Нікчемність правочину податківці муситимуть доводити в суді?

Приємно відзначити окремі проблиски здорового глузду з боку державного апарату, зокрема судової гілки української влади. Вони заслуговують особливої уваги в нинішній період загального закручування гайок Державною податковою службою (ДПС). У період безпрецедентного затягування пасків платниками податків, на яких податківці випробовують дедалі нові й нові механізми викачування коштів з і без того порожніх кишень, реалізуючи найфантастичніші ідеї додаткового оподаткування вітчизняних громадян і бізнесу, породжені у світлих головах аналітиків фіскальної машини.

Конкретно кажучи, чітка й послідовна позиція адміністративних судів, ґрунтована на законі, з особливо важливих для вітчизняного бізнесу питань, з одного боку, спростовує поширену думку про цілковиту залежність української судової системи від влади виконавчої, а з іншого, що набагато важливіше, дає українському бізнесмену таку важливу в сучасних реаліях надію на можливість захистити свої права від неправомірних дій усемогутньої ДПС.

Саме до таких рідкісних сьогодні прикладів захисту прав і законних інтересів підприємців у взаєминах з податківцями можна віднести сформовану останнім часом позицію адміністративних судів щодо розповсюдженої ДПС практики визнання господарських договорів нікчемними, які, на думку податкової, спрямовані на ухилення від оподаткування. При цьому податкова служба посилається на
ст. 228 Цивільного кодексу України (правочини, укладені з метою, що порушує публічний порядок).

Згідно з ЦКУ, нікчемний правочин не породжує юридичних наслідків і не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Таким чином, податкові органи на лише їм відомим підставах (читай - підозрах), кваліфікуючи правочин між двома платниками податків як нікчемний, не довго мудруючи, перераховують платникам податків їхні податкові зобов’язання, виходячи з того, що операція не проводилася взагалі і була відображена в обліку неправомірно. Залишимо за дужками дискусію про можливість визнання нікчемними такої категорії правочинів узагалі (всупереч положенням ч. 3 ст. 228 ЦК, ст. 207 Господарського кодексу). При цьому зазначимо, що таке просте рішення звільняє податкові органи від тривалої, виснажливої і здебільшого безперспективної процедури збирання доказів на підтвердження безтоварності операції, її фіктивності або інших правопорушень платника (якщо таке справді мало місце), що необхідно для притягнення платника до відповідальності в загальному порядку. Насправді така практика означає не що інше, як притягнення платника податків до відповідальності на підставі самих лише підозр нехай навіть дуже шанованого, але більш ніж небезстороннього державного органу у справах, що стали масовими після проголошення боротьби податкової служби з так званими конвертаційними центрами.

14 листопада цього року Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) у своєму щонайменше знаковому рішенні у справі ТОВ «ПВК «Будівельник» проти ДПІ в Оболонському районі м. Києва, вказав, що в силу встановленої ст. 204 ЦК України презумпції правомірності правочину договір вважається правомірним, якщо інше не встановлено судом або його недійсність прямо не встановлена законом.

Суд дійшов висновку, що закріплена ст. 204 ЦК умова нікчемності «встановлена судом» або «встановлена законом» аж ніяк не рівносильна «встановленню її актом податкової перевірки». Не можемо втриматися від цитати: «головною підставою вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, хоч би які факти були в цьому акті відображені. Зазначені в акті висновки є лише суб’єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається у встановленому законом порядку».

При цьому Вищий адмінсуд із посиланням на п. 5 постанови пленуму Верховного суду про недійсність правочинів указав, що навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи наділені тільки правом на звернення до суду з окремою позовною вимогою про стягнення в дохід бюджету доходів, отриманих від нікчемного правочину, проте не можуть давати такій угоді будь-яку кваліфікацію, що спричиняє юридичні наслідки. Відверто кажучи, висновок доволі суперечливий, зважаючи на те, що податкова сьогодні взагалі позбавлена права звертатися до суду як із позовами про визнання правочинів недійсними, так і з позовами про стягнення коштів, отриманих з операції платника податків.

Однак незаперечною є теза суду про те, що жодним із чинних законів України не передбачено права органу податкової служби самостійно, у позасудовому порядку, визнавати недійсність договорів, а також даних, зазначених платником податків у податкових деклараціях, що підтверджується відсутністю таких повноважень у
ст. 20 Податкового кодексу, що містить перелік повноважень податківців. На цій підставі ВАСУ скасував ухвалені судами нижчих інстанцій рішення й ухвалив нове, яким задовольнив позов і скасував податкове повідомлення - рішення ДПІ в Оболонському районі м. Києва.

Аналізуючи зазначене рішення суду, зауважимо, що окремий інтерес викликає його позиція щодо самої можливості визнання правочинів нікчемними на підставі порушення ними публічного порядку. На думку ВАСУ, правочин може визнаватися нікчемним тільки в тому випадку, якщо доведено неправомірну мету, яку переслідувала юрособа в момент його укладання. Ця мета має бути доведена через мету фізичної особи, що підписала правочин. А через те, що за наявність такої мети настає кримінальна відповідальність, вона не може бути підтверджена нічим іншим, окрім вироку суду. Тобто для перекваліфікації податкових наслідків правочину і донарахування відповідних сум податкового зобов’язання платникові необхідно довести провину посадової особи, що підписала правочин, у скоєнні злочину, єдиним належним доказом чого є обвинувальний вирок суду. «Інший підхід - на абсолютно правильну думку суду - потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що є неправильним, виходячи з загальних засад судочинства».

Щоправда, є ще один нюанс. Зазначене рішення суду коригує і доповнює судову практику, що базується на доктрині, викладеній в інформаційному листі самого ж ВАСУ від 2 червня 2011 р., якому рішення частково суперечить. Що ж до дійсності правочинів позиція Вищого адмінсуду за листом від 02.06.2012 р. полягає в тому, що податкова кваліфікація операцій проводиться незалежно від дійсності або недійсності правочину, тобто платникові може бути донараховано податкове зобов’язання, якщо економічна сутність операції не відповідала обраній сторонами формі правочину, без руйнування юридичної форми правочину (без визнання його недійсним). Але при цьому обов’язок доведення такої невідповідності (наприклад, безтоварність операції або здійснення операції з єдиною метою уникнути оподаткування) лежить на податковому органі.

ВАСУ у своєму роз’ясненні прямо вказує на те, що наявність укладеного між учасниками господарської операції цивільно-правового договору або відсутність визнання такого договору недійсним або нікчемним сама по собі не свідчить про реальність здійснення відповідної операції. При цьому в податкових відносинах не може застосовуватися ст. 204 ЦК України, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним. Однак рішення від 14.11.2012 р. прямо посилається у своєму обґрунтуванні на ст. 204 ЦК, що може стати в недалекому майбутньому підставою для перегляду останнього в порядку повторної касації Верховним судом України. Разом з тим посилання на ст. 204 за цією категорією справ останнім часом не є рідкістю для адміністративних судів (див., напр., рішення ВАС України від 19.11.2012 р., від 13.11.2012 р., від 08.11.2012 р., від 07.11.2012 р. та ін.).

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що рішення ВАСУ від 14.11.2012 р., якщо виходити з того, що вітчизняна податкова служба все ж таки візьме до уваги позицію судової гілки влади, має покласти край практиці самостійного визнання податковою службою недійсними правочинів, укладених платниками податків, так само як і будь-якої позасудової кваліфікації правочинів. Натомість за наявності підозр у контролюючого органу щодо ухилення підприємця від оподаткування податківці повинні зосередити свої дії на непростому й кропіткому збиранні чіткої доказової бази неправомірності дій платника податків для подальшого обстоювання своєї позиції у процедурах адміністративного та судового оскарження платником податків ухвалених податковою рішень. Однак це тільки «в теорії», з якою, як відомо, вітчизняна податкова практика має набагато менше спільного, ніж з інтересами формування дохідної частини державного бюджету.

Свої ідеї для рубрики «На злобу дня» читачі можуть надсилати на редакційний e-mail - sledz@mirror.kiev.ua