НЕКАЗКА ПРО ДЕСЯТЕРО ПОРОСЯТ

«Гей, П’ятачок! — схвильовано сказав Пух. — Ми всі вирушаємо в іскпедицію. Усі, усі!
І беремо про... Поїсти».

«Вінні-Пух і всі-всі-всі» (А.Мілн)

Не думав не гадав Микола Іванович, голова одного з вінницьких господарств, відразу після жнив вирушаючи з дружиною «на води», що втнуть у цей час його пайовики. Господарство, ясна річ, з головою в боргах, та ще й останніх корів голова перед від’їздом здав на м’ясокомбінат, але — «аз єсмь цар» як не глянь.

Проте невдячні селяни, котрі рік тому запросили його «на царювання», вирішили тим часом тихцем «причепитися на буксир» до когось меткішого. Питання лише — з чим? Майна в господарстві, крім хіба що доведеної до ручки техніки, не залишалося як такого. А напівзруйновані ферми після продажу останніх корів тижнів за два розтягнули по обійстях «на дрова».

Недовго думаючи, група активістів заявилася до будинку голови і, залякавши тещу, котра залишилася на господарстві, конфіскувала десяток його особистих поросят. З ними в мішку й поїхали «свататися» до сусідньої головихи. Одержавши від неї «гарбуза» — мовляв, зі своїми землями дай Бог упоратися, — кинулися до ще одного господаря.

— Ну, «ферм» ваших мені не треба, — зізнався він, зрозумівши, що то ворушиться в мішку, вивантаженому гостями. — А землі, так тому й бути, візьму. В оренду. Тож контору свою можете розганяти...

Недавно мало не вся країна вже ридала від кольок, дізнавшись, як в іншому селі Вінниччини сталася вторинна «деколективізація». Тоді, у Бондурівці Чечельницького району доведені до відчаю селяни розхапали по домівках усю колективну худобу. А сміх крізь сльози зводився до того, що худоби цієї було «аж» 30 голів. І ті, котрі не встигли до поділу, почали вимагати їх перерозподілу.

Динаміка процесу (а точніше, регресу) очевидна. Від 30 спільних корів — до 10 поросят голови. І далі. Аж до конторського туалету ще в одному селі, який розібрали на дошки в рахунок... майнових паїв.

Так живе сьогодні село — годувальник країни. Отакі плоди господарювання його керівництва. На щастя, не поголовно злодійкувато-бездарного, інакше офіційній пропаганді довелося б повіситися на власному язику, а не стверджувати, що життя стає кращим, життя стає веселішим. І все-таки, роззираючись навколо, віриш цьому дедалі менше.

Тільки на Вінниччині цієї осені майже на третину побільшало збиткових сільгосппідприємств (а прибутковими й до цього були одиниці). Причина, вважають фахівці, у нестабільних цінах на цукор і пшеницю. Збіжжя, приміром, було зібрано більше, ніж торік. Але, мовляв, майже весь урожай довелося віддати за пальне й на зарплату селянам. Останні, враховуючи, що зарплатові борги в низці районів лише збільшилися, — питання спірне. І, схоже, досить приватне.

— Адже кого люди обирають, того і мають, — поскаржився якось із цього приводу начальник управління АПК Вінницької обладміністрації Василь Чорний. — Однак з іншого боку, проблемою вже для всієї області стало те, що понад половина нових керівників господарств, які прийшли відразу після реформування, не мають фахової освіти, а у третини немає навіть середньої. На хвилі популізму, критики ситуації вони прийшли до керма, не відаючи при цьому, як керувати. У цьому трагедія самих селян, які починають прозрівати лише через рік-два...

Тобто, коли найчастіше було вже пізно. Каліфи на годину встигали вирізувати практично за безцінь найкращу худобу, розпродати техніку (нерідко під виглядом металобрухту) і неодмінно — вибудувати собі палаци. Причому, як правило, подалі від керованого ними села. А після переобрання/звільнення у них, як у відомому тості, вже все було і їм за це нічого не було. Винятки можна порахувати, напевно, по пальцях однієї руки. Та й то...

Голова одного КСП із Барського району, маючи статус депутата, просто зарвався. По дорозі в касу господарства «загубилися» гроші за продані зерно і техніку. Також зникли понад 200 тис. грн, які він примудрився напозичати для «виробничих потреб» під колективне майно, що вже перебувало в податковій заставі. По-новаторськи будувався і дім голови: будматеріали обійшлися господарству більш ніж у 100 тис. грн, тоді як собі «хазяїн» виписував їх за 50% вартості.

Щоправда, висунути обвинувачення керівнику правоохоронці не встигли: він просто накивав п’ятами. Зате в село зачастили кредитори з... дорученнями на право управління КСП, виписаними втікачем, який продовжує вважати себе засновником господарства. Особливо наполегливою виявилася одна бізнесвумен, котра заявила свої права на повне управління господарством і весь новий врожай.

Який зв’язок між особистими боргами голови-втікача і майном пайовиків, їхньою працею і потом, вкладеними в землю, — відповіді ніби й немає. Як немає її і на запитання, хто мусить оплатити литу огорожу за індивідуальним замовленням для будинку голови, рахунками за яку фірма-постачальник засипає господарство.

От і скажи після цього, що влада не заплющує по-батьківськи очі на пустощі «хазяїв» — голови і його наближених, своєрідної «сім’ї» ледь не кожного колгоспу «40 років без врожаю». Адже саме ці керівні «сім’ї» фактично і «приватизували» майно колективних підприємств. З них би і запитувати за все. Це настільки впадало у вічі, що, ледь очоливши обласне УМВС, генерал-лейтенант Валерій Бевз на першій же прес-конференції пообіцяв позбавити «червоних баронів» спокою. Та, напевно, цикнув хтось. Бо залишилося все, як і раніше.

Свідченням цьому і ситуація з погашенням заборгованості по зарплатах, що на 1 жовтня складала в області 74 млн. грн. З котрих понад 40 млн. — неоплачена праця саме селян. Це при тому, що рівень їхньої середньомісячної зарплати ледь не найнижчий в Україні — 157 грн.

Хто тільки, як і чим не лякав винних (читай — керівників)! Вже до дисциплінарної й адміністративної відповідальності за порушення законодавства про оплату праці додали і кримінальну (між іншим, позбавлення волі на строк до трьох років), а «священні корови» усе ще недоторканні.

З одного боку, за безпідставну невиплату заробітної плати, здійснену саме в результаті нецільового використання коштів (ст. 175 частина 2 Кримінального кодексу України) по області до відповідальності дійсно притягнуто більш як 800 посадовців. Читай — оштрафовано. Причому на рівні гласності 70-х: «Если кто-то кое-где у нас порой...» З іншого — до кримінальної відповідальності за невиплату зарплати поки нікого з роботодавців так і не притягли. Тобто свіжоспечена 175-та виявилася «мертвою». Якщо за нею досі нікого не відправили за грати, про яку правильність «лікування» і про які зрушення на краще може йти мова?

Війна з боргами давно вже перетворилася на заформалізовану кампанію, за «базар», на якій ніхто не відповідає, починаючи від самісіньких верхів. Аж до нав’язливого відчуття «дежа-вю».

Хіба не було президентського указу погасити це «ганебне явище» до 1 січня 2002 року? І наскільки пам’ятаємо — «в усіх сферах вітчизняної економіки». Ну і хто поніс персональну відповідальність, що «ганьба» стає дедалі більшою і відчутнішою?

Дивляться місцеві «князьки» з «поміщиками» на всі ці обіцянки, які поповнюють і без того довгий список невиконаного, й утверджуються у своїй єдності. Ну, а на крайній випадок, якщо вам так уже треба до 1-го — «будь ласка...». Але не гроші, а звіт в управління статистики: мовляв, із цією справою ми впоралися давно. Директору з головбухом таку липу сфабрикувати — що чаю випити. ВБЕЗ один такий звіт перевірив — справу, звісно, порушили. А продовжувати перевірку інших боязко: адже вся і без того не дуже втішна статистика може під фанфари загриміти.

Тим часом ще давні римляни вважали, що людина без грошей — не краще від мерця. Зрозуміло в такому разі, ким давно вже можна вважати більшість селян. Причому грань між смертю умовною та реальною найчастіше майже не розрізнити. Ледь не переступив її дев’ятирічний хлопчик в одному селі, котрий одержав найсильніші опіки при вибуху газового балона. Грошей у домі — ані копійки, не було і батьків, які подалися на заробітки до Москви, залишивши сина на бабусю... І ось дитина два дні виходила у муках удома, поки сусіди не нашкребли хоч якісь гроші на лікарню...

А звідки ж їм узятися, цим грошам, при вищезгаданих розрахунках? Ось так і живе сьогодні наше село, загрузнувши в злиднях. У всякому разі, пересічне, в яке не возять високих гостей. Усе тече, але нічого не змінюється. Відійшли білі — прийшли червоні, пішли червоні — знову прийшли неначебто білі, але село, як і раніше, в загоні.

Звісно, далеко не в усьому винне керівництво на місцях. Не лише з його волі захлинувся реальний фермерський рух, не його примхою — занадто дорогі кредити, не з його провини ціни на продукцію сільського господарства продовжують катастрофічно падати, у той час як ціни на промислову — неухильно зростають. З іншого боку, хто хоче працювати — працює, хто не хоче — шукає виправдання. Може, я недостатньо знайома із корпусом голів, але чула лише про одного голову — Володимира Юзвенка, котрий почав піднімати село з того, що заклав у банку під кредит свій власний будинок і машину.

Його сусідам пощастило менше. І земля, за яку завжди лягали кістками, вперше за всю нашу тисячолітню історію виявилася фактично нікому не потрібною і позаростала бур’янами.

Так цієї весни в селі Вишеньки Хмельницького району в поле не вийшов жоден трактор. Співзасновники господарства «Весна» (чи не іронія долі?) почали вважати сільгоспвиробництво справою збитковою і відмовилися від землі. Селяни, помітивши такий поворот, вирішили фермерствувати самостійно і кинулися ділити залишки майна. Хто на ферми побіг, хто — на тракторний стан... За кілька годин господарства не стало.

Зараз аналогічна ситуація склалася в Сестринівці Козятинського району, де досі не зорано жодного гектара. Без запасів кормів доведеться зимувати вцілілій худобі. Щоправда, ще до неминучої «деколективізації» в ситуацію встигли втрутитися районні власті. Вони ж поки й вирішують: передати худобу з малої батьківщини першого президента України (М.Грушевського) на «багаті села» чи ж позичити корми у дбайливіших сусідів.

На жаль, і в рядових селян ставлення до одвічної годувальниці вже не те. Досить з’явитися на обрії якомусь «латифундисту», як земельні сертифікати йому зносять стосами, немов пріснопам’ятні ваучери. Під самісіньким обласним центром, де на землю дійсно є постійний попит, їх віддавали за 100 доларів. Це, між іншим, 2,7 гектара, тоді як 15 соток під будівництво дач по сусідству коштували кілька тисяч доларів. Порівняйте і відчуйте різницю.

Не хотілося б, аби хтось спотворено сприйняв вищесказане в тому сенсі, що реформа АПК обернулася лише подальшим добиванням села. У цілому вона де-не-де дала суттєві результати. Зокрема, колишні колгоспи пройшли розпаювання і на базі приватної власності на земельні та майнові паї були створені нові сільськогосподарські структури. А що заготівлі доводиться, як і раніше, робити на ринку, у приватника, то це, напевно, тому, що таких господарств, які зуміли стати ефективними, одиниці. Іншим не поталанило, і насамперед із сучасним менеджментом. Немов знайомій, котра, скільки її знаю, нарікає на чоловічу мінливість: «На світі стільки чудових чоловіків, а мені одні дундуки й алкоголіки попадаються...»

Так, реформаторське «залицяння» було дійсно шикарним. Досить згадати про лідера політичної партії й екс-кандидата в президенти, відомого на Вінниччині Григорія Черниша, котрий пообіцяв усім жителям села Фронтівка за кожний пай побудувати шикарні котеджі плюс 100 грн. щомісяця, а в перспективі (страшно навіть сказати) — 32 000 дол. Та не минуло і року, як розпався загітований ним кооператив, а презентовані селянам топази вартістю нібито в 10 000 дол. виявилися дешевими брязкальцями. Ювеліри оцінили їх у 2,5 грн.

«Я думала, то шкворчала ваша душа, а ето шкворчала ваша папироска...» Пхе, кажуть нові голохвастови, і продовжують «гуляти в чайній», ні в чому собі не відмовляючи. Для них, як і раніше, «усе навкруг — колгоспне, усе навкруг — моє».

Зберігати в силі цей принцип їм допомагають навіть... фермери. Оформляється фермером, наприклад, дружина, а от засівають фермерське поле насінням господарства, обробляють господарським транспортом і силами робітників, котрим господарство ж зарплату нараховує. Як бонус на це ж поле можна приписати цукровий буряк, який насправді здало господарство. Ельдорадо, одним словом. Не дивно, що, глянувши на таку справу, заходилися «фермерствувати» навіть деякі районні керівники. І виганяють на прополку уже своїх підлеглих — годі, мовляв, геморой на стільцях заробляти.

Як називається подібна спайка в скупо мебльованих кабінетах — відомо. Наскільки зміцнює вона теплі почуття місцевого начальства до маленьких «феодалів» — теж пояснювати не потрібно. Але — танки грязюки не бояться...

І ось це, мабуть, найстрашніше в тому, що відбувається. Адже гуляють вони, перевертаючи столи зі стільцями, за рахунок селян. Тих, які в множині за останні роки перетворилися від чорної безвиході на люмпенів, ладних будь-якої миті усе продати, пропити і розтягти. Була б рада стверджувати зворотне, та ось халепа. Той самий десяток поросят, які належали голові, виявляється, таємничо зник після анекдотичної «іскпедиції». Та й «возз’єднання» господарств чомусь досі не відбулося. Війна — фігня, головне — поросячі маневри?..