СШИБКА ЛЕОНІДА КУЧМИ, АБО ТАЄМНИЦЯ АВТОРСТВА КНИЖКИ «УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ»

Коли читаєш книжку «Україна — не Росія», на обкладинці якої написано — автор Леонід Кучма, весь час не полишає сумнів: що це?

Це новий Президент, інтелектуальний та вихований політик, якого так давно чекає Україна ?!

Чи це мудрі українські вчені, що змогли підготувати дослідження про національну історію в українсько-російському вимірі та запропонували Л.Кучмі стати її автором?!

Насправді все складніше й простіше водночас, і ви це зрозумієте, прочитавши перших сто сторінок 559-сторінкової монографії. «Україна — не Росія» писалася групою авторів, які представляють різні наукові погляди і репрезентують щонайменше дві держави, зрозуміло які. В цьому авторському колективі інколи відчувається й присутність Леоніда Кучми, щоправда, незначна і здебільшого автобіографічна. Ці вкраплення правдивого Л.Кучми легко вловлюються. Але про це згодом.

Чому свою рецензію я назвав саме так? На це наштовхнув мене сам автор книжки, котрий часто полемізує зі своїми політичними опонентами. Розмірковуючи про КПУ, Л.Кучма дивується парадоксальності й незбагненності поведінки комуністів, які водночас є і державниками, і прихильниками союзу з Росією. Зокрема, Президента вражає постійна вимога КПУ створити наднаціональні органи в СНД чи спільно з Росією. Такі дії нагадують, каже Кучма, фізіологічний феномен за Павловим «сшибка» — коли в корі головного мозку борються два взаємовиключні пориви. Останні події з ЄЕПом і власне взаємовиключні й парадоксальні оцінки тих самих явищ у тій самій книжці «Україна — не Росія» наводять на думку про набутий синдром «сшибки» й у Президента України Леоніда Кучми.

Тут і далі в тексті я продовжуватиму називати Леоніда Кучму автором книги попри ці застереження.

Президент України про справжнього Леоніда Кучму

Льоня Кучма народився і жив, не маючи жодного уявлення, хто він — українець, росіянин чи білорус (с. 372), розмовляючи російсько-українсько-білоруською мовою. В Москві на презентації книжки «Україна — не Росія», яку підготувало видавництво «Время», а надрукував «Уральский рабочий» з Єкатеринбурга, Президент України зізнався, що так і не навчився вільно писати українською.

Після смерті Йосипа Сталіна 14-літній Кучма дуже сумував — не знав, як жити далі (с. 376), — а згодом вирішив стати вчителем історії та літератури. Випадкова зустріч з абітурієнтами Вітею й Ігорем біля Дніпропетровського університету зробили з Л.Кучми студента фіз-теха. Аргумент про стипендію в 400 карбованців порівняно із 180 на філфаку перекреслив кар’єру історика й філолога. Попри немалу стипендію, Л.Кучма добряче перестраждав у студентські роки (с. 391), і якби не опіка старших, невідомо, як би склалася нинішня історія України. Студент Кучма традиційно витрачав усю стипендію за півмісяця й далі не знав, що робити.

Майбутній Президент виїжджав на роботу в Казахстан — «степь да степь и не одной девчонки». Він стверджує, що це було досить суворе і своєрідне життя.

Працюючи на КБ «Південне», познайомився на сільгоспроботах із «мамчиною донькою» Людою, що не вміла полоти. На день народження подарував їй троянди — «розорив клумбу перед правлінням колгоспу», а через рік вони одружилися, — «і вже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні» (с. 405).

Президент України детально описує свою «південмашівську кар’єру». До того, як стати директором, деякий час був секретарем парткому. (Для довідки 1975—1981 р. — Л.Кучма секретар партбюро КБ «Південне», 1981—1982р. — секретар парткому об’єднання «Південне»). Виявляється, Л.Кучма був «дисидентом» й постійно звинувачувався в «буржуазному націоналізмі». А в період проголошення незалежності Л.Кучма (за версією книжки) був одним із ініціаторів створення самостійної держави! (Нагадаємо, що народний депутат України Леонід Кучма не голосував «за» Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р.).

Леонід Кучма — теоретик політики,
або про плутократів Ахметова й Медведчука…

Політики й аналітики не змогли оцінити, точніше, розгледіти в Президенті України фахового знавця політичних наук. У книжці «Україна — не Росія» Л.Кучма запроваждує низку термінологічних новацій. Найприйнятнішою виглядає пропозиція змінити усталений термін «олігархія» («влада небагатьох») стосовно політичного устрою України та Росії на «плутократія» («влада багатих»). Це одразу ж породжує змістовий ряд «плут», «плутні», пише Л.Кучма. Від себе додам, що справді змістовно політичний текст — «плутократи Р.Ахметов, Г.Суркіс, В.Медведчук та інші реально контролюють владу в Україні» — більш адекватний.

Хоча віднедавна варто було б автору дослідження обдумати ще значимішу українську версію зміни слова «олігарх» — на «глитай».

Тішить еволюція думки Л.Кучми стосовно парламенту та політичної культури в Україні. Ми пам’ятаємо, що депутатів, передовсім представників опозиції, Президент назвав: «свині недорізані», «хворі», «подонки», «ідіоти», мовляв, у них«шарики за ролики заїхали» тощо. Тепер Л.Кучма вважає, що всі конфлікти чи сутички у Верховній Раді України пов’язані не з депутатами опозиції, а з «бездарною анігіляцією духовних сил суспільства» (с. 462). Чесно кажучи, незрозуміло чому анігіляція бездарна, але в цілому думка оригінальна. (Авт.: анігіляція — від латинського «зводжу до нуля»). Автор книги пропонує також цікаві пасажі про ступінь маргіналізації й демаргіналізації перехідного суспільства. Дійсно, Л.Кучма вкотре має рацію, беручи за основу політичних висновків практичний досвід. «За довге життя я прийшов до переконання, що українці більш валентні». Для ілюстрації цього висновку він наводить думку когось із журналістів про те, що «аби ЦК КПРС перевело Кучму Л.Д. на один з уральських чи московських заводів, то через двадцять років він (пише Л.Кучма) міг би опинитися на місці Б.Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України» (с. 511). Одне слово, Леонід Кучма переконаний у своїй високій значимості — і це, між іншим, цікава політична думка.

Історія України чи «общеруська» історія

Цей розділ рецензії писати найважче, бо йдеться про дискусію з Леонідом Кучмою як ученим-істориком. Президент України, як випливає з книжки, останні роки спеціально займався пошуком джерел і літописів, перечитував біографії М.Грушевського, М.Гоголя, В.Короленка.

Деякі фрагменти книжки, які здебільшого й прозвучали на українському радіо, є ґрунтовними, з великою кількістю фактологічного матеріалу. Водночас, є проблема: в дослідженні представлено дві різні версії історії України, причому, очевидно, що одна версія описана російським істориком, інша — українським. Російська історична рука Леоніда Кучми під кінець переважає. Він пише: все, що відбувалося до 1917 року, це не українська історія, мова, література чи культура. Президент України стверджує: роздільний рахунок нехай йде з 1917 року — року, коли почався процес політичного обособлення (відходження) трьох народів (с. 323), що завершився в 1991 р. Усе, що було в житті українського, російського чи білоруського народів до 1917р., — «общеруське або вітчизняне», стверджує Леонід Кучма. Терміни — не суттєва річ у його схемі української історії. До терміну все одно колись звикнуть. А такий культурний пакет, що ми всі «руські», стане, як стверджує російський Леонід Кучма, «поворотним пунктом у відносинах трьох народів» (с. 323). Згідно з текстом цю «руськість», точніше малоросійськість, поширено на період Київської Русі, добу Богдана Хмельницького. Наприклад, Хмельницький і його співвітчизники не сприймали себе окремою нацією (с. 147), вони вважали себе «руськими із Малоросії». Звичайно ж, я не виправдовую Леоніда Кучму, малоросійськість якого підсвідомо присутня навіть в автобіографічному тексті. Так, розповідаючи про свого брата Олексія Даниловича Кучму, Президент України чомусь вирішив згадати «світлішого князя Олексія Даниловича Меньшикова, котрий «прожив на світі стільки ж, як і той, 56 років, тільки зовсім по-іншому» (с. 366).

Порівнюючи гордість брата з характером Меньшикова, Кучма чи його російський консультант в принципі не зважили на той факт, що цей «світліший князь» зруйнував Батурин за вказівкою Петра І, утопив у крові, винищив практично все населення столиці Гетьманської України часів Івана Мазепи й, безумовно, є найбільшим ворогом української історії.

У книжці також трапляються історичні помилки, є тут вибіркові цитування з переписки відомих українських державних та наукових діячів. Один лише приклад, але який показовий: Леонід Кучма пише, що Михайло Грушевський фактично був Президентом, оскільки займав посаду голови Центральної Ради. Водночас загальновідомо, що Центральна Рада 19 квітня 1918 року обрала М.Грушевського Президентом УНР.

Який же випливає з цього всього висновок? Загалом, позитивним явищем є те, що президенти беруться за написання книжок історичної тематики. Переконаний, це набагато краще, ніж перекроювати Конституцію держави на свій копил. І найголовніше, як свідчить історія, автори-президенти врешті-решт також читають власні книжки.