ТРИЄДИНА ВЛАСНІСТЬ НА ЗЕМЛЮ

Земельний кодекс 1992 року народження мусували півтора дні і прикінцеву крапку поставили 13 березня о 14.32. Відтак 118 статей, до яких було 436 зауважень, стали для нас поводирем, потіснивши застарілий закон 1990 року. За аналогією, нинішню земельну Конституцію — удвічі товщу та з 1712 зауваженнями, мали б приймати як мінімум чотири дні. Вистачило й одного… Замість запитання «куди ми рухаємося?» дедалі частіше чути «що вдосконалюватимемо?» І час, що залишився до введення в дію новоспеченого Земкодексу, навряд чи змінить орієнтири.

Нарешті остаточно та безповоротно закріплено перехід аграрної економіки України до ринкової. З прийняттям Кодексу втрачають силу президентські укази щодо земельних відносин, які імплементовані у цей закон, тобто регулювання переводиться з ручного режиму в автоматичний. У такий спосіб ми розчистили простір для формування чіткої системи земельного законодавства, яке має поповнитися щонайменше 30 законами. Саме про це ми й говорили з Леонідом НОВАКОВСЬКИМ, директором Інституту землеустрою, та Іваном ТОМИЧЕМ, президентом Асоціації фермерів і приватних землевласників.

— Леоніде Яковичу, побутує хибна думка, що саме новий Земельний кодекс запроваджує приватну власність на землю, тоді як вона узаконена з 30 січня 1992 року. Що ж передусім урегульовує цей документ?

— Проблему приватної власності громадян на землю для заняття підприємницькою діяльністю. Дотепер ніде, крім фермерського господарства, ви не могли займатися нею. Та оскільки майже 30 млн. гектарів земель ми розпаювали і на них, в основному, ведеться підприємницька діяльність, то ці землі визнані об’єктом приватної власності. Друге: поряд із цим юридичним особам надано право приватної власності на ділянки несільськогосподарського призначення у містах, інших населених пунктах — також для підприємницької діяльності.

— А які «подарунки» приніс Земкодекс пересічним громадянам?

— За діючим законодавством фермер міг мати у приватній власності або в постійному користуванні 50 гектарів землі, а за новим Кодексом — 100. Якщо раніше фермер отримував безплатно у приватну власність одну земельну частку — на голову фермерського господарства, то відтепер її зможе додатково одержати кожен член фермерського господарства. Приміром, якщо в Луганській області земельна частка становить 13 гектарів, то тамтешні два члени фермерського господарства одержать іще на 26 гектарів. Таким чином, коли долучити і 13 гектарів голови колективу, у приватній власності безплатно перебуватиме 39 гектарів.

На захист прав фермерів спрямована й така норма: частину земель, якою постійно користувалися, тепер можна переоформити в довгострокову оренду — до 50 років. А от сплачувати за неї не орендну плату, а земельний податок, який удесятеро менший.

Щодо нефермерів, то, по-перше, розширено особисте підсобне господарство. Раніше за нормою воно вбиралось у 60 соток, тепер — два гектари. Тим самим ми розв’язуємо проблему сільських лікарів, учителів, інших працівників соціальної сфери, які, згідно з указом Президента, могли отримувати в користування два гектари. Зараз вони цю землю приватизують і можуть здавати в оренду. По-друге, встановлено, що приватизація землі для громадян може бути лише безплатною. Громадянин може купувати ділянку за плату, пам’ятаючи про граничний розмір: не більше 100 гектарів в одні руки.

— Про обмеження згодом… А от що такого містить новий Земельний кодекс, чим раніше я не міг скористатися?

— Приміром, не могли «ударитись» у лісівництво. Отримавши п’ятигектарну площу на деградованих малопродуктивних землях, вирощувати ялинки. Чим не бізнес? Тепер можете зайнятися водогосподарською діяльністю, розводити на тригектарному «дзеркалі» замкнутої водойми рибу. Що ще? Громадянин, який має земельні ділянки, за винятком фермерського і товарного господарства, може повністю вести ринкову діяльність, пов’язану із ринком землі. У нас нема обмежень на купівлю-продаж цих земельних ділянок.

— А тепер, Леоніде Яковичу, про мораторій на купівлю-продаж землі до 1 січня 2005 року. Стосується він лише земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. До цього списку входить і фермерське господарство… Чому цю операцію ми відкладаємо на три роки?

— Цей строк нам потрібен для того, щоб упорядкувати інфраструктуру ринку. Треба сказати й інше: так, громадянин не може продавати, скажімо, фермерське господарство, але водночас він може купувати у держави або територіальної громади землю, аби розширити власне господарство. І, нарешті, громадянин може, з огляду на суспільну потребу, продати свою землю, обміняти, при цьому можливі фінансові перерахунки. Продаж не заборонений, а лише обмежений.

— До слова, скільки нині коштує гектар землі?

— По-різному… Згідно з нормативною оцінкою на 1 липня 1995 року, коли ми її тільки запроваджували, гектар орної землі коштував 3540 доларів США. Після девальвації гривні 1997—1999 років ціна впала до 960—1200 доларів. Якщо брати оцінку землі, яка застосовується для нарахування сільськогосподарського фіксованого податку, то вона ще нижча — 680 доларів. Якщо послуговуватися ціновим моніторингом сертифікатів, то тут люфт чималий: від 50 гривень до 2—3 тис. За існуючою нормативною ціною землі, яка застосовується для оподаткування, гектар коштує 10—12 тис. грн. Найдорожча земля на Хрещатику — 9 млн. 400 тис. грн. за гектар.

— Ви хочете сказати, що Україна надбала Земельний кодекс, який, з одного боку, повністю наближений до європейського законодавства, а з другого — є компромісним документом, шліфування якого ще попереду?

— Саме так. Ми створили атрибутику, яка дозволяє серйозно говорити про ринкові відносини. Але для реалізації Земкодексу потрібно розробити щонайменше 30 законів — про державий земельний кадастр, про землеустрій, про оцінку земель, про іпотеку, про Земельний банк… Закон про охорону земель такій державі, як Україна, потрібен? За десять років ми цього питання так і не вирішили. Про закон годі й говорити — постанови путньої немає. Ми живемо за постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів «Про невідкладні заходи щодо захисту земель від ерозії», датованою 1967 роком.

За роки незалежності ми спромоглися ухвалити три закони: про колективне сільгосппідприємство, про фермерське (селянське) господарство і про плату за землю. До слова, закон про державний контроль за використанням і охороною земель, розробити який належало ще з грудня 1990 року, досі в стані анабіозу. Нинішні ж 30 законопроектів мусимо, згідно з термінами, розробити упродовж… півроку.

Якщо не збережемо родючість наших грунтів, жодна реформа не зарадить. Це, вважайте, програма національної безпеки. Якщо говорити про охорону земельного фонду, то, відверто, ми не готові до такої масштабної програми за браком напрацювань, кадрового потенціалу. Раніше у кожному філіалі нашого інституту були грунтові лабораторії. Усе це занедбано, і на сьогодні ми не оперуємо сучасною інформацією про грунти.

— Леоніде Яковичу, таке враження, що дехто вбачає вінець земельної реформи лиш у якнайшвидшій видачі державних актів на землю. Але ж за суто технічною акцією приховані глибинні проблеми.

— Найголовніша — проблема формування приватної власності. У процесі земельної реформи ми припустилися великої помилки. Перш ніж паювати землю, треба було вивести з обігу 4—5 млн. виснажених гектарів. З видачею держактів ми створюємо проблеми, пов’язані з екологобезпечним землекористуванням. Бо вам потрібно нарізати наділ в натурі. А якщо він випадає у найгіршому місці? Це наше щастя, що більша частина селян-приватників за віком і станом здоров’я не можуть самостійно працювати, а здають землю в оренду, і вона використовується цілісними масивами. А якби всі схопилися за землю? Не минули б парцеляції — дроблення, що ніколи не слугувало фактором поліпшення використання землі.

Друге: наші обстеження грунтів теж доволі приблизні і коливаються до 150 метрів у натурі, а вам наділ нарізають із точністю до сантиметра. А в цих 150 метрах може бути і грошова різниця у вартості землі залежно від її стану. Усе це в сукупності може спричинити або бунт, або ми заженемо болячку далеко вглиб.

— А тепер запитання до Івана Федоровича. Ну то як, справдилися сподівання українських фермерів на новий Земельний кодекс чи є претензії?

— Передусім Земельний кодекс «застовбив» триєдину форму власності на землю — приватну, державну і комунальну. Сьогодні для того, щоб унормувати механізми ринку землі, застави, іпотеки і надати всі функції приватній власності, необхідно прийняти перш за все закон про Державний селянський іпотечний банк. Селянський чи аграрний, не в назві суть, — треба визначити правовий статус інструменту, через який рухатиметься земля: застава, купівля-продаж. Слідом за прийняттям цього документа постає питання іпотеки землі. Без застави, іпотеки землі і визначення механізму вилучення у разі непогашення кредиторської заборгованості, власник ресурсів не прийде на село, і гасла не допоможуть.

Чергове запитання: хто працюватиме з землею без реєстрації права власності? Адже власник земельного паю чи фермер може одночасно закласти свій наділ в одному банку, другому, п’ятому, стаючи у такий спосіб на шлях реального комбінаторства, як Остап Бендер у пошуках стільців. Щоб убезпечитися від таких вибриків, слід запровадити реєстрацію власності на землю.

Сьогодення диктує прийняття і закону про селянське товарне господарство. Уже сьогодні 600 тис. громадян отримали паї, приєднали їх до особистого підсобного господарства, у середньому це — до п’яти гектарів. І ця частина селян опинилася поза правовим полем. Чому? Тому що закон про селянське (фермерське) господарство написано під юридичних осіб. А тут — фізична особа.

Виникає цілий спектр проблем з дрібними власниками землі, які раніше іменувалися особистими підсобними господарствами, бо вони мали 60 соток, вирощували продукцію для власних потреб і тільки лишки продавали. А сьогодні це вже їхній сімейний бізнес. Для того, щоб його розвивати, треба окреслити правове поле. З іншого боку, якщо особисті підсобні господарства виробляють 70% валової продукції в аграрному секторі, то й держава мусить задресувати фінансові інструменти на цю категорію виробників, а не на малопродуктивні 30%.

— Цілком зрозуміло, що й Ззкон про селянське (фермерське) господарство, прийнятий 5 грудня 1991 року, потребує докорінних змін. Готові внести пропозиції? Свого часу фермери виступали проти обмеження власності не більш як 100 гектарами, зазіхали на більше. Не передумали?

— Проаналізуймо динаміку країн ЄС, де середній розмір фермерського господарства зростає на 10—15 гектарів щороку. Якщо 1990 року у ФРН він становив 28 гектарів, то нині — 60. Така тенденція і в інших країнах. Навіть з огляду на земельні площі, не кажучи про фінансові ін’єкції, українські фермери не можуть конкурувати із західними колегами. Якщо брати зерновиробництво, то 500—800 гектарів — це нормальний середній розмір господарства, яке буде ефективно працювати. Якщо брати західний регіон, насичений тваринництвом, садівництвом, іншими трудомісткими культурами, то цей показник буде нижчим.

Ми не раз порушували питання про зняття обмеження на володіння — 50 гектарів. Тоді говорили: фермеру треба 50 га ріллі! Чому виставили саме такі межі, вони ж явно занизькі? От і в новому Земельному кодексі є обмеження — 100 га землі в одні руки аж до 2010 року. Знову ж таки, необгрунтована норма. Припускаю, сьогодні, виходячи із ситуації, вона політична, перехідна.

Як на мене, ринок землі стартує набагато раніше, ніж записано у положеннях Кодексу — до 1 січня 2005 року. Ми десять років пробалакали про приватну власність, замість того, щоб вона працювала на благо українського народу. Тепер три роки говоритимемо про мораторій на купівлю-продаж землі… Замість цього я би запровадив схему контролю громадськості, держави за ринком землі. Перший рівень такого контролю, скажімо, функціонує у межах населеного пункту: торгівля землею — за участю сільської громади чи сільського комітету.

Жодна з цивілізованих країн просто так землею не торгує, там відпрацьована чітка, зрозуміла політика, законодавчо захищається право приватної власності. Нехай частина людей продасть землю, це нормальний процес. Квартиру немає проблем продати, авто, підприємство. Так само і з землею: купив чи продав! На конференції лідерів фермерських організацій країн Центральної та Східної Європи, яка відбулася у Ризі, цікавився питанням купівлі-продажу землі у прибалтійських країнах. До речі, там іноземець може купити землю. Чи скупили Прибалтику іноземці? Ні! Сьогодні там гектар землі коштує 350—600 доларів.

Нинішня система грунтується на економічній ефективності, отриманні прибутку. Якщо ми говоримо про стратегію, то в селі вималюються 10—15 чоловік, які в перспективі стануть основними господарями і матимуть по 400—500 гектарів. І це — нормальний процес. Там створюватимуться робочі місця, виплачуватиметься зарплата… Шляхом сплати податків розвиватиметься соціальна сфера, відроджуватиметься культура, держава почасти розв’яже проблему збору коштів. Найголовніше — народжуватиметься ефективний український сільськогосподарський виробник.