ПОГЛЯД ІЗ ХУТОРА ЧЕРЕЗ РІК ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ ПРО АГРАРНУ РЕФОРМУ

Про те, яким убачається реформування безпосередньому учаснику цих подій із глибини українського Полісся, ми розповіли читачам 2000 року («ЗН», №21). Минув рік. На наше глибоке переконання, реформаторські «граблі» сучасного більшовизму було покладено саме так, аби ми знову на них наступили. Тож не зайве знову нагадати, з якої «шинелі» ми вийшли і який «каптанчик» нам вкотре примірюють.

Відносини селян із державою в нашій історії так чи інакше були визначальними у функціонуванні всіх державних утворень, тому остання реформа також не залишилася без пильної уваги суспільства. При цьому в усіх його верствах (у «низах» і «верхах», серед правих і лівих) протягом останнього десятиліття визріло розуміння її безсумнівної необхідності. Нинішні посилання відомих реформаторів на те, що існують тільки «супротивники реформ» і їхні прихильники, тобто самі реформатори, принаймні безпідставні, бо крім «єдино правильної лінії» були й інші варіанти аграрної реформи — значно менш руйнівні, пристосованіші до місцевих умов кожного регіону України.

Сумніви в слушності обраного офіційного курсу зводилися до такого:

1. Земля була в нас всенародним надбанням, тож одержати безоплатно для сільськогосподарського виробництва певну ділянку повинен мати змогу кожен наш громадянин, котрий побажав на ній жити й відповідати за наслідки своєї діяльності (сплачувати податки, виконувати вимоги агротехніки, екології та землевпорядкування).

2. Майно колишніх колгоспів належить не тільки самим колгоспникам, а й усій сільській громаді тією чи іншою мірою.

3. Суцільна зрівнялівка у паюванні земельних угідь і «навантаження» власністю тих, хто не хоче, не може й не вміє дати їй раду, не забезпечить бажану ефективність.

4. Метод випадкового пошуку ефективного власника на основі його визначених на сьогодні параметрів є непередбачуваним, тривалим і соціально небезпечним.

Були й інші сумніви стосовно ефективності проведеної аграрної реформи, але серйозних заперечень проти неї ні на місцевому, ні на високому або «верховному», урядовому рівнях, на жаль, не пролунало. Ми всі купилися на такий близький і зрозумілий кожному принцип зрівнялівки! А як інакше? Навіщо багато думати, коли можна все «по-братерському» розділити й кожен може з’їсти свою «пайку», коли схоче! Проти такого любого нашому народові принципу не змогла піти навіть наша лівацька преса, усі заперечення якої останнім часом зводилися до того, що ділять не «по-братерському», тож обділеними, як завжди, залишаються сільські пролетарі...

Те, що поділити що-небудь справедливо в цьому світі практично нікому не вдавалося, мало кого хвилювало. Зрештою, все вийшло справді як у казці: сказано — зроблено. Та не будемо дуже картати себе, либонь не вперше нас шиють у дурні. У не такі вже й далекі часи на більшовицьку вудку «Земля — селянам» на гачку попалася ціла імперія і наші діди зокрема. Тепер нам залишається без полеміки (якщо вдасться!) підбити підсумки: а що ж усе-таки відбулося на наших хуторах і селах за цей «реформений» рік?

Якщо судити з пафосних зведень наших незалежних ЗМІ, за високосний рік ми вже встигли добігти до «повної та остаточної перемоги» капіталістичної праці в нашому багатостраждальному (у минулому), а нині процвітаючому на енну кількість відсотків сільському господарстві. «Скептики зазнали поразки», «Супротивники реформ принишкли», «Одержано чудові результати», «Ми провели найбільшу в Європі аграрну реформу» — такі заголовки досі можна читати, бачити й чути в пресі й на телебаченні.

Як відомо, такі «запаморочення від успіхів» при реформуванні сільського господарства вже були в нашій історії. Та й не тільки в нашій. Пол Пот теж за рік «перекував» практично все міське населення на червоних кхмерів із відомими наслідками.

Порівняння грубувате, але в основі цих дій проглядаються єдині принципи з місцевою специфікою. Хоча цілі в цих азійських і наших колишніх та сучасних реформаторів були нібито діаметрально протилежними, більшовицька «метода» в них угадується чітко: прагнення ощасливити всіх за наперед придуманою схемою, тріумф і радісні рапорти нагору з нагоди перших «паперових» результатів та цілковитий спокій щодо можливих катастрофічних наслідків таких «експериментів» в економіці.

Звідки ж такий демонстративний оптимізм в уряду й наших реформаторів? Почасти, певне, від того, що всі чекали ще гірших наслідків, і коли минулої весни знову вдалося щось посіяти й навіть щось зібрати, усі це відразу видали за грандіозний успіх реформи. При цьому чомусь забули про інерційний характер сільськогосподарського виробництва: якщо воно хоча б якось «розкручено», його важко зупинити (а патріархальне — неможливо), але застопоривши, його ще важче знову «розкрутити». І цей «маховик» ще нагадає про себе, причому найближчими роками.

Чого доброго можна чекати від «реформи», яка передбачає за досі незрозумілими більшості населення принципами спочатку розпорошення земельного та майнового комплексу й уже на нібито добровільних засадах об’єднання його знову? І на що ж ми могли розраховувати від такої «реформи» хоча б теоретично? Якби хтось її першу половину провів до кінця за склепаними на агропромівських столах схемами, ми одержали б у кожній сільраді безліч різних за якістю смужок земельних угідь, декілька купок брухту й купи битої цегли й іншого сміття. Якщо ж «зіграти реформу» до кінця за сценарієм наших реформаторів (а її можна тільки «зіграти», а не провести, що й було зроблено), тобто з’єднати «паї» знову, то ми одержимо ту саму довгополу сталінську «шинель», із якої нас нібито намагалися витягнути. Коротше кажучи, ми одержимо той самий колгосп «на приватній основі» — з усіма колишніми болячками та ще й із надбаною під час «реформ» кульгавістю.

Але це в теорії. А що ж ми одержали на практиці? Або, скориставшись більшовицькою термінологією, якщо село було «вагітне» реформою (було, і досить давно!), то чи були «пологи» та що все-таки народилося? Тепер уже з сумом можна констатувати, що нормальних «пологів» не було, а був «кесарів (а мо’ президентський) розтин», у результаті чого ми й одержали навіть не недоносків, а якихось мертвонароджених потвор, більшість із яких згине протягом двох-трьох років. Іншими словами, запропоновані ліки виявилися смертельнішими від хвороби.

Та чи варто сумувати? Адже реформатори знову та знову заявляють: реформи тільки почались і все ще попереду! А що, власне, попереду, яким буде остаточний результат усіх цих надуманих перетворень? Чіткої відповіді на це запитання ні від уряду, ні від реформаторів поки що ніхто не почув. Що конкретно мають на увазі реформатори під абстрактним «ефективним власником», ніхто не знає. Адже не можна серйозно вважати результатом «реформи» створення на базі добитих і розкрадених колгоспів «нових формувань» під вивіскою «товариств з обмеженою відповідальністю», «приватних-орендних підприємств» тощо, бо навіть приватизований особисто кимось колгосп — все одно колгосп.

Уже сьогодні виникає одне не-
приємне запитання: чому земельні сертифікати видали саме тим, хто про це не просив і хто не вмів і не вміє ними розпорядитися? У нас у районі, приміром, близько 90% власників земельних сертифікатів або вже пенсіонери, або через кілька років ними будуть. І знов-таки, чому ті поодинокі сільські жителі, котрі можуть і вміють дати раду землі з користю для себе й суспільства, досі не можуть нормально одержати землю з рук держави? Як сказав один знайомий фермер, «мене змушують вступати в юридичні та економічні відносини з людьми, котрих я не хотів би бачити не лише поруч, а й на одному гектарі...»

Як бачимо, склалася досить дурнувата ситуація, коли стареньких сільських дідусів разом із бабусями рідна держава погнала на пошуки «лідера» або «ефективного власника» (що повинна була б робити сама!), а потенційних господарів або фермерів — сидіти в «нових формуваннях» (або очолювати їх). А діючі фермери для розширення виробництва змушені ставати орендарями з небаченою в світі кількістю злиденних «орендодавців» із усіма випливаючими для їхнього бізнесу наслідками. Утім, можливо, це сталося тому, що в нас мало земельних угідь? Та де там! Навіть у нашому Поліссі, де кожен клаптик ріллі колись був на вагу золота, «гуляють» уже кілька років незораними тисячі й тисячі гектарів орних земель, а про сільгоспугіддя загалом годі й говорити.

Нерозумність усього цього вибрику з «паюванням» підтверджується тим, що в нас у районі 42% горе-власників земельних сертифікатів ось уже другий рік не виявили бажання хоч якось заявити про себе: ніхто з них не схотів одержувати землю «в натурі» чи хоча б укласти договір на оренду свого паю з якимось бодай завалящим «лідером». Така ситуація значно полегшила життя «діючим баронам»: якщо раніше держадміністрація змушувала засівати наявні площі (хоча вони останнім часом все одно не засівалися), то тепер усі вони вже на «законних» підставах відмахнулися від цих земель — вони ж «чужі» та й загалом не відомо чиї.

Така ситуація склалася не тільки в нашому районі, а й у всіх поліських районах Волині й, наскільки відомо автору, тією чи іншою мірою по всій Україні. Більше того, враховуючи, що на «орендованих» «новими формуваннями» землях 20—30% займають так звані багаторічні трави (а ми назвали б їх «дуже багаторічними», бо засівалися вони 12—15 років тому й фактично є вигоном для худоби), то в нашій області, як і до «реформи», не засівається близько половини оранки. То чи варто було «город городити» із цим «паюванням»?

Ясна річ, дуже навіть варто було, бо всю цю «реформу», як багато хто підозрює, задумано передусім для того, щоб мати змогу після ухвалення нового Земельного кодексу легально передати за безцінь земельні угіддя сформованим (або майбутнім) аграрним олігархічним структурам. Як заявив місцевій пресі відомий на Волині фермер Дмитро Себій, «землю олігархи залишили для себе». Як бачимо, підстав для таких тверджень у нього було більше ніж досить. Чи триматиметься за свій «пай» немічний пенсіонер (або його «спадкоємець», котрий живе в місті), котрому виплачуватимуть «дивіденди» навіть більше одного відсотка, якщо в нього буде можливість віддати комусь землю хоча б трішки дорожче від розмірів річних «дивідендів»? А що ціна буде «смішною» для олігархів (і непосильною для зубожілих селян) свідчить досвід торгівлі землею в Саратовській області Росії.

«Ну навіщо так згущувати фарби. Адже виплачено дивіденди, є чудові показники за рік», — заперечить педантичний і ліберально налаштований читач, котрий живе в бетонній багатоповерхівці десь між восьмим і шістнадцятим поверхами. Справді, подекуди дехто якісь «дивіденди» виплатив і переважно там, де якимось дивом удалося поки що зберегти колгоспи, змінивши тільки вивіски. А що виплатили в більшості розорених і зубожілих «нових формувань»? У нашому районі мінімальна (1%) одинарна (не індексована для 2000 року в 2,07 разу) плата за пай становила в середньому близько 40 грн. І навіть таку плату з двадцяти шести «формувань» спромоглися виплатити (не грішми, а продукцією) лише чотири чи п’ять господарств, а індексовану — одне-єдине господарство (останній і єдиний на всю область колгосп!). Платили всім, що Господь послав, — зерном, сіном, гноєм, а деінде й дикою травою з незасіяних полів, якої надумав накосити дідусь-«пайовик». У залік йшло все те, що раніше видавалося колгоспникам і пенсіонерам безплатно або за зниженими цінами. Тож у кінцевому рахунку ті понад півтора мільярда гривень, якими так «козиряють» реформатори, уряд і сам Президент, є в більшості випадків не чим іншим, як звичайнісінькою совковою «туфтою».

Ну, а як щодо «відмінних по-
казників»? Тут усе простіше простого. За роки «ударних п’ятирічок» ми так відшліфували цю майстерність, що «комар носа не підточить». Читач у літах, певне, пам’ятає бравурні зведення про закінчення сівби або жнив на тиждень чи два раніше, «ніж торік». Декотрі прискіпливі читачі, підрахувавши в період «гласності» такі зведення по роках, дійшли тоді висновку, що сівбу тепер треба закінчувати на Різдво. Нинішні зведення — того самого штибу, тільки сміливіше поставлені. Та розглянемо все по порядку.

Як відомо з вуст реформаторів і наших ЗМІ, у нас тепер немає колективних господарств. «Колгоспні барони» благополучно трансформувалися в «лідерів-орендарів» і, на думку влади, теж стали «приватниками», як і фермери та власники присадибних господарств. І якщо раніше виробництво сільгосппродукції в присадибних господарствах практично не враховувалося (та й як її можна було порахувати? І навіщо — адже її тоді виробляли переважно для власного споживання), то тепер, коли колективне виробництво значною мірою не те що впало, а просто пішло на дно, вирішили врахувати все. І ніби правильно. Давно пора. Але як?

Вирішили скористатися допомогою, як тепер кажуть, «головних фігур» на селі — голів сільрад і їхнього «апарату», що часто складався лише з секретаря та бухгалтера. Чому голову сільради так наполегливо стали величати «головною фігурою», думаю, теж ясно. Це тому, що влада нас хоче нарешті переконати, що немає вже на селі триклятих «баронів і поміщиків», а вся влада в рад. Вона й раніше вважалася радянською, але голова сільради тоді був чисто номінальною фігурою — носієм гербової печатки. Як правило, на цю посаду райком направляв на «відсидку» голову, котрий розвалив колгосп, але був «відданий справі партії», парторга, що спився, або недолугого педагога місцевої школи. Значною мірою така ситуація зберігається й досі, попри вже існуючу виборність цієї важливої посади. Багато голів сільрад так і не відчули поки що своєї «головності». Та й як її відчути, якщо в розпорядженні новообраного голови все та ж гербова печатка, хисткий стіл і кілька поламаних стільців?

Так от, ця «головна фігура» перед Новим роком (або століттям-тисячоліттям) прибігає в кабінет до автора цих рядків і показує смужку машинописного паперу приблизно 5 x 17см, яка прийшла з району замість вітальної листівки, а там чорним по білому надруковано пропозицію відзвітувати перед статуправлінням про виробництво 860 тонн молока на подвір’ях населення. Якби «головна фігура» була з колишніх педагогів, вона відзвітувала б без будь-яких сумнівів і порад. Але наш голова сільради був із колишніх колгоспних голів і чудово знав, що для такої звітності необхідні первинні документи, тобто звідки вона взялася, хто вимірював, приймав-передавав продукцію та чи була вона взагалі.

Можна навести переконливі приклади різноманітних карколомних трюків керівників минулої доби, які застосовувались для того, щоб у ЦСУ нарешті з’явився жаданий показник виробленої продукції! Але тепер, виявляється, уся ця колишня математика «соцзмагання» нікому не потрібна. Сьогодні досить чиновнику спустити вказівку на предмет обстеження стелі в кабінеті (або самому «подивитись у стелю»), і шукані «середньостелеві» дані виробництва, врожайності, надоїв у присадибних господарствах вже в кишені й у держзвітності, і ніхто й ніколи їх не перевірить і не виміряє, бо це практично неможливо. Та й навіщо вимірювати, перевіряти! Така «лафа» й не снилася колишнім пошукачам орденів і всіляких «почесних» звань! Які простори, навіть «поля чудес» відкрилися!

Читач, думаю, вже здогадався, яким чином дуже скромний (0,2%) показник за перше півріччя (теж напевне «висмоктаний із пальця») при загальній розрусі АПК «виріс» майже до 8% наприкінці минулого року. Для цього досить зібрати всі «середньостелеві» дані по сільрадах, звалити їх в одну купу з реальною звітністю — і бажаний показник «грандіозного успіху реформ» готовий. І якщо хтось сумнівався стосовно заявленого цього року виробництва зернових у 35 млн. тонн (навіть сам Президент цілком обгрунтовано сумнівався), то дарма: «методу» вже відпрацьовано й випробувано! Більше того, про цей «успіх» можна було оголосити вже торік, але залишили резерв на поточний. Не про всі ж «успіхи» рапортувати відразу.

А чи можна було реально оцінити «успішність реформ»? Звісно, можна, адже й самі реформатори, і цілі НДІ чудово володіють технікою розрахунків різних балансів: економічних, фінансових, енергетичних тощо. І, певне, такі розрахунки є, тільки, як і колись, для службового користування (військова таємниця!).

Серед беззаперечних досягнень значиться й міф про «високу прибутковість нових формувань». Справді, завдяки колишнім нашим «успіхам» (зниження виробництва в декілька разів) ціни на певні види продукції (переважно зерно) навіть намагалися досягти паритетності з цінами на енергоносії та добрива. І ті рідкісні господарства, що їх іще не розтягнули, можуть уже намагатися якось борсатись у ринкових хвилях (хоча куди можна доплисти в колгоспному кориті під прапором «нових формувань», цілком ясно — до банкрутства). Але звідки заявки на прибутки? Річ у тому, що останніми роками перестали робити амортизаційні відрахування (як їх обчислювати, ніхто не знає, бо не ясно, чиє ж у нас майно), тож деінде в бухгалтерських звітах і спливли прибутки. Усі розуміють, що це суто паперові досягнення, але однаково приємно!

І останнє гасло наших реформа-
торів нібито саме собою зійшло з плакатів минулої доби — «зростання свідомості мас»! У наших електронних і друкованих ЗМІ цілком серйозно повторюють думки про те, як у «нових формуваннях» пайовики кинули пити, красти та дружно заходилися будувати новітнє Світле Майбутнє. Ну що тут скажеш? Що крадіжки та пияцтво досягли в наших селах крайньої межі? То про це й так усі знають. Більше того, там, де вже розтягнули колективні господарства, почали масово процвітати крадіжки особистого майна. І не тільки крадіжки, а й розбійні напади заїжджих і місцевих бандюг на фермерів, бізнесменів і просто на тих, хто потрапить під руку. Що особливо дико звучить — почастішали вбивства пенсіонерів із метою заволодіння їхньою мізерною пенсією. У нашому районі торік було кілька таких убивств, досі не розкритих. Тож скоріше треба говорити про спалах небажаних соціальних явищ на тлі економічних негараздів, ніж про «зростання свідомості».

Проте, захопившись коментарями «успіхів» і «результатів», ми так і не з’ясували, яку агроландшафтну, економічну й соціальну модель нашого сільського буття хотіли б бачити реформатори? З цього приводу останнім часом ми теж не чуємо жодних більш-менш конкретних пояснень, хоча раніше вони були і щось навіть публікувалося. Якщо не помиляюся, 1999-го під Новий рік у пресі з’явився цікавий «опус» одного з батьків-реформаторів про розвиток сільського господарства за кордоном, де автор зворушливо змальовував, як у деяких країнах селяни існують і навіть годують себе на невеличких клаптиках землі та як прибутково можна орудувати сапкою та мотикою в Кенії, приміром!

Думаю, якщо до цих рядків додати вищенаведені слова волинського фермера, то в нас складеться приблизна картинка наслідків нинішніх перетворень на селі. Усе йде до того, щоб із залишків колгоспних громад сформувати такі собі сарайно-городні резервації, які могли б якось на ручній і конячій силі освоїти найближчі до населеного пункту земельні угіддя, а решту землі обробить олігархічна МТС і, можливо, виплатить за це горе-землевласникам «дивіденди», якщо вона на той час взагалі не прибере їхні ділянки до рук!

Знаючи наш потяг до зрівнялівки, що його до того ж посилено підігрівали протягом останніх 80 років, про соціальну модель такого «співжиття» навіть думати не хочеться. Ми, старше покоління, залякане всілякими КДБ, судами та прокуратурами, можливо, і стерпимо, якось дотягнемо до смерті. Але підростає «покоління, що вибирає пепсі», а по-сільському можна сказати — «небите покоління», яке вже зараз грається в «чорних і білих адвокатів», але якому в майбутньому нікуди буде поїхати «за туманом», а на місці «світить» безробіття або, у найкращому випадку, кінь, у якого самі ребра світяться, сапка та лопата. А тут іще, як на біду, попереду і п’ятий рік, і сімнадцятий, і тридцять сьомий.

«Але навіщо реформу й олі-
гархів звинувачувати? — заявлять прихильники зрівняльного паювання. — Уся біда в тому, що в нас лідерів немає!» Справді, такі заяви чуємо вже з усіх боків. «Реформа пішла там, де з’явився досвідчений, добрий, турботливий і безкорисливий лідер», — такі, з прихованим сумом, рядки читаємо в місцевих виданнях. При цьому якось завжди пригадуються єсенінські рядки: «Коль нет цветов среди зимы, так и грустить о них не надо!» Та де там, попри те, що таких лідерів ми так і не змогли назбирати за 70 років колгоспної системи, наша «ринкова» система, як і раніше, «тужить» за ними. Наша влада, як і раніше, робить ставку на старе сталінське гасло «Кадри вирішують усе», швидко забувши (чи не бажаючи пам’ятати), що не тільки «все», а й прості житейські проблеми адміністративна система, основою якої були «лідери» (або батьки), так і не змогла розв’язати за всю минулу епоху.

Проте чому в наших селах справді майже не залишилося не тільки «лідерів», а й більш-менш освічених особистостей, котрі вміють і бажають самостійно вести аграрний бізнес? Для цього треба повернутися в наше дитинство та юність, себто в 50-ті роки, коли ми постійно, у школі й удома, чули приблизно такі розмови: «Вчись, Іване (або Петре), інакше будеш у колгоспі волам хвости крутити!» І хоча ні тоді, ні тепер не було ясно, навіщо ці хвости крутити і в який бік, це діяло досить сильно. Тим паче що ми кожного дня бачили (і самі брали у ній участь) безпросвітну працю наших батьків і трохи старшої від себе молоді, яка не зуміла під якимось приводом залишити село. При цьому, попри майже кріпацьку залежність кожного з нас від колгоспів, знаходилося досить лазівок, аби це зробити. Так помалу більш-менш здібні селяни «вимивались» із сіл, і до початку 70-х поет-дисидент уже писав: «Что такое глухомань? Мало Вань и много Мань; где под каждым колоском в барабаны бьет райком!»

І справді, спочатку «вимивалися» молоді хлопці — у них було більше шансів відразу вирватися з колгоспу, в армію. Але згодом, коли в 70-ті набудували в «глухоманях» усіляких ткацьких і прядильних комбінатів, які працювали переважно на привізній сировині, із сіл зникла й більшість молодих «Мань»...

І тепер, коли ми чуємо з вуст найвищих посадових осіб держави посилання на те, що «реформа» хороша, але йде туго, бо заважають «вороги народу» — колгоспні «барони й поміщики», це звучить не тільки несерйозно, а й нерозумно. Просто оголошену реформу готували нашвидкуруч, поспіхом, за підказками зарубіжних радників, але в угоду нашим «грошовим мішкам». Коли там було особливо замислюватися та враховувати історичні умови розвитку наших аграрних соціумів, специфічні соціальні конструкції нашого села, особливості національного, регіонального і, нарешті, місцевого розселення (чого варте лише загострення кримськотатарського питання, яке просто неможливо вирішити в рамках цієї «реформи»). Вже не кажучи про спроби указами штучно створити «інфраструктуру ринку» та пристати до вигаданих ігор тоді, коли ще немає самих гравців.

Інакше кажучи, реформи повинні бути адекватними реальності і перш ніж руйнувати існуюче «неблагополучне благополуччя», слід було провести величезну підготовчу роботу. Але це вже слова з нашої улюбленої сфери припущень — «якби» та «коли б», бо ми завжди були сильні «заднім» умом. А що ж можна зробити сьогодні, аби хоч якось пригальмувати сповзання до катастрофи? Ясна річ, не нам «із хутора» судити про це, бо «згори» однаково видніше, але на наше глибоке переконання, танцювати слід саме від хутора. І не тільки від хутора, а від кожного подвір’я, кожної вулиці.

Ми мусимо терміново розро-
бити програму відродження села, але не в стилі горезвісної «Продовольчої програми» або нинішніх, типу «Зерно», «Цукор» тощо (самі назви цих програм свідчать, що в центрі їх — продукція, необхідна місту, а не людина села). Така програма, приміром, повинна передбачати, що потрібно для нормальної діяльності населеного пункту з 10 чоловік, 50, 100, 500 і більше, як знайти й заробити для цього кошти на місцях (а не тільки сподіватися на «інвестора»). Звісно, для цього треба змінити систему оподаткування, управління тощо. У нас ніколи не було демократичних традицій у їх сучасному розумінні, але в нас були і навіть досі залишаються певні традиції самоврядування, які треба підтримувати й розвивати. Сільській громаді необхідно надати можливість відчути себе «маленькою державою», а для цього в таких занапащених регіонах, як наше Полісся, слід надати можливість керівництву громади гласно та зрозуміло для всіх самим витрачати зібрані кошти, а не відправляти їх до центру, а тоді чекати «височайшої милості» — дотації.

І нарешті, аграрна реформа або програма має враховувати не тільки особливості кожного регіону, кожного населеного пункту, кожного жителя села відповідно до його професійних навичок, звичок тощо. Вона повинна передбачити можливість поєднати общинний характер формування села з можливістю ведення особистого господарства та з особистим фінансуванням виробником самого себе, а також із можливістю формування інших виробництв для поглинання вільної робочої сили.

З іншого боку, якщо ми не хочемо майбутніх соціальних потрясінь на селі, треба хоча б відкласти на якийсь час можливість торгувати землею. Олігархічний капітал у нашій країні має досить можливостей для свого більш ефективного застосування, ніж «змертвіння» в землі. У наших умовах вторгнення олігархічного чи іншого капіталу в землеволодіння на початковому етапі реформи може призвести до вельми небажаних наслідків як для громади, так і для самого капіталу, бо в землеробстві олігарх, навіть озброєний сучасною технікою, — далеко не найефективніший власник.

Аграрна реформа, якщо її вивірено й добре підготовлено, спочатку має окреслити позитивні тенденції в розвитку сільської громади даного регіону і вже на початковій стадії створити умови для всебічного прояву здібностей усіх членів громади, а не нав’язувати їй певні стереотипи. Вже на першому етапі реформи ті, хто хоче й уміє дати раду землі, повинні були б одержати її (і пропорційно колгоспне майно) на певних умовах (приміром, сплата податків) у бажаній (по змозі) кількості, поки що хоч би на правах оренди з рук місцевої влади, а сільські пролетарі та фахівці — роботу. Отут став би у пригоді й олігархічний капітал, і бюджетна допомога в розвитку сільських (і не сільських теж) промислів із переробки сільгосппродукції на місцях, а не в місті, та в організації інших виробництв, які б поглинули надлишок сільських робочих рук. Тоді й сільські пенсіонери могли б одержувати більш-менш нормальну пенсію, а не примарні й часто «дуті» дивіденди.

Та чи можливо це в нашій країні сьогодні? Думаю, що ні. Питання в тому, яку державу ми (чи нам) створили за останні десять років — демократичну, національну, суверенну, народну, ювілей якої ми так помпезно збираємося відзначати?

За цим запитанням може поста-
ти й інше, не менше важливе: чи варто «мужику-селюку» роздумувати над такими матеріями? Чи його це справа? Хто оратиме, сіятиме, годуватиме худобу, якщо він перейматиметься цими проблемами? Однак, за повідомленнями наших ЗМІ, він не тільки замислюється над цим, а й, чітко організований Аграрною партією, бере участь у мітингах на «захист Конституції та Президента». Так і хочеться уявити собі при цьому сільського обивателя, котрий, залишивши нетоплену грубку й негодовану худобу, побіг по бездоріжжю до райцентру на мітинг на захист якоїсь там «імплементації»!

Та коли колишній колгоспник бачить, що такою тяжкою працею вироблена ним продукція коштує копійки, що його дітям «світить» суцільне безробіття, а йому — мізерна пенсія, що його «доходи» не йдуть у жодне порівняння навіть із зарплатою чиновника сільради, а пенсія чиновника держадміністрації, котрий усе життя просидів десь «на зведеннях», у 8—10 разів вища від пенсії колгоспного механізатора, доярки чи того ж таки голови-«барона», то він мимоволі починає замислюватися. А замислившись, дійде висновку, що ніяк не в’яжуться з рідною державою перераховані вище чесноти, що державу в нас створено колишньою номенклатурою та для номенклатури. «Улюблені» виразки колишньої держави «робітників і селян» — помпезність, фасадність, брехливість, подвійна мораль чиновників й інших громадян — дбайливо збережені й навіть розцвіли під новим соусом «суверенності, національності, державності». Єдиний наш «трофей», здобутий після розпаду «непорушного», — можливість хоч якось висловитися на адресу влади в нечисленних опозиційних ЗМІ, хоча й це для багатьох закінчилося втратою здоров’я і навіть життя.

Ми пам’ятаємо, що й колишня держава мала атрибутику демократичності — безліч різноманітних гілок влади, але всі вони, крім однієї, цеківської, були якісь недорозвинені, рудиментарні, навіть не гілки, а так собі, якісь бруньки. І ось на цій найтовщій цеківській гілці в нашій «новій» державі дуже зручно розмістилася президентська влада, яка до того ж постійно зворушливо клопочеться про розширення своїх повноважень.

Утім є, на наш неосвічений погляд, і серйозні відмінності. Це близькість нової номенклатури до «грошових мішків».

Думаю, тепер читачеві зрозуміло, чому в нас такі аграрні реформи, коли замість того, щоб швидко виміряти, полічити й передати колгоспні землі та майно сільській громаді, а та, у свою чергу, визначившись, які з них використовувати індивідуально, а які спільно, із найбільшою ефективністю для забезпечення своїх соціальних потреб швидко «зіллє» (і навіть «процідить» через ринковий фільтр) решту тим, хто хоче й уміє жити та працювати на селі, ми знову маємо більше про людське око зростання виробництва сільгосппродукції та потворні «нові формування». Ті самі «формування», де, як і колись, не завжди тверезий «ефективний власник» працює від «колеса», будучи найманим робітником, де він, як і колись, не своїм трактором оре не свою землю, засіває її не своїм насінням і збирає не свій урожай. І, ясна річ, не чекає, коли йому нарахують і виплатять зарплату. Краде собі потихеньку.