Якби Ярославу Кардашу в його молоді роки сказали, що він стане фермером, — від душі розсміявся б. М...
— 1990—1991 року люди чомусь боялися брати землю, хоча в нас чорноземна зона. Мене це вразило, і, може, для прикладу вирішив узяти сам. Тоді, відповідно до закону, фермерам виділялися землі запасу, як правило, розташовані подалі від села, заболочені, необроблені. На папері мені відразу виділили 19 га двом в приблизно однаковими ділянками, але розпочати роботу було неможливо. Для місцевих жителів я залишався чужаком, тому, «підігріті» незадоволеними, люди виходили на поле і не давали мені працювати. Було навіть таке: коли ми з батьком виїхали сіяти і я відлучився, щоб привезти сівалку, місцеві «геркулеси» батька побили. Говорили, що спалять зерно й усе інше, але не допустять, аби у них забирали землю.
На іншому полі, коли фермер хотів посіяти озимину, демонстрація повторилася, тільки у виконанні жінок. Тоді деякі місцеві чоловіки, які перейнялися до Ярослава повагою (багатьом він давав техніку, посадковий матеріал, пальне та й просто не міг байдуже проїхати, якщо когось потрібно було підвезти), запропонували свою допомогу. Сіяли озимину разом, і відтоді фермер має «чистий спокій». Що вдієш, наш менталітет...
Їдемо на поле розбитою, з чималими калюжами дорогою; машина перевалюється з боку на бік. Така їзда, природно, не приносить особливого задоволення. А якщо на поле доводиться мотатися кілька разів за день, та ще й гнати техніку? І тут дізнаюся, що техніка, якою Кардаш зумів розжитися за роки свого фермерства, весь цей час була «у приймах» у різних хазяїв. Вже кілька років Ярослав домагається, аби йому виділили один гектар землі в рахунок належного його дружині паю (2,3 га) на будівництво житла і підсобних господарств, передусім для техніки, яку він цього року звіз на поле і яка, найімовірніше, так і зимуватиме просто неба.
Про житло — історія окрема. Досі, з 1989 року, багатодітна сім’я живе в однокімнатній квартирі, добре хоч допомагають найближчі родичі — беруть школярів під час навчального року до себе у Львів і Стебник. Ярославу й Оксані в Звенигороді все чомусь дістається з великими труднощами.
Голова місцевої сільради пропонує будувати дім і підсобні приміщення на відведеній Кардашеві землі. Та це просто нереально. Три кілометри від села, бездоріжжям, без електрики й інших мінімальних зручностей. І жити самотньо на відшибі? А як бездоріжжям і через сніжні замети водити дітей до школи, дитсадка? Місцева рада прийняла рішення виділити їм іншу землю, ближе до села, та коли вже було виконано всю проектну документацію, з’ясувалося, що будувати на цій ділянці категорично забороняється — там проходить газопровід високого тиску. Сьогодні родина Кардашів просить виділити їй усього гектар за околицею села, у полі, де випасають худобу. Там і будуватися можна, і техніка нікому б не заважала, не гриміла, не їздила селом. Та поки що документи переходять з одного кабінету в інший... До речі, не тільки від Ярослава Кардаша я чула претензії до голів сільрад, які нерідко зволікали з виділенням землі фермерам, намагалися дати якомога гірші й подалі від основних масивів, міцно трималися за розвалені свинарники чи корівники. Тож звенигородський фермер у своєму нерозумінні не самотній.
— Тут, у Звенигороді, я вперше сів за кермо машини, навчився водити трактор. Думав, це дуже складно. Але, виявляється, якщо є бажання, усього можна навчитися.
Кардашеві пощатило, що на зорі його фермерського становлення у Львівській області діяв голландський проект з рослинництва й тваринництва. Голландці внесли в програму Звенигородський радгосп із вирощування картоплі та п’ятьох фермерів із двох сіл району. Два тижні українські фермери навчались у Вищому аграрному християнському коледжі в Дронтоні, об’їздили чимало господарств і на власні очі побачили, як треба і можна працювати на землі. У рамках цього демонстраційного проекту їх забезпечували попервах і насінням, і деякою технікою. Взагалі-то голландці планували і подальшу цільову підтримку учасників програми, але, природно, не кожного окремо — потрібно було створити структуру. Однак акціонерну, дуже перспективну, як тоді здавалося, компанію, організували цілком по-нашому: фермерів–учасників програми навіть не внесли до списку акціонерів, а голландську техніку пропонували брати в оренду...
Хай там як, а посадковим матеріалом (насінням) фермери на перший час були забезпечені. Насіння гарно сходило, вирощування овочів здійснювалося за голландською технологією. Приміром, з одного гектара Ярослав збирав 40—50 тонн моркви за наших середніх показників на той час 8—12 тонн. Щоправда, коли довелося переходити на інше насіння, виникли проблеми. Пробували наше, рекомендоване фірмою «Сортнасіннєовоч», але воно виявилося здебільшого неякісним, сходило погано, і чимало фермерів від нього відмовилися. Зараз Ярослав віддає перевагу польській моркві та голландській капусті, садить голландську картоплю, хоч і влітає все це в круглу копієчку. Я тримала в руках такі капустини — білі, міцні, важкі, соковиті...
— Звісно, це задоволення дороге, — критично оцінює свій урожай фермер, — але погляньте, як сходить капуста: у рядку немає жодної пропущеної рослини, і результат чудовий. А ось рання капуста в нас цього року загинула — не було збуту...
Справді, ціла плантація чорно-коричневої капусти, що аж погнила, не радувала око. І я почула крик душі:
— У нас ухвалено чимало законів і нормативних актів, які повинні допомагати селу. Та якщо реально подивитися на його життя, то це — біда. В селі людина повністю залежить від кліматичних умов. До того ж наш ринок — абсолютно стихійний, звідси — проблеми зі збутом продукції. Застаріла техніка. Немає нормальної переробки. Нині погодні умови склалися так, що вирощено гарний врожай капусти й у східній Україні, і в Криму. Вийшло, що наша продукція нікому не потрібна. А на неї ж витрачено колосальні кошти. Люди взяли кредити, а з чого їх віддавати? Магазинів, де раніше торгували плодоовочевою продукцією, у нас не залишилося. Немає овочевих баз, овочесховищ, немає заготівельних пунктів і самих заготівельників, немає оптових ринків. А на стихійних оптових ринках можна, і ніч простоявши, продати усього 200—300 кілограмів овочів. Місцеві санаторії мають власні структури, нерідко продукцію везуть із Польщі, і нам туди з нашими якісними свіжими овочами просто зась. Я, приміром, пробував здавати овочі до деяких державних магазинів, які ще залишилися, та вже кілька років не можу повернути власні гроші.
За кордоном, скажімо, у тій самій Голландії, держава дотує сільськогосподарських виробників, щоб вони не допускали перевиробництва. Там усе сплановано, прогнозується, фермер просто не може прогоріти. А в нас, якщо посіви загинули через примхи погоди, складуть у кращому разі акта — і край. А де брати гроші на погашення кредиту? Фірму, яка, приміром, дала добрива, абсолютно не турбує доля твого врожаю, зате її дуже цікавить повернення власних грошей.
І ще про кредити. Їх сьогодні можна взяти, але (за законодавством) лише під заставу власного майна. Скажіть тоді, звідки у фермера-початківця може бути таке майно, якщо приватний будинок чи квартира в категорію застави не входять? Недавно прогорів банк «Україна», а сільські жителі здійснювали фінансові операції саме через нього, через банк фінансувалося багато програм. Зараз усе це зависло, і невідомо, чим скінчиться. Але ж грошей немає, а щоб відкрити рахунок в іншому банку, знову доводиться збирати стоси документів, завіряти їх у нотаріусів, викладати чималі гроші. А люди ж у тому, що сталося з «Україною», не винні, можна було б, напевно, вирішити питання автоматичного переведення рахунків вкладників із збанкрутілого банку в інший. Хто про це подумав?
Кажуть: страхуйте врожаї. А за страховку ж, по-перше, теж потрібно платити, а, по-друге, хто сьогодні взагалі наважиться страхувати сільгоспвиробника? Яка страхова компанія? А візьміть нашу техніку — застаріла, зношена. Купити сьогодні комбайн рядовому фермеру просто неможливо: наш, вітчизняний, коштує 550 тис. грн. Хто його купить? Тому, якщо трапляється нагода, женуть комбайни й іншу техніку з-за кордону. Там за 6—8 тис. у.о. можна придбати непоганий комбайн, який ще кілька сезонів ходитиме без поламок. Ось тому й чую нерідко від фермерів: «Якби знайшлася нормальна робота на держпідприємстві, їй богу, втік би, не озираючись...»
У самого Кардаша в господарстві два трактори — колісний (ЮМЗ) і гусеничний (придбаний за фінансової допомоги Фонду підтримки фермерських господарств), а також кілька культиваторів, обприскувач, є вже вантажівка — гордість господаря. Словом, уся необхідна на даний момент техніка. Щоправда, про трактори Південного машинобудівного заводу фермер не дуже хорошої думки, хоча його власний трактор ще 1992 року випуску і ремонтувався вже не раз. Торік на Львівщині з ініціативи облдержадміністрації кращий фермер у кожному районі одержав трактор ЮМЗ. Та вже весною цього року в кількох районах техніка вийшла з ладу. Підсилили трактор потужнішим двигуном, а вся інша механіка залишилася старою — от і полетіло все, особливо коробки передач...
Поки ми розмовляли, я бачила, як кілька жінок обробляли крони невисоких дерев. Як з’ясувалося, це — гордість і радість фермера — яблуневий сад, висаджений зовсім недавно, напередодні Великодня. На трьох гектарах землі — чотири тисячі саджанців 11 зимових сортів яблунь, привезених із Тарасівського спецгосподарства під Києвом. Мріє фермер розбити сад на всіх 9 гектарах однієї з ділянок. Яблуньки будуть низькорослими, а от урожай даватимуть чудовий — до 40 тонн із гектара, і це вже за три-чотири роки, хоча вже й цьогоріч можна буде спробувати перші плоди. Звісно, сам звенигородський фермер не нашкріб би грошей на чотири тисячі саджанців, допомогла держава. Фінансування здійснюється за програмою розвитку садівництва, виноградарства та хмелярства в Україні, а гроші в розмірі 1% надходять у казну від виробництва та реалізації алкогольних напоїв. Сьогодні зимові яблука, що їх має намір вирощувати Ярослав, масово завозять до нас із Польщі. Однак уже наперед у фермера болить голова про реалізацію продукції. Потрібно побудувати сховище, аби було де зберігати яблука до зими, не зайве подумати і про власну переробку продукції, але це — занадто далека перспектива, навіть лячно прогнозувати.
— Якщо ти все нормально зробив, вклався в терміни, є врожай — тоді й серце радіє. У роботі на землі видно кінцевий результат, і це приваблює. Я знаю чимало фермерів, які б і далі з радістю працювали на землі, але коли в одного пропав врожай, в іншого — знищили, у третього — вкрали, вони втікають. Іноді і в нас із дружиною виникають думки: а чи не виїхати кудись, де ми й наші діти будемо захищені і фінансово, й соціально? Але я не бачу себе там. Вкладено величезну працю, є маса ідей на майбутнє, тут живуть мої колеги, друзі, батьки, тут я народився і виріс. Ось тільки не втратити б те, що ми маємо в нашій країні, не втратити перспективу.
— На сьогодні кількість фермерських господарств в області, у принципі, стабілізувалася, навіть спостерігається певне їх скорочення, — зазначив начальник головного управління сільського господарства та продовольства Львівської облдержадміністрації Іван СТЕФАНИШИН. — І це процес об’єктивний: хтось проходить через банкрутство, хтось просто припиняє діяльність. А загалом внаслідок зміни форми власності й на виконання указу Президента сьогодні в області на базі колишніх КСП створюються орендні приватні підприємства, які, найімовірніше, домінуватимуть. Тож таке поняття, як суто фермерське господарство, нині розмивається.
Якщо оцінювати роботу фермерських господарств, то їх питома вага у валовому виробництві Львівщини становить лише 0,8%. Правда, є в цих господарствах сьогодні гарна тенденція до збільшення поголів’я худоби. 2000 року воно подвоїлося й сьогодні сягнуло 5600 голів. Удвічі збільшилося поголів’я корів, у 2—2,5 разу — коней. Раніше на території області діяли переважно рослинницькі фермерські структури — там швидша окупність. Але сьогодні стало вигідніше займатися тваринництвом — є програма підтримки через державний, обласний і місцеві бюджети.
Ми прагнемо, щоб люди, які працюють на землі, були задіяні хоча б в одній із державних або інших програм. Скажімо, тільки за програмою розвитку садівництва й виноградарства півмільйона гривень пішло на закупівлю саджанців для закладання садів, ягідників, виноградників. Це дуже серйозна справа...
Просто дати землю й радіти — означає не зробити практично нічого. Ми повинні погодитися з тим, що нині — лише перехідний період, і дякувати людям, які працюють сьогодні на землі в приватному секторі. А забезпечують вони в нас на Львівщині 90% усієї сільгосппродукції. З іншого боку, якщо за рік-два не буде створено нормальних умов для роботи цих селян, матимемо проблеми. За політичним рішенням — дати землю селу — повинні йти інші: життєзабезпечення цього села, підвищення рівня освіти, охорони здоров’я, культури.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google