«Солодкий» похорон

Стрімке подорожчання цукру за останні місяці на 38% змусило Антимонопольний комітет шукати кубло змови і антидержавних дій в… асоціації «Укрцукор». Два тижні весь керівний склад неприбуткової громадської організації, якою є «Укрцукор», втовкмачував трьом клеркам, звідки ноги ростуть. Та чи зрозуміли вони, як співав Висоцький, «кто эту кашу заварил»?

Два роки поспіль — 2007-й і 2008-й — Україна захлиналася від перевиробництва цукру. Напругу почасти міг збити експорт, одначе в рідному ареалі уряд доймали дошкульніші проблеми. Від них намагалися відкараскатися встановленням мінімальних цін на цукрові буряки та цукор, половинними до реальних розмірів бюджетними дотаціями на гектар посівів. Та й тих аграріям не виплатили… А те, що цукровари закінчували рік із майже мільярдом гривень збитків за сталої ціни на готовий продукт, нікого не цікавило.

От воно й прорвало! Одначе це не зблизило ні урядовців, ні законодавців із потерпілими. Мінекономіки вперто відмежовується: «Ваше діло — виробляти, наше — коригувати ціни!» І… потай роздає квоти на імпорт тростини-сирцю не національним, а чужим компаніям. Аграрний комітет Верховної Ради і собі підтягнув другим голосом: треба скасувати Закон «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» як недієвий. Усе це вкупі призведе до остаточного безладу в галузі, за якого важко буде встановити, кому дістаються вершки, а кому — корінці.

Урядова «гичка»

Нинішнього сезону цукровари виробили 1,3 млн. тонн цукру із традиційної сировини. Себто буряків. Могли б і більше, якби…

По-перше, прогнози перетасувала погода, залишивши без живильної вологи у другій половині вегетаційного періоду дві третини бурякових гонів. По-друге, втратили і тоді, коли дозрілі буряки засиділись у грунті. Промисловці благали Кабмін: допоможіть запустити заводи! Бодай кредитами… На два тижні запізнилися із пуском, і за цей час буряки втратили тургор — твердість. А у прив’ялених і муміфікованих коренеплодах цукристість, зрозуміло, нижча, ніж у свіжих.

На технологічну якість негативно вплинуло і те, що майже 70% бурякового насіння — іноземної селекції, що виключає тривале зберігання урожаю у буртах. Тому — лише конвеєрний спосіб використання: із поля прямісінько на завод! Уже на третю добу буряки в кагатах псуються.

Кругом-бігом — недобрали 250—300 тис. тонн цукру. Та навіть із ними у балансі зяяла би дірка у 250—300 тис. тонн, оскільки річна потреба України у солодкому продуктові становить 1,8 млн. тонн. Чим покрити нестачу? Привізним сирцем? Не кваптеся! До нього ще дійдемо, а поки потривожимо внутрішні запаси. Принаймні Аграрного фонду.

Останній упродовж трьох років мав закупити до державного продовольчого резерву, як і передбачено чинним законодавством, 800 тис. тонн вітчизняного цукру, а спромігся лише… на
25 тис. Оцей порожній запасник і змусив уряд випасти у дефіцитний осад, позбавив змоги приборкати ціновий розгардіяш інтервенціями.

Восени Мінекономіки хвалилося, що привезе із Білорусі 100—150 тис. тонн, але делегація вернулася з порожніми руками. Не склалося і з цукром-сирцем: із минулорічної квоти 263,9 тис. тонн, зважаючи на високі світові ціни на цукрову тростину та підніжки Мінекономіки, Україна імпортувала лише 39,5 тис. Нереалізовані запевнення, реальний дефіцит і спровокували паніку на «солодкому» ринку. Ціна рвонула вгору.

Знову танцюємо від вироблених 1,3 млн. тонн. Вони є? Є! Митниця каже: за кордон не виїхала жодна тонна. Більш як 120—130 тис. тонн цукру на місяць українці не з’їдають. То куди ж він подівся? Усі мовчать. Хоча це місія держави — знати, скільки його, де він хорониться і в кого. Як-не-як, це — стратегічний продукт! Вислизає з поля зору —запровадьте декларування цукру, ліцензування… Як із зерном.

Улітку 2006 року уряд визнав, що Закон «Про зерно та ринок зерна в Україні» в частині обліку збіжжя недосконалий. Він не дає змоги ефективно регулювати зерновий ринок, вчасно та адекватно реагувати на ситуацію із забезпечення продовольчої безпеки країни. Що вчинив Кабмін? Подав до парламенту законопроект, яким посилив вимоги до декларування зерна суб’єктами його зберігання, щоби мати повну і достовірну інформацію про наявні на внутрішньому ринку обсяги зернових. Після його прийняття сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства і навіть фізичні особи стали звітувати про наявність у них і 100 тонн збіжжя, і 50… Та ще й у розрізі культур.

Чому б не запровадити аналогічну систему моніторингу для цукру? Тоді чиновники не гадали би на сирцевому сиропові. Ага, станом на 1 січня 2010 року запаси цукру в усіх суб’єктів оцінюються в 1,275 млн. тонн. При цьому 233 тис. тонн — це залишки на складах сільгосппідприємств. На заводах хорониться 595 тис., із яких 400 тис. тонн — цукор власне заводів, 149 — сільгосптоваровиробників,
40 тис. — фізичних осіб за здані буряки, 6 тис. тонн — інвесторів. В інших утримувачів перебувають 447 тис. тонн: 200 тис. тонн — у селян і містян, 150 — на підприємствах оптової торгівлі,
15 — роздрібної торгівлі і нарешті 82 тис. тонн — на підприємствах харчової промисловості, у банківській заставі… Підсумовуємо. Збігається? Цифра в цифру — 1,275 млн. тонн!

Зауважу: дані здобуто оперативно-експертним шляхом, і вони не тягнуть на точність Держкомстату. Хоча шановні статистики таким «дріб’язком» не займаються, як і відомства рангом вище, тому й не орієнтуються у цукровому сальдо-бульдо.

Отже, зазначених обсягів Україні вистачить до початку серпня. Тоді як підсолоджувати кепське життя треба буде до вересня… Маємо дефіцит в обсязі майже 450 тис. тонн, ураховуючи нормативну наявність на цей період тримісячної потреби.

Та допоки цукор є, чому ж за нього правлять таку високу ціну? Почну з того, що живемо ми не в резервації, і світові котирування не могли оминути внутрішній ринок. Упродовж минулого року ціни на білий цукор на Лондонській біржі зросли у 2,2 разу (до 705 дол. за тонну), а на цукор-сирець на Нью-Йоркській біржі — у 2,4, і в одеському порту тонна коштувала 638,4 дол. Ціна на сирець на початку 2010 року підскочила ще на 48,9 дол.

А тепер до проблем внутрішніх. Хоч як крути, витрати на виробництво цукру із буряків урожаю 2009 року зросли. Оптово-відпускні ціни протягом минулого року із 3—3,50 грн. за кілограм здійнялися до 5,80—6,40. А в роздрібній торгівлі цей підйом сягнув 99,2% — із 3,72 до 7,41 грн. за кілограм.Середньомісячне зростання цін у торгівлі зафіксували на рівні 8,3%.

Тут доречно нагадати про ще одну «фіксацію», а саме — декларування ціни, вище за яку ти не маєш права продати цукор. На перший погляд, це — дієвий заборонний чинник, який застерігає виробника від загравання з ціною. Але що відбувається зараз?

Я купив партію цукру, коли він коштував 4,5 грн. за кілограм, не вимагаючи декларації. Сьогодні ж, коли товар зріс у ціні, я теж вигулькнув на ринку зі своїм скарбом. Аж тут накрила Держцінінспекція: покажи декларацію! Від першої перевірки відкупився і, щоб не наразитися на подвійний штраф, тихцем злиняв із ринку: лежав цукор три місяці і їсти не просив, полежить іще стільки ж. До кращих часів для мене і гірших — для держави. Все одно продам дорожче!

Таких, як я, в Україні немало. За нестачі власних обігових коштів, обмеженого доступу до кредитних ресурсів більше половини цукросировини заводи переробили на давальницьких умовах. Відпускали його також без декларації, і тепер ці обсяги через цінові коливання виявилися заблокованими: власники не ризикують наразитися на спопеляючі штрафи. Тобто цукор є і водночас — під вимушеним арештом.

Який вихід? Фахівці радять: відмініть декларацію як обов’язковий заборонний механізм, скасуйте штрафні санкції. Ринок оживе за рахунок аграріїв, котрим конче потрібна жива копійка. На проведення весняно-польових робіт їм не вистачає 14 млрд. грн. Без кредитів, інвестицій селянам нічого не залишається, як лише продати власний цукор.

І все ж таки спровоковану державою вирву у цукрових штабелях так чи інакше треба латати. Оскільки державному стабілізатору — Аграрному фондові — крити нічим, ясночолі урядники з Мінекономіки позирають за кордон, тішачи себе казкою про вершки і корінці. Одначе проза набагато жорстокіша.

Білорусь відверто каже: у нас немає бурякового цукру, який можна експортувати в Україну у режимі вільної торгівлі. От завеземо тростину, переробимо і продамо вам по 880 дол. за тонну. Але на сирцевий цукор пільга не поширюється. Навпаки, треба сплатити ввізне мито у розмірі 50% його вартості.

Мінекономіки знехтувало цим, і в проекті постанови Кабміну «Про особливості імпорту цукру білого з Республіки Білорусь на митну територію України» долучило його до звичного бурякового. Причому проект зазначеної постанови відомство внесло на розгляд Кабінету міністрів із порушенням регламентних вимог, оскільки документ не надходив на погодження до Міністерства аграрної політики та до громадських організацій бурякоцукрової галузі.

Професійно незграбним і навіть шкідницьким видається проект розпорядження Кабміну «Про закупівлю цукру до державного резерву» за авторством того ж таки Мінекономіки. У пункті 3 читаю: передбачити відстрочку у сплаті ввізного мита та податку на додану вартість при здійсненні операцій по закупівлі до державного резерву цукру іноземного походження (виділено автором. — В.Ч.).

Я не хотів би повчати економістів із торговельною освітою, але мушу.

Почну з того, що згідно із СОТівськими зобов’язаннями Україні заборонено купувати цукор-сирець до державного матеріального резерву. Зазначений вид продукції повинен вільно рухатися на ринку. Тепер про фінансовий бік оборудки. Відповідно до законодавства України, рішення про встановлення митних пільг здійснюється виключно законами, а не розпорядженнями. До всього, відстрочка при сплаті ввізного мита та податку на додану вартість, що їх передбачає проект акта, аж ніяк не здешевить цукор.

З урахуванням транспортування білого цукру на територію України, сплати 50% ввізного мита та ПДВ вартість тонни становитиме 11,1 тис. грн., а цукру-сирцю — 10,7 тис. грн., що вище від оптово-відпускних цін вітчизняних виробників.

Основний аргумент Мінекономіки: для стабілізації цін і зниження ажіотажного попиту необхідно контролювати близько 15% місткості ринку. От задля цього і треба наповнити Держрезерв імпортним цукром. Власне, це не його прерогатива, а Аграрного фонду. Функції останнього чітко виписані у Законі «Про державну підтримку сільського господарства України», за яким АФ потрібно було торік закупити
298 тис. тонн вітчизняного цукру, сформувавши державний продовольчий резерв. Однак за сприятливої закупівельної ціни — 4500—4700 грн. за тонну — Аграрний фонд сушив весла на фінансовій мілині. Бідний і голодний.

Із цього чиновницького вовтузіння зрозуміло одне: на закупівлю чужинського цукру за сумнівними і відверто протизаконними схемами у бюджеті є валюта, а на рідних продуцентах економлять навіть гривні. То кому підігрує чи, точніше, на чиєму боці грає Мінекономіки?

Якщо ще хтось вагається, проаналізуйте видачу ліцензій на імпорт в Україну цукру-сирцю з тростини у межах СОТівської тарифної квоти. Якби з ними не зволікали, не виставляли необгрунтованих вимог, то вітчизняні цукровари могли би вибрати повністю минулорічну квоту — 263,9 тис. тонн, а отже, стабілізувати здичавілий ринок.

Порядок розподілу тарифної квоти регламентують постанови Кабінету міністрів від 2 листопада 2008 р. №1002 «Про затвердження Порядку розподілу тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини» та від 27 грудня 2008 р. №1125 «Про використання цукру, виробленого з цукру-сирцю з тростини, що ввезений в Україну в межах встановленої тарифної квоти», а також наказ Мінекономіки від 20 січня 2009 р. №15 «Про порядок видачі ліцензій на імпорт в Україну цукру-сирцю з тростини в межах тарифної квоти».

Водночас ніхто не скасовував Положення про порядок ліцензування імпорту товарів, затвердженого наказом Мінекономіки від 14 вересня 2007 р. №302. Воно чітко визначає процедуру оформлення та видачі Міністерством економіки ліцензій, і там відсутня вимога обов’язково надавати оригінал та копії сертифіката походження товару при оформленні ліцензії на його імпорт. А в свіжішому наказі №15 це стало нормою і підставою для правового різночитання.

Власне, «новація» Мінекономіки лише ускладнила механізм одержання ліцензій, зробила його нездоланним бар’єром для більшості національних підприємств бурякоцукрової галузі. Бо хто може отримати оригінал сертифіката походження товару ще до завантаження цукру-сирцю на борт судна? Лише транснаціональні компанії.

От і вийшло: торік учасникам ринку було видано ліцензій на імпорт 143,3 тис. тонн тростини — 54,3% загального обсягу тарифної квоти, а завезли лише 39,5 тис. — 15,2%. А ви спробуйте! Одержавши ліцензію за кілька тижнів до закінчення року, фізично встигніть завезти тростину з Бразилії, Сальвадору чи Гватемали в Україну.

А хіба не цинічно у виконанні клерків Мінекономіки звучить припис регламенту: «Ліцензії, що надають право постачати цукор-сирець з тростини, будуть видаватися Міністерством економіки України на основі принципу «перший прийшов — першим обслуговуєшся»?

Насправді ж ЗАТ «Компанія «Райз» подало заявку на імпорт 21 тис. тонн сирцю 27 серпня 2009 року, а ліцензію одержало аж… через три місяці. Два місяці чекали добра і «Зоря Поділля», й «Агропродінвест», й «Астарта-Київ»… Як результат умисних зволікань Мінекономіки, загальна невикористана квота сягнула 120 тис. тонн. Ці компанії — не здобувачі ліцензій з вулиці. Згідно зі згадуваною постановою Кабміну №1125, «Міністерство аграрної політики розподіляє обсяги виробництва цукру з цукру-сирцю з тростини в межах квоти А між цукровими заводами пропорційно їх частці у загальному обсязі виробництва цукру з цукрових буряків у межах квоти А».

У цьому списку не було британської транснаціональної компанії. Вона не обтяжує себе вирощуванням солодких коренів в Україні, хоч і має цукроварню у Засіллі на Миколаївщині. Зате примудрилася ввезти в Україну 24 тис. тонн тростини. Спершу ввезла, поставила перед фактом, а вже заднім числом бозна яким чином одержала квоту. Мінекономіки навіть не поставило до відома Мінагрополітики, хоча обидва відомства однаковою мірою відповідають за реалізацію «сирцевих» постанов.

Більше року МінАП, цукровари боролися за відміну дискримінаційного наказу

№15, спрощення механізму отримання ліцензій. У це протистояння довелося втрутитися навіть прем’єру. Начеб домовилися… Однак Мінекономіки продовжило політику сприяння іноземним транснаціональним компаніям, запропонувавши цього разу лише… відтермінувати на місяць подання оригіналу сертифіката. З огляду на це з початку нинішнього року Мінекономіки відхилило заявки на імпортну квоту багатьом українським виробникам зі штампованим вердиктом: немає правових підстав…

І все ж таки, під тиском політико-економічних аргументів, Мінекономіки поступилося своїми «принципами» і позбавило транснаціональних монополістів імпортних преференцій. У який спосіб? Із нинішньої середи почали діяти нові правила ліцензування імпорту цукру-сирцю.

Раніше Мінекономіки, перш ніж видати ліцензію, вимагало від мене лист-звернення з гарантією сплати державного мита за її одержання, заявку, оригінал сертифіката про походження товару плюс його копію, копію контракту з додатками і специфікаціями до нього, а також копію свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.

У цій купі документів найвагоміший і найдорожчий — сертифікат про походження сирцю. Оскільки, щоб «вибити» його, я мусив спершу оплатити партію тростини, оформити фрахт і завантажити судно... А якщо українському чиновнику щось забандюриться, і він відмовить мені? Тоді все в унітаз! Більше того, вже за куплений сирець я зобов’язаний був сплатити імпортне мито у розмірі 50% його митної вартості.

Із 10 березня вимоги ослабли. Відтепер, щоб одержати ліцензію, оригінал сертифіката необов’язковий. Ні, його слід пред’явити, але вже після ввезення цукру-сирцю. Хоча... Я не певен, що така полегкість для українських компаній триватиме вічно. Де гарантія, що оновлене Мінекономіки не перепише на свій кшталт наказ попередників, на догоду вже іншим «транснаціоналам»? Від збіднілого на розум чиновництва можна чого завгодно чекати.

Законодавчі «коренеплоди»

Другим ударом у спину, вважають цукровики, став проект закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» голови профільного комітету Верховної Ради Миколи Присяжнюка. Те, що реєстрація законопроекту у часі збіглася із відвертим лобіюванням Мінекономіки інтересів транснаціональних компаній — імпортерів сирцю, дотепники охарактеризували словами пісні «Тече вода каламутна»: «А ми такі паровані, як горнятка мальовані...»

Не вдаватимуся до будь-яких паралелей, хоча, по правді, позиція депутата-аграрія мене дещо дивує. Скасовувати закон, прийнятий 1999 року, лише через те, що його вповні не виконують уряди, — аргумент доволі слабкий. Я можу стверджувати, що половина аграрних законів не діє. А щодо того, що він «заважає нормальному функціонуванню бурякоцукрової галузі на ринкових засадах», то тут із Миколою Володимировичем можна сперечатися.

Закон «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» Олега Юхновського став першим, який на державницьких засадах мав би підтримати бурякоцукрову галузь. Уряд зобов’язували встановлювати мінімальні ціни на цукрову сировину та цукор, запровадити механізми одержання ліцензій на виробництво та реалізацію цукру, підтримувати цілісний комплекс шляхом пільгового державного кредитування.

Хто пам’ятає, часи для галузі були не з кращих, коли почав діяти цей закон. Ринок цукру постійно розгойдували імпортом цукру-сирцю: ввозили і 100 тис. тонн, і 1,5 млн. із мізерними 2% мита. Навіть витратившись на переробку і доробку, власники «очерету» клали до кишені готівкою сотню «зелених» з тонни. Зрозуміло, буряковий цукор ніяк не міг бути конкурентним чужинцю.

Галузь дисциплінували квоти А, В і С. Перша передбачала обсяг внутрішнього споживання — 1,8 млн. тонн, під який держава виділяла продуцентам кредити і визначала мінімальну ціну — на буряки і цукор. Навзамін виробники гарантували реалізацію щомісяця 100 тис. тонн цукру з тим, щоб утримувати ціновий баланс. До квоти В належав цукор (близько 180 тис. тонн), який реалізовували у рамках міждержавних угод: за газ, нафту і т.ін. І квота С — надлишки для вільного експорту, за вільною ціною.

Жорстко регламентуючи ринок, закон на перших порах забороняв імпорт тростини. Власне, тоді ніхто про експорт і мови не вів — аби лиш захистити власного виробника. Звісно, якби уряди не ігнорували приписів закону, то й ефективність його була би набагато вищою.

Кабмін на свій розсуд вибірково вихопив із Закону «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» лише окремі норми — дисциплінарно-каральні. Щороку постановою визначалися внутрішні обсяги споживання, мінімальна ціна на цукрові буряки та цукор, а також штрафні санкції. До такого запобіжного важеля вдавалися тоді, коли цукор продавали нижче мінімальної ціни, що властиво за перевиробництва.

Потім настав 2004 рік, ознаменований ухваленням Закону «Про державну підтримку сільського господарства України». У ньому цукор увійшов до переліку об’єктів державного цінового регулювання, з яких Аграрний фонд мав формувати державний продовольчий резерв. Ми стали на щабель вище, замінивши заборонний механізм на цивілізований, ринковий. На жаль, товарно-фінансові інтервенції так і завмерли в стадії бутонізації. Але це вина не законодавця, а виконавця — Кабінету міністрів.

Між діючими законами — «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» та «Про державну підтримку сільського господарства України» — виникли певні розбіжності. Бо один пропагував мінімальні ціни, а другий — розрахункові. Кілька разів депутати сперечалися довкола них, але справа до уніфікації законів так і не дійшла. Потім, у процесі вступу до СОТ, Закон «Про державне регулювання…» обчикрижили до невпізнанності, залишивши лише норму про внутрішнє споживання — квоту А. Нею послуговуються й досі.

Я не вважаю Закон «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» ідеальним. Якби він був таким, то, напевно, не падали б, як мастодонти, під різаками ділків цукроварні. А падали і продовжують конати вони неспроста і не без згоди на те обласного і районного начальства. Керівники радянської доби намагалися затягти на ввірену територію будь-яке виробництво. Нинішні ж без жалю розстаються із дідівсько-батьківським набутком. Середньої руки цукровий завод — це поклади кольорових і чорних металів на 2 млн. дол.! Є сенс рубати під корінь?!

Якби закон був досконалим на всі сто, Україну не поділили б навпіл ще й за цукристістю. Фактично шість областей на бурякоцукровиробництві поставили хрест. Східна частина України, за винятком Полтавщини, цукру-піску вже не виробляє. Виник логістичний дисбаланс: Захід «підсолоджує» життя Сходу. Без єдиної стратегічно обгрунтованої програми розташування бурякоцукрової промисловості ще й не такі перекоси можуть трапитися!

Власне, рішення Миколи Присяжнюка, автора законопроекту «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», алогічне. Хоч би тому, що, підписуючи рекомендації комітетських слухань «Про стан справ та перспективи розвитку цукрової галузі» від 16 грудня 2009 року, він як голова профільного комітету зобов’язався: «Розробити і внести на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру».

«Смертного вироку» від Миколи Присяжнюка чекають штрейкбрехери цукрової галузі. Компанії, що фінансово просіли під тягарем кризи, обтяжені неповерненням ПДВ, ладні поправити справи второваним шляхом. Російські компанії переробляють куплений сирець у Білорусі, звідти він потрапляє на цукроварні у Черкаській і Кіровоградській областях і реалізується в Україні як власний. Зрозуміло, що повна відсутність «цукрового» законодавства спричинить хаос у галузі і повністю розв’яже їм руки. А може, хвиля удачі здійме їх, як британську компанію, до висот монополіста? Саме до цього може призвести лібералізація функціонування стратегічного ринку цукру.

…Тим часом селяни готуються до сівби. Плани такі: не менш як 450 тис. гектарів заправити під цукрові буряки, зібрати по 400 ц з гектара, а начерки цукроварів — виробити 1,8 млн. тонн цукру. Було б добре — за участі держави.

А до чого готується уряд (відставлений старий чи новий — різниці немає)? До траурних стрічок на рукаві? Ховатимемо галузь?!