Агробізнес у перипетіях децентралізації

Успіх однієї з ключових держреформ - децентралізації - цілком залежить від результатів двох взаємопов'язаних дій: адміністративно-територіальної реформи, яка вже стартувала, і майбутніх виборів до місцевих органів самоврядування, які мають забезпечити ефективність та необоротність здійснюваних змін. Із питань, які давно чекають свого рішення, земельне - одне з найбільш важливих і неоднозначно сприйнятих у суспільстві. До того ж ситуація з його вирішенням ускладнюється невизначеністю стратегії млявої земельної реформи, за два десятиліття якої остаточної крапки в тому, що робити далі з землею сільгосппризначення, так і не поставлено.

Тергромади -
ресурси і кадри

Адміністративно-територіальна реформа з її перекроюванням територій, особливо коли врахувати уроки попередніх спроб її проведення, не обіцяє бути популярною. І якщо такі перетворення провести в "голому" вигляді, без істотної, у тому числі матеріальної, підтримки новостворених громад, особливо в сільській місцевості, то проведена на такому тлі децентралізація, як мінімум, не дасть планованого ефекту, а як максимум - ще більше погіршить ситуацію, особливо в депресивних регіонах. Головним резервом розвитку економіки в сільській глибинці є, поряд із фермерством, особисті селянські господарства (ОСГ). І якщо агрохолдинги у змозі самостійно облаштовувати інфраструктуру й логістику, то для перетворення ОСГ на товарні комерційні підприємства необхідна економічна інфраструктура, без якої залучити сільських господарів до агробізнесу проблематично, а то й зовсім неможливо.

Втрати в економічній інфраструктурі сіл за останні два десятиліття великі. Навіть у багатьох райцентрах зникли ряд об'єктів, які визначали їхнє економічне лідерство серед околишніх сіл, - комбікормові заводи, майстерні з ремонту й налагодження сільгосптехніки, млини, пекарні та багато іншого. Із ліквідацією колгоспів-радгоспів "загриміли" й місцеві ветеринарні служби. На місці розгалужених структур подекуди залишилися лише приймальні пункти з одним або кількома працівниками, здатними хіба що фіксувати захворювання та загибель тварин, але не лікувати й, тим більше, не запобігати їм. Розвивати тваринництво в домогосподарствах стає дедалі проблематичніше. Для забезпечення розвитку малого бізнесу, подолання високого безробіття в сільській місцевості об'єкти економструктури необхідно відроджувати на новій техоснові, а де їх зовсім немає - будувати.

Схоже, нинішні реформатори так і не усвідомили, що колгоспи й радгоспи, які так-сяк, але підтримували ОСГ, надаючи їм техніку для оранки городів, корм для худоби, вантажний транспорт та інші послуги для населення, потрібно не те що відновлювати, а й примножувати і розширювати як засіб підвищення економічної активності населення.

Тільки в такому разі від децентралізації буде толк. Однак у розробленій Методиці формування заможних територіальних громад, у діяльності офісів, що створюються для реформування, увагу сконцентровано переважно на тому, як "кроїти" території. Складається враження, що головним інструментом розробників інструкції став циркуль, яким виміряються відстані по карті, а не конструктивне мислення на місцевості, грамотний вибір пріоритетів. До того ж у "Методиці..." йдеться переважно про освітні, оздоровчі послуги. Навіть визначено, скільки в школах і дитсадках має бути вихованців, аби населений пункт міг претендувати на статус адмінцентру. Але при цьому про вимоги до наявності економічної інфраструктури, про негайне будівництво необхідних для розвитку підприємництва об'єктів - жодного слова. Але ж в умовах децентралізації розвивати й утримувати "соціалку" необхідно за власні кошти громад. А де їх узяти, не доклавши зусиль до створення умов для залучення до підприємництва численної верстви сільських господарів?

Розвиток "територіальної" економіки повинен стати пріоритетом. Це нонсенс, коли розбитими дорогами вивозять із сіл сире молоко, худобу, щоб потім завозити туди ж готові продукти, вже неймовірно дорожчі, витрачаючи на перевезення величезні кошти. А можна ж потурбуватися й налагодити в тих-таки терцентрах первинну обробку молока. І з великою вигодою для селян відправляти переробникам або в торгівлю замість дешевої сировини перевірене охолоджене молоко, вершки, сир, казеїн тощо. Природно, не за грабіжницькими, а за ринковими цінами. До того ж позбавляти селян-тваринників цінового свавілля заїжджих посередників та заготівельників. Через посередництво таких місцевих молочарень простіше впровадити сучасні технології, зокрема використання в індивідуальному секторі доїльних апаратів, водопоїння та інші блага цивілізації. Без запуску боєнь, м'ясороздільних цехів, на противагу "допотопним" "технологіям" забою худоби по дворах, і взагалі не обійтися. Цей санітарно-гігієнічний мінімум - неодмінна вимога ЄС, без виконання якого продукції, виробленій у сільських садибах, шлях на європейський ринок ніхто не відкриє.

На основі такої первинної переробки сільгосппродукції в терцентрах можна організувати оптову торгівлю м'ясом, молочними продуктами, овочами та фруктами, що спонукає місцевих підприємців вести свою справу, використовуючи створену інфраструктуру, вкладати кошти у виробництво готових м'ясних та молочних продуктів, у переробку овочів і фруктів. Наслідки монополії агрохолдингів на ринку зерна та соняшникової олії, через яку на внутрішньому ринку дорожчають найбільш затребувані продукти, цілком можуть мотивувати громади обзаводитися власними підприємствами з виробництва кормів, пунктами заготівлі та переробки фруктів і овочів, млинами та хлібопекарнями. Не обійтися терцентрам і без сервісного автотранспортного підрозділу, і без міні-МТС із набором техніки для надання послуг малим сільгоспвиробникам. Без такої роботи місцевих бюджетів не наповнити, сучасної "соціалки" не створити.

Природно, постає питання, яким особливо люблять лякати-жонглювати чиновники, що вишукують причини нічого не робити й націлені хіба на облаштування власних кабінетів: а на які кошти будувати, реконструювати, створювати обслуговуючі кооперативи та комунальні підприємства, що без них малим підприємцям ні тпру, ні ну? Виключивши корупційну складову, кошти можна отримати з самого процесу реформування. Якщо більшість функцій управління в процесі децентралізації передаються на місця, то, природно, штати керівників та їхня обслуга в центрі, на обласному й районному рівнях, мають скорочуватися. Може дійти і до повної ліквідації бодай однієї з трьох управлінських ланок. При цьому, в кожному разі, звільниться величезна кількість службових приміщень, кошти від продажу та здачі в оренду яких можна використати, створивши стартовий фонд для забезпечення запитів місцевої економіки.

А про формування влади для терцентрів, здатної забезпечити заможність громад, думати потрібно вже сьогодні. Виграють там, де заздалегідь визначаться з пріоритетами і вже під конкретику поставлених завдань обиратимуть органи самоврядування, здатні їх виконувати.

Між фермерами
та латифундистами

Зовсім невипадково в епіцентрі нинішніх публічних, включно з парламентськими, дискусій про розвиток агропрому, забезпечення продовольчої безпеки фігурують переважно великі агрохолдинги і... особисті селянські господарства. При тому що ці структури ні за масштабами землекористування, ні, тим більше, за рівнем оснащення непорівнянні. Але практика співіснування різних форм господарювання свідчить, що серйозною альтернативою агрохолдингам, які не знаходять свого місця в розвитку сільських територій, сільгосппідприємства середньої руки не є, оскільки багато їх служать донорами агрохолдингів, попросту поглинаючись ними.

Такі господарства демонстрували зростання лише в "нульові" роки, збільшивши частку в обсягах виробництва з 1,7% (2000 р.) до 5% у 2010-му. Надалі через поглинання агрохолдингами динаміка їх зростання припинилася, і навіть намітився спад, який розпочався 2004 р. через переорієнтацію "верхів" на концентрацію землекористування. Особливо високими темпами цей процес ішов останніми роками, триває й тепер. Якщо агрохолдинги у 2011-2013 рр. обробляли, за різними оцінками, від 13 до 16% загальної площі ріллі, то у 2014-му - вже близько 20%. Особливості вітчизняного землекористування, в якому головну роль виконують чиновники з реєстраційними печатками, дозволяють, з одного боку, "заморозити" процес виходу селян зі своїми наділами з величезних латифундій для створення підприємств малого бізнесу, з іншого - зберігати в недоторканності несправедливі й неринкові відносини з власниками землі, з їхніми безправ'ям та мізерною платою за оренду наділів. Нинішня криза показала, що практикована агрохолдингами орієнтація на експорт сільгосппродукції, тим більше з низькою доданою вартістю, - далеко не для всіх благо. Українці неоднозначно сприймають ситуацію, коли рекордні збори та експорт зерна, соняшникової олії тощо поєднуються з їх безпрецедентним подорожчанням на внутрішньому ринку. Малий і середній агробізнес, формуючи цінову політику, набагато соціально гнучкіші. Споживачі, відвідуючи супермаркети, базари та продовольчі ярмарки, які стали популярними, можуть переконатися, що продукти, вироблені малими й середніми сільгоспвиробниками, значно дешевше, ніж ті, що виходять із "надр" агрохолдингів.

Без особливої допомоги державних або місцевих органів 9,8 млн домогосподарств, із яких понад 4 млн зареєстровані як ОСГ, на присадибних ділянках усе ще дають велику частину валового виробництва сільгоспгалузі країни. Частка продукції малих сільгоспвиробників, яка надходить на внутрішній ринок, ще більша.

Твердження, що фермерство зживає себе в умовах глобалізованої економіки, а агрохолдинги - це і є світле майбутнє нашого агропрому, не підтверджується практикою. Гучне банкрутство "Мрії" та перехід управління українського агрохолдингу до міжнародної спілки кредиторів - чіткий сигнал на майбутнє. "Мрія" виявилася набагато менш стійкою, ніж підприємства середнього бізнесу, які вона поглинула, а непродумане залучення міжнародного капіталу зробило агрохолдинг ще уразливішим. Оптимізм у цій сумній історії, коли кілька десятків тисяч селян-пайовиків чекають завершення тривалих міжнародних розбірок, викликає лише те, що в активах банкрута, котрі підлягають вилученню за борги, немає тих величезних обсягів сільгоспземлі, яку обробляв агрохолдинг, оскільки його земельний банк складається з наділів, що перебувають у власності селян-пайовиків, узятих в оренду. Якби не така "дрібничка", виправити яку зняттям мораторію та запуском ринку землі наполегливо закликають зацікавлені особи, - ця земля вже пішла б по руках міжнародних спекулянтів. І це стало б лише початком процесу. "Мрія", стверджують експерти, не самотня у своїх бідах, фінансових труднощів нині зазнають багато агрохолдингів. І для їх власників отримати у власність такий актив, як сільгоспземля, що його можна дешево скупити, вигідно закласти або продати, - велика спокуса, а для деяких - єдина можливість погасити борги.

Інша річ - малі господарства. Потенціал ОСГ для розвитку вільного ринку та забезпечення продовольчої безпеки країни воістину високий, а перспективи - оптимістичні. При тому що ОСГ перебувають на голодному земельному пайку, обмежуючись використанням присадибних ділянок, і лише деякі - додатковими наділами. Дедалі більше їх, примножуючи товарність, впритул наближається до показників фермерських. За усталеною класифікацією (взято за основу практику США, де критерієм належності до фермерства є домогосподарство, котре реалізовує за сільгоспсезон продукції на 1 тис. доларів), кількість таких господарств у нашій країні коливається в межах 17-18% від наявних. Створивши для ОСГ сприятливі умови, Україна у стислі терміни в кілька разів примножила б кількість малих господарів, які працюють не тільки на себе, а й поставляють на ринок затребувану недорогу продукцію. Але з такою підтримкою варто поспішити.

Керівник Всеукраїнської асоціації сільських та селищних рад М.Фурсенко б'є на сполох, звертаючи увагу на те, що резерви для фермерства неухильно вичерпуються, оскільки ОСГ меншає. Даються взнаки дефіцит сільгоспземель і необхідних умов для розвитку малого агробізнесу, а також відсторонення сільських громад від впливу на обороти, використання сільгоспугідь. Ситуацію необхідно виправляти, вирівнюючи баланс інтересів, вважають в Асоціації. Але в цьому напрямі мало що робиться, хоча й багато говориться.

У парламент, наприклад, надійшли й розглядаються відразу кілька законопроектів, деякі з них навіть проголошуються провісниками нової хвилі фермеризації, але на виході таких зусиль зазвичай з'являються норми, котрі підігрують агрохолдингам та, власне, перешкоджають розвиткові фермерства. У недавно прийнятому Законі "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)" реалізоване давно виношуване лобістами агрохолдингів положення про подовження мінімального терміну оренди до 7 років. Зроблено це під благовидним приводом підтримки селян - мовляв, після таких новацій дохід пайовиків зросте, до того ж зручніше буде застосовувати сівозміни. Однак експерти проекту "Агроінвест" стверджують: проведені дослідження показали, що терміни оренди не впливають на величину орендної плати. Орендарі, власне кажучи, платять однаково, незалежно від того, на 5 чи 25 років укладено орендний договір. У Союзі учасників сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів теж стривожені ситуацією, коли під дзвін фанфар про підтримку малого бізнесу та розвиток кооперативних начал насправді відбувається посилення позицій агрохолдингів за рахунок обмеження інтересів селян. Щоб бодай частково дотриматися балансу інтересів, тут пропонують ввести в законопроект про сімейні та індивідуальні господарства норму, згідно з якою власник земельного паю, що хоче господарювати самостійно, мав би право на дострокове розірвання орендного договору.

Із підвищенням уваги до розвитку сільського малого бізнесу, особливо якщо вона доповниться виділенням нових земельних наділів на додачу до наявних присадибних ділянок, чимало ОСГ зможуть збільшити обсяги виробництв і, трансформуючись у сімейні індивідуальні ферми, показати свої справжні комерційні можливості. Цей процес стане переконливим аргументом до питання про те, що робити з землею сільськогосподарського призначення. Неоціненний позачасовий ресурс знадобиться як територіальним громадам, так і малоземельним селянам, які краще за чиновників знають як те, що треба робити з землею, так і те, що торгувати вигідніше й достойніше не самою землею, а вирощеними на ній плодами.