Сирна пліснява

Пліснява, що характерна для італійського сиру горгонцола чи французького рокфору, із зеленкувато-голубими прожилками, аж ніяк не облагороджує вітчизняних головок російського чи голландського. Це вже брак! Однак ця оповідь адресована не гурманам, котрі знають сири краще, ніж імена рідних дітей, а радше бізнесменам.

Сподіваюся, технологія руйнації знаної корпорації «Клуб Сиру» стане для багатьох повчальною. І змусить задуматися: чи ж варто, хай навіть у скрутній фінансовій ситуації, наймати зарубіжних кризових менеджерів на роль «гувернерів» для свого дітища? Як свідчить перебіг подій, їхні «уроки» інколи не вписуються у жодні постулати світової бізнесової педагогіки. Більше того, межують із відвертим ошуканством...

Молоко за шкідливість

«А жизнь меня по всей земле мотает...» Це — пісня його юності. Народився у Челябінську, школу закінчив у Єревані, навчався у Ленінградській військово-медичній академії, потім служив в Узині під Києвом. І, нарешті, столиця — головний госпіталь Міністерства оборони України.

Та Олександр Петров не дослужився до полковника медичної служби. Зарплата — 100 гривень, сім’я без даху над головою. Саме це й спонукало залишити службу і зайнятися бізнесом. Молочним. 1995 року, коли вчорашній медик «влився» у білий струмінь, ця сфера не була такою привабливою, як зерно чи м’ясо. Щоправда, і до надоїв шлях пролягав не навпростець, а через бартер.

Фірма купувала нафтопродукти, поставляла їх колгоспам під посівну, жнива, а селяни розраховувалися молоком. Його везли на Кременчуцький міський молокозавод, переробляли на масло, сухе молоко, експортували і потроху збивали статки. Коли ж почала набирати обертів приватизація, генеральний директор заводу попросила братів Петрових із партнерами стати акціонерами підприємства.

На відкритому аукціоні купили перші 18% акцій. До них долучили «колгоспні», і за три роки фірма Петрова вже володіла контрольним пакетом — 75%. За цей період молокозавод вийшов на добову переробку 350 тонн молока проти стартових восьми й пробрався до трійки лідерів в Україні. Забігаючи наперед, скажу: модернізоване на європейський кшталт підприємство Петрови і К^о успішно продали 2002 року російській компанії «Юнімілк» за 9 млн. дол. Особисто Олек­сандр Леонідович у результаті виграшного контракту «піднявся» на 3 млн. дол., які транзитом, оминувши кишеню, пішли на придбання інших молочних потужностей.

Розвиваючи первістка, компаньйони скуповували лежачі заводи: Світловодський, розташований у тій же сировинній зоні, що й Кременчуцький молокозавод, Херсонський, Ка­нівський...

Канівська катавасія

Віктор Ніколенко раніше за Петрова скуштував смак самостійного хліба — ще 1992 року. І теж в агропромисловій сфері. Тільки Віктор Володимирович узявся не за переробку, а за виробництво сільгосппродукції. Вчений агроном із дипломом Уманського сільськогосподарського інституту після семи років у радгоспі вирішив піти на вільні хліби. Узяв в оренду 363 гектари, засіяв кукурудзою, соняшником, цукровими буряками, гречкою. Урожай видався нівроку: заробив копійчину і вже на осінь удвічі розширив посівні площі.

Виорані 200 гектарів вирівняв під ватерпас — під бурячки. Купив кондиційного насіння. Думав, розвернеться. Ага, дали! Впродовж п’яти днів відбулися три сходки села і таки відібрали в Ніколенка орендовані гектари. Куди діватися? Дружина — секретарка у школі, двоє дітей на руках, на 60 купонів не розженешся. Подався у прибутковий нафтовий бізнес.

Ніколенко організував у Каневі спілку підприємців, і його як голову запросили на черговий круглий стіл у Черкаси. Він не рвався на трибуну, та спружинив виступ директора промислового гіганта:

— Підприємці розграбували державу...

Встає другий керівник — те ж саме. Третій — тієї ж затягнув... Не витримав:

— Що у вас вкрали підприємці? Завод? Секретарку? Кабінет? Чи машину? Не вмієте працювати у нових умовах – це ваші біда і горе.

По закінченні підійшов до нього тодішній губернатор Черкащини Анатолій Дани­ленко:

— Не тікай, язикатий... Ти ж знаєш, вибори на носі. Зможеш запустити хлібозавод або сироварню?

Будинок Ніколенків — один із 75 у промисловій зоні. Раніше це було село, яке з часом зрослося з Каневом. Пекарня — під боком, сирзавод — через дорогу. Обидва — у тривалому простої. Віктор не знав реального стану справ ні на тому, ні на іншому, бо весь час пропадав у Кременчуці.

— Беру сирзавод! Тільки за умови: за три місяці запускаю його і йду... Це — не моє!

Сироварня зустріла його пусткою. Одначе зі сторожем при вході. Колишній директор, що міг, забрав на Миронівський молокозавод і зник з кінцями. Чотири змінні електрики жили з продажу на базарі вентилів, які періодично відгвинчував головний інженер. А за списком на заводі було 143 працюючих.

Інженерно-технічним працівникам Ніколенко дав тиждень, аби розробили план пуску заводу. Сам же пішов до слюсарів:

— Якщо дам усі комплектуючі, які зазначите у списку, скільки треба часу, щоби ви зліпили їх докупи і запустили лінію?

— Днів п’ять...

Круть-верть... Труб не купиш, крана не наймеш — підприємство у двомільйонному боргу. Кредиту не візьмеш, бо податкова застава на кадик наступила. Газовики перекрили заводську заслінку, оскільки не розрахувалися за спожиті куби. Але Ніколенко викрутився: знімав з рахунку власної фірми «нафтові» гривні і платив замовникам.

На третій день його директорства під вікнами зупинилася кавалькада джипів, з яких висипали молодики — усі, як один, «під Котовського». Займався нафтовим бізнесом і не було «наїздів», а тут — на тобі! З’ясувалося, приїхали «вибивати» борги за газ збанкрутілого попередника. У «чорному списку», крім Канівського маслосирзаводу, було ще зо 30 колгоспів. Ніколенко одразу знайшовся:

— Є цивілізований вихід! Ви мені возите із цих колгоспів відвійки, я виробляю з них сухе молоко, і з проданого кілограма 70% віддаю вам, а решту залишаю на розвиток підприємства.

Зідзвонившись з кимсь у Харкові, молодики зрештою пристали на такий варіант.

Через тиждень зібрав інженерний «розум» заводу. Одному для пуску потрібно квартал, другому — півроку, третьому — півтора мільйона...

— За два тижні станемо до ладу!

Ніхто не вірив. А завод випустив продукцію саме напередодні приїзду Леоніда Кучми на Тарасову гору 1999 року. Коли президент підійшов до столика із молоком, ряжанкою, кефіром, сирками, маслом, Анатолій Даниленко запопадливо відрапортував:

— Бачите, ми відновили роботу Канівського маслосирзаводу і на честь вашого приїзду учора випустили першу продукцію.

Не знав Анатолій Степанович, що Ніколенко квапився з іншої причини. 21 травня — день народження доньки. Зберуться гості, куми, а на хатньому столі жодного грама молочної продукції з очолюваного ним підприємства. Кому було би не соромно?!

Завод набирав обертів. Із пуском сушарки до Канева почали звозити (відповідно до домовленості із «братками») відвійки не лише з колгоспів-боржників, а й із господарств Кіровоградської та Вінницької областей. Схема 70:30 дала змогу за три місяці покрити не лише заводські борги, а й інших боржників.

Обіцяний губернаторо­ві термін збіг, підприємство вий­шло на широку воду. І Ніколен­ко почав шукати інвестора, маючи на руках 53% акцій, перекуплених за 16 тис. грн. у відділі кадрів заводу. До нього приїздили різні покупці. Столичний олігарх, який панствував на майже 15 тис. гектарів довколишніх мисливських угідь. Уже в Києві, очікуючи боса у приймальні, побачив із вікна третього поверху припарковані «круті» легковики. І зрозумів, що не туди приїхав... Торгувалися поляки, міцно тримаючи в руках дві валізи із 300 тис. дол. готівкою...

Про «молочарів» Петрових Ніколенко довідався випадково. Метнувсь у Кременчук, розпитав про них у директриси молокозаводу, вициганив телефон Олександра. І той вранці вже був у Каневі. Щоб підтягти підприємство до рівня Кременчуцького, треба було ще вкладати і вкладати. І Петров погодився взяти його на буксир.

Аби переконати колектив заводу, що столичні інвестори — надійна стіна, Віктор Ніколенко привселюдно передав їм власний пакет акцій. Була, щоправда, з боку приїжджих і зустрічна умова: якщо ви, Вікторе Володимировичу, залишитеся тут директором...

Він продав бензозаправні станції і повністю поринув у сирний бізнес.

Гайда до «Клубу...»!

Корпорація «Клуб Сиру» розпочалася з «баби Каті» — Катерини Малашенко, сировара від Бога. Ніколенко повернув її на завод, тільки-но запустили цех із виробництва сиру, аби передавала молодим тонкощі, яких не вчать ні в технікумах, ні в інститутах. Нова команда вирішила спеціалізуватися на суто сирному сегменті ринку. Підтвердженням цього стала купівля Світловодського молокозаводу на Кіровоградщині. І вже два підприємства надали право управляти своїми активами дочірній компанії — корпорації «Клуб Сиру», якою управляв Олександр Петров.

Він загорівся ідеєю змонтувати у Світловодську високотехнологічну лінію, досі небачену в СНД. Заприятелював із Збігневом Рачинськи, президентом польської компанії «Обрам», і та поставила необхідне устаткування. З’явилася і перша в Україні бактофуга вартістю 260 тис. євро. Вона «рятує» молоко, яке за всіма параметрами годиться хіба що для випоювання телят і поросят.

Якщо в Європі нормою вважають бактеріальну забрудненість у молоці до 50 тис. на кубічний сантиметр, то наше кишить 10 млн. Та й того не вистачає: між переробниками точаться справжні війни за кожен літр сировини. Якщо ж урахувати, що 80% її дають приватні корови, в яких такі строкаті раціон, умови утримання і ветеринарний догляд, то це — національна біда. Лише 0,4% молока від господарств населення відповідають європейським стандартам.

Бактофуга «вбиває» 98% бактерій, спор, а процес деаерації — «фіміам» корівника. Згодом таке диво запрацювало і на Канівському маслосирзаводі. Його стало просто не впізнати. Зайдеш до будь-якого цеху, тільки й чуєш: аналогів немає на теренах СНД... Пропускна здатність прийомної молока — 2 тис. тонн щодоби. Дві автономні лінії з виробництва сиру загальною потужністю 65 тонн продукції на добу. Власне, білу рідину можна побачити лише на вхідному контролі. А далі, в ідеально стерильних умовах, без доторку людських рук, від молока відділяють складові, розсовують по спеціальних «полицях», і лише на виході ви можете побачити упаковані масло, сир, суху сироватку і... чисту воду. Нею можна мити руки, поливати квіти. Але керівництво подумує використати її більш ефективно — змонтувати лінію розливу лимонаду.

«Клуб Сиру» поповнювався новими членами — Бобровицьким і Миронів­ським заводами сухого молока, Тальнівським молокозаводом, об’єднанням «Вінницямолоко».

Обпікся на сирі — дмухай на молоко!

За два роки корпорація рвонула далеко. Дивувався навіть підрозділ Світового банку — Міжнародна фінансова корпорація. За такий термін вийти на річний оборот 108 млн. дол. — стеля, до якої не кожна хімічна компанія дострибне. Та ще й на такому специфічному монопродуктовому ринкові, як сир.

Лідерство, звісно, тішило керівництво корпорації і водночас непокоїло. Адже 82% у виробництві посідав експорт, переважно до Росії. 2005 року Білокам’яна спожила майже 17 тис. тонн їхнього сиру. Тим більше, що східні сусіди неодноразово намагалася підвищити імпортні мита на цей продукт, аби захистити своїх виробників.

Відповідний проект, який передбачав обкласти подвійним митом імпортні сири, розглядали в Мінекономрозвитку РФ. І хоча в основному це стосувалося країн ЄС, які субсидують до половини витрат своїх виробників молока і дешевого сиру, бумеранг міг травмувати й українських сироварів. Однак ініціатива Олексія Гордєєва, міністра сільського господарства РФ, викликала бурхливу реакцію.

По-перше, російські переробники не задовольняли у повному обсязі потреб ринку: за споживання 440 тис. тонн вони забезпечували лише 250 тис. Частка російських продуцентів у десяти великих російських містах не перевищувала 40%; половину ринку контролювали міжнародні та балтійські сировари, 10% — країни СНД. По-друге, заборонні мита не розв’язували проблеми якості, оскільки російські виробники сиру — це переважно невеликі заводи зі старим устаткуванням, що варять сири типу російський, пошехонський, смакові якості яких незрівнянні з українськими.

Їх виготовляють за класичною технологією: видоїли корову, нормалізували за жирністю молоко, нагріли, потім додали туди відповідну закваску, у результаті чого одержали сирне зерно. Його пресують протягом трьох діб, просолюють у ванні, промивають і витримують у спеціальному пакеті 60—70 діб. Делікатес готовий!

Ще один чинник, що підкошував російських сироварів, — гостра нестача сировини. Щоб виготовити кілограм сиру, потрібно близько 10 літрів свіжого молока. Багато переробників, аби не нидіти на мілині, послуговуються сухим молоком. Тим більше, виробництво молока у Росії має чітку сезонність: обсяг літніх надоїв учетверо більше зимових, тоді як у Фінляндії, країні зі схожими кліматичними умовами, ця різниця становить 1,2. Тому влітку Росія захлинається молоком, а взимку, навпаки, виробляти молочні продукти ні з чого.

Від загороджувальних мит відмовилися, бо російські виробники не могли гарантувати не тільки стабільної якості власного сиру, а й відповідних обсягів.

Продукція під торговими марками «Канівські традиції», «Світловодський стандарт» та «Клуб Сиру» (у рамках кожної марки — до десяти найменувань сирів) продовжувала безперешкодно надходити до Росії. Між тим Олександр Петров у ризик-аналізах щоразу на перше місце ставив мінливість ринку збуту. «Це загрозливо — 82% експорту припадає на Росію! А якщо вона закриє кордони? Займаймося диверсифікацією!»

Та спробуй переконати у цьому директорів заводів, коли Росія платила за кілограм сиру 3,5 дол., а Японія, Мексика, Алжир стільки ж, як і Україна, — 2,2. Виробники обожнювали маєтних споживачів й обдаровували північний ринок пестливими епітетами: солодкий, золотий, шоколадний...

А 20 січня 2006 року «солодкий, золотий, шоколадний...» боляче вдарив нижче пояса: Росія запровадила на українську м’ясо-молочну продукцію ембарго. Щоби зберегти бізнес і м’якше падати, Олександр Петров вирішив підстелити інвестиційну подушку. Пошуки вивели його на потужну компанію «Ренесанс Капітал», з якою вже 30 січня було підписано угоду про наміри.

За відрубаної експортної руки «Клубові Сиру» нічого не залишалося, як активізувати діяльність на рідних теренах. За період ембарго корпорація завоювала 18% українського ринку і стала лідером продажу. Не без втрат для себе. Щоби потрапити у торговельну мережу, знизили більш як на третину відпускну ціну. Супермаркети накручували своїх 20% плюс 8 за «місце під сонцем». Великих витрат потребували і трейд-маркетингові заходи: дегустації, рекламні постери тощо. Загалом «Клуб Сиру» закінчив 2006 рік із плачевним результатом — 20 млн. дол. у мінусі.

Федеральна служба з ветеринарного і фітосанітарного нагляду (Россільгоспнагляд) поступово розблоковувала шлях усім видам тваринницької продукції з України. До екологічно чистих надсучасних підприємств корпорації у перевіряльників — жодних претензій. Але в списках привілейованих експортерів місця Олек­сандру Петрову не знайшлося. Довелося кордони відкривати самому: семафор підняли лише чотири місяці тому.

Після третього удару молотка...

«Ренесанс Капітал» упродовж восьми місяців ретельно вивчав стан справ у корпорації «Клуб Сиру». Йшлося про продаж 50% її акцій, оцінених у 90 млн. дол. Перші 50 млн. надійшли у липні 2006 року, а 2 листопада сторони закрили угоду з продажу згаданого пакета акцій.

На цьому етапі всі умови цілком улаштовували Олек­сандра Петрова. Найголов­ніше — вдалося зберегти виробничі колективи, убезпечити підприємства від руйнації і продовжити будувати Карлівський сирзавод на Полтавщині. Власне, Олександр Леонідович нічого не втрачав. У нього на руках залишалася половина акцій, посада генерального директора, що за статусом вища від фінансового директора, якого підшуковував інвестор. Внутрішньо він був готовий до «імплантації» людини з боку управляючої компанії: 90 млн. дол. — гроші чималі, і логічно, що цим активом має керувати «свій».

Через тиждень Петрову зателефонували із «Ренесанс Капіталу»:

— Знайшли! Американець Джеймс Двайєр... Кандидатура підходяща... Закінчив університет, спеціалізувався на російській поезії XIX століття. Працював у підрозділі радіоперехоплення в інтересах спецслужби. 1988 року вступив до академії народного господарства ім. Плеханова. Під час навчання займався фарцовкою: джинси, валюта... Робота в офісних компаніях, продаж нерухомості... Останнє місце роботи — генеральний директор молочного гіганта «Данон» у Росії. Розлучений... Читає напам’ять Фета, Тютчева, причому без акценту, грає на гітарі... Як бачиш, талановитий товариш! Сидітиме наш Джеймс Бонд у Москві і звідти вибудовуватиме стратегію «Клубу Сиру».

Утрьох — Олександр Петров, Джеймс Двайєр та Річард Олферт, контролюючий акціонер «Ренесанс Капіталу» — здійснили екскурсійну поїздку до Канева і Карлівки, від якої гості були в захваті.

Ну, а подальший перебіг подій шокував генерального директора. Джеймсу «нарізали» зарплату в... 3,5 млн. дол. на рік. Плюс 15% за умови, що фінансові активи збагачуватимуться, а не мілітимуть. І Петров запропонував:

— Якщо ви наймаєте такого супердорогого менеджера, хай ліпше сидить у Києві. Я навіть поступлюся посадою генерального директора і перекваліфікуюся на тихого фермера. Бізнес-проект «Індустріальна молочна компанія» спрямований на розвиток молочного скотарства. Орендую 200 тис. гектарів, по гектару на дійну корову, і за п’ять-шість років вийду на виробництво 2 млн. тонн молока на рік. Власні кошти вкладемо, можливо, і ви чимось підсобите.

«Ренесанс Капітал» пожвавішав. Не від змальованої Олександром перспективи отримати інвестиції. Компанії такого лету не бруднять руки об нульові проекти. На горизонті замаячила можливість повністю контролювати діяльність компанії «Клуб Сиру», всадовивши у крісла своїх директорів — і фінансового, і генерального.

Думки розстатися із 50% акцій в Олександра Леонідовича посилювалися із кожним незугарним кроком Джеймса як у менеджменті, так і в суто людських стосунках. Збігнев Рачинськи, президент польської компанії «Обрам», котрий мав намір і надалі співпрацювати з «Клубом Сиру», тричі не зміг зустрітися із Двайєром через непунктуальність директора. Вільне життя американця негативно позначалося і на діяльності компанії. І хоч як намагалися донести підлеглі до свідомості Джеймса стратегію маркетингу, позиціонування корпорації на ринку, не достукувалися.

«Доперебудовну» команду, яка вивела корпорацію у національні лідери у сегменті сироваріння, яка примудрялася запускати заводи за шість місяців проти традиційних 2,5—3 років, новий менеджмент поступово змів убік.

7 травня ц.р. Олександр Петров зустрівся у Москві із фінансовими партнерами і заявив:

— Панове! Я не згоден з тактикою ведення бізнесу новою командою. Є проблеми, яких якнайшвидше треба позбутися, інакше — крах.

Зрозуміло, при Джеймсові, який виконував роль перекладача, Олександр Леонідович не міг переповісти усіх тонкощів пробуксовки. Його заспокоїли:

— Не панікуй, усе нормально! Це — найкраща команда, вона підняла «Данон», у них — яскрава історія успіху. У Росії всі олігархи болісно сприй­мали відхід від власного бізнесу. Але нині коман­да професіоналів управляє російським бізнесом, і тепер жоден олігарх не кермує своїм дітищем. Звикай!

За четвертим упродовж тижня приїздом Петров поставив зарубіжним бізнесменам вимогу: або ви, або я! Або я викуповую у вас 50% акцій, або ви — у мене. І «засвітив» ціну за свій пакет — 20 млн. дол. Принагідно зазначу, що «Клуб Сиру» оцінили на порядок дорожче.

Після певних вагань зарубіжні компаньйони вирішили придбати акції Петрова. Однією з умов підписаного договору була виплата 15 млн. дол. одразу, решти — через 60 днів. 23 травня обидві сторони підписали договір, а наступного дня усім оголосили, що «Ренесанс Капітал» — повновладний господар «Клубу Сиру».

— Не поспішайте! — намагався збити ейфорію Петров. — Давайте все по закону... Призначимо зустрічний аудит, підпишемо акт прийому-передачі...

Проте його ніхто не слухав. Затрати ж на утримання привезеної команди невпинно зростали і сягнули 7,5 млн. дол. на рік: зарплата, авто, житло…

Щоб остаточно порвати з Петровим та його командою і не сусідувати, хай навіть і на різних поверхах, Джеймс раптово з’їхав з офісу, завинивши «за проживання» 1 млн. 300 тис. грн. А під вечір на стіл Петрову поклали документ за підписом Джеймса, в якому він вимагав від Олександра Леонідовича повернути борг на суму... 14,5 млн. дол.

Йому поштиво відповіли, детально проаналізували наведені суми і резюмували: документально не підтверджено. У цьому ж листі — нагадування про 5 млн. дол.., які «Ренесанс Капітал» недоплатив Петрову за придбані акції. Протягом п’яти днів, які, згідно з приписами договору, відведені на залагодження суперечок, — жодної реакції. 23 липня минув термін дії угоди між «Ренесанс Капіталом» та Олександром Петровим про купівлю 50% його акцій «Клубу Сиру».

— Мені винні п’ять мільйонів доларів, водночас нам виставили безпідставну претензію... До того ж в односторонньому порядку зменшувати заборгованість по одному контракту за рахунок розрахунків по другому незаконно. Згідно з умовами договору, судитимуся з учорашніми інвесторами у Лондонському суді. На ньому вимагатиму анулювати угоду і повернути 50% своїх акцій, оскільки новопризначений менеджмент некваліфікований. Розумію, що справа може затягтися на роки. Я не планував займатися сирним проектом, але Джеймс «надихнув», — загоряється Олександр Леонідович. — Він вважає себе д’Артаньяном, а нас – портосами. Ми поміняємося ролями. Років через два... Уже зараз із персоналом, якого поспішно позбувся Двайєр, шукаємо майданчики під будівництво трьох надсучасних сироварень. Ми створимо ще один клуб сиру, щоправда, під іншою назвою, і доведемо, що наша команда краща за найманих іноземних менеджерів.

Сирні рейдери

Із компаньйоном Петрова — Ніколенком — вчинили жорсткіше.

Джеймс Двайєр вирішив відсвяткувати свій день народження 27 липня у Каневі. Гучно, із гостями з-за кордону, ансамблем із Росії... Ніколенко мотався по місту, як веретено: бронював місця у готелях, винайняв найкращий ресторан. А 23 липня Двайєр викликав його до київського офісу. Відрекомендував присутнім у кабінеті як найкращого менеджера в Україні, третю особу у корпорації «Клуб Сиру» і потенційного претендента на річну зарплату в один мільйон доларів та ще й стовідсотковий бонус при виконанні усіх показників. Тоді ж Віктор Володимирович дізнався від Джеймса, що замість Канева він святкуватиме день народження у Києві. Кожне підприємство мало делегувати по 30 осіб, яких автобусами доставлять до столиці...

А 26 липня, вибираючи у Черкасах подарунок, Ніколенко зателефонував до нового шефа і на традиційне «Джеймс, привіт!» почув брутальну лайку. Таким добірним слівцям позаздрили б не лише російські поети XIX століття, а й зеківські зони. За ними посипалися суцільні погрози. Якби лише на його адресу, Ніколенко, знаючи лексикон Двайєра, стерпів би. Коли ж співрозмовник зачепив дружину, доньок, одна з яких працює під його орудою, то по-справжньому злякався.

Повз машину, з якої Ніколенко щойно розмовляв із Києвом, випадково проходив заступник начальника СБУ у Черкаській області, і вони поїхали в управління писати відповідну заяву. Поки їй дали хід, запис телефонної розмови із сервера оператора мобільного зв’язку щез. Хоча стовідсотково він там повинен був зафіксуватися, бо антитерористична комп’ютерна програма спрацьовує автоматично, «почувши» навіть натяк на погрози. Окрім правоохоронних органів, про інцидент знали у службі безпеки інвестиційної компанії «Ренесанс Капітал», у якої є виходи на споріднену службу оператора мобільного зв’язку.

Зрозуміло, Ніколенку було не до дня народження шефа. Проігнорували свято й заводчани, котрі стали на бік генерального директора. Вони не чули, як на торжестві представили нового керівника Канівського маслосирзаводу Юрія Луцкова.

А 28 липня Ніколенку принесли протокол, аби він заднім числом підписав про скликання 6 серпня загальних зборів акціонерів ВАТ «Канівський маслосирзавод». Власне, за законами і статутом, їх має скликати діючий керівник підприємства, за 45 діб наперед, повідомивши при цьому всіх акціонерів. Тому Віктор Володимирович категорично відмовився підписувати фальшивку.

Заводу перестали перераховувати кошти за сировину і зарплату. Борги виросли більші, аніж під час кризи з Росією. У новому варіанті протоколу щодо проведення зборів акціонерів з’явився пункт про переобрання правління маслосирзаводу. Це мало статися того ж таки 6 серпня.

Коли цього дня невідомі «акціонери» сипонули з кількох автобусів і під наглядом «реєстраторів» у джипах рушили до прохідної заводу, шлях їм перепинили робітники. На руках у Ніколенка був припис Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 6 серпня 2007 року: «...заборонити проводити позачергові загальні збори акціонерів ВАТ «Канівський маслосирзавод», що призначені на 06.08.2007 року, та вчиняти будь-які дії, пов’язані з проведенням цих зборів, до вирішення спору в суді».

До штурму не дійшло, оскільки захищати сироварів приїхала Наталя Горбенко, народний депутат від Партії регіонів. Попри тяжкий стан онуки, яка лежала у лікарні, пані Наталя дві доби разом із робітниками стояла на чатах, оберігаючи територію від захоплення.

Самозвані «акціонери» провели несанкціоновані збори на чужині. На них не були присутні відповідальні працівники Черкаського територіального управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, які знали, що плануються збори. 1 серпня тимчасово виконуюча обов’язки начальника Черкаського теруправління офіційно застерегла легітимного керівника сирзаводу: «Представниками Черкаського територіального управління ДКЦПФР буде здійснено контроль за реєстрацією акціонерів для участі 06.08.2007 р. у загальних зборах акціонерів ВАТ «Канівський маслосирзавод».

Наступного дня звідти ж надійшов ще один документ про проведення із 13 серпня по 20 вересня планової перевірки діяльності емітента цінних паперів — ВАТ «Канівський масло­сирзавод». Серед переліку 11 документів, які керівництво має надати перевіряльникам, є і «копії публікацій оголошень про проведення загальних зборів акціонерів та документи, що підтверджують персональне повідомлення акціонерів про проведення зборів».

Законність проведення загальних зборів Віктор Ніколенко оскаржив у Господарсь­кому суді Черкаської області. «Суд вважає, що проведення зацікавленими особами позачергових зборів при не скасованій судовій забороні Канівського міськрайонного суду на їх проведення, вирішення на зборах лише питання про заміну керівництва відповідача та переобрання згідно зі спірним протоколом керівництва підприємством без наведення будь-яких підстав для їх переобрання свідчить про зловмисність намірів організаторів зборів на усунення керівництва підприємством».

10 серпня Господарський суд Черкаської області заборонив усім особам (державним, посадовим, юридичним та фізичним) вчиняти будь-які дії на реалізацію рішень загальних зборів акціонерів ВАТ «Канівський маслосирзавод», прийнятих 6 серпня 2007 року і викладених у протоколі №13, та заборонив усім вчиняти будь-які дії на підставі цього рішення. Суд також заборонив усім державним реєстраторам реєструвати, перереєстровувати та вносити будь-які зміни та записи до установчих і реєстраційних документів і даних маслосирзаводу.

Але цього ж дня з-під пера виконуючого обов’язки Канів­ського міжрайонного прокурора І.Хорошого вийшов припис, який, по суті, скасував рішення обох судів. Читаємо: «Усунути перешкоди в реалізації прав акціонерів... на участь в управлінні справами товариства шляхом виконання рішення загальних зборів акціонерів ВАТ «Канівський маслосирзавод», що оформлені протоколом №13 від 6 серпня 2007 року, та допуску гр. Луцкова Юрія Володимировича до виконання обов’язків голови правління ВАТ «Канівський маслосирзавод».

Із цим документом сирні рейдери вночі захопили завод. По почерку загарбників було видно, що хлопці натреновані на схожих об’єктах. Майже сім десятків чоловік, екіпірованих, як ЗМОП, тільки без розпізнавальних знаків, різаками і «болгарками» хвацько демонтували металеву браму, пробрались у приміщення й «окопалися» на розкладачках. Мабуть, надовго...

Кажуть, верхівка інвестиційної компанії «Ренесанс Капітал» виділила шалену суму доларів, аби залагодити конфлікт. По-перше, його вже добряче роз­дмухали. По-друге, скривджені й ошукані Олександр Петров із Віктором Ніколенком, наскільки знаю, не падкі на підкуп. Та й оцінюють вони себе набагато дорожче, аніж такса зарубіжних акціонерів.

...В Італії, за дегустацією гор­гонцоли, мені переповіли роман­тичну легенду про те, як з’явив­ся на світ цей вид сиру. Увечері до одного молочаря прийшла в гості вродлива служниця. Не стуливши вночі очей, утомлений молочар змішав зранку вчорашнє молоко зі свіжим, унаслідок чого народився новий продукт. Друзі молочаря назвали цей сир «Втомленим», натякаючи на безсонну ніч, проведену з чарівною дівчиною.

Цікаво, від чого «втомлюється» переформатований «Клуб Сиру»?