НА ЧАСІ — ВІДРОДЖЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЦУКРУ

Україна належить до традиційно цукрових держав світу, що зумовлюється досить сприятливими грунтово-кліматичними та економічними умовами для розвитку буряківництва й виробництва цукру. Коріння галузі сягає 20-х років XIX століття. Однак її матеріально-технічна база неодноразово зазнавала значного руйнування, а вирощування цукрових буряків опинялось у кризі, як це, зокрема, бачимо і в останні роки.

Після відбудови зруйнованих під час Великої Вітчизняної війни буряківництва та цукрової промисловості галузь поступово набирала обертів (див.табл.).

У середині 60-х років площі під цукровими буряками збільшились удвічі, урожайність зросла на третину, а валові збори — утричі. 1965 року в Україні було досягнуто найбільших обсягів виробництва цукрової сировини й випуску цукру-піску з вітчизняної сировини.

Згодом площі під цукровими буряками почали поступово скорочуватися. Валове виробництво цукру в окремі роки також знижувалось — до 4,4—4,7 млн. тонн, однак давало можливість повністю задовольняти внутрішні потреби країни і щорічно виділяти значну його частину для експортних поставок. Тривалий час Україна посідала одне з чільних місць серед країн—експортерів цукру. У 1986—1990 роках середньорічне виробництво цукрової сировини становило 43 млн. тонн, а бурякового цукру — майже 5 млн. тонн. Його експорт досяг 3663 тис. тонн, або 54% загального обсягу виробництва.

Криза початку 90-х, охопивши всі галузі агропромислового комплексу, особливо відчутно позначилась на цукробуряковому виробництві, призвела до глибокого занепаду буряківництва як провідної рослинницької галузі, руйнування матеріально-ресурсного потенціалу цукрової промисловості. Україну поступово витіснили із зовнішніх ринків збуту цукру.

Головні економічні наслідки системної кризи:

— втрата вітчизняних традицій вирощування цукрових буряків;

— постійна незавантаженість потужностей цукрових заводів: цукрових буряків вистачає для роботи в оптимальному виробничо-економічному режимі ( 90 днів) тільки для третини з них;

— висока собівартість українського бурякового цукру (сьогодні — 400—450 доларів США за одну тонну), що робить його неліквідним на внутрішньому ринку і неконкурентоспроможним на зовнішніх;

— скорочення внутрішнього споживання цукру з 50 кг на душу населення у 1991 році до 25 кг у наші дні, за рекомендованої норми 38 кг;

— зростання обсягів контрабандно завезеного в Україну цукру з Польщі, Білорусі, Росії та інших країн.

Загалом цукробурякове виробництво в нашій державі перетворилося з експортно-стратегічної галузі економіки на дотаційну, що реально загрожує неповним забезпеченням навіть власних потреб цим важливим продуктом.

Подолання кризової ситуації й відродження конкурентоспроможності українського цукру на світовому ринку стало національною проблемою, розв’язання якої водночас на макро- і мікрорівнях має не тільки важливе економічне, а й політичне значення. Тож зусилля державних владних структур у центрі, їхніх органів в областях та районах, а також виробничо-господарських формувань на місцях мають спрямовуватися насамперед на організацію відновлення виробництва цукрових буряків з одночасним значним підвищенням його ефективності, здійсненням реконструкції та технічного переоснащення цукрових заводів, застосуванням нових організаційно-правових форм інтеграції виробництва цукрової сировини та її промислової переробки.

Керуючись відомою тезою про те, що «цукор виробляється на полі, а не на заводі», відродження галузі українського буряківництва слід почати з запровадження сучасних високоінтенсивних ресурсозберігаючих технологій насамперед на найбільш бурякопридатних грунтах зі сприятливими кліматичними умовами, що відповідають лісостеповій зоні України. Держава мала б створити бурякосійним підприємствам умови для одержання необхідних довгострокових кредитів на придбання технологічних машин і знарядь, пально-мастильних матеріалів, насіння, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин від хвороб, шкідників та бур’янів.

Вектор усіх організаційно-технологічних і економічних заходів має спрямовуватися на збільшення урожайності та валових зборів. Тільки підвищивши в 1,8—2 рази урожайність цукрових буряків, можна забезпечити їх рентабельне вирощування. Водночас важливо стабілізувати на оптимальному рівні посівні площі. Аналіз свідчить, що в Україні під цукрові буряки доцільно щорічно виділяти 1,1—1,2 млн. га орних земель у регіонах із бурякопридатними грунтами, достатньою кількістю опадів та необхідним запасом робочої сили. Це відповідає насамперед умовам Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Київської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Харківської, частково Львівської, Рівненської, Волинської та Житомирської областей.

У найближчі два-три роки урожайність цукрових буряків в Україні слід довести до 300 — 350, а через чотири-п’ять років — до 400–500 ц/га. Таким чином валовий збір цукрової сировини може досягти 40 млн. тонн, а виробництво цукру, при 14% його виходу, — 5—5,3 млн. тонн. Це дозволить щорічно виділяти на експортні поставки до 3—3,5 млн. тонн цукру. Реальними ринками збуту української продукції є насамперед Росія, східноазійські країни та Близький Схід.

Особливої турботи потребує розвиток цукрової промисловості. Якщо виходити з доцільної тривалості сезонної переробки — 80—100 днів та з обсягів переробленої 2000 року цукрової сировини — 13,2 млн. тонн, можна зробити висновок, що цукрового кореню в Україні найближчим часом буде достатньо для роботи в оптимальному режимі тільки третини наявних заводів. Зношеність основних фондів підприємств досягла 55—85 %.Ситуація зміниться на краще не скоро, бо, як уже наголошувалося, вона залежить від багатьох факторів.

Саме тому цукрові заводи працюють нині по три, а то й по два тижні на рік, що вкрай збитково. Звідси й висока собівартість українського цукру, що є додатковим соціально-економічним навантаженням на наше населення. Звідси —збитковість практично всіх підприємств підгалузі.

Хочу навести приклад, як
із цим лихом бореться Росія — донедавна стабільний покупець українського цукру.

У Російській Федерації щорічно споживають близько 6 млн. тонн цукру, причому приблизно 1,5 млн. тонн — із власних буряків, а 4,5 млн. — з імпортного цукру-сирцю, який переробляють на своїх цукрових заводах, додатково оснащених відповідними схемами переробки. Лише десять років тому співвідношення було цілком іншим — до 80% споживаного цукру вироблялося з російських буряків. Значні поставки цукру-сирцю пов’язані з тим, що вхід на цей ринок захищається регулюючими механізмами, а також із наявністю великої кількості переробних потужностей. За даними цукрової компанії «Русагро», 95 російських заводів можуть виробити 2,7 млн. тонн бурякового цукру і 10,5 млн. тонн — із імпортованого сирцю.

У необхідності регулювати імпорт сирцю не сумнівається ніхто. Переломити неприємну тенденцію дедалі більшої залежності одного зі стратегічних ринків країни від світових виробників Росія намагається з допомогою різних важелів, і один із них — аукціони з продажу квот. Такі аукціони ставлять перед собою два завдання: насичення внутрішнього ринку та підтримку рівня внутрішніх цін, що забезпечує рентабельність вітчизняного виробництва цукрових буряків.

На останньому аукціоні, який відбувся у жовтні 2001 року, російські компанії отримали можливість наступного року мати на ввезенні сирцю непоганий прибуток. Разом із митом ціна ввезення однієї тонни сирцю в рамках квоти становить приблизно 71 євро, ціна ввезення позаквотового цукру у першому півріччі 2002 року досягне 120 євро. Різниця в 50 євро поставить у вигідніші умови компанії, які купили найбільше лотів, і можна сподіватися, що ціни внутрішнього ринку вдасться утримувати на прийнятному рівні до кінця року. Крім того, починаючи з 20 листопада 2001 року, митні органи почнуть стягувати при ввезенні до Росії цукру-сирцю сезонні мита величиною 40% від митної вартості, але не менше 0,12 євро за кілограм. Про це повідомили в Держмиткомі Росії.

Сезонне мито на цукор-сирець діятиме по 31 грудня 2001 року включно і стягуватиметься також із товару, завезеного на митну територію Росії з митної території Білорусі в тому разі, якщо він випущений для вільного обороту в Білорусі без стягнення зазначеного сезонного мита або без перерахування сплачених сум цього мита до федерального бюджету.

Компанії, які прикупили на нинішньому аукціоні достатню кількість лотів за порівняно невисоку ціну, задоволені. Так, директор «Русагро» Вадим Мошкович запевняє, що за таких умов виробництво бурякового цукру в наступному році буде ефективним і в компаній з’являться кошти для інвестування в господарства. Для такої вертикально інтегрованої компанії, як «Русагро» (яка володіє п’ятьма заводами й господарствами площею 50 тис. га), це особливо важливо. «Русагро» готується розширити буряковий клин на своїх площах з 7 до 12% у 2002 році. Вадим Мошкович упевнено заявляє, що Росія протягом кількох років може подвоїти виробництво бурякового цукру (до 3 млн. тонн), а надалі, за сприятливих обставин, довести його до 5 млн. тонн, що й було б бажаною метою.

Вигідно це й «Продімексу», який володіє дванадцятьма заводами і 150 тис. га землі, а також іншим компаніям. Таким чином, Росія не тільки здатна забезпечити цукром себе, і насамперед регіони поблизу кордонів з Україною, а й — що особливо важливо для нас — посилити інтерес власних бурякоцукрових господарств до виробництва цукрового кореню.

Окрім втрати Україною цукрового ринку Росії, ця інформація має ще один негативний аспект. Йдеться про контрабандне завезення російського цукру на територію нашої держави, яке, за оцінками наших зарубіжних партнерів, 2000 року становило близько 300 тис. тонн. Якщо врахувати, що собівартість російського тростинного цукру перебуває на рівні 210—230 доларів США за тонну, тільки таким шляхом контрабандисти вимили з України до 60 млн. доларів США.

Окремо слід зупинитися й на досвіді Білорусі. В обхід Ашгабадської домовленості, вона видає своїм цукровим заводам сертифікат білоруського походження на цукор, вироблений з імпортованого сирцю цукрової тростини, що дозволяє експортувати його в Україну.

Таким чином, Росія, Білорусь, а також Молдова багато роблять для того, щоб завантажити потужності власних цукрових заводів, зробити виробництво цукру більш економічно вигідним.

Зазначимо, що український уряд уже вжив низку заходів. На пропозицію Мінагрополітики, Кабінет міністрів ухвалив 10 жовтня ц.р. постанову № 1304 про вилучення цукру білого з режиму вільної торгівлі з Республікою Білорусь. До речі, керівництво СП «Укрінтерцукор» неодноразово зверталося до вищих керівних органів з пропозицією терміново вирішити це питання, зокрема й зі шпальт «Дзеркала тижня».

В Україні є 39 цукрових
заводів, оснащених схемами переробки сирцю тростинного цукру, які дозволяли у попередні роки переробляти його обсягом до 2 млн. тонн. Цікаво, що, незважаючи на інтервенцію російського, білоруського та польського цукру в Україну, цукрові ринки багатьох країн СНД не насичені, і їхня місткість оцінюється в 1,2 млн. тонн.

Сьогодні для розвитку цукробурякового підкомплексу України — крім необхідності впровадження сучасних технологій вирощування цукрових буряків, достатнього забезпечення бурякосіючих господарств високоякісним насінням, мінеральними добривами і засобами хімічного захисту рослин, підвищення якості машинного парку — дедалі актуальнішого значення набуває якнайшвидша реконструкція та модернізація цукрових заводів, розширення їхніх виробничих потужностей до економічно оптимальних меж.

Ряд європейських країн — виробників бурякового цукру технічно перебудовують галузь шляхом поступового виведення з експлуатації малопотужних неперспективних цукрових заводів, з нарощуванням потужностей тих підприємств, які забезпечують ефективне виготовлення продукції. Так, цукрова промисловість Франції протягом останніх років кількісно скоротилася майже вдвічі. Внаслідок цього добова потужність переробки сировини, в розрахунку на один цукровий завод, зросла з 4 до 7,8 тонни.

Досвід країн Західної та Східної Європи переконливо свідчить, що досягнення низької собівартості білого цукру можливе не тільки за рахунок зниження виробничих витрат по всьому циклу вирощування цукрових буряків, включно з освоєнням схеми закупівлі цукрової сировини за фіксованими цінами, а й — і це дуже важливо — за рахунок підвищення продуктивності, економічності та якості роботи переробника. Йдеться про пряме виробництво не тільки білого цукру, а й інших супутніх йому продуктів: меляси, бурякового жому, цукрового сиропу та інші, розумне доведення їх до рівня, необхідного споживачеві (меляси — до сухих чи пресованих дріжджів; бурякового жому — до гранульованого жому й т.ін.). Цукор може бути трансформований у великий набір унікальних підсолоджуючих речовин, ароматизаторів та в інші технологічні новації для харчової промисловості. А це значно сприяє досягненню бажаного комплексного результату діяльності як виробників цукрового буряку, так і його переробників. Тому докорінну реконструкцію і модернізацію українських цукрових заводів слід розглядати також і в контексті створення умов для ефективнішого використання всіх сировинних компонентів, які супроводжують вихід кінцевого продукту.

Але, на жаль, крім низького рівня використання переробних потужностей, вітчизняні цукрові заводи характеризуються неналежним рівнем енергетичного й технологічного устаткування. Частка сучасного устаткування становить там не більше 30%, решта — застаріле. Відтак виробництво цукру в Україні значною мірою не відповідає європейським стандартам. Йдеться, зокрема, про невисокий вихід цукру, втрати при споживанні теплової й електричної енергії, води та ін., що негативно позначається на загальній економічній ефективності виробництва.

Очевидно, що реконструкцію та модернізацію слід здійснити насамперед на тих ділянках технологічного процесу переробки цукрових буряків і наступних супутніх продуктів (сік, сироп, рафінад), де можна чекати принципово позитивного впливу на споживання теплової й електричної енергії. Одночасно досягається істотне підвищення якості як проміжних продуктів, так і кінцевого, а також підвищення економічних параметрів їх виробництва. Важливо також перебудувати ті ланки виробництва кінцевого продукту, які забезпечуватимуть його реалізацію на ринку, а це стосується насамперед розширення асортименту готової продукції цукрових заводів і підвищення їхньої ринкової вартості. Адже реальними споживачами можуть бути не тільки промислові підприємства, які використовують цукор як виробничу сировину, а й ринкова мережа оптової та роздрібної торгівлі.

Диверсифікація виробництва цукрової продукції потребує комплексного підходу та системи заходів на рівні державної програми. Нею слід передбачити ширше використання цукру в інших галузях, зокрема в кондитерській, спиртовій промисловості, на продукцію яких є попит на зарубіжних ринках. Слід проводити експериментальні роботи щодо застосування цукру у виготовленні високоякісних паливних та інших матеріалів.

Ще один ефективний шлях технічного переоснащення і на цій основі — забезпечення підвищення ефективності цукрової промисловості — створення спільних цукропереробних підприємств із залученням іноземних інвестицій. Про це переконливо свідчить досвід створення й діяльності спільного українсько-австрійсько-німецького підприємства «Укрінтерцукор».

Хочу звернути увагу також на процес приватизації цукрових заводів, який, на мою думку, скидається на приватизацію об’єктів енергоринку України. Багато фірм та компаній, які практично не займаються ні вирощуванням цукрових буряків, ні їх переробкою, за безцінь, «переважно за борги», скупили акції цукрових заводів, однак, не маючи достатнього досвіду управління ними, лише погіршили їхній економічний стан. Така «приватизація» призвела до розпорошування матеріальних цінностей, некерованості виробництва. Ми впевнені, що до управління цукровими заводами слід залучати ділових ефективних інвесторів.

Необхідна умова виведен-
ня галузі з кризи — створення регульованого ринку цукру. Розв’язанню цієї проблеми сприяє Закон України «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру» від 17 червня 1999 року. Але, на жаль, низка проблемних питань залишається невирішеною, а саме:

— немає пільгового державного кредитування виробників цукрових буряків та цукру;

— не запроваджено ліцензування оптової торгівлі цукром, що не дозволяє забезпечити регулювання цього ринку на державному рівні;

— недосконалий механізм захисту внутрішнього ринку від контрабандного ввезення цукру;

— не створено органу для реалізації державної економічної політики з регулювання виробництва й реалізації цукру, що є необхідною передумовою для впровадження такого регулювання на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Згідно з постановою Кабінету міністрів від 1 березня 2001 року № 201, мінімальна ціна за 1 тонну цукрових буряків — 165 грн., а за 1 тонну цукру — 2370 грн. За продаж нижче встановленої ціни — жорсткі штрафні санкції. Такий підхід свідчить про невідповідність між цінами на сировину й цукор. З огляду на низьку рентабельність вирощування й переробки буряків, високу собівартість виробництва цукру, це шлях до банкрутства бурякосійних господарств і цукрових заводів.

На ринку цукру склалася непроста ситуація. Незважаючи на вищеназвані закон і постанову, цукор уже продають по 1,9—2,0 грн. за кілограм. Це — цукор, який пропонують селяни, вони одержали його як натуроплату. За підрахунками спеціалістів, у них на руках перебуває не менше 300 тис. тонн продукції. Крім цього, на нашому ринку є цукор, завезений контрабандним шляхом із Росії та Білорусі. За даними засобів масової інформації, надлишок цукру на українському ринку становить 150 тис. тонн.

Диспаритет цін і невиконання державою нею ж встановлених правил гри відчутно б’є по переробнику (цукрових заводах) та інвестору, який уже замислиться, чи доцільно вкладати кошти в цукрову галузь наступного року. Ці негативні фактори можуть загальмувати досягнуте вперше за останні вісім років зростання цукрового виробництва і призвести до його глибокого занепаду.

Сьогодні в Україні потрібно формувати регульований ринок цукру, а основною фігурою на ньому має бути його виробник. З теоретичних позицій і на практиці доведено, що ефективне функціонування такого ринку можливе за умови його цілісності й завершеності. Якщо бракує хоч одного елемента, ринок не може нормально функціонувати або не функціонуватиме зовсім. Зазначимо, що сьогоднішні проблеми і на ринку зерна, і на ринку цукру свідчать про недосконалість і невідпрацьованість механізму формування внутрішнього ринку й виходу на зовнішній.

Потрібно сформувати відповідний ринковий економічний механізм, і насамперед механізм цінового управління з урахуванням особливостей виробництва сировини, збуту й споживання цукру. Вільний, стихійно створений, нерегульований ринок цукру несе велику загрозу аграрному секторові економіки України.

Галузева система управління увійшла в суперечність з міжгалузевим характером цукробурякового підкомплексу. Регульований ринок цукру не виникає сам собою. Щоб його сформувати, потрібна відповідна організаційна структура управління.

Ми мусимо усвідомити: цукор як пріоритетна й стратегічна галузь може дати мільярд доларів у бюджет України. А це та надзвичайно важлива справа, якою ми всі разом повинні опікуватися і на яку мають бути скеровані зусилля державних владних структур, науковців, підприємців, виробничо-господарських формувань на місцях у найближчі три-чотири роки. Зміна стратегії і тактики формування ринкових відносин у цукробуряковому виробництві, чітке дотримання правил гри, тобто використання відповідних економічних, організаційних і правових методів, дозволить змінити на краще соціально-економічну ситуацію у галузі, відновити гідне становище сільськогосподарських товаровиробників на вітчизняному ринку цукру, дати нові робочі місця, поліпшити соціальні умови життя працівників та їхніх родин.

І головне: відродження та подальший розвиток цукробурякового підкомплексу України потребує комплексної системи постійних і довгострокових заходів на рівні державної програми з відповідними законодавчими і регулюючими механізмами.