Малий бізнес "тіні" не боїться

Поспішне прийняття законів №128–129 ІХ, спрямованих на вихолощення спрощеної системи оподаткування та обліку для малого бізнесу (надалі - ССО), спричинило суспільну дискусію щодо самої цієї системи.

Лобісти великого та середнього бізнесу, з яким мікробізнес конкурує, насамперед у секторі роздрібної торгівлі, поширюють тезу, що українська ССО - це буцімто абсолютно екзотична та нічим не виправдана пільга, яка, мовляв, викривлює конкуренцію на користь дрібного бізнесу (не кажучи вже про зловживання). І тому слід якнайшвидше ССО позбутися, або, якщо це неможливо, принаймні гранично звузити її застосування та запровадити контроль. Насправді ж спеціальні податкові режими для малого бізнесу (а надто мікробізнесу) є поширеним явищем у всьому світі, оскільки, з одного боку, такий бізнес має свої особливості порівняно з великим і середнім, а з іншого - відіграє важливу соціальну, економічну та політико-економічну роль, яка виправдовує особливе ставлення, аж до прямої державної допомоги. Варто розібратися у логіці існування таких режимів, а також подивитися уважніше на багатий світовий досвід у цій царині, аби, по-перше, зайвий раз переконатися (та знайти аргументи для переконування незаангажованих політиків) у тому, що саме існування ССО є цілком виправданим і суто позитивним. А по-друге, можливо, знайти підходи до вдосконалення цієї системи без її вихолощення, але з підвищенням ефективності, в тому числі із зменшенням можливостей для зловживань.

Економічні бізнес-нюанси

Малий бізнес визначається у різних країнах по-різному, але гранично спрощені податкові режими здебільшого поширюються тільки на підприємства, що мають не більш як десять найманих працівників, - для цього є вагомі підстави, які описано нижче. Українське законодавство кваліфікує їх як мікропідприємства. Також до мікробізнесу вочевидь належать фізичні особи - індивідуальні підприємці (ФОП), якщо вони працюють самостійно (самозайняті) або мають не більш як десять працівників (включно із собою). Саме такий бізнес докорінно відрізняється від більш масштабного за своїми управлінськими моделями. Зокрема, це призводить до добре вивченої наукою про менеджмент "кризи зростання" при переході стартапу від стадії мікробізнесу до малого підприємства.

Класичними дослідженнями з теорії менеджменту вже давно доведено, що один керівник може ефективно контролювати дуже обмежену кількість підлеглих. Вона варіює від двох-трьох у науці до тридцяти осіб на конвеєрному виробництві, також залежить від дисципліни, але в середньому становить сім (від п'яти до десяти) осіб. Відповідно, підприємством, що налічує до десяти осіб, може доволі ефективно управляти одна людина, без будь-яких формальних процедур, з дуже примітивною (теж неформальною) організацією бізнес-процесів, часто навіть без обліку. У багатьох випадках до складу фірми на цьому етапі розвитку входять власники та їхні найближчі друзі й родичі, в такому разі відповідальність співробітників один перед одним і перед власниками тримається на довірі, а не на формальному контролі та побоюванні кримінального переслідування.

Серед іншого, завдяки цьому подібна фірма, на відміну від більших за розміром, може відносно безпроблемно існувати без допомоги з боку державних інституцій, у "тіні". Її діяльність також є зазвичай менш помітною, бо мікропідприємства не мають ні ресурсів, ні резону використовувати рекламу, а у деяких випадках (наприклад у будівництві) не потребують і постійного приміщення. Тому державним органам важко відстежити таку тіньову діяльність, а зважаючи на дрібні масштаби кожної з фірм, не кажучи вже про самозайнятих, зусилля з пошуку та притягнення до відповідальності таких неофіційних підприємців не виправдовують себе. Певна частка неофіційної економіки такого типу існує навіть у найрозвиненіших країнах, і їхні представники уявляють собі тіньову економіку саме у такому вигляді.

З економічного погляду, мікропідприємство не завжди є дуже ефективним, і не тільки через відсутність ефекту масштабу: бізнес-процеси та використання ресурсів часто не оптимізовано, працівників підібрано не за професійними ознаками, а керівники не завжди мають необхідний досвід і талант. Але конкурентними перевагами при цьому є гнучкість і низькі управлінські витрати (що почасти компенсує брак ефекту масштабу). Гнучкість дає змогу мікропідприємствам втискуватися у вузькі та плинні ринкові ніші, які не цікавлять більших гравців або погано узгоджуються з їхніми бізнес-моделями, що зазвичай є універсальними для всіх підрозділів великої чи середньої фірми. Економія на витратах дозволяє зберігати конкурентоспроможні ціни, а можливість гнучко реагувати на співвідношення попиту та пропозиції (в тому числі за рахунок гнучкості зарплат/доходів) допомагає переживати періоди несприятливої кон'юнктури. Приміром, для великого магазину може бути проблемою оперативно знизити ціну, аби розпродати товар, який погано розходиться, а вуличний торгівець може на власний розсуд торгуватися чи не з кожним покупцем по кожній одиниці товару і навіть пропонувати товар різним покупцям за різною ціною залежно від готовності до покупки.

Перехід до застосування обліку та інших управлінських технологій, притаманних більшому за масштабами бізнесу, є на початковому етапі доволі різким, часто ступінчастим, оскільки ведення того ж обліку передбачає одразу багато зусиль, часу та спеціальної кваліфікації: підприємству чи ФОПу доводиться наймати бухгалтера (хоча і не завжди на повну ставку), співробітникам - постійно вести облік і періодично робити інвентаризації. Ці витрати для мікробізнесу є фіксованими (на відміну від великого, де вони зростають із збільшенням масштабу, хоча теж нелінійно), а отже, дуже обтяжливими, зважаючи на невеликий розмір і часто нестабільність надходжень. Окрім іншого, передчасне застосування формальних процедур позбавляє мікробізнес його конкурентних переваг у гнучкості. Натомість однією з причин вищезгаданої кризи зростання є саме різке, ступінчасте, зростання витрат при переростанні розмірів мікропідприємства, - це (або неспроможність це зробити) часто призводить зростаючі підприємства до краху.

Треба зазначити, що витрати на управління, зокрема на ведення обліку, належать до транзакційних видатків. Вони не пов'язані безпосередньо з виробництвом товарів і послуг і самі по собі є чистими втратами. Економічно виправданими вони стають тоді, коли за їх відсутності втрати є ще більшими, наприклад, бізнес не в змозі реалізувати ефект масштабу. Отже, добровільне впровадження обліку, ймовірно, пов'язане із збільшенням суспільного добробуту через економію на інших витратах; але примусове нав'язування його мікробізнесу такою економією не компенсується - це є чисті суспільні втрати.

У випадку України до цього обов'язково слід додати ще фактор корупції, насамперед корупційного тиску з боку податкових органів з їхньою азаровською інституціональною культурою та відповідними кадрами. Дрібний бізнес набагато вразливіший до такого тиску, бо витрати на юридичний супровід теж є фіксованими (і транзакційними). З цих причин суспільні збитки, як економічні, так і моральні, від масових перевірок, надто з дискреційними повноваженнями та іншими корупційними можливостями, у цьому секторі набагато вищі, ніж в інших сегментах економіки.

Суспільні ефекти

Окрім свого основного завдання - приносити прибутки власникам, будь-яка підприємницька діяльність створює низку зовнішніх ефектів, які, відповідно, стають об'єктами державної політики. У випадку мікробізнесу йдеться зазвичай про його соціальну роль: масово створювати робочі місця невеликим коштом і без необхідності державного втручання. Це стає особливо актуальним у періоди циклічних спадів та інших економічних криз, оскільки розриває хибне коло "падіння виробництва - падіння зайнятості - падіння доходів - падіння попиту - подальше падіння виробництва". Інші методи контрциклічної політики, які використовуються для цього (такі як організація масових громадських робіт, виплата допомоги з безробіття), є гіршими порівняно із зростанням мікробізнесу, оскільки, з одного боку, потребують великих державних витрат з відповідними наслідками у вигляді зростання державного боргу, а з іншого - виховують патерналізм. Додатково соціальна роль мікробізнесу зростає в сучасному світі через масове вивільнення працівників нетворчих спеціальностей, яке відбувається завдяки технічному прогресу. Підкреслимо, що навіть "бізнес для виживання" (subsistence entrepreneurship) є і завжди залишатиметься прогресивним явищем як позитивна альтернатива державним витратам і патерналізму, навіть попри свою низьку економічну ефективність і відсутність перспектив подальшого зростання.

З аналогічних міркувань, мікробізнес вважається найбільш ефективним способом боротьби з бідністю. Окремі люди й цілі регіони, що потрапили у "пастку бідності", потребують ресурсного імпульсу, який дав би їм змогу запустити спіраль виходу із злиднів. Головні проблеми тут пов'язані, з одного боку, з обмеженістю ресурсів уряду (їх треба використовувати ощадливо, в оптимальний спосіб), а з іншого - із стимулюючою (точніше, дестимулюючою) роллю ресурсів. З цього погляду, грошові трансферти є найбільш витратним способом боротьби з бідністю, який, до того ж, створює хибні стимули і породжує культуру бідності. Натомість сприяння мікробізнесу є найефективнішим, бо вартість створення одного робочого місця у мікробізнесі - найменша з усіх.

Окрім цього, критично важливою є роль мікробізнесу як "колиски" для реалізації творчого, зокрема підприємницького, потенціалу. Не всі люди наділені такими талантами, але суспільство конче зацікавлене у тому, аби всі обдаровані підприємці отримали можливість спробувати себе й у разі успіху розвинути діяльність. Це зазвичай неможливо зробити у межах існуючих великих підприємств, бо від виконавців здебільшого вимагаються зовсім інші якості, ніж потрібні для власника бізнесу. На рівні мікробізнесу відбувається відсів, і найбільш здібні отримують можливість зростати. Що ширшим є коло цього відсіву, то кращим буде результат - повніше реалізовуватиметься підприємницький потенціал нації, збільшуватиметься національне багатство. Особливо це стосується постіндустріальної стадії розвитку, де саме таланти стають найбільшим багатством нації.

Представники великого та середнього бізнесу в галузях із високою віддачею від масштабу природно нарікають на конкуренцію з боку дрібного. Але з точки зору суспільства загалом, вона дає можливість напряму підвищити суспільний добробут. При концентрації подібних галузей він збільшується завдяки реалізації ефекту масштабу, але цей ефект має тенденцію до зменшення (згідно із загальним принципом спадаючої граничної продуктивності). Водночас з того моменту, коли гравців стає настільки мало, що вони складають олігополію або навіть утворюють картель чи взагалі монополію, починає швидко зростати негативний суспільний ефект від браку конкуренції, який, зрештою, переважує позитивний. Запобігати цьому можна через державне втручання (антимонопольні закони), але воно не є достатньо ефективним навіть у розвинених країнах; а на зростаючих ринках прикладів хоч скількись ефективних антимонопольних органів узагалі немає. Натомість є численні приклади зловживань їхніми повноваженнями, оскільки критерії надмірної концентрації та зловживання ринковою владою здебільшого розмиті. Проте у тих випадках, коли малий бізнес (і мікробізнес) може становити конкуренцію великим гравцям, він цілком здатен у природний спосіб підтримувати суспільно-оптимальний баланс.

Нарешті, але не в останню чергу, малий і мікробізнес відіграє велику роль у створенні комфортного споживацького середовища. Ця категорія є дуже суб'єктивною, але у багатьох розвинених країнах, зокрема ЄС, приділяється увага збереженню малого бізнесу, особливо у сферах побутового обслуговування, харчування та роздрібної торгівлі, з мотивів створення комфорту для споживачів і туристів. Ймовірно, ці проблеми ринок міг би врегулювати і без втручання держави, але, мабуть, у дещо іншому вигляді, ніж зараз. Для України це важливо, бо доступність товарів і послуг - як у сенсі цін (тут провідну роль відіграє конкуренція), так і у сенсі відстані, часу роботи тощо, - є одним із факторів, які допомагають утримувати таланти.

***

Таким чином, мікробізнес, з одного боку, заслуговує на певну державну підтримку (але загальну, не точкову!), а з іншого - має свої особливості насамперед у плані ведення обліку і до того ж відносно легко ховається від оподаткування, та й узагалі офіційної реєстрації. Усе це зумовлює необхідність у спеціальних податкових режимах для цієї категорії підприємств і фізичних осіб-підприємців. Основні особливості мікробізнесу, з погляду оподаткування, можна звести до таких трьох основних чинників: відносна легкість переходу у повну "тінь" і висока витратність та невелика ефективність контрзаходів; відсутність внутрішньої необхідності у формалізації, в тому числі в обліку та контролі працівників; висока чутливість до фіксованих витрат, що не компенсуються ефектом масштабу. Саме на урахування цих особливостей має бути насамперед спрямовано дизайн спеціального режиму. У випадку України до цього додається уникнення перевірок і можливостей для дискреційного застосування закону задля зменшення корупційних можливостей.