Тести з історії. Єжи Гоффман: «Мій фільм про Україну не сподобається націоналістам та комуністам»

Дві помітні події відбулись у Львові — презентація Благодійного фонду «Підгорецький замок» та прем’єрний показ у рамках цієї акції документального фільму Єжи Гоффмана «Україна. Становлення нації», робота над яким тривала понад чотири роки. До Львова цей фільм демонстрували тільки на польському фестивалі «Розпуття Європи» та на деяких закритих показах. В інтерв’ю «ДТ» польський кінокласик зізнався, що на перспективу думає про екранізацію одного з класичних українських творів.

— В історії назавжди залишаться імена тих, хто дбав про відновлення історичних об’єктів, — говорить Єжи Гоффман в зв’язку з фондом «Підгорецький замок». — Іноді здається, ця робота така глобальна, що виконати її неможливо. Але можливо! У 1846 році австріяки спаплюжили краківський Вавельський замок, перетворивши королівські палати на стайні. Але ж замок із часом викупили і реставрували! Там тепер аж 778 табличок з іменами людей, котрі жертвували на його відновлення. Навіть крадії можуть іноді реабілітувати свій фах, якщо він сприяє регенерації пам’ятки. Згадаймо варшавських злодіїв, котрі на прохання професорів історії викрали з-під німецької варти кілька тисяч елементів розбитого королівського замку, які потім зберігалися у підвалах народного музею і на основі яких був відновлений Варшавський королівський замок. Не вірте в те, що існують неможливі речі. Їх нема! Існують тільки речі, які людина не хоче робити: або через брак енергії, або через брак віри, або через лінощі. Або просто через неосвіченість чи нерозуміння. На все потрібен час, це правда. Але треба вірити.

Щодо Підгорецького замку, то це лише «камінчик спільної історії Польщі та України, про який слід дбати разом».

***

А тепер про його фільм «Україна. Становлення нації».

За словами режисера (зрештою, це зазначається на початку всіх чотирьох серій, тривалість кожної — 55 хв.), на створення стрічки його надихнула книжка Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Гоффман наголошує, що його фільм — то є стислий виклад історії України за допомогою унікальних архівних матеріалів, які автор шукав не тільки в Україні, а й у Росії, Польщі, Франції, Німеччині, США та Канаді. Усього ж було відзнято 20 годин чорнового матеріалу.

Чи вдалося кінодокументалістові відтворити історичну правду, вирішувати глядачам, адже, як зазначив режисер, його стрічка — не підручник з історії України, а лише привід для дискусії: «Це погляд польського митця на країну, до якої він небайдужий».

У першій частині фільму «Від Русі до України» пан Гоффман показав період від найдавніших часів до XVIII століття. Назва другої «Україна чи Малоросія?» перегукується із книжкою Л.Кучми й охоплює період від кінця XVIII ст. до завершення Першої світової війни. Наступні 55 хвилин фільму присвячені подіям кінця Другої світової та першого в історії об’єднання земель України — режисер назвав їх «Навіки разом». Остання частина — «Незалежність» — розповідає про події другої половини ХХ століття та сьогодення. Щодо останньої серії, де йдеться про помаранчеву революцію, то, як наголосив пан режисер, він був обережним, «бо кожен із вас, українців, з того чи іншого боку барикад брав участь у подіях. Тому я, як приватна особа, не мав права показувати амплітуди своїх емоцій». І додав: «Безперечно, відгуки на фільм будуть різні. Але від самого початку роботи знаю точно, кому він не сподобається — і у Польщі, і в Україні: націоналістам та комуністам».

Обговорення фільму перебігало емоційно. Публіка оцінила роботу Гоффмана оплесками. Серед запитань, що їх ставили режисерові, було й таке: «Чи не плануєте знімати продовження «Становлення нації»?» На що пан Гоффман відповів: «Нехай це роблять українці. Я ж повертаюся до великого ігрового кіно».

Востаннє у Львові режисер був чотири роки тому. Говорить, що містом так і не пройшовся, бо не мав часу. Каже, що мріє про таку екскурсію, бо дуже любить Львів. Але відкладає мандрівку нашими гарними вузенькими вуличками до наступного приїзду. А от коли це буде…

— Я тільки-но став на ноги, — розповів «ДТ» Єжи Гоффман. — Мені зробили дуже складну операцію, і я був по той бік веселки… Як бачите, повернувся. Впевнений, що мій фільм знайде в Україні, зокрема — у Львові, свою аудиторію. Отож і приїжджатиму, щоби побачитися з глядачами.

— Не закидали вам українські колеги-режисери, мовляв, чого це поляк зняв фільм про Україну?

— Закидали. Але… Найкращий словник польської мови написав німець, а книжку про історію Польщі — англійський історик Норман Девіс. Це незаперечні факти. Крім того, я не належу до жодної політичної партії або етнічної групи, тобто можу дозволити собі бути абсолютно нейтральним в оцінці подій. Якщо ж хтось не поділяє моїх поглядів на історію України, нехай зробить власне кінодослідження — краще за моє.

— Чим саме так надихнула вас книжка Кучми, що ви відразу загорілися великим документальним проектом?

— Я ніколи не мав сумніву стосовно того, що «Україна — не Росія». І мені захотілося, щоби в цьому не сумнівалися й інші. Крім того, згадав слова Джузеппе Гарібальді: «Коли ми створили державу Італію, ми створили державу. А тепер треба створювати націю». А це складний і тривалий процес.

— Цим фільмом ви, очевидно, повернулися до витоків своєї творчості…

— Так, я починав із кінодокументалістики. За дев’ять років разом із Едвардом Скужевським зняв 27 документальних фільмів.

— А чому у вас така цікавість до творчості Сенкевича?

— Якби я не став кінематографістом, то напевне став би істориком. Це мій коник, моє хобі. Вперше я почав читати трилогію Сенкевича, причому — з кінця, в Сибіру, куди мені її надіслав батько. І маю зазначити, що ті враження, тоді ще дитячі, залишилися в мене на все життя. Вже навчаючись у кіношколі, мріяв зняти фільм — перенести на кіноплівку книжку, яка відіграла таку вагому роль у моєму житті. І мої товариші по ВДІКу навіть глузували з мене, коли я їм розповідав про це.

— Ви говорили, попереду у вас художній фільм. Що це буде за проект?

— Можливо, це буде моя «Сибіріада» — про власні спогади дитинства. Можливо, щось із української класики? Вже надходять пропозиції. Думаю…

— До речі, розпочинати робити кіно за нинішніх умов складніше чи простіше, ніж тоді, коли ви знімали свої перші фільми?

— Як вам сказати… Тоді процес гальмувала (а часто — припиняла) цензура. Та коли вже починалася робота, то держава добре її оплачувала. Нині ж скрута із грішми. Наприклад, щоби зняти «Вогнем та мечем» і «Коли Сонце було богом», я і мій продюсер Єжи Михайлюк заклали все своє майно польському «Кредит-банку».

— Чи є у вас улюблений фільм?

— Так. «Дорога» Фелліні із Джульєттою Мазіною.

— Що зачіпає за серце, крім кіно та історії?

— Як і кожну людину, багато чого. Наприклад, природа, доля близьких. Життя навчило мене того, що я вже не вірю в якусь очевидну правду і дошукуюся своєї, не вірю в дружбу народів, натомість глибоко вірю в дружбу між людьми. І маю вам сказати, саме у дружбі між людьми я не розчарувався. Навіть після смерті дружини Валентини. Мені дуже близький ваш режисер Роман Балаян. Також дуже ціную взаємини із Володимиром Князєвим — директором картини, з яким я уперше зустрівся на фільмі «Важко бути богом» за братами Стругацькими. Ми знайомі вже багато років і підтримуємо стосунки не лише на знімальному майданчику, а і до й опісля. Багато друзів у мене й в Москві. Хоча… Багато хто відходить. Нема Савви Куліша, відійшли у вічність Павло Лєбешев, Олександр Абдулов… Але таке життя. Інколи мені здається, що я живу надто довго. Та це не нам визначати.