Підземні гроші бюджету

Позитивні зрушення у вугільній галузі в цілому очевидні. Перервано непривабливу динаміку зниження обсягів вуглевидобутку, нарощуються темпи й масштаби технічного переоснащення вугільних підприємств, розв’язуються життєво важливі для вуглярів проблеми...

Але, як мовиться, спокій нам тільки сниться — і порочна спадщина кризових 90-х дається взнаки на вітчизняному ринку вугілля. Ще жива практика закопування бюджетних грошей у землю, коли виділені державою на організацію видобутку вітчизняних енергоносіїв кошти використовуються не за цільовим призначенням або, більше того, осідають у кишенях посередників.

Вітчизняний вуглепром — річ дуже суперечлива. З одного боку, неминуче висока собівартість вугілля, хронічні проблеми вуглевидобувної галузі в Україні, зокрема, устаткування, що відпрацювало свій термін, засвідчують: у цьому секторі економіки, дуже інертному та при цьому фінансовомісткому, найскладніші проблеми сплелися у єдиний вузол. Із іншого — реалії наших днів не дають права говорити про швидке й масштабне згортання вуглепрому як стратегічної галузі, яка забезпечує функціонування і внутрішню цілісність національної економіки. Це підтверджується низкою чинників. По-перше, вугілля — єдиний вітчизняний енергоносій, що є в достатній кількості і забезпечує енергетичну безпеку нашої держави. По-друге, розв’язання існуючих соціально-політичних і регіонально-галузевих проблем неможливе без ефективної роботи вуглевидобувної галузі.

Перше півріччя поточного року ця базова галузь закінчила з незаперечними плюсами. Головний критерій оцінки — зростання вуглевидобутку (порівняно з 2003 роком, у середньому приблизно 4—5%) — забезпечений в основному за рахунок людського чинника (зростання зарплат шахтарів), більшого бюджетного фінансування, дедалі активнішого переоснащення технічного фонду шахт, а також сприятливої світової кон’юнктури на ринку металу, що споживає значну частину продукції вуглярів.

У січні—травні видано на-гора чорного золота на 1,52 млн. т більше, ніж за аналогічний період минулого року (32,75 млн. т 2003-го та 34,27 млн. т у 2004-му). І це вже прямий результат роботи глави Мінпаливенерго Сергія Тулуба. Не зайвим буде відзначити і прискорення процесу реформування ринку вугілля та пов’язаних із ним сфер, передусім вугільного машинобудування й енергоринку.

Але на цьому досить оптимістичному тлі не припиняються різноманітні порушення, передусім фінансово-виробничі. Ясна річ, бюджетні засіки Батьківщини приваблюють любителів легкої наживи більше, ніж безкраї обшири її вугільних полів, тоді як питання державних інтересів і елементарної безпеки шахтарів не вельми тривожать бізнесменів від купівлі-продажу.

Ще півроку тому в провідних ЗМІ нерідко публікувалися матеріали про зловживання і корупцію серед чиновників галузевого міністерства. Сьогодні на перший план вийшли проблеми заборгованості із зарплат, інші соціально значимі теми. Належна увага приділяється проектам підвищення керованості вугільними підприємствами (приміром, створення НАК українського вугілля) і пошуку нових збалансованих форм господарювання для підприємств. Водночас робота галузі безпосередньо залежить від ефективності та прозорості функціонування бюджетної сфери. Як свідчить практика, особливо гостро це питання стоїть в регіонах, на конкретних підприємствах.

Інформація із вугільних областей країни рясніє різноманітними цікавими фактами «господарського» ставлення до спільних вугільних грошенят. Ось деякі з них.

У травні—червні 2003 року шахта «Трудовська» (ДП «Донецьквугілля») і шахтоуправління «Донбас» провели оплату (2,2 і 7,9 млн. грн. відповідно) бюджетними, а отже, нашими з вами коштами на адресу ДП «Петровський завод вугільного машинобудування» за впровадження уніфікованої телекомунікаційної системи диспетчерського контролю. Згідно з наказом Мінфіну України №83 від 6 квітня 1998 року, термін поставки устаткування і виконання робіт за бюджетні кошти обмежений 30 днями. В окремих випадках, за особливим дозволом розпорядника бюджетних коштів (Мінфіну, Мінпаливенерго), він може бути продовжений до 90 днів. У цьому ж разі Мінфін продовжив термін виконання робіт до 12 місяців. У повному обсязі робіт не виконано й досі, навпаки, говорять про нове значне продовження терміну їх завершення.

Така ось «ефективність» використання чималих бюджетних коштів викликає цілком закономірні запитання. Що це за устаткування, далеко не найскладніше, на установку якого потрібно понад один рік? І чому замовників влаштовує сформована ситуація?

Або ще один приклад. 30 квітня 2004 року ДП «Донецьквугілля» перерахувало бюджетні кошти в сумі 1,5 млн. грн. приватному підприємству ТОВ «Ерлайт» за очисний комбайн УКД-200. Комбайн мали поставити наприкінці травня — виходячи з тих-таки обов’язкових для всіх тридцяти днів. Проте продукція надійшла на шахту «Південнодонбаська №1» в останніх числах червня, на місяць пізніше від призначених термінів.

І знову виникають запитання. Ринок вугільного машинобудування в Україні давно склався, на ньому працює ряд великих, перевірених часом і справами заводів-важкоатлетів. Аби дотриматися встановлених термінів, машинобудівники були змушені закуповувати з власних оборотних коштів усе необхідне для виробництва. Невже НКМЗ, який випускає комбайни УКД-200, не може, скориставшись перевагами заводу-виробника, без посередників працювати із шахтою? Чому потрібно було відмовлятися від послуг підприємства, котре може нести відповідальність і як виробник, і як продавець — гарантувати якість поставленого устаткування і безпеку шахтарів, які працюватимуть на ньому, вчасно виконувати свої зобов’язання, оплачені, між іншим, бюджетними грошима? Як результат, бюджетне фінансування ДП «Донецьквугілля» на досить тривалий термін заморозили, що далеко не найкращим чином позначилося на великому вугільному підприємстві.

Таких фактів у новітній історії вугільної галузі чимало. І це приклади розбазарювання державних грошей. Логічно напрошується запитання — а можливо, це комусь вигідно?

Так, наприкінці травня на колегії в Донецьку міністр С.Тулуб підкреслив: галузь серйозно потерпає від згаданої діяльності «дядьків від різноманітних ТОВ». І справді, може, варто не винаходити велосипед, а працювати на стратегічно важливому для країни ринку з перевіреними партнерами й виробниками? Тоді грошей вистачить і на зарплату, і на проходку, і навіть на нову сучасну техніку...

Тоді суперечностей у вітчизняному вуглепромі значно поменшає.