Вже треті півні проспівали, аграрний сектор занімів...

І згадав Петро слова Спасителя: «Перш, ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене». Скільки разів зраджували годувальників наших — селян, збився з ліку. І до першого кукурікання, і після третього... Замовкли наші «єрихонські труби», котрі ще кілька місяців тому нахвалялися зробити 2005 рік роком села. І не лише його увічнити у повнозерних снопах і потужних молочних струменях, а й увесь період до 2015 року.

Не знаю, чи раюватимуть аграрії через десять років, а цьогоріч — однозначно ні. З нинішнім бюджетом та ще й із докорінно зміненим Митним тарифом (у якому істотно знизили імпортні ставки на продовольчу групу 1—24 УКТ ЗЕД) — прямцем якщо не в пекло, то у проміжний пункт — чистилище. По суті, сільськогосподарській артілі завдали хук із обох рук, від якого навряд чи оклигав би найтитулованіший боксер.

Вічний страдник

Йому завше чогось бракує: мудрих керівників, милостей природи, коштів... Ніколи жоден бюджет не вгамовував апетит агропромислового комплексу. Напередодні прийняття головної фінансової книги на 2002 рік урядовці божилися, що порівняно із 2001-м видатки на АПК зростуть на 31,84%. Аптечна точність! Селяни послинили хімічний олівець, підбили сальдо-бульдо: майже півмільярда гривень доважку. Ледь не вдвічі перевищує бюджет 2000 року. Можна жити! А якщо депутатам-аграріям удасться вициганити ще мільярд гривень, то й на танці у клубі перепаде.

Однак у результаті перекроювань бюджетна тога для головного годувальника держави хоч і стала довшою та ширшою на 200 млн. грн., та в основному за рахунок асигнувань на заробітну плату. Видатки ж на виробничу сферу зменшилися майже вдвічі. І це при тому, що, згідно зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років», частка держбюджетних коштів на фінансування розвитку АПК мала бути не меншою 5%. Тобто вже в 2002-му мала зрости до 2 млрд. 354 млн. грн.

Минув рік — і селян знову почали улещувати солодкими обіцянками. Однак з’ясувалося, що бюджет поділили до них і без них і залишили аграріям ті ж крихти, що й торік. Профільний комітет Верховної Ради у черговий раз намагався «відвоювати» мільярд гривень. Марно... Урядовці заспокоїли тим, що село підгодовуватимуть із недоїмок, трансфертів, субвенцій... Насправді ж виконання бюджету-03 виявилося найгіршим за останні три роки.

Потеплішало, коли у бюджеті-04 уздріли додаткових 700 млн. грн. проти минулорічної пайки. І ледь не позбулися їх, якби не вгледіли, що уряд намірився на таку ж суму анулювати селу податкові пільги. Преференції вдалося відстояти, і поповнілий бюджет — 2,5 млрд. грн. — начебто влаштовував усіх. Раділи рослинники і тваринники, тішилися міністерські чиновники, не перестаючи повторювати, що прийнятий бюджет — найкращий за роки незалежності України. Уперше 63% державних коштів спрямовуватимуться на фінансування цільових програм! Називали бюджет-04 бюджетом розвитку, а не проїдання, як попередній. Пізніше, спонукуваний виборчими перегонами, уряд розщедрився і вніс зміни до Закону України «Про державний бюджет України на 2004 рік», за яким селу перепало додаткових 1350 млн. грн.

Та коли приспів час звітувати про виконання бюджету на профільному комітеті ВР, представник МінАП виглядав змарнілим. А чим він міг похвалитися? Тим, що на грудень, за кілька днів до Нового року, Мінфін вділив агропромисловому комплексові 668,5 млн. грн. — чверть річних обсягів? Попри катастрофічну ситуацію у тваринницькій галузі програму «Фінансова підтримка виробництва продукції тваринництва та рослинництва» за бюджетним розписом Міністерства аграрної політики профінансували лише на 70%. Із 429,5 млн. грн. річних бюджетних асигнувань на грудень запланували 132 млн., тобто більш як 30% річної суми. Селекційна програма у рослинництві також недорахувалася 20% коштів. Із величезним знаком мінус виділялися кошти й на програму фінансової підтримки фермерських господарств через механізм кредитування: із передбачених 10 млн. грн. використано лише 1,2 млн.

Можна дорікати Мінфіну у хибності складання бюджетного розпису, коли основний фінансовий тягар перекладають на четвертий квартал, а точніше — на останній місяць року. Такі суми галузь «проковтнути» не в силі, тому й списують щороку близько 100 млн. грн. Але й Міністерство аграрної політики, його регіональні низові управлінські структури аж ніяк не назвеш метким Фігаро. Неповороткість і млявість у використанні уже виділених коштів очевидна. На здешевлення вартості мінеральних добрив вітчизняного виробництва із 140 млн. грн. відомство переадресувало селянам лише 100. Пообіцяло частково компенсувати витрати сільськогосподарських підприємств на сівбу ярих та озимих зернових і... знецінило свій же почин, бо спромоглося з 350 млн. грн. використати менше 100 млн. Відтак підупала довіра селян до державницьких заходів: кому охота витрачати власні кошти без надії отримати відшкодування?

А що ж із шаленими темпами кредитування АПК? Повторюючи щороку тезу про необхідність врегулювати державну позикову політику у сфері агропромислового виробництва, міністерство, однак, не дбає про використання існуючих компенсаторних механізмів. Чим пояснити, що бюджетні кошти, передбачені на здешевлення короткострокових кредитів комерційних банків, вибрано на 70%, а довгострокових — лише на 24%?

Згадувані бюджетні віхи різняться хіба що величиною річних сум на життєдіяльність АПК. Спільність — у політиці, поведінці, психології всіх учасників фінансово-розподільчої верстки. Уряд жодного разу не виконав даних селянам обіцянок, постійно порушував чинне законодавство у частині фінансування галузі. Парламентський комітет з питань аграрної політики і земельних відносин затято опонував кабмінівцям, щоразу відхиляючи їх розписи як недостатні. Депутати, так чи інакше причетні до похідних від слова «село», з трибуни волали «Село гибіє!», критикували бюджети як антиселянські і... за них, дефективних, голосували. Міністерство аграрної політики, у свою чергу, не переставало вірити у всесильність профільного комітету ВР в обстоюванні бюджетних позицій, надіятися на взаєморозуміння з Мінфіном, Мінекономіки, вкотре клялося провести ряд заходів, щоби підвищити ефективність використання бюджетних коштів, усунути порушення та зловживання при їхньому використанні, забезпечити максимальну прозорість і гласність. А Рахункова палата з КРУ раз по раз «викопували» все нові й нові факти розтринькування бюджетних коштів, їх нецільового використання. І повторювали: агропромисловий комплекс — на другому місці за корупційними діяннями, кожен четвертий злочин скоєно у системі АПК...

Утріть бюджетні сльози!

Із цим гамузом проблем ми втяглися у бюджетний процес 2005 року. І протистояння загострилося вже при першому читанні національного гросбуха. Ну, чим, скажіть, не догодив азаровський проект депутатам АПУ? Тієї фракції, в якої тоді ще «А» не впало, а «Н» не пристало... Тільки тим, що бюджет не вписувався у «десятину», закладену в постанові Верховної Ради від 24 червня 2004 року «Про Основні напрями бюджетної політики на 2005 рік»: передбачити кошти в обсязі не менше 10% видаткової частини Державного бюджету на розвиток аграрного сектора та села.

Ну, не вистачало кілька сотень мільйонів гривень до задекларованих 9,4 млрд. Та такої суми агросектор зроду-звіку не бачив! Проблемно, що він їх узагалі фізично може «засвоїти». Депутати-аграрії помітингували й одержали на друге читання фінансовий фоліант із «поліпшеною» сумою: мінус 2 млрд. грн. Та, попри всі словесні перепалки, Верховна Рада проголосувала за усічений бюджет з надією на... нового Президента, новий уряд. Мовляв, у третьому читанні відкоригуємо!

Але тимошенківська чернетка у частині АПК виявилася гіршою за попередній варіант. І парламентські «проселянські» сили скористалися цим, аби освіжити власний політичний імідж, застрашити владу дублем помаранчевої революції з участю механізаторів і доярок. Насправді ж, усі ці погрози виявилися звичайнісіньким емоційним вибухом. Далека від досконалості видаткова частина на потреби агросектора не стала перепоною для прийняття на «ура» нового варіанта бюджетного закону.

Порушити архітектоніку головної фінансової книги намагалася й нова команда МінАП. Здебільшого відомство вимагало одного: грошей, грошей і ще раз грошей. Буквально за день до голосування у Верховній Раді Іван Демчак, перший заступник міністра аграрної політики, неоднозначно натякнув, що доопрацьований бюджет не влаштовує аграріїв:

— Нинішній варіант на 197 млн. менший від діючого бюджету. Якщо врахувати зростання зарплат і пенсій, то загальна сума видатків становить мінус 430 млн. грн. Порівняно з минулим роком фінансування цільових програм урізано на 324 млн. Ми все-таки сподівалися, що прийнятий торік бюджет слугуватиме канвою, яку наростимо за третім підходом, а вийшло навпаки. По суті, наші поправки залишилися без уваги. Просили на підтримку виробництва молока і молочної продукції 415 млн. грн. — нічого не маємо. Закладали 200 млн. на розвиток фермерства — обмежилися 17,5. На відновлення страхової справи у рослинництві передбачали 100 млн., виділили 56. Із мінусом залишилися такі позиції, як виплата заборгованої зарплати працівникам збанкрутілих підприємств — 290 млн., формування державного продовольчого аграрного ринку — мільярд. І, найголовніше, «заморозили», власне, розвиток соціальної сфери: 600 млн. повисли у повітрі і ще 200 млн. — на компенсацію уже споруджених об’єктів.

— Кажуть, соцсферу фінансуватимуть за рахунок місцевих бюджетів, — продовжив пан Демчак. — Між тим майже 90% коштів селищні та сільські ради витрачають на зарплату. Якщо ми хочемо жити за стандартами СОТ і ЄС, то й АПК треба фінансувати принаймні за усталеним базовим рівнем галузі. Взагалі-то, враховуючи значне здороження мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів, бюджет мав би бути удвічі більшим.

Отож, скатертини-самобранки не вийшло. Новації, а їх три, з допомогою яких МінАП спробувало наповнити бюджет, відхилили як недосконалі. Першою чиновники намагалися перенести строки скасування пільг зі сплати ПДВ для сільгоспвиробників з 1 липня 2005 року на 1 квітня 2006-го. Чому саме «смішний» день для цього обрало відомство, можна тільки здогадуватися. Написали б прямо: до виборів, а там, як Бог дасть. У підсумковому варіанті бюджету преференції для селян відтермінували до 1 січня 2006 року.

Друге нововведення передбачало заміну механізму державного фінансування садівництва, виноградарства та ягідництва: замість ручного розподілу коштів від 1% збору на розвиток цієї сфери — здешевлені кредити. А хто підраховував, що у поточному році від галузевого збору надійде саме 102 млн. грн., закладених у бюджеті? Хто сказав, що до кредитних ресурсів підступляться мічурінці, якщо у них катма застави, а банки «спонсорують» у співвідношенні 1:5? Доводиться закладати все, навіть власне майно, крім дружини. Не беруть... Відколи це МінАП стало вважати довгостроковими кредити терміном на... один рік, тоді як сад починає плодоносити щонайменше після п’яти років догляду за ним? Кабмін змушений був повернутися до старої схеми підтримки садівників і виноградарів, хоча вона справді не безгрішна й удосконалювати її доведеться тому ж таки МінАП. Причому без зволікань.

Спроба змінити бюджетну статтю із 30% здешевлення придбаної складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва за рахунок державних коштів на компенсацію ставки за банківськими кредитами також виявилася невдалою. Із тих-таки причин: складно одержати дешеві і «довгі» кредити.

Бюджет хоч і зріс у частині фінансування аграрного сектора на 300 млн. грн., проте настрій від цього доважка поліпшився не у всіх. Олег Юхновський, секретар аграного комітету Верховної Ради, так оцінює документ:

— Почну з найістотнішого — соціальних питань. 1,2 млрд. грн. із бюджету підуть на виплату сільських пенсій, плюс 60 млн. пільговій категорії пенсіонерів — механізаторам та дояркам, котрі виходять на заслужений відпочинок на п’ять років раніше. До останнього неврегульованою залишалася ситуація з газифікацією сільських населених пунктів. Зрозуміло, що за напруженого бюджету виділяти кошти на капіталовкладення надзвичайно проблематично. Але зняти це питання з порядку денного означало б «заморозити» уже зроблене за попередні роки. Тільки торік на ці потреби було виділено понад 400 млн. І уряд вчинив мудро, запропонувавши збір у вигляді цільової надбавки до існуючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності у розмірі 1,5%. Таким чином, будуть закумульовані кошти і темпи сільської газифікації збережуться.

Щодо економічного блоку, то враховано пропозицію про виділення 36 млн. грн. на створення державної аграрної біржі, 7 млн. — на функціонування Аграрного фонду. У прикінцевих положеннях бюджету Кабмін запропонував частину активів Держрезерву передати Аграрному фондові. Якщо це буде зроблено упродовж місяця, то навіть за відсутності прямих видатків на здійснення фінансових інтервенцій на ринку сільськогосподарської продукції Аграрний фонд реалізує частину активів і накопичить певні кошти для цих операцій. Фінансовий поштовх стався завдяки ініціативі Мінекономіки, яке наповнило реальними видатками ідею Закону «Про державну підтримку сільського господарства України».

Великою перемогою вважаю появу окремим рядком у бюджеті видатків на наукові розробки у сфері стандартизації та сертифікації сільськогосподарської продукції — 41 млн. грн. Враховуючи розпочату Кабміном лібералізацію митно-тарифної політики, це питання саме на часі, оскільки мова йде про напрацювання і гармонізацію стандартів і технічних умов до норм ЄС. У сфері АПК таких стандартів дуже мало — 10—12%. І це, природно, викликає серйозні побоювання, що Україну запрудить іноземний продовольчий ширвжиток.

Ознаки такої експансії бачимо вже зараз: варені ковбаси із соєвими наповнювачами за ціною, що й ковбаси з м’ясного фаршу. Очевидно, що одночасно із серйозним контролем за якістю продукції слід застосувати і градаційну цінову шкалу, аби вишикувати за ранжиром псевдо- і справжні продукти харчування. Основний тягар у розробці стандартів лягає безпосередньо на Міністерство аграрної політики. А без них — ні кроку руш до СОТ.

Але, схоже, відомству допоки не впокорюються не те що глобальні, а й локальні проблеми. Ніяк не може воно вийти з ареалу ситуативного мислення, бо кожен день підсовує якісь ребуси з кросвордами. І МінАП, хоч би як ходило — по діагоналі, вертикалі чи колу, не в змозі розв’язати їх, оскільки більшість із них у компетенції уряду.

Не вперше саме напередодні посівної 944 тис. тонн міндобрив продали за кордон, і тепер потужності хімічних підприємств не встигають за темпами аграріїв. Запарилися навіть із 300 тис. тонн, за які селяни вже заплатили.

Поки міністр Олександр Баранівський роздумував, якими фарбами — аніліновими, гуашшю чи аквареллю — забарвлювати солярку, аби її не крали в механізаторів, здешевлене «селянське» пальне взагалі зникло. Сівачі розгублені: пального — на один вихід у поле. Закриєш вологу — забракне на сівбу, пропустиш першу технологічну операцію — зерно ляже у сухий ґрунт, одним махом двох зайців уб’єш — заступиш за оптимальні строки сівби. От і думай!

Від цього процесу ніхто не відлучав і саме Міністерство аграрної політики. Не визначилося воно, як того вимагав Президент, із трьома-чотирма пріоритетними напрямками, які могли б оживити охлялу галузь. Звідки взяти 16 млрд. обігових коштів, щоб вона не сконала зовсім? Але ж над агроформуваннями висить іще й тримільярдний кредитний борг…

Час, нарешті, зреалізувати те, про що роками мовиться у пікові періоди сільгоспробіт: створити резервний запас дизпального, українську нафту спрямувати передусім на потреби аграріїв і не залежати від зовнішніх чинників, запровадити мораторій на експорт міндобрив, допоки хімпідприємства не наситять внутрішній ринок... Однак щось знову завадило МінАП не проґавити весняний момент.

Темпи сівби удесятеро відстають від минулорічних. Підживлено лише шосту частину озимини. І це при тому, що погода підхльостує: одночасно доведеться вітамінізувати 7,6 млн. гектарів озимих, «відремонтувати» зріджені гони, посіяти 17 млн. гектарів ранніх зернових, без передиху — технічні культури... Однак уже на старті аграрному відомству забракло мобілізаційних сил…

Поперед батька у... рай?

Ті, хто й дня не може жити без крокодилячого м’яса, копчених акулячих плавників чи креветок, можуть тішитися. Після запровадження нульової імпортної ставки вони, може, і подешевшають. Мені ж, зорієнтованому на середню лінійку морепродуктів, залишається сподіватися, що й хек, мерлуза, минтай підупадуть у ціні. Ну, не зовсім до тієї межі, коли за кілограм копченої скумбрії правили рубль двадцять. Хоча й із радянських часів можна було б запозичити певний позитив: тоді риба коштувала удвічі менше м’яса. Я не проти, щоб і останнє було доступнішим ширшим верствам населення, аніж зараз. І щоб не лише порівняно дешевою курятиною поповнювати нестачу тваринного білку в організмі. Але ж не такими темпами і методами!

Узагалі-то схвально сприймаю євроінтеграційні наміри України, наш поступ до СОТ. Хоча, за великим рахунком, більше подумую не про місце України в Європі, а про місце села в Україні. Не стерти б його ненароком із мапи! Якщо ж проект закону України №7181 «Про внесення змін до деяких законів України» залишиться, вибачайте за тавтологію, без змін, то сільськогосподарському виробництву, приспів би каюк, а з ним — і селу.

Ідеологія документа правильна: боротися з контрабандою товарів шляхом істотного зменшення та усунення надмірної диференціації ставок ввізного мита на сільськогосподарську та продовольчу продукцію. Погоджуюся: на сьогодні не всі імпортні ставки толерантні. На деякі товари вони більше заборонні — від 50 до 150%, аніж дозвільні. Зрозуміло, за такого рівня про легальний імпорт годі говорити.

Більше того, значна кількість ставок на однорідні товари у Митному тарифі надміру диференційована — від 0 до 25% і вище.

Заварюючи чай, ми й гадки не маємо, що на нього — ароматизований чи звичайний — діють ставки ввізного мита від 10 до 200%. Дещо менший розкид спостерігається на готові харчові вироби, одержані із зерна зернових культур (кукурудзяні пластівці та ін.) — від 20 до 114%. Але шляхом нехитрих маніпуляцій суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності ухиляються від сплати податків у повному обсязі: занижують митну вартість товару, «грають» на його класифікації. Звісно, тіньові схеми збіднюють державний бюджет, садовлять нижче ватерлінії вітчизняного виробника…

Що робити? Боротися! Кинули клич «Контрабанда — стоп!» Заразом вирішили прибрати ще одну перешкоду: зменшити пільгові ставки ввізного мита, встановити повні ставки на рівні пільгових, а також у переважній більшості замінити специфічні та комбіновані ставки на адвалорні.

Мінекономіки не приховувало, що діюча середньоарифметична ставка по товарах групи 1—24 після перегляду знизиться із 19,69 до 10,54%. При цьому на живих тварин, продукти тваринного походження — із 20,88 до 9,04%, продукти рослинного походження — відповідно 16,49 і 8,16, жири та олії рослинного або тваринного походження — 16,67 і 9,54, готові харчові продукти — 24,73 і 15,42%. Відчуваєте контрасти? Тоді навіщо ми чубилися за аграрний бюджет, якщо чужинські харчі відіб’ють охоту українським селянам виробляти аналогічні? Задля чого підтримувати тваринництво, дотувати молоко, підпирати буряківництво?

Середньозважена ставка ввізного мита на сільськогосподарську продукцію могла знизитися майже на третину. У результаті цього надходження до держбюджету зменшилися б на 36 млн. дол. США. Водночас нелегальний імпорт товарів, на які зменшені ставки ввізного мита, на думку економічного блоку уряду, спрямився б у легальні потоки, зросли б його обсяги і втрати бюджету компенсувалися би за рахунок ПДВ унаслідок розширення бази оподаткування. Адже торік фактично нараховане, але не сплачене ввізне мито за поставками сільськогосподарської та продовольчої продукції через спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку завдало збитків державному бюджетові у розмірі 628 млн. дол. США (зокрема, тільки від м’яса та харчових продуктів — 613 млн.), що в 17 разів більше, ніж розрахункові втрати від зазначеного законопроекту. Отже, судячи з оптимізму Мінекономіки, ми були б з приварком — 592 млн. дол.

Із Василем Калінчуком, першим заступником голови аграрного комітету ВР, тасували митні ставки по продовольчій групі і так, і сяк. Виходило: бабка надвоє ворожила... Як не крути, а масло вершкове після зниження митного тарифу майже на 90% і зняття специфічної ставки просто невигідно виробляти, оскільки країни ЄС виплачують фермерам експортну дотацію в розмірі майже 1400 євро за тонну. І нашу картоплю, якої виробляють майже по півтонни на брата за раціональної норми споживання сто кілограмів, чужинська трансгенна за очкур заткне. А з нею і цукор… Детально проаналізувавши митні нововведення, погодилися зі змінами по десятьох групах, а по 14 — категорично ні.

Із Василем Антоновичем солідарний і Олег Юхновський, його колега:

— На жаль, із одних крайнощів ми впадаємо в інші. То мали стовідсоткові заборони, тепер — ту ж «сотку», але лібералізовану. Що пропонував уряд? Від комбінованих ввізних ставок повністю перейти до адвалорних. Власне, ідеологія проекту прийнятна: за допомогою останніх можна регулювати ціну всередині країни, орієнтуючись на коливання на зовнішніх ринках. При цьому не вносячи термінових змін у митно-тарифне законодавство. Однак по продовольчій групі 1—24 існують певні застереження.

По-перше, при застосуванні адвалорних ставок досить великий ризик заниження митної вартості імпортних продуктів. Отже, слід відпрацювати механізм цінового контролю водночас із перевіркою якості. По-друге, є невелика група товарів, для яких адвалорний підхід неприйнятний. Така сільгосппродукція потребує адаптаційного, перехідного періоду, упродовж якого, вважаю, доцільно зберегти комбіновану тарифну ставку: адвалорну, у відсотках — на перспективу, а специфічну, у твердій валюті — на коротший термін. Не заборонну, а таку, що давала б змогу конкурувати внутрішньому виробникові, а в разі дефіциту безболісно поповнити нестачу того або іншого продукту за рахунок імпорту. По-третє, по певній групі товарів треба вдатися до квотування, від якого поетапно перейти до комбінованої митної ставки і адвалорної. Хоча квотний принцип — то велика ймовірність зловживань. Але ж уряд обіцяє забезпечити прозорість експортно-імпортних операцій…

Дискусії навколо проекту закону України №7181 висвітлили ще одну проблему. Свого часу ставки ввізного мита на групу 1—24 коригувалися статтею 6 Закону «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції». Але з прийняттям Митного тарифу вона в пакеті з іншими перекочувала до нього. Стаття 2 Закону «Про Митний тариф України» наголошує: «Встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита, визначених Митним тарифом України, здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття законів України з урахуванням висновків Кабінету міністрів». Водночас проходження того чи іншого закону затягується у часі. Тому, як на мене, ми повинні делегувати Кабміну певні повноваження парламенту. Особливо по продовольчій групі 1—24 — найбільш соціально значущій, де справді потрібне оперативне втручання.

Власне, у ході дискусій від законопроекту №7181 «Про внесення змін до деяких законів України» зосталося лише пір’я. Кажуть, заново переписаний варіант, у якому уряд пішов на значні поступки, уже гуляє по комітетах ВР. Якщо перекреслений варіант розглядати ще і як суперництво двох засад — лібералізму Сергія Терьохіна і соціалізму Олександра Баранівського, то можна було б говорити про перемогу інтелекту міністра аграрної політики над міністром економіки. Але змагальністю тут і не пахне. Засідання уряду — це не професорська пара, на якій Сергій Анатолійович має читати лекцію з абеткових економічних істин кабмінівському студентові Олександру Петровичу. Не його це функція...

Не знайшовши в особі Олександра Баранівського захисника інтересів галузей, які наїжачилися проти дискримінаційних митних тарифів, їх лідери навернулися до динамізму, наступальності народної депутатки Катерини Ващук, котра й почала «розрулювати» ситуацію. З’явилися перші ознаки порозуміння.

У четвер Кабінет міністрів підписав меморандум з великими підприємствами — виробниками курятини, за яким останні зобов’язалися уже з 15 квітня знизити гуртово-відпускні ціни до 10 грн. за кілограм м’яса бройлерів й утримувати цю планку до кінця року. Якщо державна підтримка галузі збережеться на рівні 2004-го й уряд поставить заслін імпорту недоброякісної продукції, то птахівники гарантують динамічне зростання обсягів продукції — на 30% (100 тис. тонн м’яса).

Соціалісти ж вважають, що Кабмін підкорився вимогам саме завдяки їхньому втручанню. Так принаймні заявляв на мітингові під стінами Верховної Ради керманич Соцпартії Олександр Мороз. Зігнаним партійними ватажками селянам із домашньою живністю Олександр Олександрович порадив відвести до урядової будівлі бичка і написати на його боці: «Юля! Нас не так багато!»

Вихований на принципах розвинутого соціалізму, ніколи не опускаюся до фамільярності. Але в даному разі переступлю межу... Мені так і кортить зібрати невеличку отару, підігнати її до офісу Соцпартії і на поводатарю-баранові, у котрого на шиї теліпається тронка, написати: «Сашко! Забери свого тезку-міністра, поки він не вгробив село остаточно!»

Побоювання небезпідставне. Перший тривожний дзвінок для Олександра Баранівського вже пролунав. 1 квітня, у рамках відкриття постійно діючої аграрної виставки-ярмарку у Чубинському під Києвом, проходило розширене засідання АФЗУ. Фермери настільки категорично зажадали відставки міністра, що Леонід Козаченко, радник Президента, котрий брав участь у зібранні, мусив гнати авто до Києва і вертати з Іваном Демчаком, першим заступником, аби той вгамував люд…

Хитку позицію квотного протеже відчув, очевидно, й Олександр Мороз. Із втратою сільського міністра Соцпартія позбувається й адресного електорального поля. От Олександр Олександрович миттєво змикитив і виступив «захисником» інтересів знедоленого класу. Хоча загрозу від державного чиновника-соціаліста навряд чи відвів. Іде до того, що міністр відсіється, а от зібрати хліб не вспіє...

Із свійськими тваринами, що бекають, начеб розібралися. А як бути з когутами? Із їх збудливо-застережним «кукуріку»? Апостол Петро, зачувши опівночі крик півня, падав ниць і слізно каявся у тому, що зрікся Ісуса. Навіть після того, як воскреслий Господь простив йому зраду. Інша річ — ми, українці. Такі безтурботні, що згадуємо про гріхи тоді, коли горласта птиця, тільки у смаженому вигляді, клюне у хтиве місце. Та чи вибачить село наші провини перед ним?!