Гуртом усе ж легше

Історично так склалося, що життя українського селянина ніколи не було безхмарним. Кріпацтво, безземелля, злидні та тяжка низькопродуктивна праця - це лише загальна картина його буття в ХІХ ст. Найбільш життєздатною і вдалою формою захисту інтересів селянського господарства в умовах інтенсивного розвитку ринкових відносин на початку ХХ ст. стала сільськогосподарська кооперація, що об'єднала на добровільних засадах селян у сфері кредиту, постачання, переробки та збуту сільськогосподарської продукції для надання їм можливості скористатися ефектом масштабу.

Уже в 20-х роках минулого століття в її системі діяли універсальні та спеціалізовані товариства (скотарсько-молочарські, пасічні, садівницькі та городницькі, бурякові, насіннєві, меліораційні, машинно-тракторні тощо - близько 30 видів), а також переробні кооперативні підприємства, агрокультурні пункти і станції. Кооперативи не лише забезпечували сільськогосподарською продукцією вітчизняний ринок, а й виготовляли товари на експорт. Такий успіх зумовлений тим, що сільськогосподарська кооперація здатна оптимально використати потенціальні можливості менталітету українського селянства, насамперед його прагнення до нормальних господарських відносин із державою, працелюбність, намагання підвищити культуру землеробства, господарський індивідуалізм, ініціативність і підприємливість, навички самоорганізації та самодопомоги.

На жаль, селянську підприємницьку кооперативну систему було нещадно знищено наприкінці 20-х років ХХ ст. і не відновлено до сьогодні, незважаючи на численні спроби держави, ініціативної громадськості, представників української діаспори. Сучасний селянин практично не знає про переваги сільськогосподарської кооперації, а найгірше те, що в нього викривлене сприйняття кооперативних організацій, що зумовлено впливом формальних і неформальних інституційних чинників, сформованих у радянський період. Не усвідомлюючи ринкової природи кооперативу, його помилково пов'язують з усуспільненням засобів виробництва, колективним виробництвом і зрівняльним розподілом. Не сприяє розвитку кооперації не тільки незнання селян, але й небажання брати на себе ініціативу, оскільки українцям тривалий час насаджувалася психологія патерналізму, пасивність та орієнтація на державні структури. Сформувалися міцні вертикальні зв'язки між державою та громадянами, тоді як кооперативна співпраця передбачає горизонтальну взаємодію.

Формальні інституційні чинники розвитку кооперації, хоч і зі значними недоліками, було реалізовано ще в 1990-х роках, коли Верховна Рада ухвалила низку законів, спрямованих на відродження та державну підтримку кооперації: "Про споживчу кооперацію" (1992), "Про сільськогосподарську кооперацію" (1997), "Про кредитні спілки" (2001), "Про кооперацію" (2003). Не подіяли і численні президентські укази "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (1999), "Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та посилення його ролі в реформуванні економіки на ринкових засадах" (2000), "Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку" (2002). Виходячи з цього, можна зробити висновок, що основна причина провалу у відродженні сільськогосподарської кооперації насправді криється в ігноруванні саме неформальних чинників її розвитку. Це буде тривати доти, доки суспільство не усвідомить значення кооперації як дієвого інструменту розв'язання проблем на селі, матиме недостатній рівень системних знань про кооперацію, внаслідок чого відсутня стратегія її розвитку.

Таким чином, актуалізується перш за все необхідність популяризації ідеї кооперації в українському суспільстві. Значну роботу в цьому напрямі можуть здійснювати управління агропромислового розвитку при місцевих органах влади, депутати селищних і районних рад, аграрні громадські організації, ініціативні прибічники кооперативного руху, а також дорадчі служби, що вже надають допомогу у питаннях створення та діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Їх системна інформаційно-консультаційна діяльність дасть змогу ефективно вирішувати проблеми об'єднання малих і середніх виробників у кооперативи за умови підвищення рівня знань у сфері сільськогосподарської обслуговуючої кооперації самих ініціаторів через залучення експертів, підготовку висококваліфікованих кооперативних кадрів.

Потужними перешкодами на шляху до розвитку сільської кооперації є й інші неформальні чинники: відсутність довіри та конфлікт інтересів між фермерами. Тому складовою успіху має стати виявлення на селі ініціативних і авторитетних лідерів, здатних досягти консенсусу між зацікавленими сторонами, стимулювати об'єднання індивідуальних селянських господарств у кооперативи, вести за собою членів кооперативу для досягнення спільної мети. Натомість нерідко кооперативи реєструють представники місцевих олігархічних груп, чиновників з метою отримати донорську допомогу, пільгове оподаткування, дискредитуючи істинну місію кооперації. Крім того, часто новостворені кооперативні організації копіюють такі характеристики радянського суспільства, як єдиноначальність без зворотного зв'язку, профанація виборів керівництва та волюнтаристський розподіл доходів тощо. Зрозуміло, що рівень довіри населення до таких організацій в Україні незначний. У зв'язку з цим держава повинна взяти на себе насамперед контролюючу функцію для очищення кооперативного руху від псевдокооперативів.

Разом із тим зовсім відмовитися від державних програм підтримки кооперативів на етапі їхнього становлення не вдасться. Проте надання системи стимулів і пільг можна узалежнити від конкретних економічних показників діяльності кооперативу (кількості членів кооперативу, обсягів виробництва та продажу, розмірів членських внесків і розміру сукупного капіталу кооперативу тощо). Це дасть змогу використовувати ресурси державної підтримки для успішних кооперативів і створить інституційні передумови для виникнення між ними певної конкуренції за можливість одержати державну допомогу. В умовах децентралізації влади в регіонах України доцільними були б і програми підтримки розвитку кооперації, ініційовані місцевою владою, що нівелювали б можливість розвитку псевдокооперативів і сприяли б поширенню кооперативного руху в українському селі.

При цьому не можна забувати, що ідея відродження кооперації державним коштом у системі держуправління не є продуктивною, адже кооператив є самоорганізованою автономною господарською системою. Тотальне державне втручання в його діяльність призводить до втрати цією організацією кооперативної сутності. Незважаючи на те, що становлення та розвиток сільськогосподарських кооперативів пов'язані зі значними інвестиціями, спроби відродити кооперацію через виділення бюджетних коштів на підтримку різних видів кооперативів можуть забезпечити зростання їх кількості з метою заволодіння наданими державою коштами, проте вони ніколи не нарощуватимуть обсягів виробництва своєї продукції, не підвищуватимуть її якості, не дотримуватимуться принципів соціального підприємництва. Так, в останні роки міжнародними грантами, державними дотаціями, підтримкою місцевої влади та дорадчих інституцій стимулюється зростання кількості молочарських кооперативів з метою об'єднання дрібних товаровиробників, які наразі охоплюють більш як 80% ринку молокопродукції, проте якість їхніх товарів далека від міжнародних стандартів. Водночас молочарські кооперативи здатні підвищити безпеку продукції, її якість, посилити конкурентоспроможність на молочному ринку та відповідно підвищити закупівельну ціну практично удвічі. Такі переваги молочарський обслуговуючий кооператив отримує завдяки можливості охолодження молочної продукції, переробки, фасування, зберігання, контролю за її якістю та чітко відпрацьованій логістиці. Попри отримані конкурентні переваги, молочарські кооперативи часто зникають одночасно із припиненням підтримки та стимулу з боку названих зовнішніх впливів, за умов виникнення найменших перешкод чи конфліктів. Усе це є доказом несприйняття сільськогосподарськими товаровиробниками істинної місії кооперації.

Оскільки орієнтація на зовнішні джерела фінансування не є ефективною, тим більше сучасна кредитно-банківська система перебуває в кризовому стані, банківські кредити стали менш доступними через підвищення вимог до позичальників і збільшення ставок, втрачена довіра до комерційних банків і держави, то система кредитних кооперативних спілок, створена за ініціативи громадськості, могла б також користуватися довірою у населення та стати одним із основних чинників розвитку кооперативних форм господарювання. Адже кредитна кооперація відрізняється від інших видів кредитних організацій тим, що вона краще пристосована до обслуговування дрібних виробників, ніж комерційні банки.

Отже, у зв'язку з необхідністю розв'язати проблеми українського села важливо створити стратегію розвитку національної кооперації. Її розробка та реалізація повинні грамотно поєднати ідеї та цілеспрямовані дії вищих органів держави, органів місцевої влади, проектів міжнародної допомоги, науковців, кооператорів і селян. Передусім зусилля мають бути спрямовані на популяризацію кооперації у суспільстві (засобами масової інформації та безпосередньо управліннями агропромислового розвитку при місцевих органах влади, депутатами селищних і районних рад, аграрними громадськими організаціями, ініціативними прибічниками кооперативного руху, дорадчими службами) з метою формування її позитивного іміджу. Успішність цього процесу повною мірою залежить від рівня знань у сфері сільськогосподарської кооперації самих ініціаторів розвитку кооперативного руху. Тому вкрай актуальною є необхідність поширення кооперативних знань, надання якісної кооперативної освіти, ефективність якої значно зросла б за умови залучення вітчизняних і зарубіжних експертів, успішних кооператорів-практиків.

Через дискредитацію кооперативної ідеї у попередні роки важливо підвищити рівень довіри до кооперативів. Держава повинна ретельно виконувати покладену на неї контролюючу функцію з метою недопущення функціонування псевдокооперативів, які організовуються для заволодіння державними дотаціями та уникнення від податків, компрометуючи кооперативну ідею. Ключовим завданням держави залишаються і такі формальні чинники розвитку вітчизняної кооперації, як стимулювання розвитку самодостатніх фермерських господарств. У свою чергу, зростання кількості міцних селянських господарств сприятиме добровільному включенню їх до кооперативних організацій для захисту власних інтересів. Реалізація цієї мети потребує послідовного завершення земельної реформи з метою впорядкування земельної селянської власності, розробки відповідної податкової політики, формування інфраструктури села тощо.