«Заколисана» земля. Чи розбудять її українські законодавці?

Законопроект «Про ринок земель» — «аксакал» у Верховній Раді. Починаючи з 2004 року його намагаються «пропхнути» депутати не однієї каденції і — марно. Документ вкотре повертають на доопрацювання, над ним знову сушать голови розумники. Редагують розділи і статті, міняють місцями, викидають... Але я не вірю, що й за цим заходом проект стане законом.

По-перше, навіть у парафованій демократичній коаліції більш численний БЮТ голосуватиме за продовження мораторію на купівлю-продаж земель сільгосппризначення ще принаймні на рік. Найвірогідніше, і цього разу забракне голосів розірвати мораторієві пута.

По-друге, цей документ — «гримуча суміш» із спотворених частин Земельного та Цивільного кодексів, Закону «Про біржу та біржову діяльність», новел податкового законодавства. Причому зітканий похапцем і абсолютно не зрозумілий селянинові. Вчитайтеся уважно у статті 24, 25, 29, 32, інші... «Економіко-землевпорядна оптимізація сільськогосподарського землекористування з метою створення оптимальних розмірів землеволодіння...», «земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути обмежені в обороті шляхом установлення обмежень»...

По-третє, чому президент повинен підписувати закон, автори якого (при всій повазі до них!) — носії діаметрально протилежної, аніж у гаранта, ідеології? Тривалий час вона домінувала і в роботі комісії із довгою назвою — робоча група секретаріату президента України із питань удосконалення земельного та аграрного законодавства, якою керували відставний Павло Гайдуцький із екс-головою Держкомзему Миколою Сидоренком. Чи не тому в законопроекті так часто перечіплюєшся за численні антиринкові та бюрократичні перепони?!

А може, відкласти вбік старий законопроект №0947 і почати з нового? Про це наша розмова з Аркадієм Корнацьким, юристом за фахом, котрий чверть століття працює у царині земельного законодавства. Аркадій Олексійович — член нового складу робочої групи секретаріату президента з удосконалення земельного законодавства. Єдиний, до речі, аграрій-практик серед майже 30 учасників. А ще — автор альтернативного проекту закону «Про земельний ринок».

— Прийнятий у жовтні 2001 року Земельний кодекс України передбачав можливість ринкового обороту земель, у тому числі й сільськогосподарських. Згідно з Прикінцевими положеннями земельної конституції, Кабмін у шестимісячний термін мав розробити цілу низку необхідних нормативно-правових актів. Усі сподівалися, що мораторій — обмеження вільного обігу прав на сільськогосподарські землі — діятиме тимчасово і в період невизначеності захищатиме селян. Однак очікування розтяглися на довгих шість років... Чи виправдані такі жертви в «ім’я захисту селянина»?

— Ми й досі чуємо від різного рівня достойників — «треба захистити селянина від несправедливого обезземелення». А хто запропонував, як? Переконаний, усі, хто розробляв ідеологію аграрних реформ і реалізовував їх, достеменно знали про кінцевий результат. На жаль, свідомо негативний.

Спершу вони порадили розформувати колгоспи та радгоспи і ввірити продовольчу безпеку країни фермерам та орендарям. Це було найбільшою помилкою у визначенні стратегії реформування аграрної економіки. І, головне, теоретики із практиками не приховували своїх імен, підписувалися під тим, що коїли. Багато хто з них зробив на цьому життєву кар’єру, став академіком, Героєм України...

Вони були підспівувачами своїх патронів — комуністично-соціалістичних, аграрно-народних лідерів. Цим політичним силам потрібен електорат. Причому протестний, а отже, бідний. Нужденне село — це знахідка для них! І щоб не дати йому розбагатіти і, головне, не допустити цього, запровадили мораторій. А оскільки той став одіозним, і рано чи пізно його скасують, у законопроекті «Про ринок земель» прописали інші обмеження та заборони. Цьому документу підходить інша назва — «Про заборону ринку сільгоспземель, згортання сільгоспвиробництва та погіршення прав землевласників».

— Це ви про «земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути обмежені в обороті шляхом установлення обмежень»? Я, у майбутньому потенційний продавець земельного паю розміром 3,4 гектара, чесно кажучи, розгубився, читаючи статтю 29 «Переважне право на придбання земельної ділянки сільськогосподарського призначення». Кому першому «віддатися»?

Сусіди мають право? Мають! А я з ними ворогую за межу... Територіальна громада села також прицінюється до мого наділу. За нею у черзі — сільські товариства з регулювання обігу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, орендар, котрий обробляє мій наділ... А в мене уже є на думці маєтний покупець.

І якщо я намірився продати власні гектари, то зобов’язаний у письмовій формі поінформувати про це органи місцевого самоврядування, розмістити відповідне оголошення у засобах масової інформації, себто газетах. Яких? У «Дзеркалі тижня» чи спеціалізованих? Місцевих чи республіканських? А якщо у моєму селі навіть колгоспної стіннівки немає? До всього, я повинен ще й уздовж автомагістралі встановити рекламні щити «Продається земельний пай...»

— А я вам змалюю сценарій. Візьмімо для прикладу сільське товариство з регулювання обігу земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Пам’ятаєте, хто на зорі колгоспного ладу рвався у члени правління? Так і тут. Потягнуться до товариства ледарі, волоцюги, пияки... Спробуй їх усіх умовити-відмогоричити, аби вони письмово відмовилися від свого «переважного права». Це — по-перше.

По-друге, якщо держава встановить мінімальну ціну за гектар 10—12 тис. грн., де сільське товариство візьме кошти на придбання земельних ділянок? У степових районах один пай — п’ять гектарів. Це вже 50 тис. Та за такі гроші у глушині можна все село скупити, з майновими та земельними паями!

Доведеться домовлятися, і не лише на словах, із сільською радою, кланятися сусідові. Якщо ж твоя земля використовується в єдиному масиві, у сівозміні, то улещуватимеш й орендаря, який обробляє її. Окрім пойменованих «першочерговиків» є ще й державні органи.

У Росії є загалом непоганий закон «Об обороте земель сельскохозяйственного назначения». Так от, виходячи з нього, лише одна інстанція — суб’єкт федерації — має першочергове право на придбання орних земель. Але воно трансформувалося у такий потужний важіль корупції та бюрократизму, від якого всі стогнуть. У законі написано: землевласник, який має право продати свою ділянку, повинен належним чином повідомити суб’єкта федерації про свій намір... Уряд чи адміністрація протягом місяця вирішують: купують вони чи ні земельний наділ. У разі відмови власник земельної ділянки вправі продати її будь-кому.

Але 80 суб’єктів РФ розробили абсолютно різні «належні чини». У Московській області, наприклад, не лише повідомляєш місцезнаходження ділянки та ціну, а й надаєш цілу купу документів. Серед них — кадастровий план земельної ділянки, яким повинен заручитися ще до того, як повідомиш адміністрацію. А в кадастровій палаті — дикі черги. Чекати треба до півроку, навіть якщо ти намірився продати ділянку сьогодні. Юридичні особи через хабарі скорочують термін, а от простому смертному це не під силу. Тому часто трапляється: поки добудеш останній документ, термін дії першого уже скінчився. Але, припустимо, зібрали необхідні ці документи і «належним чином» подали їх.

Далі заступник губернатора розписує їх за двома адресами — до спеціального земельного фонду і Міністерства земельних ресурсів. Там створюють комісію, яку землевласник повинен зустріти, вивезти на земельну ділянку, щоб чиновники оглянули її та подумали — купувати чи ні.

Саме в цей момент у землевласника є можливість «домовитися» з членами комісії, аби вони відмовилися від покупки. Якщо ж комісія повертається «порожняком», то це очевидний програш. Ні, на словах вона гарантує селянинові, що земля — у них в кишені, а гроші — у його. Але за два дні до закінчення місячного терміну пакет документів повертається продавцеві із... виявленими помилками. Починай усе спочатку!

Одне слово, селянину нічого не зостається, як шукати канали, щоб дати хабара земельним чиновникам. Причому його розмір інколи дорівнює вартості... земельної ділянки.

— Це — у Росії. А ми хочемо українського селянина пустити у «карусель» по кількох інстанціях і помножити його поневіряння?! І це лише «переважне право покупця»...

— А скільки у законопроекті «Про ринок земель» заборон! Наприклад, вимоги до покупця земельної ділянки.

Навіщо мені, юристу, щоби займатися товарним виробництвом, сільськогосподарська освіта чи досвід роботи в аграрному секторі, якщо я наймаю менеджерів-агрономів? Ні, треба поставити бар’єр — «Кваліфікаційні вимоги до покупця». Чому, коли я купив сто гектарів на свої останні заощадження і планував вкласти у сільгоспвиробництво кредит банку, а той «лопнув», — чому я не маю права протягом п’яти років перепродати поле? Аби хоч би щось урятувати з того, що затратив. Чи правильніше пускати дітей по світу, а самому переховуватись у підпіллі?

Або інша норма: не допускається набуття у власність громадянином України чи кількома громадянами України (чоловіком або дружиною) або їх близькими родичами — громадянами України (батьками, дітьми, братами, сестрами), а також юридичною особою України чи її дочірніми підприємствами земельних ділянок сільськогосподарського призначення, загальна площа яких перевищує 50% земель сільськогосподарського призначення, що розташовані на території відповідної місцевої ради за місцем розташування набутих у власність земельних ділянок.

Начебто усе зрозуміло: стаття спрямована проти нових Калиток. На території нашої сільради — 1500 гектарів ріллі. 50% — це 750. Чи можна на них запровадити сучасну сівозміну? Та така площа у Канаді вважається дрібним фермерським господарством.

Зате в Україні так звані фермерські господарства інколи хазяйнують на більших площах, аніж яка-небудь агрофірма. Цілі корпорації! Та ще й пільгами послуговуються... Парадокс?

Річ у тому, що, реформуючи АПК, згадали про орендні та фермерські форми господарювання, колективне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподарську кооперацію, про особисте селянське господарство, прийняли відповідні закони, зробили ці форми пріоритетними. Кого забули? Великотоварні сільськогосподарські підприємства, що зросли на місці колгоспів і радгоспів, пройшли довгий шлях становлення і зрештою сформувалися та діють. Як і їх попередники, зараз вони становлять основу аграрної економіки. Але, як виявляється, поза законом.

Я звів би перелічені закони докупи і написав один — «Про сільськогосподарське підприємство та сільськогосподарську діяльність», включивши до нього розділи про всі вищезгадані форми господарювання, а також про великотоварне сільськогосподарське підприємство, і чітко визначив організаційно-правові форми кожної.

— А як вам, Аркадію Олексійовичу, власне назва законопроекту — «Про ринок землі»? Чи не звужена вона? Адже об’єктів земельного ринку багато: земельні ділянки, права на них, земельно-майнові комплекси...

— Навіть грунти... Чули зойки: вкрадуть чорнозем і вивезуть! Та без дозволу держави навіть із купою гною не перетнеш кордон. Але щоби заткнути пельку демагогам, записав у своєму проекті закону «Про земельний ринок»: продаж грунтів за межі України (експорт) забороняється.

Моя формула захисту селянина від несправедливого обезземелення доволі проста. Відчуження його землі чи земельних прав має відбуватися за двох умов. Перша — ціна за гектар не повинна опускатися нижче мінімальної, встановленої законом. Друга — селянин, котрий продав землю, довічно отримуватиме певну кількість сільгосппродукції та послуг, які забезпечуватимуть мінімальні потреби його життєдіяльності.

— Гроші плюс рента... Мене влаштовує такий варіант! Почнемо з першої складової. За скільки ви купите мій пай? Якою оцінкою — економічною, нормативною, експертною — послуговуватимемося при торгах? Держземагентство каже, що нормативна вартість гектара ріллі — 10—12 тис. грн.

— Ви вже подумки збагатіли на 34 тис. грн.?! Ранувато... Сьогодні і в близькій перспективі за таку ціну вашу землю ніхто не купить...

Для чого потрібен ринок землі? Вона — чи не єдиний засіб виробництва, який вцілів у зруйнованому селі. Якщо рілля стане товаром, туди потечуть інвестиції, запрацює аграрна економіка, частина доходів оживить село, дасть змогу йому звестися з колін. Основним правочином у ринковому обігу будь-якої нерухомості або будь-якого об’єкта ринку є купівля-продаж.

Що фігурує у договорі купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення? Ціна! Її, мінімальну, можна було встановити 10—12 років тому, тільки-но розпочалися приватизація та обіг землі. Селянам роздавали на руки товар, яким виступав сертифікат на право власності на землі сільськогосподарського призначення. На ньому вказувалося грошове визначення конкретного земельного паю і що сертифікат є предметом купівлі-продажу.

Але у законі про приватизацію, який наділяв 6,8 млн. селян-власників оцим товаром, забули одну «дрібничку»: продаючи і купуючи його, опускатися нижче цієї ціни забороняється. Навпаки, записали, що ціна паю вільно визначається сторонами угоди. Тобто не встановили мінімальної ціни продажу, хоча це потрібно було зробити ще до прийняття Земельного кодексу. Саме це і було б головним захистом селянина. Норми законодавства, що діяли на той час, фактично давали стовідсоткове право впровадити на практиці земельні ринкові механізми.

Проте визначити мінімальну ціну — це ще не все. Треба прописати у законодавстві механізм, за якого угода, укладена без дотримання істотної умови договору щодо мінімальної ціни, буде визнана недійсною. І тут знову на передній план виступає держава: саме вона повинна запровадити систему державної реєстрації цих договорів.

— Ви кажете про захист селянина від несправедливого обезземелення, а самі не хочете платити мені за гектар 10—12 тис. грн. — ціну, встановлену державною установою. Назвіть вашу таксу!

— 2,5—3 тис. Не більше. Буде висока ціна — не прийде інвестор.

— Гривень? А чому не євро? Ми ж орієнтуємося на Захід...

— Я не проти такого дороговказу, але там і землі інші, й умови господарювання на них, тому й ціна висока!

Щоб коштувати стільки, гектар української землі повинен стати таким, як у Франції, Бельгії, Німеччині... Йдеться не лише про фізико-хімічні властивості грунту. Ми неспроста називаємо землю орною, бо десятиліттями плугами вивертаємо скиби, дискуємо, культивуємо, боронуємо, коткуємо... Як показує світовий досвід, та й уже наш подекуди, без згаданих технологічних операцій можна обійтися. Треба просто сіяти, по післяжнивних рештках, але для цього поле має бути рівненьким, як пательня. Тоді й посівний комплекс, керований лазерним «пілотом», не вигойдуватиметься на ньому, як тачанка, вкладатиме насіння не через механічне пошкодження грунту, а через пневматичне. Це стосується також і збиральної техніки.

Повинна бути відповідна законодавча база, практика її застосування. Чому за кордоном така висока ціна? Бо ЄС підтримує сільгосптоваровиробників дотаціями — виваженими, а не поголовними, погектарними, як у нас. Ми засіяли ріпакове поле елітним насінням, обробили дорогою технікою, і в нас не вродило. Посуха! А на сусідньому фермерському лані — теж ріпак. Тільки дикий, самосів... Держава дотує і ледаря, і нас.

Тому оцінка в 10—12 тис. грн., встановлена кабінетними вченими і солідарними з ними держчиновниками як мінімальна, виступатиме економічним мораторієм. Можливо, набагато страшнішим за нинішній правовий, юридичний, причому не для інвестора, а для селянина. Запевняю: ніхто не купуватиме за таку ціну, що називається, «вбиту» землю.

— Але ж ви купили свого часу в односельців у Первомайському районі на Миколаївщині земельні сертифікати?

— Тоді ціни на все були інші, хоча і їх низькими не назвеш. Найпершим продав земельний пай безпросипний пияк Микола. Але в той час він брався за розум: одружився, жінка вагітна. За землю виручив більш як 2 тис. дол., обставив хату меблями. А решту пропивав «порціями». У селі й досі пам’ятають широкий Ми­колин жест: за трилітровий слоїк самогону давав сто доларів і казав: здачі не треба!

Таких одиниці... Більшість витрачали «земельні» гроші на навчання дітей, лікування, операції.

А тепер уявіть собі ситуацію. Якщо мінімальну ціну встановлять на рівні 10—12 тис. грн. за гектар, до інвестора прийдуть селяни і почнуть вимагати: плати!

Ми вже маємо досвід 2004 року, коли Верховна Рада внесла доповнення до Перехідних положень Земельного кодексу. Частина 3 пункту 15... угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами а та б цього пункту, у частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а також у частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє, є недійсними з моменту їх укладення.

Що це означає? Правочини, за якими всі, хто комусь передав гроші, навзамін одержавши право у майбутньому отримати землю, є недійсними. Тобто той, хто отримав право на землю, у будь-який момент тому, хто за неї отримав гроші, може землю повернути. А той, хто отримав гроші і давно їх проїв, теж зобов’язаний повернути. Але що? І де їх узяти?

Інвестор може стати у позу і повернути голоблі в інший бік. Коли вже держава встановила за гектар 10—12 тис. грн., то нехай за таку ж ціну у нього і викупить землі, які вже набув. Він бажає продати, а покупця немає...

Наші аграрні вчені економісти-бухгалтери, встановлюючи високу цінову планку, повинні знати: цим «бубликом» вони не заманять інвестора у село. Швидше відлякають. Адже на його голову звалюється не лише основний засіб виробництва — земля. Беручи її в оренду, він не тільки зобов’язується виплачувати орендну плату селянам і, найголовніше, — обробляти землю, а ще й...

І починаємо загинати пальці.

Щоб дати лад орендованим гектарам, інвестор мусить придбати імпортну техніку, новітні технології, елітне насіння, дорогі пально-мастильні матеріали, які не виведуть з ладу недешеву машинерію. А щоб усе це оживити, треба найняти високооплачуваних менеджерів, операторів сільськогосподарських машин, надати їм житло, одягти.

Зрештою, крім перелічених затратних «мусить» залишитися ще один компонент, без якого не обійтися. Треба відновити сільську виробничо-інженерну інфраструктуру. Спорудити склади, облаштувати машинно-тракторний двір, запустити в дію ремонтні майстерні, зерноочисні та сушарні агрегати, побудувати побутові приміщення... І все це обнести парканом.

— Не встиг скласти бізнес-план, дивись, уже вишикувалася черга з простягнутими руками. Фельдшерсько-акушерський пункт — дай! Дитсадок, школа — дай! Клуб — дай! І ніхто, крім інвестора, соціальної допомоги селу не надасть, бо нікому.

— Так, це моральний обов’язок інвестора. Але й закон мусить передбачати для нього певні пільги. Послуги, які він надає безплатно, мають вилучатися з бази оподаткування.

Тому я й кажу: 2,5—3 тис. грн. за гектар — цілком реальна і пристойна ціна, яка дасть змогу інвестору осісти у селі. Думаєте, якщо завтра скасуємо мораторій, в Україну почнеться паломництво латифундистів? Аж ніяк!

Іноземців до купівлі-продажу сільськогосподарських земель не допускають. Юридичні особи з іноземною участю (понад 50% статутного чи пайового фонду у капіталі) теж не можуть набувати прав. Внутрішніх інвесторів через специфіку сільгоспвиробництва негусто. Тому попит буде незначний, а відповідно, і ринкова ціна не захмарна. Навіть за 2,5 тис. грн. за гектар, яку я пропоную як мінімальну, окупність інвестицій визначається 10—15-річним періодом. Мільйон доларів, вкладений у створення торговельного підприємства у Миколаєві чи Києві, повернеться максимум через півтора року. Є різниця?

Звісно, є диваки, що воліють ходити голодними та босими і дітей ростити в злиднях, але власні гроші вкладати у рідне село. Бо там теж люди, і їм треба допомагати. До речі, ті ж люди з тебе і кепкуватимуть. Скажуть, були у нього гроші, не знав, куди діти, та й пустив на вітер або закопав у землю.

— Це про себе?! Аркадію Олек­сійовичу, як земельний ринок змінить орендарське життя? Усе село здало Івану в обробіток наділи, і частина пайовиків захоче продати їх. Що йому робити: викупити або впустити на цілісний масив, скажімо, стогектарне поле, нових власників-індивідуалів, які з’являться у результаті торгів?

— Коли запрацює земельний ринок, село обов’язково зіштовхнеться із проблемою — хто повинен купити землю у селянина? Наголошую, не хто має право чи хоче купити, а саме повинен.

В Україні є сотні тисяч, якщо не мільйони осіб, котрі прагнуть продати землю. У багатьох сім’ях є надлишок земельних наділів, причому великий — до 4—6 паїв. Щоб вести особисте підсобне господарство, отримуючи в доважок натуроплату чи навіть грошову компенсацію, досить одного-двох паїв. А ті треба продати, бо потрібні гроші.

Тому селянин, твердо вирішивши продати землю, насамперед звернеться до того, хто її орендує: або купуй, або ж терміново розриваємо договір оренди, і я іншому продам. Якщо ж закон про земельний ринок не встановить зобов’язання орендаря вчинити відповідним чином, на цьо­му, вважайте, «базарювання» селянина і скінчиться. Скажіть, хто купуватиме землю, що перебуває в оренді?

У моєму проекті «Про земельний ринок» передбачено: якщо селянин і орендар зійшлися в ціні, останній зобов’язаний протягом трьох місяців викупити земельний пай. Не хочеш купувати — протягом десяти днів після звернення до тебе орендодавця повинен дати згоду на розірвання оренди, щоби той продав іншому.

Я пропоную також внести одну-єдину поправку до закону про оренду землі. Якщо орендар навіть частково не виконує умов договору оренди, орендодавцю надається право в односторонньому, заявному порядку розірвати договір.

Щодо угод із відчуження сільськогосподарських земель, то я пропоную запровадити змішану форму договору: купівлі-продажу з елементами договору ренти. Тобто, селянин, котрий продає землю за мінімальною ціною, набуває право довічної ренти від покупця.

У колгоспі, крім зарплати, селяни отримували ще й певну натуроплату — доплату на зароблений карбованець. Невелику, у розмірі фізіологічної потреби людини у шматкові хліба... Хто мав велике підсобне господарство, міг за гроші докупити пшеницю, ячмінь, кукурудзу...

Так само й зараз: у разі відчуження власної приватизованої земельної ділянки селянин повинен отримати гроші — раз і шматок хліба — два. Гарантований шматок хліба до кінця свого віку, але без права передачі права ренти у спадщину.

— Свого часу ви були головою ради директорів ТОВ «Агрофірма Корнацьких». У що обходилася рента сільгосппідприємству?

— Залежно від розміру земельного паю, два центнери пшениці, півтора — ячменю, центнер кукурудзи в зерні, 50 кг соняшнику і 15—20 кг цукру. У грошовому вираженні загалом 300—400 грн.

Зауважу, що у натуральному вигляді ця рента набагато цінніша, оскільки селянин тут же, на місці, має право змолоти зерно на млині, соняшник завезти на олійницю... Це — продуктова частина ренти. А ще є й у вигляді послуг, яких він конче потребує, і ніхто, крім сільгосппідприємства, йому надати не в змозі. Бо комунальних підприємств немає, обслуговуючих кооперативів, що їх широко розрекламувало Міністерство аграрної політики, також... Виорати город, забезпечити грубими кормами, надати транспортні послуги... І покупець земельного паю, за законопроектом, зобов’язаний «супроводжувати» селянина до останнього дня життя.

Щороку рентні платежі в агрофірмі вбиралися у 1,5 млн. грн. Це якщо всім порівну... Але в господарстві діють засади, на яких надається рента. Умовно визначили межу працездатності — 70 років. Усі, кому за 70, а також інваліди незалежно від віку одержують ренту безплатно. Працездатні — за собівартістю.

За наших мінімальних технологій, новітньої техніки собівартість невисока. Коли обробляли радянською технікою, тонна пшениці коштувала 220—240 грн. Попри зрослі ціни на пально-мастильні матеріали, агрофірма утримує собівартість на небагато вищому рівні. Учетверо знизила кількісний рівень споживання пального. От вам іще один плюс на користь великотоварних господарств. Багатогектарність працює на зниження собівартості.

Певен, держава додасть у сільськогосподарському поступі, якщо запрацює ще один рушій — прозорий, цивілізований земельний ринок. Що для цього потрібно? Однозначно — скасувати мораторій.

Припускаю, що законопроект «Про ринок земель» у другому читанні у нинішньому вигляді та обсязі у Верховній Раді не пройде. Можливо, приймати частинами, ті, що конче потрібні на поточний момент? У моєму проекті є частина перша — «Особливості відчуження приватизованих земель сільськогосподарського призначення», статті якої захищають селян саме під час первинного відчуження права власності на приватизовану землю сільгосппризначення і врівноважують інтереси інвесторів.