідальні чиновники вирішили особисті фінансові питання, створивши сімейну подушку безпеки.

Ну, і новинка зразка 2019 року - ретельне вибудовування піраміди державних цінних паперів: ОВДП вирішують поточні проблеми, але переносять ризики в майбутнє. У результаті створення 100-мільярдної боргової споруди над країною нависає загроза одночасного виходу з гри вітчизняних і міжнародних гравців, що може призвести до різкого знецінення національної грошової одиниці.

Виходить, що ми заплатимо колосальні суми у вигляді шалених відсотків, які могли б піти на розвиток, на підтримку внутрішнього попиту, на держпрограми реанімації стагнуючої промисловості, та куди завгодно - в економіку, тільки не спекулянтам із числа резидентів і нерезидентів.

Такі ігри в історії часто закінчувалися не на користь тієї чи іншої держави. І це не обов'язково варіант дефолту, просто значна частина національних багатств в остаточному підсумку може опинитися в руках кредиторів.

Досить торгувати,
решту вже
нема чим давати

Не секрет, що падають надходження навіть від митниці, що вже призвело до всихання держбюджету та ще більшого пригнічення ділової та споживчої активності в країні.

Й очікувані "земельні" гроші будуть досить скромними, закінчаться швидко, а мультиплікаційний ефект від них буде сильно обмежений.

Рано чи пізно країна підійде до порога повномасштабної фінансово-економічної кризи, коли продавати вже буде нічого, а її трудові ресурси підніматимуть економіки інших країн.

А ті співвітчизники, які все ж таки залишаться, ніколи не зможуть стати повноцінним середнім класом у західному розумінні цього терміна. Адже монополії не передбачають конкуренції та гідної винагороди за працю.

Це в розвинених країнах представники середнього класу не знайомі з таким явищем як "євробляха", пригнана з-за кордону, де викинути її заборонено законом, утилізувати дорого, а їздити небезпечно.

Вони не живуть у будинках, розташованих у мікрорайонах, менш пристосованих для життя, ніж навіть старі радянські: ні простору, ні зелені, ні достатнього рівня інфраструктури - спортмайданчиків, басейнів, шкіл, дитсадків, скверів, парків тощо.

Вони не відпочивають на курортах, де брудно й дорого одночасно.

Вони ходять на ринки тільки по найсвіжіші продукти, а не по переклеєну прострочку, а транспорт, яким користуються наші містяни, бачили тільки в старих кінофільмах минулого століття.

Якщо ми правильно зрозуміли перспективу, згідно з якою наша країна слухняно піде напрямком консервації бідності, безоглядного розпродажу останнього майна, без чіткого продуманого плану, то справжній середній клас ми побачимо тільки в кіно виробництва інших країн, де немає монополій, немає олігархів, а є тільки бізнес - великий, середній і дрібний.

Ні монополії, ні олігархи, ні "схемники", ні "потоковики" не створюють основ успішної держави. Так, вони отримують дохід, щось там вкладають у розвиток, платять таку-сяку заробітну плату, щоб люди остаточно не розбіглися, купують іноземні активи з прицілом на власне майбутнє, але не створюють багатої, процвітаючої країни.

Велосипед винаходити не треба, усе, що потрібно, уже винайшли до нас.

Або ми будуємо країну фермерів і власників малого й середнього бізнесу, або погоджуємося на 50–100-річне відставання від розвинених країн світу та перманентне стрясання суспільства фінансово-економічними кризами.

* * *

На різних етапах у різних країн час від часу виникали економічні труднощі. Наша країна не виняток. Відмінність лише в тому, що навіть дуже забезпечені країни тягар реформ та економічних негараздів покладали на багатий прошарок суспільства. У наших же реаліях існує спрощена податкова система й лобізм саме для великого бізнесу, а всі фінансові питання й дисбаланси закриваються за рахунок населення й дрібних підприємців.