СЕРГІЙ РИЖУК: «ВЛАСНА АГРОМОДЕЛЬ НАРОДИЛАСЬ У… РЕАНІМАЦІЇ»

За великим рахунком, право вибору він отримав лише раз. П’ятикурсникові Сергію Рижуку, звільненому секретареві комітету комсомолу Житомирського сільськогосподарського інституту, члену парткому, усміхалася осяйна перспектива. Без п’яти хвилин кандидат наук, він читав лекції таким, як сам, разом із Людмилою пестив сина в отриманій поблизу самої альма-матер двокімнатній квартирі. Залишалося лишень пристати на пропозицію ректора очолити кафедру й торувати шлях у науковий світ. І тут Сергій вибухнув: «Не хочу, не буду, не можу... Надивився на цих викладачів, настраждався від них, бо читають лекції і самі не вірять, що це саме так, а не інакше...» Залишив квартиру, виписався з житлоплощі, склав нехитрі пожитки і з сімейством подався в... рідний колгосп. Головним економістом.

За рік господарство із середняків вибилось у мільйонери. Перепудилися місцеві аграрні світила: «Та цей пацан зазіхає на Героя!» Ні, зірки йому не дали. У той час діяв «астрономічний» закон: чим менше зірок, тим яскравіший місяць. Але й непоміченим Рижук не залишився.

Далі — суцільні призначення. Житомирські обкоми — партії і комсомолу, перший у райкомі партії, Міністерство сільського господарства й продовольства, помічник Президента, і знову — Міністерство аграрної політики. Кандидатську дисертацію він усе-таки захистив — через 25 років після закінчення вузу. Встиг лише присмачити шкуринку хліба у новій іпостасі державного секретаря Міністерства аграрної політики, як призначили міністром.

— На першу половину 2002 року гороскоп віщував Козерогам вигідний контракт. Справдилося: вас «законтрактували» на міністра. Хоча… Для багатьох призначення не стало несподіванкою, тим більше, що ви — земляк Володимира Литвина. Однак у це крісло можна було всістися раніше, адже саме з таким прицілом вас десантували з помічника Президента у «сільське» міністерство?

— О-о-о, тоді я не тільки не став міністром, а й мало не позбувся посади заступника. 1998 рік. Дев’ята вечора, я ще на роботі, дзвінок, — знайомий із Кабміну. «Сидиш?» — «Чому сиджу? Працюю!» — «Можеш кидати... Щойно закінчилося засідання і тебе звільнили з роботи». — «Звільнили, то поратимуся на дачі».

Але, по правді, цю звістку сприйняв як жарт, бо на тому засіданні розглядали питання, які я, згідно з функціональними обов’язками заступника міністра із землеробства, не вів, їх курирував міністр Борис Супіханов. Уранці заходжу до нього: «Це жарт чи правда?» — «Я ж тобі казав: треба краще працювати! Пиши заяву...» Постановою Кабміну рекомендовано Президентові за такі-то недоліки звільнити мене.

— І Кучма врятував вас?

— Захистив. Об’єктивно. Супіханов зателефонував: «Порви заяву і працюємо далі...» Після цієї колізії мої стосунки з колишнім прем’єром Валерієм Пустовойтенком, Борисом Супіхановим не те що погіршилися — навпаки. Багато хто дивувався: як так? Тебе звільнили, а ти... Це — робота, кадрова політика, і хто перебуває у керівній обоймі, той спізнав такі виверти долі.

А щодо нагоди стати міністром раніше... Так, була, і реальна, попри те, що власну активність у цьому питанні я заштовхав у найвіддаленіший закуток. Колеги по попередній роботі в адміністрації навіть просили моєї згоди: «Сергію! Лише натякну Даниловичу на те, що ти засидівся в резерві». Я відказував: «Він не забув... Коли треба, згадає».

Ось і підоспів час. Леонід Данилович прямо заявив: «Сергію! Я тримав тебе на той випадок, коли ти, на наш погляд, найбільше будеш потрібен селу». Підписавши указ про призначення, Президент потиснув руку, а я у відповідь: «Оце шукаю у своїй душі іскорки радості... Все-таки — міністр, протоптав аграрну стежку до цієї посади з дитинства, а замість свята — душевне сум’яття». Чому? Передовсім — величезний тягар відповідальності. По-друге, не до веселощів, коли у сільському господарстві непроста ситуація і ти — почасти винуватець її, бо тривалий час крутиш аграрне стерно. Одна річ бути першим заступником, навіть держсекретарем, за чиєюсь спиною, зовсім інша — міністром. Увесь на видноті, мов роздягнений.

— Справді ризиковано… Тим більше у гарячу і складну пору формування урядової команди… Хоча знаю, у вас, Сергію Миколайовичу, чимало симпатиків серед соціалістів, лідер комуністів Петро Симоненко прагне у вас аудієнції, не кажучи вже про «заєдинців» у парламенті, котрі на вашому боці. Тобто ви — фігура прохідна, правильніше — врівноважена постать. Але ж відмову від поста держсекретаря Міністерства аграрної політики можна трактувати і як непевність із самою цією інституцією. Цікаво, який вердикт щодо її законності винесе Конституційний суд?

— Впровадження держсекретарства — крок однозначно правильний. Інша річ, що між функціями міністра і держсекретаря немає чіткого вододілу. Але це шліфується часом, і відповідний указ Президента повернув міністрам відібраний раніше вплив на кадрову політику. Хибно вважати, що я зрікся держсекретарської посади. Мені навіть гірчить на душі, що як піонер не добув на цьому посту повного терміну. Бо держсекретар — це координатор, який верстає порядок денний міністерських служб і підрозділів, контролює його виконання. Він, за армійською аналогією, — начальник штабу.

— І хто ж наступний аграрний штабіст? Приглянули?

— Бачив на цій посаді одного зі своїх заступників — Сергія Івановича Мельника. Його і обрали. Такий вибір — не задля проформи: хочеться те, що напрацювали командою, разом і продовжувати.

— Не команда, а земляцтво! Куди не кинь — усюди житомирські…

— А що тут дивного? Я інколи жартую: а що ви до житомирських маєте? Як міністерство кізяків, то всі — житомирські, як міністерство фінансів, то всі — дніпропетровці.

— Ну а новий міністр местиме по-новому?

— Без кадрових перестановок не обійтися, але це не буде кардинальне перекроювання штату і посад. А в глобальному масштабі... Я вірую у державну аграрну політику і альтернативи їй не бачу, тому з приходом нового міністра орієнтація курсу аж ніяк не зміниться. Важливо інше: коли говорити про реалізацію аграрних реформ, їх послідовність, наступність, то тут ми припустилися багатьох огріхів, які я не можу повторити і допустити. Якби чиновники до того, що робили, та додали більше простоти, людяності, а не заколисували масними слівцями,— повірте, соціальне сприйняття генеральної лінії розвитку сільського господарства було б адекватним. Селяни — мудрі, добрі і найслухняніші до влади. А ми їм що натомість?

Ось чому у глибинці замулилася духовність, кожен визирає з-за власного інтелектуального і морального паркану... П’яні села! Щороку приїжджаю на могилки у рідне село. Більшість однолітків уже там, Господи прости, у землі. І щоразу горбків більшає. На цвинтарі — самі вдови. У мирний час — як після війни... Страшно! Та я, працюючи вантажником у колгоспі, встигав грати в оркестрі, займатися акробатикою, забивати кулі у більярдні лузи та ще й на танці бігав. А зараз серед молоді — повна байдужість. Ну, чим допомогти? Добув насіння, трактора купили, газ проклали... Спохопився: а що ж я роблю? Рідне село — одне, а їх по Україні — 28,5 тисячі. Усім не зарадиш. Давайте, кажу односельцям, краще церкву збудуємо. Час прочищати фібри душі! Чи міг я коли подумати, що мені, затятому атеїстові, вихованому на комуністичних постулатах, доведеться закладати храм?! Бачите, життя дає шанс на спокуту...

Певен, виробнича сфера тільки тоді розвиватиметься, стане конкурентоспроможною, коли не лише виробничі відносини, з погляду політекономії, а й продуктивні сили, насамперед селянство, набудуть рис цивілізованості, стануть свідомими того, що праця — не самоціль, не заради виробництва, а заради життя людського.

Тому я пишаюся тим, що на першому засіданні Кабміну в ранзі міністра доповідав про проект програми соціального розвитку села.

— Без реального змісту і фінансового ресурсу вона може стати черговою декларацією. Уряд, народні депутати лише констатують: майже половина сіл не має шкіл, третина — закладів охорони здоров’я, недобудовані 24 тис. кілометрів газових мереж...

— Розумію ваш песимізм, сам невдоволений. Але вперше за останні роки 30% загального обсягу державних централізованих капітальних вкладень у нинішньому бюджеті уряд планує спрямувати на спорудження у сільській місцевості об’єктів соціальної інфраструктури. Зокрема програма передбачає відновлення і будівництво шкіл у селах, де є понад 50 дітей, відкриття фельдшерсько-акушерських пунктів там, де мешкають понад 500 чоловік, стимулювання газифікації сіл, розвиток транспортної мережі. Ми повинні спокутувати вину перед сільськими мешканцями — забутими, покинутими наодинці зі своїми проблемами.

Гірка й сумна статистика: з тисячі селян лише... 50 працездатних. Причому з 8 млн., котрі при силі і здоров’ї, майже 3 млн. не мають постійної роботи, а половину сукупного доходу селян України дають їм підсобні господарства. Останні й підштовхнули до написання проекту закону про селянське підсобне господарство. Якщо селянин видає на-гора певну кількість продукції, частину її продає, то його гріх вважати безробітним. За відповідною реалізаційною шкалою йому нараховуватиметься трудовий стаж, від чого залежатиме і пенсійне забезпечення. Статистичні служби, з одного боку, обліковуватимуть селянську продукцію, а з другого, разом з податковими органами контролюватимуть її, відстежуючи, аби виробник не приписав і не приховав...

— Давайте, Сергію Миколайовичу, перейдемо від малих форм господарювання до великотоварних, які панують у зерновиробництві. Індикатор успіхів у сільському господарстві — урожай зернових, який останніми роками надто мінливий. Урівноважити його має закон «Про зерно і ринок зерна», прийняття якого зволікається.

— Так, ми зачекалися його. Проект зернового закону міністерство розробило ще три роки тому, та навіть в уряді він сприймався неоднозначно. Бюрократична метушня в Кабміні, міністерствах і відомствах, нудне узгодження на відповідність застарілим нормативним актам... Не кажучи вже про повільне проходження законопроекту у Верховній Раді. І ми схитрували. Попросили народних депутатів: нате законопроект і вдаймо, що він — ваш. Про це всі знають, але мало хто говорить. Процес пішов…

— Але навряд чи він закінчиться до жнив, отже, не будуть задіяні складські розписки, на які покладаються такі надії. Та й, ніде правди діти, сируватий цей законопроект.

— Вади усуваємо. Приміром, прибрали з тексту документа суб’єктивістську тезу про те, що державним агентом із заставних закупівель зерна є лише ДАК «Хліб України». Держагентів може бути кілька, і так буде, не обов’язково ця роль перепаде держструктурі. Організуємо тендер і з переможцем підпишемо агентську угоду. Я все-таки не полишаю надії, що новий склад Верховної Ради підвищить дійовість законотворчої роботи і закон про зерно і ринок зерна прийме хай і не до жнив, але нинішнього року точно.

Проте помилково гадати, що міністерство чекає склавши руки, поки вийде цей закон. Ні, готуємо нормативну базу. Формуємо і реорганізовуємо державні інспекційні служби, які в умовах ринку повинні контролювати закон і регулювати питання зберігання, переробки, реалізації зерна, здійснювати сертифікацію при імпортних і експортних операціях. Ви скажете: та немає ж уже державного зерна. Це — втручання! Аж ніяк. Положення про інспекції, відповідні інструкції видозмінюються відповідно до вимог ринку, співзвучні умовам Європейського Союзу та СОТ. Нарівні з державними функціонуватимуть і незалежні приватні служби. Жодної дискримінації! Але держава в особі Міністерства аграрної політики зобов’язана не лише постачити на ринок певну кількість зерна, а й забезпечити його якість. Якщо збіжжя плісняве, побите хворобами, зі сторонніми домішками, а з нього мелють борошно, з якого випікають хліб... Хіба у цій ситуації міністерство має право залишатися споглядальником?!

Приміром, тільки у Київській області функціонують 400 нових приватних млинів, крупорушок. Ми кажемо: розвивається дрібний агробізнес. Нічого собі «дрібний»! Одне таке підприємство за добу виробляє 40 тонн борошна! Приходить держінспектор, пред’являє документ про свої повноваження, а його навіть на поріг не пускають. Що хочу, те й роблю, бо — моє! Не кажучи вже про приватизовані 500 хлібоприймальних підприємств. Частина з них — у заставі, ще одну — перепрофілювали, третя — провітрюється…

— А ми все декларуємо: починаючи з цього року класифікувати зерно за новою якісною методикою, визначаючи і клейковину, і білок...

— Як на мене, ми надто безапеляційно і, може, навіть безвідповідально ставимося до таких тонкощів, як перехід на іншу методику і класифікацію якості зерна. Тим більше напередодні жнив. Інколи навіть думаю: а чи не спеціально це затіяли комерційні структури? Знаючи, що нинішнього року ціну вже не вдасться обвалити такими примітивними методами, як торік, вони вирішили послугуватися «науковим» методом, оперуючи «вигодою»: ось як перейдемо на світові стандарти, то селянин на 15% виграє у ціні. МінАП не піде на це через ряд об’єктивних факторів — технічних і технологічних.

Принаймні доки не приймемо закон про зерно і ринок зерна, не розв’яжемо на практиці інших фундаментальних проблем, занурюватися в глибинні зернові процеси зарано. І це не впертість, а здоровий глузд. Європа давним-давно не знає, що таке клоп-черепашка, а для нас це — проблема №1. Саме від цього шкідника, не кажучи про інші негативні чинники, залежить якість зерна. Будемо відверті, ми ще багато років не зможемо вносити науково обґрунтовану норму пестицидів, не 500 тис. тонн діючої речовини мінеральних добрив, як зараз, а 4,5 млн. Про органіку взагалі мовчу...

— Зате українське зерно — найбезпечніше у світі! Наші хлібороби вносять пестицидів у 20 разів менше, ніж американці. Недарма ж французи шукають екологічно чисте зерно не за океаном, а в Україні. Чи не так?

— Із урожаю-02 вони готові купити мінімум 5 млн. тонн пшениці, якщо збережемо на нинішньому рівні внесення міндобрив та пестицидів. Ми вхопилися за експортну пропозицію, обговорюємо її з регіонами, щоб уже сьогодні формувати товарні запаси збіжжя. Все має бути чітко задокументовано, бо Європа на слово не вірить. Йдучи шляхом інтенсифікації виробництва, не слід забувати про переваги біологічного і точного землеробства.

А взагалі-то я мрію про ті часи, коли ми говоритимемо не просто про страховий державний фонд насіння, а про насіннєвий фонд, не просто про державний резерв, а про перехідні запаси продовольства, насамперед зерна. Україна повинна мати мінімум 5 млн. тонн перехідних запасів. Але це станеться тоді, коли буде заможнішим селянин, що зберігає власне зерно у коморі, як валюту в банку. Та й державі потрібно стати багатшою, щоб утримувати такі об’ємні перехідні запаси. Зараз ми не можемо утримати цінові віжки по місяцях, а я мрію про більший формат — розмірені річні амплітуди.

— Ви говорите про п’ять мільйонів тонн перехідних запасів зерна. Та ми ось уже третій сезон не можемо запустити механізм заставних цін! Заіржавів... Нинішнього року знову спізнилися: замість того, щоб, відповідно до постанови Кабміну, «засвітити» ціну у вересні, оприлюднили її лише наприкінці квітня. І то… замість класичної формули, конкретної суми за тонну, — якісь незрозумілі 50%.

— А можливо, не все на ринку має бути так однозначно? І що, 50% — хіба це не конкретика? Заставне зерно купуватимуть за ціною, яка становить 50% тієї, що сформується на ринку.

Пригадайте, торік у постанові Кабміну була зафіксована ціна 420 грн./т на пшеницю третього класу. Вона спрацювала? Ні! Через відсутність фінансового бюджетного забезпечення на ці операції. У поточному році пропонувалися два варіанти: 380 і 420 грн./т. І той, і другий ризиковані. Я дуже побоювався, що наші спритні бізнесмени по всіх усюдах рознесуть «благу звістку»: Кабмін зафіксував ціну! І вона згодом із заставної трансформується у середньореалізаційну. Тобто, Кабмін замість того, щоб утримати ціну на прийнятному рівні, зіб’є її до межі 5% рентабельності. Тому й зробили «плаваючу» заставну ціну.

Така модель прийнятна у перехідний момент, оскільки немає коштів у бюджеті, немає закону про зерно і ринок зерна, немає складських свідоцтв, а баритися не можна. Зрозуміло, що для заставних закупівель потрібен кредит, а його зможе взяти лише той, у кого є солідна застава. Отож, ми пішли на 100-відсоткову компенсацію (і це вперше!) заставних кредитів. Розраховуємо засипати 3 млн. тонн. заставного зерна. Для цього потрібно 1 млрд. грн., для залучення яких і слугуватимуть 100 млн. бюджетних «компенсаційних» гривень. Під час обговорення цього питання на засіданні уряду ніхто не заперечив, і постанову прийняли одностайно. Я знаю одне: може, цей документ і не принесе бажаного ефекту, але те, що не нашкодить, — точно.

— Саме зерно торік стало предметом протистояння віце-прем’єр-міністра і міністра аграрної політики. Переповідають, Леонід Козаченко навіть подав заяву на звільнення Президенту, але Анатолій Кінах устиг вивудити її. Тепер міністр змінився, а прірва між титульними посадовцями не зникла. Досвідчені аграрні психологи прочитують на обличчях Козаченка і Рижука певне дистанціювання. Що породило його, Сергію Миколайовичу?

— Це, очевидно, приклад того, коли відверті, ділові стосунки дехто підігріває бажанням сенсаційності, гіперболізує і вправляє у криву раму. Проте, крім вас, мене ніхто не запитував, а отже, не вважав за потрібне розібратися у, так би мовити, першоджерелах. На сьогодні не можна вважати, що Рижуку і Козаченку бракує взаєморозуміння. Чому? Ми знайомі ще з комсомолу. Свого часу я, перший заступник завідуючого аграрним відділом ЦК Компартії України, рекомендував Леоніда Петровича у Держагропром. Зателефонував тодішньому голові Олександру Миколайовичу Ткаченку, кажу: є прогресивний молодий спеціаліст, візьміть його саме в управління ринкових відносин. Ви знаєте про цей факт? Ні, бо ми не афішували його. Пізніше, працюючи вже в аграрному міністерстві, часто зустрічався з бізнесменом Козаченком, багато чого корисного запозичив із діяльності його компанії «Украгробізнес».

Після призначення мене міністром аграрної політики мав з Леонідом Петровичем майже чотиригодинну розмову, на якій обговорили всі наші проблеми, без недомовок. Для себе зробив висновок: як міністр маю більше прислухатися до голосу бізнесменів-аграріїв, придивлятися до їхньої роботи, перейматися проблемами, аби вигода була обопільна — і державі, і бізнесу.

Це, можливо, й ефективне поєднання: Козаченко — сучасний бізнесмен, Рижук — затятий державник. А торік справді у нас були полярні підходи до формування ринку зерна. Я був категорично проти, щоб ми так несвоєчасно озвучували: а скільки буде зерна? Першим зарепетував аграрний бізнес: «Ой, зерна буде навалом! Ціни впадуть… Треба щось робити!» А що вже поробиш: самі ціну обвалили, а винним зробили міністерство! Вважаю, комерсанти мусять вибачитися перед селянином, який втратив через це 1,5 млрд. гривень.

— Якщо ми вже зайнялися аграрною стратегією, то хотілося б провести розвідку боєм на цукровому плацдармі. Начебто мінімальна ціна на цукор рушила з місця. Уявімо, вона сягне 2800—3000 гривень за тонну. Природно, постане питання імпорту. Знову ввеземо цукор-сирець, розрядимо обстановку. Але не буде ж це тривати вічність? Тим більше після вступу України до Світової організації торгівлі відкриються кордони, і дешевий імпортний цукор сипоне на нашу територію. Як врятувати галузь?

— Тут не зайве згадати історію її розвитку. Я маю право привселюдно голосно заявити: шановні, Україна — родоначальниця як бурякосіяння, так і виробництва цукру. Перша солодка крупинка з’явилась у Харківській губернії! Нашому цукру і за якістю, і за м’якістю, і, якщо хочете, за відповідним ароматом немає рівних. Тому скрізь, і на консультаціях щодо вступу до СОТ, ми повинні говорити: Україна йде на гармонізацію, адаптацію за будь-якими параметрами, крім одного — щодо цукру. Як ви гадаєте, від чого почався занепад «солодкої» галузі? Не так від технології, браку капіталовкладень чи ринку, ні. А від того, що деякі аграрні політики свого часу заявили: нам стільки цукру не потрібно, тому що на світовому ринку його надмір.

Треба, виходячи з історії, традицій, зробити так, аби Україна стала основою, а інші — при нас. І як майбутнього рівноправного партнера СОТ має підтримати й визнати цукрове лідерство України. Це — макрорівень проблеми.

Щодо внутрішнього ринку. З огляду на фізіологічну потребу солодкого продукту на душу населення, поступове нарощування експортного потенціалу, ми вийдемо на виробництво 2,5 млн. тонн цукру на рік. Саме на такі обсяги ми повинні аргументовано вимагати відповідну квоту на світовому ринкові. Але розгубити колишні досягнення, виробляти цукру менше, ніж Франція, Англія, аж ніяк неприпустимо. Повернутися на втрачені рубежі можна, сформувавши і відновивши зональне бурякосіяння, відвівши під цю культуру 900 тис. гектарів. Із цукрозаводів потрібно вибрати ті, котрі працюють, а не існують на межі вимирання. Іншим запропонувати змінити спеціалізацію.

— А чи не загрожує нам Куба цукрово-тростинною експансією? Адже якщо підрахувати їхній борг за поставлені свого часу на острів Свободи дніпропетровські шини, який вони повертатимуть сирцем, то…

— На одному з засідань із підготовки вступу України до СОТ Куба намагалася зарезервувати за собою квоту на експорт цукру-сирцю в обсязі 200 тис. тонн саме до нас. Але, як пізніше з’ясувалося, у Куби... немає сирцю.

Якщо хочете почути мою думку про імпорт цукру-сирцю взагалі, то я «за», але на умовах реекспорту. А чому б і ні?! Почасти завантажимо потужності заводів, які переробляють суто сирець, дамо людям роботу. 100—150 тис. тонн — такі обсяги не створюють проблем, а ось 200 і більше…Виникає розбалансування.

— Раніше якось гучніше звучав голос міністерства про необхідність зменшення посівних площ соняшнику — культури, яка висотує соки зі знесиленого ґрунту. Але цього року, особливо перед сівбою, жодних обмежень із «центру» не почув. Що б це означало? Безмовне потурання екстенсиву чи економічна мотивація?

— Відверто й самокритично? Міністерство аграрної політики припустилося кількох стратегічних помилок і втратило реальний вплив на ринок виробництва соняшнику й олії. І, можливо, це єдина позиція, з якої я не погоджувався з колишнім міністром Іваном Кириленком, що часто повторював: нам на ринок соняшнику нічого потикатися — він там сам уже регулюється.

Дорегулювався! А тепер у власній державі не можемо ефективно впливати на процеси, пов’язані зі стратегічною олійною культурою.

Який вихід? Звичайно, потрібен закон про ринок олійних культур, тобто «танцювати» слід від законодавчої, нормативної бази до питань технології. І проблема соняшнику, як часткова, стане складовою проблеми галузі олійних культур. Свого часу, працюючи помічником Президента, я, може, інтуїтивно відчував, чим обернеться надання привілеїв компанії «Каргілл». Тоді зумів на два роки відтягнути будівництво її олійно-жирового комбінату. Тепер ми можемо, так би мовити, на живому прикладі побачити, що не лише державний, а й приватний інтерес шкодить АПК...

Ось чому я наполягаю на негайному прийнятті фундаментального законопроекту — про захист родючості земель (ґрунтів), без якого по-справжньому не запрацює закон ні про зерно, ні про цукор, ні про олійні з їхніми ринками. У документі слід передбачити механізми оптимізації структури посівних площ, збереження родючості ґрунтів і таку економічну відповідальність, що керівник сільгосппідприємства, фермер сам перемірятиме, скільки в нього гектарів соняшнику. Якщо буде більше, а врожайність — 9 ц/га, то в нього вилучать не лише соняшник, а й землю. Її буде відчужено на користь держави, або ж піде з молотка. Ми, наскільки це можливо, глибоко проаналізуємо ринок соняшнику і вплив наслідків такого пресингу на ґрунт і економіку. Але в такий спосіб, щоби не віднадити інвестора, а поступово вписати його в цивілізовані рамки.

— Не за горами 2004 рік — термін, коли закінчуються преференції щодо пільгового оподаткування в АПК. Хоча Президент сказав, що цей механізм бажано зберегти «на кілька років». Чи готові ви до скасування податкових канікул?

— Уже зараз треба думати над тим, щоб 2004 рік не став для аграріїв останнім дзвоником. Але це не означає, що фінансові «привілеї» залишаться у тій формі, в якій вони діють нині. До такого висновку нас, керівників аграрного міністерства, підштовхують реалії: щонайменше третина сільського господарства — це зона, де не лише гріх брати податки, а ще й слід доплачувати людям за те, що вони там живуть. Хоч як це трагічно звучить...

Сьогодні ми так ставимо питання: якщо ти, рідна державо, не можеш профінансувати аграрний сектор за рахунок інших прибуткових завжди і всюди галузей, то хоча б не бери того, що люди самі собі на прожиток заробляють. Приміром, Полісся. Докорінно змінимо там насамперед спеціалізацію і систему землеробства. Доти, доки не впровадимо там короткоротаційні сівозміни, що орієнтуються на систему кормовиробництва, не розвинемо м’ясне і м’ясомолочне тваринництво, поліський край має перебувати на пільговому оподаткуванні. Навіть якщо не вдасться поширити пільговий режим на всю Україну.

Міністерство розробило концепцію переходу до зональної підтримки сільськогосподарського виробництва. Тобто ми за пільгові і податкові канікули й на подальший період, але заради не проїдання, а відновлення принципово нової моделі у тих регіонах, які за нинішніх умов не можуть бути конкурентоздатними й ефективно працювати.

P.S. Більшість виголошених тез Сергій Рижук узяв зі… стелі. Реанімаційного відділення. А побував він там 11 разів. За свої 52 роки.