ЛЕОНІД КОЗАЧЕНКО: «ЛЮДИНУ РЕАЛІЗУЄ

Він прийшов у Міністерство сільського господарства 1991 року з двома вищими освітами за плечима — Українська сільськогосподарська академія та Всесоюзна академія зовнішньої торгівлі у Москві, із досвідом роботи на керівних посадах у госпродарствах Київської області. Другий здобутий фах економіста зовнішньої торгівлі дав змогу Леоніду Козаченку налагодити роботу в очолюваному ним управлінні сільськогосподарського маркетингу та ліцензій. Проте ідеї, які продукував перспективний керівник, дещо не вписувались у трафарети як державної установи, так і тогочасних економічних засад. І Леонід Петрович, не зраджуючи сільському господарству, заснував власну структуру — АТ «Украгробізнес». А згодом і впливові громадські організації — Українську лігу підприємців агропромислового комплексу (УЛПАК), Українську аграрну конфедерацію…

Козаченкова дещиця є і в створенні Української зернової асоціації, Української асоціації захисту рослин, Асоціації страховиків в аграрному секторі… Його прізвище двічі «світилося» серед претендентів на крісло аграрного міністра — у 1995 і 1998 роках. Козаченко був «прохідною» фігурою і лише власна відмова не дала змоги Україні надбати молодого, розважливого, ринкового аграрного міністра. Тому входини Леоніда Козаченка в уряд у ранзі віце-прем’єр-міністра з питань АПК для мене не дивина. Дехто схильний вважати, що Козаченкові бракує досвіду політика. От і наша газета у призначенні Леоніда Петровича побачила «поміч» всюдисущого Олександра Волкова, назвавши Козаченка протеже останнього.

— Леоніде Петровичу! Це друковане одкровення вас шокувало, знітило, розвеселило?

— Принаймні не стало несподіванкою, оскільки з Олександром Волковим знайомий майже десять років, час від часу зустрічаємося, обговорюємо наріжні проблеми, останнім часом ті, які стосуються роботи ВР у площині законодавчого поля АПК. Про те, що Волков підтримав мою кандидатуру на пост віце-прем’єра, знав. Одначе серед тих, хто виявив мені довіру, були й інші політики, значна частина депутатів центристського блоку, керівники громадських організацій. Але першим, хто запропонував мені обійняти цю посаду і вийшов із цією пропозицією на Президента, був Анатолій Кирилович Кінах, прем’єр-міністр. Тому, за журналістською логікою, зваживши, що я ще й член президії Української спілки промисловців і підприємців (УСПП), можна зробити висновок, що Козаченко — «людина Кінаха». Як на мене, вважаю себе висуванцем усіх пойменованих.

— Нагода «зробити» політично-адміністративну кар’єру вам випадала й раніше. Згадаймо 1995 рік. Ви — потенційний міністр АПК і… відмова. Ваша. Це повторилося і 1998 року. Що вас не влаштовувало тоді?

— Найперше, міністерська команда не була сформована з людей, які поділяли мої думки. Звісно, у «чужому» стані важко працювати. А з іншого боку, морально не був готовий до державної служби. Працюючи у бізнесовій структурі, очолюючи аграрні громадські організації, вважав, що корисніший державі. Усе це сукупно й віднадило мене прийняти рішення про перехід. Власні судження передав Президенту, і Леонід Данилович з ними погодився.

— А тепер? Вважаєте, настав ваш час?!

— Проголошений у грудні 1999 року Президентом реформаторський курс істотно змінив ситуацію як у суспільстві, так і в середовищі, яке формує аграрну політику. Це — нова ідеологія, а реалізовувати її, звісно, мусить виконавча влада. Земельна реформа, інфраструктура аграрного ринку, сприятливіша законодавча база… Відчув, що можу якісно впливати на ці процеси. Тим більше, попередній уряд заклав підвалини, сформував середовище для реалізації президентських накреслень у сфері АПК. Кабмін почав діяти не як суб’єкт ринку, комерційна структура, а формувати сприятливі умови для розвитку власне ринку.

До слова, це — біда попередніх урядів, які силкувалися забезпечити сільське господарство міндобривами, пальним, надавали значні кошти, а в результаті — нічого в достатній кількості. Уряд Ющенка прийняв рішення: перекласти цю ношу на плечі приватних підприємницьких структур, які власними коштами і забезпечуватимуть поставки ресурсів. А Кабмін використає бюджетні гроші для здешевлення позикових відсотків комерційних банків—кредиторів сільгосппідприємств.

— Ви побоювалися, що новосформований Кабмін може збочити зі шляху, вимощеного його попереднім керівником? 14 травня, ще до призначення віце-прем’єром, з ваших уст, президента УЛПАК, пролунала досить-таки різка заява: «Якщо новий уряд не продовжить реформи, наша ліга не співпрацюватиме з ним». І далі, цитую: «Про необхідність проведення ринкових реформ у сільському господарстві сказано дуже багато, щоби відмовлятися від обраного шляху».

— Тоді вже були зримі результати кабмінівських новацій. Здешевлення кредитів дало змогу залучити в агросектор за півроку понад 2 млрд. грн., тоді як торік — 815 млн. А збільшення обсягів кредитування позитивно позначилося на продуктивності АПК: валове виробництво за сім місяців зросло на 26%, зміцніло і рослинництво, і тваринництво. Одне слово, проблеми з короткотерміновим кредитуванням ми розв’язали на 70%: кошти роблять один оборот, сезонний, — вклали, виростили продукцію і реалізували.

— Але ж селу потрібні і «середні» гривні, і «довгі», тобто середньо- і довготермінові позики. Яка щорічна потреба АПК у коштах? Десь у межах 15 млрд. грн.? А щоб замінити основні фонди, які практично зношені, а то й зовсім відсутні? Удесятеро більше!

— Це вже тонший інструментарій, але, розробивши відповідну систему, вдовольнимо потребу села і в цих видах кредитів. Інвестиційні потоки пригальмовує відсутність іпотеки і ринку землі. Якщо ми законодавчо розв’яжемо ці проблеми, то в Україну, на думку представників іноземного банківського капіталу, вишикується черга інвесторів і ми з вами ще й вибиратимемо, чиї пропозиції привабливіші. Але для цього потрібно прийняти Земельний кодекс.

— Голова аграрного комітету Верховної Ради Катерина Ващук днями зізналася, що навряд чи й восьма, остання, сесія нинішнього складу парламенту благословить його. Празник переноситься…

— На превеликий жаль… Отже, доведеться відкласти на потім вирішення таких насущних проблем, як податок на землю, єдиний реєстр земельних ділянок, через відсутність якого бюджет втрачає майже 4 млрд. грн. Та й доступ до довготермінових кредитів відкриється лише за умови, якщо матимемо солідний різновид застави. Скажімо, високоліквідні засоби, але у більшості селян їх катма. А що навзамін можуть запропонувати? Землю. Вона ж допоки не є предметом застави і не має реальної ціни. Та й навіть після прийняття Земельного кодексу ще рік-другий мине, доки сформуємо прозорий ринок землі і власник по-справжньому відчує її ціну.

— Повпредами уряду, котрі безпосередньо займаються реалізацією аграрної політики на місцях, виступають обласні та районні управління сільського господарства. Вони, ніде правди діти, залишаються архаїчними установами, яким звично «вичавлювати» обсяги сільгоспвиробництва, диктувати, що, де, коли і скільки сіяти. За таких «функціональних обов’язків» угорі шумітиме, а внизу лиш шелестітиме. Киватимуть же на «недолугі аграрні реформи»…

— Найбільше зло — компрометація дій і задумів аграрного блоку уряду місцевими чиновниками. Це й відвертий спротив, і тиха бездіяльність, але час, як кажуть, не лише найкращий суддя, а й прокурор. Сьогодні очевидно: обл- та райсільгоспуправління потребують докорінної зміни їхнього статусу. Перегорнутою сторінкою аграрної історії стала централізована система розподілу ресурсів. Сьогодні суб’єкти господарювання — стовідсотково приватні агроформування. Що вони чекають від держави? На перший погляд, начеб і небагато: сприятливого середовища для реалізації власного потенціалу, без адміністративного та будь-чийого втручання у цей процес. Просто?! Але за цим стоїть надзвичайно великий обсяг роботи.

Саме низові агровідділи мають сприяти становленню розгалуженої мережі банківських установ, створити умови для ритмічного функціонування посередницьких структур, які займатимуться постачанням матеріальних ресурсів, реалізацією вирощеного, умови для «прописки» представництв великих і середніх зернотрейдерів, як національних, так і зарубіжних, акредитованих в Україні, мають залучити до цього процесу споживчу кооперацію. З другого боку, обласні та районні органи сільгоспуправлінь повинні проводити моніторинг обсягів виробництва сільгосппродукції, структури сівозмін, цін — із тим, щоб ці дані узагальнювати на державному рівні і відстежувати тенденції, що мають місце в АПК. Ці управлінські ланки відповідальні також і за протиепізоотичний стан у регіоні, фітосанітарію, збереження родючості ґрунтів… Зауважте, усе перелічене — не чиясь забаганка, а безпосередні функціональні обов’язки представників влади на місцях, які фінансуються з бюджету. І третя складова роботи сільгоспуправлінь — консультативно-дорадча служба. Її фахівці повинні кваліфіковано надати допомогу суб’єкту господарювання, скажімо, у техніко-економічному обґрунтуванні на одержання кредиту чи розробці технологічної карти на вирощування зернових чи технічних культур, здійснити агрономічний супровід продукування пшениці, кукурудзи, будь-чого — від сівби до жнив...

— Ця допомога саме на часі, бо у багатьох нових агроодиницях бракує досвідчених агрономів, та й дві третини керівного складу — люди нові, є й зовсім далекі від землі…

— Тому ми й хочемо убезпечити її від подальшого занапащення. Звісно, консультативно-дорадча діяльність здійснюватиметься на платній основі і це стимулюватиме фахівців, підвищуватиме їхній авторитет, затребуваність. Власне, дорадчі служби, центром яких є навчальні заклади, функціонують у багатьох країнах і довели свою життєвість.

— З подібною — Extension — ознайомився, перебуваючи в американському штаті Айова. Вона справді є невід’ємною складовою Айовського державного університету, де освіта, дослідження й упровадження їх у виробництво — класична тріада. До слова, у цьому закладі дуже високої думки про Національний аграрний університет, його ректора Дмитра Мельничука.

— І саме він та очолюваний ним вуз стали ініціаторами розробки положення про національну дорадчу службу, методик — аж до розцінок на найширший спектр послуг. Доживемо, і до нас їздитимуть по досвід.

— Леоніде Петровичу, досі ми говорили про переорієнтацію обласних і районних сільгоспуправлінь на нові сегменти роботи, відхід від невластивих функцій. Водночас центральне аграрне відомство, по суті, під боком Кабміну послуговується давно зжитим інструментарієм — забороною на вільне переміщення зерна навіть усередині країни. Декларований вами вільний ринок з подачі Міністерства аграрної політики став підневільним. Очевидно, саме тому на одному із кабмінівських засідань ви сказали Кириленкові: «Іване Григоровичу! Вибирайте собі покарання самі…»

— Ці слова мовлені через надмірну поблажливість міністра до проявів адміністрування з боку окремих обласних керівників: вони власними розпорядженнями заборонили торгівлю збіжжям, допоки не сформують регіональних продовольчих ресурсів. Хоча, за великим рахунком, достеменно й чітко довести, що це і про які саме обсяги йдеться, ніхто не може. У кожного глави облдержадміністрації — своє визначення, своя формула. Так от, Іван Григорович вважав, що подібні прояви «самоврядування» не так вже й негативно позначаються на зерновому ринку і діяльності суб’єктів господарювання, які, повторюся, стовідсотково — приватні структури.

Більше того, МінАП видало наказ №163, пункт 8 якого диктував «обов’язковий продаж зерна за внутрішніми контрактами через біржу», що суперечило цілій низці чинних законів, зрештою, здоровому глузду. Хто вправі перешкоджати рухові вашого товару, коли ви його власник?! Інша ситуація, якщо ви реалізуєте його за демпінговими цінами, аби уникнути сплати податків або приховати гроші. Але ці процеси мають відстежувати відповідні органи — Антимонопольний комітет, податкова адміністрація. Це в їхній компетенції, інша справа, що для них це незвично. Тому уряд поставив перед ними завдання — напрацювати методологію відстеження демпінгових продаж. Адміністративним установленням цін і незаконним стримуванням торгівлі зерном справі не зарадимо, і я рішуче виступив проти цього.

— І яке ж покарання обрав для себе Іван Григорович? Став, як шибеник, навколішки у куток на зерно пшениці?

— Анулював пункт наказу у частині обов’язкового продажу зерна за внутрішніми контрактами через біржу і визнав, що цей захід — неефективний, непопулярний, не відповідає засадам ринкової економіки і, щонайголовніше, може призвести до непередбачуваних наслідків, різкого падіння цін. Загроза є, але ми повинні відвести її від наших товаровиробників.

Коли МінАП прийняв рішення торгувати виключно через біржі, то торгів як таких не було. Ціна — не об’єктивна, а фіктивна — трималася чи її утримували штучно, не допускаючи обвалу. Зараз торгові шлюзи відкрито, і ціни можуть обвалитися без об’єктивних на те причин, причому необґрунтовано. Чому? По-перше, брак первинної інформації про те, що відбувається на біржах, по-друге, цілком природне побоювання селян, що вони через перевиробництво зерна не встигнуть продати власний ужинок і, по-третє, шалений тиск на хліборобів з боку кредиторів. Останні вже більше місяця очікують, коли ж відкриється доступ до гамазеїв із зерном. Вони переконалися, що позичальники — з продукцією, але (через згаданий пункт 8 163-го наказу МінАП) не квапилися розраховуватися за надані кредити. За цей час позикодавці вже так «дістали» боржників, що від однієї лише їх появи на горизонті хліборобів тіпає. І думка ятрить одна: швидше б збути це трикляте зерно! Тим більше, нині пропозиція на ринку зерна у 2,5 разу перевищує попит, тому побоювання обвалу цін є.

Скажу про ще один негатив. Одна потужна зернова компанія стала власницею елеваторів і поставила питання руба: не прийматимемо на зберігання зерно від тих, хто не хоче нам його продавати! Та ще й ціну диктують… А якщо крім цих зерносховищ у регіоні інших немає?! Куди подітися селянину з добром? Тому уряд вживає певних заходів, нехарактерних, скажемо так, для його діяльності, але необхідних і виправданих у перехідний період. Ми намагаємося заповнити інформаційний вакуум, спричинений відсутністю комунікаційних засобів на аграрних біржах, за допомогою яких можна було б стабілізувати громадську думку, орієнтуватися у котируваннях. Не кажучи вже про цінову кон’юнктуру світового ринку і особливо європейського сегмента.

не посада, а ідеї»

— За великим рахунком, Леоніде Петровичу, наші агробіржі ще не стали впливовим ринковим інструментарієм. Торги, як такі, на них не відбуваються, там лише реєструються укладені угоди. Власний моніторинг не проводять, натомість «вудять» інформацію із тижневика «АПК-информ», де розлого подають як внутрішні біржові ціни, так і зарубіжні. З одного боку, добре, що хоч таке джерело є, а, з другого, чим же тоді займається штат біржі?

— На сьогодні в Україні офіційно зареєстровано майже 800 бірж. Жодна країна світу не має такої кількості, та й не потрібно стільки. Безумовно, ми повинні мати товарну біржу, яка здійснюватиме торгівлю зерном за форвардними контрактами, операції по хеджуванню ризиків, які виникають за ф’ючерсної торгівлі, скажімо, коливання цін. З власного досвіду скажу, справа ця досить-таки складна і потребує відповідної фахової підготовки. Але якщо кадри можна бездоганно вишколити, то проблему з технічним оснащенням бірж розв’язати набагато важче. Більше того, навіть за найсучаснішої комунікаційної системи у центральних біржових офісах проблемою залишатиметься доступність інформації для зерновиробників. Користувач повинен мати змогу будь-коли ознайомитися на біржовому сайті з котируваннями, чого без Інтернету не зробиш.

— Ви — про комп’ютерну мережу, тоді як кілька тисяч українських сіл узагалі живуть без струму. Телефон один — і той у сільраді чи колишнього голови колгоспу!

— Знаю, що важко. Але без «вікна» у сучасний інформаційний простір ми пастимемо задніх не лише у виробництві зерна, тому засобами комунікації АПК забезпечуватимемо, не гаючись. За ініціативи і фінансової підтримки держави.

— А поки на біржах торгують звично, без дротів та ефіру, то скажіть, Леоніде Петровичу, яке ж зерно залишатиметься в Україні, а яке — експортуватиметься. Послухаєш аграрного міністра: продовольчому збіжжю за межі держави — зась, фуражному — щасливої дороги! І то — в обмеженій кількості. Ви ж — за відкриті, прозорі кордони: везіть будь-яке!

— Те, що врожай зернових перевищить заплановані 35 млн. тонн, сумніву немає, а, отже, внутрішні потреби в зерні перевищимо. І це при тому, що не до кінця реалізували свій потенціал. За різними оцінками, в Україні можна збільшити виробництво зерна ранніх та пізніх культур до 80 млн. тонн. Навіть за надвисоких темпів розвитку тваринництва внутрішнє споживання ніколи не перевищить 40 млн. Отже, так чи інакше, постане проблема експорту. А от що саме вивозити, залежатиме від сукупності обставин.

З нового врожаю експортовано майже 100 тис. тонн, ще на мільйон укладено контракти. Оскільки внутрішній попит на зерно досить високий, то вивезення його за межі України не таке активне, як прогнозували раніше. Цього року, вірогідно, реалізовуватиметься в основному зернофураж на вже традиційні ринки: країни Північної Африки, Індокитай, Корея. Але, повірте, ніхто з регулювальним жезлом не стоятиме на кордоні і не завертатиме чи то продовольчу пшеницю, чи то ячмінь, чи то кукурудзу. Ми зазираємо у завтрашній день: за дорученням прем’єр-міністра Анатолія Кінаха розробляється державна програма підтримки експорту сільськогосподарської продукції і особливо продуктів харчування, оскільки розвиток аграрного сектора безпосередньо залежатиме від експортного чинника.

— Цьому сприятиме і свіжий указ Президента «Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів» від 7 серпня. Побіжно проглянув його: новий імпульс подальшому розвиткові агропромислового комплексу.

— І передбачає три першочергові завдання — нарощування обсягів високоякісної і конкурентоспроможної продукції світового рівня, вихід на зовнішній ринок як із сільгосппродукцією, так із продовольством, а також розвиток інфраструктури агроринку. У документі чітко проглядається опіка держави і фінансова підтримка нею цих процесів. У начерках — створення за участю сільськогосподарських підприємств промислово-фінансових груп, зокрема транснаціональних, а також інтегрованих агропромислових підприємств, які об’єднають виробництво, заготівлю та переробку сільськогосподарської продукції.

Уже сьогодні продукти харчування з українською маркою надзвичайно конкурентоздатні і зі вступом до Світової організації торгівлі, подолавши на цьому шляху митні перепони, вони займатимуть чималий сегмент на європейському ринкові. За зізнанням керівників фірми «Чумак», її продукція могла б заповнити до 15% німецького ринку. Кращих томатних паст і кетчупів, аніж у «Чумака», немає на території Європи! Це — відгуки їхніх покупців. Так само неперевершений натуральний сік із наших яблуневих садків, продукція із соняшнику… Тим більше, на підприємствах харчової галузі впроваджуватимуться міжнародні системи безпеки продуктів харчування і продовольчої сировини. Ми з вами будемо свідками потужного експортного наступу українських продуктів харчування на західні ринки, до країн Африки та Близького Сходу.

— Проблемою відродження аграрного сектора, утвердження нового сільського устрою переймаються і Президент, і уряд, і «селянські» партії, яких налічується уже п’ять. Прикро, що аграрної держави, якою є Україна, у парламентському люстерку майже не видно: немає потужного депутатського аграрного лобі. Звідси й млявість у прийнятті законів, які стосуються АПК. Може, хоч цього разу, під час виборів до Верховної Ради 2002 року, сільський електорат буде мудрішим? Та й партіям, у титульних документах яких часто повторюються слова «село», «селяни», «аграрії», час шукати злагоди, а не зерна розбрату. Яке ваше бачення партійно-селянських процесів?

— Стабілізація АПК залежала б і від наявності у Верховній Раді серйозної, представницької аграрної фракції. Це можливо лише за життєздатної потужної партії, яка корінням уросла не лише в чорнозем, а й у проблематику сільського господарства, селян, сільських жителів. У глибинці мешкає майже чверть електорального поля! Якби цим п’ятьом партіям вдалося об’єднатися і вони виступили єдиною силою, то, певен, легко подолали б 4-відсотковий бар’єр і привели б до зали ВР затятих аграріїв-професіоналів. Тому, знаючи мудрість лідерів цих партій, хотілося бачити їх укупі. Але об’єктивно найбільша перепона на шляху можливої злуки — ідейне спрямування партій: одні — ліві, другі — праві і центристи. Хоча й ліві, і праві нині перебазувалися ближче до центру і спільного у них набагато більше, десь 80%, аніж того що роз’єднує.

Передусім, усі партії хочуть добра і розквіту АПК. Можливо, це і має стати консолідуючим стрижнем, навіть для приходу у парламент, а там, дивись, розділилися б на дві чи три фракції… Водночас дисгармонійні 20% віддзеркалюють найістотніші розбіжності у поглядах — ставлення до аграрної реформи, Земельного кодексу.

— Оскільки ми зачепили тему майбутніх виборів… Скажіть, у першій п’ятірці якої партії ми побачимо Леоніда Козаченка?

— Зарано ще прогнозувати… Давайте відкладемо це запитання до жовтня-листопада, і ви будете першим, кому я звірюся зі своїм вибором. Скажу одне: Аграрна партія України, об’єднавши однодумців і решту селянських партій, може стати «прохідною» у Верховну Раду.

— Із «передислокацією» ватажка АПУ Михайла Гладія до Львова Аграрну партію стали дедалі частіше називати регіональною. З області не накеруєшся… Чи не пропонували вам очолити її? Адже свого часу агропартійні функціонери заради іміджу і престижу турнули «просту селянку» Катерину Ващук із крісла глави партії, підмостивши його під Михайла Гладія, віце-прем’єра.

— Я — не прибічник передачі будь-якої естафетної палички, навіть партійної. Не посада визначає статус лідера партії, хоча у будь-якому разі рішення приймають її члени. Якщо лаконічно — пропозицій мені не надходило. У таких випадках цитую Платона: влада має належати тим, для кого це хрест, а не бажання. Повірте, це — щире зізнання. Можна було б задіяти адміністративний ресурс, зв’язки… Ні, це не по мені.

— А посада віце-прем’єра? Якась незатишна вона. Згадаймо ваших попередників. Не встиг Петро Саблук доказати своє історичне «у чисельнику має бути все, що завгодно, але в знаменнику мусить бути вартість землі», як академіка тут же звільнили. Президент УААН Михайло Зубець на віце-прем’єрському посту став горою за тваринництво і планував вилучити з обігу кілька мільйонів гектарів ріллі, відновивши на них природні пасовища. І йому «допомогли»: прийнятий сумнозвісний закон про експортне мито на живу худобу і шкірсировину остаточно підтяв галузь. Комусь не сподобається і ваш радикалізм…

— Пророкуєте і мені недовге віце-прем’єрствування? Я не жахаюся того часу, коли доведеться залишити цю посаду. І утримувати її — не самоціль. В уряд прийшов не заради неї, а щоб вплинути на ті процеси, які відбуваються в АПК, реалізувати власний досвід, потенціал, щоб позитивні зміни в аграрному секторі, на селі множилися. Бо, на жаль, ідеї Президента, викладені в аграрних указах, я б сказав, дещо хибно тлумачать і реалізують на низовому рівні. Замість того, щоб формувати сприятливе середовище для розвитку агропідприємництва, керівники продовжують узурпувати владу й чинять адміністративний тиск. Причому, з негативними наслідками. Я хочу викорінити цей «бур’ян» і знаю, як цей «агрозахід» провести, бо пізнав на собі, як підприємець, протидію влади. Якщо за відведений долею час на посаді віце-прем’єр-міністра з питань АПК мені вдасться домогтися якісних змін в агропромисловому секторі, буду надзвичайно задоволений. Якщо ж ні…

Звісно, знічуся, але не настільки, щоб опустити очі долу, усамітнитися. Як кажуть, у разі відступу є куди повернутися. Це — не тільки агробізнес, а й впливові громадські організації, зокрема УЛПАК. Діяльність Ліги підприємців агропромислового комплексу зорієнтована на європейську модель розвитку сільського господарства: інтеграція виробництва, переробка та реалізація продукції, конкуренція, зменшення державних дотацій. Водночас не нехтуємо і соціальним аспектом — це розвиток інфраструктури в сільській місцевості та створення за рахунок цього нових робочих місць. Та найголовнішим вважаю те, що без урахування позиції Ліги не приймався жоден законодавчий чи підзаконний акт. З її ініціативи у січні нинішнього року Кабмін прийняв постанову «Про організацію виробництва вітчизняних засобів захисту рослин», за якою головний організатор цього процесу — компанія «Агробізнеспром», член УЛПАК. Наміри такі: за два роки ринок пестицидів наполовину наситити вітчизняною продукцією. А в лютому з ініціативи Ліги за підтримки аграрного міністерства створили Агентство з обслуговування боргових зобов’язань АПК — ЗАТ «Агентство-Інтерагроконсалт». Ідеться не про державні борги, а борги перед приватними кредиторами, які вклали у сільське господарство України понад 6 млрд. грн. Передовсім Агентство зробить моніторинг, а вже потім запровадить механізм функціонування ринку боргів.

Ще один прогресивний крок — Асоціація страховиків в аграрному секторі. Я вже говорив про зрослі кредитні видатки агроформуванням цього року. Але щоб збільшити їх, треба мати достатньо високоліквідних основних засобів. Сьогодні ж єдиний елемент застави — урожай. Але за відсутності страхування його банки не ризикують вкладати кошти у рослинництво. Завдання Асоціації полягає у страхуванні майбутнього врожаю задля зменшення ризиків кредитування. На сьогодні ринок страхових послуг за обов’язкового страхування врожаю зернових і цукрових буряків вбирається у чималу суму — майже 600 млн. грн.

Але улпаківці знані не лише як законотворці чи ідеологи-генератори аграрних реформ, а й лідери у виробничій сфері. Харківська фірма «Сади України» завдяки новітнім технологіям домагається високих урожаїв озимої пшениці — 45—50 ц/га, кукурудзи — 80—100 ц/га. А торік на 3,5 тис. га соняшнику вродило по 47 центнерів на круг, що здивувало навіть віце-президента американської насіннєвої компанії Pioneer Hi-Bred International, Inc. У листі він зізнався, що допоки ніхто у світі не зміг досягти такого намолоту соняшнику, і «Сади України» — піонер! Якби такі результати та в усі господарства України, вал соняшнику у 3 млн. тонн можна було б одержувати з уп’ятеро менших, ніж тепер площ.

— Леоніде Петровичу! За кілька днів ми відзначатимемо десяту річницю Незалежності України. Збіг обставин… Саме десять років тому ви розпочали самостійне плавання у бізнесовому морі. На тлі загальнонародних гулянь можна справити й особистий ювілей? Щасливим було це десятиріччя для вас? Чи, може, за Союзу, монопартійної системи ваш злет був би стрімкішим?

— Якщо аналізувати цей часовий відтинок у глобальному масштабі, то навіть відомі зарубіжні експерти не були готові до того, що Україна за такий короткий період зупинить економічно-соціальний спад, який спричинився об’єктивно через зміну системи господарювання. Зупинили? Більше того, на сьогодні маємо сталий розвиток і відчутно плюсуємо у валовому прирості. Тому із сьогоднішньої висоти скажу: та система вичерпала себе повністю. Я був свідком справді «битв» за врожай, коли комбайнери ні на мить не відлучалися з поля до рідної хати, сім’ї, ночували у вагончиках на лані, а їх, поснулих, уповноважений із райкому партії лічив по головах. Так от, один комбайнер схитрував, замість себе залишив на ніч брата, а сам — хутчіш до оселі, побачити дітей і виконати подружній обов’язок. Сьогодні та райкомівська «опіка» видається анахронізмом, а тоді…

Простежимо аграрні віхи вже незалежної України. У березні 1991 року Верховна Рада прийняла постанову про початок земельної реформи, але вона відбувалася вкрай повільно. Підстьобнути її, зокрема прискорити процес передачі землі реальним власникам, мав указ Президента 1994 року. І знову не вистачило духу довести справу до кінця. Паперові земельні паї, АПК на краю прірви… Від багатьох чув: краще міцно стояти на одній нозі у минулому, ніж ковзати обома у невідомому майбутньому. Але керівництво держави розуміло: вороття назад немає. Тільки у майбутнє! І от 3 грудня 1999 року підписано указ Президента про кардинальні перетворення на селі. Відтоді Україна не збочує з обраного аграрного курсу. Якби не згаяли п’ять-сім років, зараз сповна б пожинали плоди агрореволюції. Система, яку ми нині будуємо, відкриває практично неосяжні обшири для розвитку держави, економіки, кожного українця до надзвичайно високих мірок — європейських, світових, причому за короткий проміжок часу.

А щодо мене… За часів СРСР, КПРС навіть мрія про власний бізнес, приватну структуру вважалася аполітичною і підкопом під державний устрій, розхитуванням економіки. У незалежній Україні на перших порах мені теж несолодко було. Зберігаю документ із грифом «секретно», датований 1992 роком і адресований Кабміну. Йдеться у ньому про очолюване мною АТ «Украгробізнес»: «Уряд повинен вжити заходів для призупинення діяльності «Украгробізнесу», оскільки його діяльність руйнує державну монополію постачання матеріальних ресурсів для села, що матиме надзвичайно великі негативні наслідки для подальшого розвитку держави»...

Нині, можливо, не всі однаково зреагують на цей документ, але настане час — і він буде експонатом якогось музею як віддзеркалення проблем, що виникають на зламі двох суспільно-економічних формацій. Першопрохідникам завжди важко. Сьогодні бізнесові структури — це наше національне надбання і багатство, наш валовий внутрішній продукт, наш добробут. Чим більше створюватиметься підприємств на основі приватного капіталу, тим міцнішою ставатиме держава.

— І насамкінець, Леоніде Петровичу, як ґречному господарю надаю вам право озаглавити нашу розмову.

— Людину реалізує не посада, а ідеї. Годиться?