ЗЕРНО-БРОУНІВСЬКИЙ РУХ

«Що ви вважаєте найбільшим відкриттям людства?» — запитали Ейнштейна. «Хліб!» — відповів учений. Не думаю, що наші державні мудреці віднайдуть більш оригінальне визначення. Одначе в Україні упродовж десяти років незалежності зерно пізнає на собі адміністративні зусилля спровадити його у річище, інколи не природне. Наражаючись на заборонні мури, збіжжя, як у броунівському русі, хаотично розсипається і ховається у найвіддаленіших закутках, оминає чиновницькі бар’єри і врешті-решт опиняється за кордоном.

І тоді вічні хлібні дотаційники змушені клянчити у держави продовольче зерно. Ми ж змушені їсти чужий хліб. Котрий рік підряд…

Реквієм каравану PL-480

Я — не мариніст і не акваписьменник, більше до душі земна колиска. Тому ця оповідь — не продовження трагедії Валентина Пікуля «Реквієм каравану PQ-17». Хоча із PL-480 його ріднить водна стихія, а точніше — маршрут. Можливо, саме ним, як і воєнні каравани ленд-лізу, в Україну торік надійшли б 500 тис. тонн американського зерна — на підтримку штанів чи підтяжок до них.

Коли 2000 рік добігав кінця, знайомий клерк із Міністерства сільського господарства США ошелешив мене електронною звісткою: «Ви що, голодуєте?! Україна просить у нас 500 тис. тонн продовольчого зерна за програмою PL-480».

Державний закон-480 продовольчої допомоги (Public Law 480) від 1954 року тримається на трьох китах: торгівля надлишками зерна; допомога у непередбачених випадках через міжурядові угоди і приватні організації; безплатна продовольча допомога. Не вдаючись у деталі і деякі відмінності трьох компонентів PL-480, скажу, що країни-реципієнти мають чималі переваги. Терміни повернення кредитів, за нашими мірками, безрозмірні — від 10 до 30 років, плюс низькі річні відсотки і відстрочка платежів до п’яти років. Можна одержати «гуманітарку» і як дарунок, себто безплатно. Єдина незручність: відповідно до угод PL-480 забороняється перепродаж наданого США товару (у випадку з Україною — зерна) і експорт такого ж власного виробництва.

…Заздрю Червоненку-автогонщику, бо не маю в гаражі навіть престижного байка Сomanche, поважаю Червоненка-бізнесмена — навіть після «ротації» з поста керівника Держрезерву. Але, піддавшись на принадність першої частини умови PL-480, колишній голова Держрезерву Євген Червоненко недогледів (чи свідомо упустив) негатив її прикінцевого застереження. Звісно, засипати у держрезервівські схрони півмільйона тонн «допомоги» вигідніше порівняно із пропозицією інших країн-постачальників, у тому числі й українських (передоплата, банківські гарантії і т.ін.). Але…

Американців передовсім шокував власне обсяг замовленого продовольчого зерна — 500 тис. тонн, тоді як українский комерційний імпорт й імпорт на умовах продовольчої допомоги зернових у попередні роки не перевищував у середньому 150 тис. У процесі реалізації PL-480 Україна одержала майже 95 млн. дол. США кредитів терміном на 15—25 років, причому відсотки за ними становили від 2,25 до 4%. А тут лише за одну товарну партію треба було б викласти ледь не 70 млн. дол. Окрім того, звернення Євгена Альфредовича випадало із урядового і мінапівського хоралу про очікуваний небачений-нечуваний урожай-2001. За такої ситуації імпорт півмільйона тонн американського зерна міг спричинити надлишок власного, що, у свою чергу, збило б ціни на нього і боляче вдарило б по фермерах і селянах, а США не були зацікавлені у похоронному фіналі.

Задля більшої достовірності Мінсільгосппрод США витягло ще не припале пилом прохання Кабміну — про надання продовольчої допомоги у вигляді 200 тис. тонн соєвих бобів і 500 тис. тонн кормової кукурудзи: про продовольче зерно у ньому не йшлося. І, нарешті, оскільки Євген Червоненко як керівник Держрезерву звертався від імені держави, то американці воліли заручитися гарантіями українського уряду.

Тепер настала черга заніміти Кабміну: американської зернової інтервенції під «дахом» Держрезерву він не очікував. Аграрний міністр Іван Кириленко у листопаді 2000 року терміново шле листа послу України у США Костянтину Грищенку, в якому дистанціюється від намірів Червоненка: «Враховуючи те, що проектом закону України «Про державний бюджет на 2001 рік» (ст.14) заборонено надавати державні гарантії при одержанні кредитів, окрім тих, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, вважаємо недоцільним залучення у 2001 році кредитних ресурсів у рамках програми PL-480.

Щодо доцільності надання грантової продовольчої допомоги, то в поточному році обсяги продовольчого зерна на внутрішньому ринкові України становлять майже 11 млн. тонн. Згідно з науково обґрунтованими нормами споживання річна потреба у продовольчому зерні становить 7,6 млн. тонн. Виходячи з викладеного, наявність продовольчого зерна цілком задовольняє внутрішні продовольчі потреби і допомога продовольчим зерном з боку США на даний час недоцільна. Можливо розглянути питання грантової допомоги у вигляді соєвих бобів для потреб тваринництва, але дана пропозиція вимагає додаткового вивчення».

Справу про 500 тис. тонн американського продовольчого зерна намагалися «зам’яти», але вона набула широкого розголосу, тому нічого кращого не придумали, як «звинуватити» американців у намаганні всучити Україні трансгенну (модифіковану) пшеницю, від якої ми, звісно, пославшись на власні статки, дипломатично відмовилися.

Зернопродовольчий дефіцит, за різними оцінками експертів, становив майже 5 млн. тонн. Його хижий оскал проглядався у тих областях, губернаторів яких небезпідставно вважають президентськими фаворитами, але вони не спромоглися вчасно сформувати регіональні продовольчі запаси. Можна зрозуміти голів облдержадміністрацій, котрі прагнули якнайповніше завантажити власні борошномельні потужності і заробити на переробці стовідсоткову «дельту». Ще одна характерна деталь: області зазіхали на обсяги, яких неспроможні «проковтнути» тамтешні млини. Сукупно державі треба було розщедритися на 500 тис. тонн продовольчого зерна, баланс якого, нагадаю, за житейським мірилом, виявився далеко не профіцитним.

Отут і відіграла свою роль суто PR-технологія. Підпряглися Держрезерв з ДАК «Хліб України», запропонувавши «голодуючим»… готове борошно, якого теж, коли навіть понишпорити по засіках, стачило б хіба що на президентський коровай. Прохачі скисли, але ненадовго: чергова петиція про зернопродовольчу потребу увійшла вже до адміністрації Президента, і Леонід Кучма розпорядився розв’язати цю проблему позитивно. Спершу в мінапівських кабінетах проклюнулася досить-таки солідна цифра — понад мільйон тонн імпортного продовольчого зерна. Чиновники розраховували, що сама лише чутка про закупівлю за кордоном такої кількості збіжжя підштовхне українських селян: якщо завезуть чуже, то впаде в ціні моє! — і власники хліба миттю викинуть на ринок зерно, одержане за трудодні і земельні паї, якого, за підрахунками, налічувалося 1,5 млн. тонн.

Однак ажіотажу не сталося: ніхто нікуди не поспішав. 13 квітня 2001 року уряд змушений був видати розпорядження про закупівлю 540 тис. тонн продовольчого зерна, але не на пільгових умовах, як очікували трейдери, а загальних (тільки й того, що до 1 серпня 2001 року відтерміновувалася сплата ввізного мита). За розподілом найбільше мало перепасти Донецькій області — 100 тис. тонн, стільки ж — Києву, по 60 тис. — Луганській і Харківській областям, 50 — Закарпатській, іншим — менші пайки. Ніякої погоди урядова «даровизна» на зерновому ринкові не зробила. Ще якась надія жевріла, що з приходом нового прем’єр-міністра умови зернового імпорту переглянуть у бік «лібералізації», але згодом і вона згасла.

Про те, що в засіках Батьківщини вітер гуляє, достеменно знав Володимир Клименко, генеральний директор Української зернової асоціації (УЗА). Але для самозаспокоєння вирішив прозондувати грунт під ДАК «Хліб України» і Держрезервом, намірившись купити кілька вагонів зерна і борошна:

— В обох відомствах відповіли, що такі обсяги їм не під силу. УЗА з власного досвіду переконалася, що товарні партії формувати вкрай важко: у господарствах району ми за тиждень по лантуху засипали вагон зерна. Мізерія! Бізнесмени не клюнули на кабмінівське розпорядження про імпорт 540 тис. тонн зерна — невигідно. У порту перевантажена у вагони тонна коштувала б 135 доларів. Плюс 40 — мито, ПДВ… Загалом вбирається у 210 доларів. Кому така «даровизна» потрібна?! Якщо невеличкі райцентри ще так-сяк забезпечували себе борошном з невеличких млинів, то велети — Донецьк, Луганськ, що живляться з великих борошномельних комбінатів, жили, по суті, з коліс. Аби убезпечитися від перебоїв з хлібом, вони перед Кабміном і Президентом завищили власні потреби у зерні, сподіваючись на пільговий імпорт. Скажімо, Луганськ просив 100 тис. тонн, тоді як продуктивність тамтешнього борошномельного комбінату — 15 тис. тонн зерна на місяць. Закарпатці, прикриваючись збитками від повені, замовили 90 тис. тонн пільгового зерна, тоді як область споживає вдесятеро менше.

Усе це виглядало мишачим вовтузінням у спорожнілій зерновій коморі на тлі запрограмованого вагомого ужинку-2001. «Маленькі» українці чекали на великий хліб.

Зернорегулювальник

Хліба наліво, хліба направо… А посередині — аграрний міністр. Із регулювальним жезлом, сюрчком і номерною бляхою на грудях «Зернорегулювальник №1». Наснилося, чи що? Лап-лап… Ні, таки насправді. Прикрившись президентськими указами, мов бронежилетом, Іван Кириленко безоглядно пішов на червоне світло ринкового світлофора, порушив не лише узвичаєні закони правостороннього руху, а й кількома наказами і вказівками застовпив «лівацьке» пересування. Мене вражає не трансформація стільки зернового ринку, скільки особи: доктора економічних наук Івана Кириленка, котрий обома руками «за» прозорий ринок у власних монографіях, — в антиринкового міністра Івана Кириленка. Воістину «діалектичний розвиток»!

…Передусім оператори ринку остовпіли від зависоких біржових цінових «рогачів», встановлених аграрним відомством цього року: пшениця третього класу — 650—700 грн. за тонну, фуражна — 550—600, ячмінь — 450—480 грн. Та найбільше всіх стриножила міністерська вимога обов’язково реєструвати внутрішні контракти на біржах. Позабіржову торгівлю заступник міністра аграрної політики Роман Шмідт назвав… протизаконною.

Як мовлять, менший вал — менше проблем, а з більшим множиться і клопіт. Тому вже в розпал косовиці і молотьби, коли зернова навала дедалі войовничіше почала напирати на наказовий мур, Іван Кириленко покликав на поміч силові структури. На селекторну нараду в МінАП зійшлися всі, за винятком пожежників, котрі у цей час гасили стерню, полум’я якої злизувало сусідні поля, нівечило лінії електропередач, що подавали струм у ті ж сільські населені пункти. Учасники «силового» зібрання залишали його застрашеними, згадуючи про сталінські «три колоски». Та й лексикон мало чим різнився від тогочасного: контролювати, викорінювати…Одна із кар, наприклад, передбачала: хто продаватиме пшеницю нижче міністерської ціни, тому податкова інспекція донараховуватиме різницю і з неї винуватець сплачуватиме до бюджету ПДВ.

Як радять досвідчені «драйвери», із регулювальниками краще не сперечатися. Першим, кому жест смугастого жезла видався абсолютно неправомірним, був генеральний директор УЗА Володимир Клименко. Його звернення до Антимонопольного комітету про протизаконність дій аграрного міністра виявилося переможним: комітет підтвердив, що у законодавстві України ніде не йдеться про обов’язкове укладання усіх внутрішніх контрактів на торгівлю зерном через біржі і торгові доми. Звідси логічний вердикт — заборонити МінАП обмежувати позабіржовий рух зерна. Цього зажадав і Кабмін.

Добре чи зле скоїв Іван Григорович? Всебічну оцінку діям міністра дав би суд урядової честі, якби така інституція діяла. Засідателі вислухали б і докази потерпілих — хліборобів, зернотрейдерів, біржовиків… Усі в збитках — політичних, економічних, соціальних та моральних. Міжнародний валютний фонд не забарився висловити власне «фе» з приводу обмеження вільного переміщення товарних партій зерна всередині країни, принагідно штрикнувши нас не такою вже й задавненою епопеєю із соняшниковим експортним митом. Сваритися ж із найгрошовитішим донором аж ніяк не хотілося. Задля збереження іміджу України міністр власноруч скасував раніше виданий наказ, який зобов’язував купувати і продавати зерно на внутрішньому ринку виключно за контрактами, зареєстрованими на акредитованих агробіржах.

Останнім теж дісталося. За непослух триматися «рекомендованих» аграрним відомством цін багатьох відлучили від зернового «корита» на невизначений термін. І все ж координаційна рада національної асоціації аграрних бірж (НАБУ) змилостивилася і вирішила відновити право реєстрації експортних контрактів на зерно Волинській спеціалізованій агробіржі і Рівненській товарній біржі. Прикарпатській і Маріупольській біржам такої лафи не дісталося, оскільки вони практично не торгують зерновими.

Я б не ганив так агробіржі, котрі, за великим рахунком, виконують функції підрозділів обласних управлінь агропромислового комплексу, а відтак безпосередньо підпорядковуються МінАП і НАБУ. Навіть за великих потуг через біржовий ринок реалізовано тільки 12% усього обсягу зернових з торішнього врожаю. Ринкові «точки» розуміють «політичне завдання» і працюють, по суті, на перспективу: у дохідній частині майже всіх бірж частка від реєстрації контрактів на сільгосппродукцію становить менше 10%. Поки що українські біржі не стали визначальником ціни, адже торгів у їх класичній формі, тобто, вільних, немає, а лише реєструються контракти, а простіше — попередні домовленості скріплюються печаткою. Власне, і на західних біржах при стрімкому рухові цін котирувальна комісія може втрутитись у торги — закрити їх до кінця торгової сесії (дня), але про неухвалення чи скасування контрактів, як це водиться у нас, не може бути й мови!

Звісно, ідеальний варіант формування біржової ціни — ф’ючерсні контракти. Та оскільки на жодній із вітчизняних бірж їх в обігу немає, ринок не може спрогнозувати ціни на сільгоспкультури на сім-вісім місяців наперед. Цей недолік уряд планує усунути найближчим часом, «перевіявши» існуючі товарні біржі. Ті, що не відповідають встановленим нормам, буде ліквідовано, а щасливці змушені будуть працювати за ф’ючерсними контрактами.

Абсурдність цьогорічної ситуації із «рекомендованими» цінами може призвести до того, що не такі вже й численні клієнти бірж — вітчизняні та іноземні трейдери, переробники — просто залишать їх, повністю зневірившись у доцільності таких структур. Мусується думка і про створення нової, альтернативної, біржі за ініціативою торговельного капіталу. Можливо, диспозиція була б інакшою, якби держава, згідно із законодавством, теж закуповувала зерно на біржовому ринкові, і регіональні контракти формувалися там же. Одначе, за винятком п’яти-шести областей, усі оминають-об’їжджають їх десятою дорогою і користуються пільговими каналами для поповнення власних продовольчих резервів (пшениця третього класу з доставкою — 550 грн. за тонну). Протягом останніх трьох років було укладено всього-на-всього три біржові угоди, за якими держава реалізувала чи закупила на біржі зернових на 900 тис. грн. Тому присутність її структур на зернових торгах швидше декларативна, зате диктат цін — реальний і спрямований проти підприємницьких фірм.

Зернотрейдери, котрі на власній шкурі пізнали, що не лише Юрій Лонго оживляє мерців, а й українські «агрочаклуни» можуть запросто реанімувати старі порядки, перехитрили владу. Якщо остання на шахівниці соває пішаком «не туди», то й у бізнесменів кінь ходить зовсім не літерою «Г». Скупленим зерном підприємці затоварили портові елеватори, місткість яких надміру мала — лише 380 тис. тонн. Та ще близько 3 тис. вагонів зігнали на під’їзні шляхи до морських воріт України. До цього додалися кількакілометрові черги вантажівок зі збіжжям…

Заблокувавши «вхід» і «вихід», недержавні структури вичікували, коли ж їхній страйк зіб’є ціну на збіжжя. З ними провели «виховну годину» за присутності представників митниці, прокуратури, Антимонопольного комітету, і, будемо сподіватися, порти найближчим часом відчують полегкість. Наразі підоспіла ще одна «рекомендація»: утриматися від вивезення зерна аж до жовтня через украй обмежену пропускну спроможність експортних «коридорів». Чи позначиться ця вказівка на можливому експорті?

Та найбільше, як на мене, постраждали селяни — ті, за кого Іван Григорович так ревно дбає. «Забетоновані» ціни на зерно різного класу начебто захищають інтереси виробника. За собівартості тонни пшениці 300 грн. її змушують продавати за 650. Але чию кишеню гріють 350 грн. навару? Не Степанову й Іванову, а засновників усіляких ТОВів, ПОПів, фермерських господарств, сучасних латифундистів на кшталт ДАК «Хліб України» (в оренді 500 тис. га), Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча та шахти ім. Засядька (близько 100 тис. га). Який відсоток таких керівників порівняно з чисельністю «кріпаків»? Мізерний! Славмо зародження середнього класу на селі!

Він користується не лише режимом найбільшого сприяння, що виключно у сільському господарстві, а й лазівками для зиску. Керівники кооперативів та акціонерних товариств, занижуючи урожайність, приховують зерно і в такий спосіб обкрадають власників. Якщо приватно-орендний кооператив «Зоря» Білозерського району на Херсонщині, очолюваний Дмитром Моторним, зібрав зернові на площі 1450 гектарів за урожайності озимої пшениці 64 ц/га, з якої понад 90% — третього класу, то на такій же площі, за тих же умов, але в іншому районі такого зерна — втричі менше. Не кажучи вже про вищий, другий клас, якого на півдні вродило теж нівроку. Власне, віра селян у те, що їх захищає держава, невдовзі девальвувалася аж до твердої переконаності — їх «кинули». Не просто напризволяще, а з віртуозністю борця — через стегно із захватом.

І все ж через ті захмарні ціни. Прицвяховані останніми до килима, хлібороби щосили плескали по ньому долонею: «Здаємося!» Але рефері-міністр благань переможених не почув. Тому-то позабіржова торгівля взяла гору над офіційно проголошеним курсом на обов’язкову реєстрацію контрактів.

Шукати манівці, розкритиковані агрочиновниками, змушує і ряд об’єктивних обставин. По-перше, настав час віддавати кредити, взяті на три-шість місяців. Запроваджені МінАП біржові «шпіцрутени» стали перепоною для вчасного повернення позик: цей показник становить лише 30%. Коли ж про борги нагадують хлопці на джипах, то віддаєш їх зерном не лише за демпінговими цінами, а й за безцінь. І якщо за січень-травень 2001 року сільськогосподарські підприємства за бартерними угодами обміняли 129,9 тис. тонн зернових культур (13% загального обсягу їх реалізації), то у жнивні місяці ці обсяги аж ніяк не зменшаться. По-друге, підпирає збирання кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків. Та й про ниву 2002 року слід подбати — самими думками її не засієш. Тому вихід один: продав зерно — виручив кошти на проведення осінньо-польових робіт. Далебі третина господарств перебуває у тяжкому фінансовому стані й конче потребує донорських 700 млн. грн.

Чи є «алібі» в міністра? Послухаємо. Сама лише згадка про 1999 рік з півоберта «заводить» Івана Григоровича:

— Тоді ринок був повністю лібералізований. І що? За 2,5 місяця з України вивезли 6,5 млн. тонн хліба по 240 грн. за тонну. А через два місяці уряд у розпачі приймає рішення про імпорт 1,5 млн. тонн продовольчої пшениці, 673 тис. тонн якої було ввезено, але по 123 дол. Відчуваєте різницю? Назвіть мені країну, яка так нерозважливо розпоряджається своїм головним ресурсом?! Тому повністю лібералізувати ринок означає вивезти весь зерновий ресурс за безцінь, і це суперечить указу Президента. Висока внутрішня ціна не дає цього робити безконтрольно. Торік вона на 25% перевищувала світову, тому вся продовольча пшениця залишилась в Україні. Та навіть за найнижчого врожаю за останнє десятиліття — 24,4 млн. тонн — було експортовано 1,7 млн., в основному, ячменю і кукурудзи. Яка ситуація цього року? Із понад 20 млн. тонн пшениці половина — продовольчої. Із неї — 3 млн. — насіннєвий фонд, 2 — селянам на виплату за земельні і майнові паї. Скільки залишається? 5 млн. тонн за внутрішньої потреби 7. А борги перед НАК «Украгролізинг» і ДАК «Хліб України» — до 3 млн. тонн? Отже, експортувати продовольчу пшеницю немає смислу.

630—650 гривень за тонну — ціна достатньо висока, на 10—15% вище світової. Це серйозна передумова для того, щоб ресурс залишився в Україні. Така політика є і буде незалежно ні від чого. Шлях, як розпорядитися по-господарськи фуражним зерном, єдиний — спрямувати на виробництво комбікормів для тваринництва. Звичайно, можна запанікувати і швиденько збути трейдерам — 60 доларів США, або 350 грн. за тонну. Але рекомендована схема вигідніша: пропустивши тонну фуражного зерна у вигляді комбікорму через худобу, одержимо вчетверо більше, ніж пропонують трейдери за власне фураж. Потреба в комбікормах — 16—-18 млн. тонн. А ми гадаємо — як вийти з колізії перевиробництва? Внутрішній ринок достатньо місткий, отож треба зробити так, щоб попит перевищував пропозицію. То чи є у нас зайве зерно, аби збурити ринок і спровокувати падіння цін?

Не хотів би позаспинно дискутувати з Іваном Григоровичем, навіть попри те, що «ДТ» двічі пропонувало йому виступити на сторінках газети, від чого він дипломатично відмовився, ставши чи не єдиним аграрним міністром, котрий зігнорував гостинність газети. Я теж пам’ятаю 1999 рік, не кращий 2000-й і до скону не забуду рік нинішній з перевиробництвом зерна і нереальними цінами на нього. Какофонію зернової цінової політики спричинили і заставні ціни, з якими ми довго не могли визначитися. Згідно з минулорічною постановою Кабміну «Про впровадження заставних закупок зерна у сільськогосподарських товаровиробників», МінАП разом з ДАК «Хліб України», на якій — «погони» державного оператора, ще до 1 вересня 2000-го зобов’язані були виставити цінник заставних закупівель майбутнього урожаю. Але аграрне відомство, посилаючись на невизначеність зі станом озимих, необхідність додаткового вивчення кон’юнктури зернового ринку, вишукування джерел фінансування заставних операцій із зерном, попросило відстрочити цю позицію до 1 лютого 2001 року. Заставні ціни «вилупилися» лиш у квітні — від торішніх вони відрізнялися аж на… 10 грн. — 430 за тонну пшениці третього класу (без ПДВ). Біржові ж ціни прогнозувалися майже вдвічі вищими. Тобто держава заздалегідь свідомо втрачала продавця: від нижчої ціни — заставної (навіть із «привабливими» умовами зберігання ужинку) він, звичайно ж, потягнеться до вищої, але вже трейдерської. Таким чином, «свої» зерносховища (читай — Держрезерву і ДАК «Хліб України») могли залишитися без провіанту, і вони такими є на сьогодні.

Після півторамісячного спровокованого застою зерно-броунівський рух шалено активізувався. Оскільки пропозиція майже втричі перевищує попит, ціни на збіжжя з утримуваної адмінвисоти шугонули в піке: різниця між «рекомендованими» і реальними становить 200—250 грн. на кожній тонні. Наприкінці серпня на Придніпровській товарній біржі зафіксовано найнижчу ціну на продовольчу пшеницю — 530 грн. за тонну. Зниження реєстраційного збору за контракти із 0,4 до 0,01% спричинило появу на біржах безпосередніх товаровиробників — селян, фермерів, а з ними і дрібних партій зерна — дві-шість тонн. Цей факт свідчить і про яловість наплоджених понад 600 агроторгових домів, брокерських контор і збутових кооперативів, якими так пишається аграрне відомство, іменуючи їх не інакше, як розвиненою ринковою інфраструктурою на селі.

Сьогодні поки що нікому не вдається приборкати розхристані ціни. Сподівання на те, що державні оператори — ДАК «Хліб України», Держрезерв і Укоопспілка — скуплять 3 млн. тонн зерна і тим самим врівноважать ситуацію на ринку, не справдилися. Усі троє через брак коштів спромоглися придбати лише 500 тис. тонн, зірвавши погоджені з урядом графіки. До всього, ДАК «Хліб України» розпочав своєрідні торги з керівниками регіонів, аби ті гарантували ринки збуту ДАКівського борошна, змеленого із закупленого у рамках державної програми. Та й власна бухгалтерія не клеїться: боржники із обіцяних півмільйона тонн зерна повернули «Хлібові України» аж… більше 100 тонн. Неповороткість державної акціонерної компанії ставить під загрозу її існування, і, цілком вірогідно, найближчим часом читатимемо указ чи постанову про ліквідацію або реформування ДАК.

Більше того, заходи уряду можуть виявитися марними, бо, за підрахунками експертів, Україна таки зібрала набагато більший ужинок ранніх зернових — 42—45 млн. тонн зерна. Якщо 6—8 млн., «заощаджені» агроформуваннями під виглядом втрат при збиранні, восени «намалюються» на ринку, ціни впадуть так, що й домкрат не допоможе — де вже там регулювальним державним закупкам! Загалом же зерноринкове дійство нагадує паровий двигун братів Черепанових, в якому хтось сопе, щось бряжчить, десь поскрипує, ходиш позирками, аби не лупонуло чимось важким по тім’ячку. І це ще не вечір, а точніше — не осінь, коли маховик цін може розкочегаритися на всі сто, або ж зовсім стишити ходу.

Колобок
із чужого млива

«Не втечеш!» — міцно затис підрум’яненого перекотибока. — Ти чий?!» — «Напівкровка. З українського і російського борошна. Навпіл».

Пильніше вивчаю візаві — чи не прорізуються у нього й казахські риси: чого доброго, пекарі могли домішати і їхнього млива. А де ж «original», де продовольча пшеничка «made in Ukraine», а з неї і борошно, а з нього і тісто, і, зрештою, автентичний колобок?

Щось-таки перешкоджає нашим мельникам працювати на суто власній сировині, приспівуючи: «Цап меле, цап меле, коза насипає, а маленьке козенятко на скрипочці грає». У періоди, коли попит перевищує пропозицію, або остання, як торік, міліє, наші славні млинарсько-пекарські повпреди шукають дешевше борошно. І знаходять: у Росії, Казахстані, Німеччині і навіть США. Наше зерно не намилується своєю ціновою красою, а дешевші прийшлі тим часом потрапляють на жорна, перетворюються на мливо і не претендують, щоби випечений із нього хліб іменували «російським» чи «казахстанським».

Торік у рейтингу ввезеної сільгосппродукції зерно посіло друге місце, поступившись тютюну: 11,9%. Імпорт борошна активізувався ще напровесні 2000 року через недостатню пропозицію на внутрішньому ринкові. За даними митної служби, торік Україна ввезла 113 тис. тонн борошна, у тому числі з Росії — 107 тис. За торішнього неврожаю ситуація повторилася — і не лише через дефіцит зерна, але й нижчі ціни на імпортну продукцію. Усього ж за січень—травень цього року компанії поповнили український ринок 83 тис. тонн імпортного млива на 16,5 млн. доларів. Головні його споживачі — кондитерські фабрики — пояснюють свою «любов» до привізної сировини як відсутністю нашої, так і її якістю, що важливо для бісквітів і печива.

Нині у зернопереробних підприємств України — сезон ловів на недорогих продавців. Навчені гірким минулорічним досвідом, коли закупили великі партії дорогого зерна, коли з’явилося дешевше імпортне борошно, працювали на збиток, борошномели нині не квапляться. Чи сприятиме цінова кон’юнктура тому, щоби потребу внутрішнього ринку борошна — 3,7—4 млн. тонн на рік — забезпечити за рахунок власного ужинку?

Поки що його надлишки збивають ціну на зерно, відтак дешевшає і випічка. Де добровільно, де — за «рекомендаціями» губернаторів. Це стало приводом для жителів багатьох міст і сіл згадати Висоцького: «Было время, и цены снижали…» Але якщо сьогодні селяни декларують ціну на зерно на 30% нижчу, ніж торік, то хлібозаводи на свою продукцію здешевлюють максимум на 15%. Коли ж мова йде про гармонізацію стосунків із виробником, а по-ринковому — про перерозподіл прибутку, переробники відмахуються: з якого б це доброго дива ділитися? Нехай дякують, що в них збіжжя купують. Є в цьому зерно правди, а точніше — борошняний натрус. У споконвічних зернових сусідів — Кубань, Краснодар, Ставропілля — собівартість зерна нині на 30% нижча, ніж українського. Зрозуміло чому: удвічі дешевші міндобрива (через достаток власної електроенергії і природного газу), доступне пальне і все, що з цими ресурсами пов’язане. Тамтешня ціна пшенички — 460—480 грн. за тонну, нашої — 600—650, їхнього борошна — 900 грн. за тонну, нашого — 1200...

З огляду на режим вільної торгівлі і конкуренції від проблеми російської зерно-борошняної експансії не болить голова хіба що в дятла. Починаючи з осені, коли ціни на українське зерно, за сценарієм МінАП, знову поповзуть угору, думаючий агрегат на плечах тріщатиме від думок. Наступ буде невідворотним. І може статися, як торік, коли в українській випічці національні риси зблякли. Господи, не розмилися б зовсім! А може, зрослі оберти вітчизняних борошномельних комбінатів у липні на 8,5% — не епізодичний підйом? Ні, до обнадійливої сталості ще далеко: порівняно з відповідним періодом 2000 року виробництво борошна нижче на 13%, хоча потужності оцінюються у 7,5 млн. тонн.

Про що мрію? Напекти з українського борошна вищого ґатунку мільйони колобків (не казкових — реальних!) і пустити їх стежками-доріжками. Нехай котяться! Оминають базік, баламутів, ситих і втрапляють у рота голодним. Їх же в нас — майже половина населення. Це й буде моїм внеском до Стратегії боротьби з бідністю.