БИТВА ЗА ХЛІБ: ХТО КРАЙНІЙ

Хлібно-зернову проблему, що захлеснула країну, не вирішено й донині. У даний час «крайніми» у ній вважають себе ті, хто створює кінцевий продукт — хліб. Політико-силовими методами їх примушують стримувати зростання цін на хлібобулочні вироби, хоча вартість зерна та борошна помітно підскочила вгору і, на відміну від ціни на хліб, не регулюється. Крім того, держава не в змозі повністю забезпечити їхні потреби в сировині й водночас унеможливлює самостійну закупівлю зерна в інших регіонах і країнах, що загрожує зупинками хлібозаводів узагалі. Доводиться лавірувати, платити та переплачувати. Якщо ж йдеться про мінімальне подорожчання хліба, пекарів називають ледь не ворогами народу. У результаті такого політичного ажіотажу вони вимушені працювати практично собі на збиток.

Прогнозуючи таку ситуацію, львівські хлібники намагалися «бунтувати» ще в березні. Висловивши свої побоювання, вони запропонували додатково закупити для області зерно й борошно (хоча в той самий час сировина вже почала дорожчати), а також підняти ціну на буханці хліба на 10 коп., що на місяць для однієї людини виливалося в одну раніше не враховану гривню. Однак тоді місцеве начальство й слухати не хотіло про жодні проблеми, а тим паче про нові ціни — мовляв, шукають пекарі легких баришів. Сьогодні працівникам хлібозаводів не легше від того, що їхній прогноз збувся, і ми «маємо те, що маємо».

До речі, навесні зерно на європейському ринку коштувало 95 дол. за тонну, сьогодні вже — 130. І якщо тоді Європа вільно продавала свої зернові надлишки, то сьогодні цей ринок практично закритий. Наш власний врожай нинішнього року також не приніс полегшення. Зерна мало. І хоч як верхи намагалися б «розібратися, організуватися, спланувати, стабілізувати тощо», питання залишається відкритим, отже накручену політико-економічну хлібну проблему в усій її «красі» все-таки доводиться розгрібати тим, хто безпосередньо «сидить» на хлібі. А вони кажуть однозначно: поки галузь не відпустять у ринкове плавання, кардинально нічого не зміниться. Можна щось на якийсь час утримати силовими методами, але це — не вирішення проблеми в цілому.

Займемося арифметикою. Одна тонна зерна сьогодні в середньому коштує 720—780 гривень, тонна борошна — 1200, оптова ціна тонни хліба — 1400 гривень. А щоб випекти цю тонну, скільки ще потрібно вкласти додаткових коштів. Ніхто на це не зважає. Тому нині всі хлібні підприємства Львівщини працюють якщо не з мінусовою рентабельністю, то з такою, що впритул до неї наближається. Це означає, що вони «з’їдають» свої можливості розвиватися, якщо такі були, або ж вимивають оборотні кошти, що ще гірше. На одному з найбільших і порівняно нових хлібопекарських підприємств Львова мені розповіли, що в місяць там «спливає» у такий спосіб до 200 тис. гривень, отже, про жодну технічну модернізацію, розвиток тощо у недалекій перспективі йтися не може. Головне — протриматися, не зупинитися. І це за умови, що буде сировина.

Загалом узаконена розрахункова рентабельність хлібопекарських підприємств має бути не нижчою за 15%. Сьогодні в кращих львівських хлібозаводів вона не перевищує 1—3%, у крайньому випадку — 5%. Залишається дивуватися, як вони ще випікають хліб, хоча деякі державні мужі, почувши про такі цифри, обурюються тим, що виробники хліба дозволяють собі говорити про якесь підвищення цін. Якщо згадати незапам’ятні часи, то держава в особі міністерства чітко відстежувала рентабельність підприємств хлібопекарської галузі, і коли цей показник опускався нижче 15%, допомагала виробникам матеріально, оскільки хліб — продукт соціальний. Крім того, хлібозаводи були звільнені й від податку з обороту на основні сорти хліба. Нині ж немає не тільки практичної допомоги, а й потрібно платити ПДВ. Якщо до цього додати витрати на транспорт і багато чого іншого, то картина виходить справді невтішна. Тому сьогодні на хлібозаводах, виходячи з конкретних розрахунків, йдеться про підвищення вартості буханця хліба на 15 коп., що обернеться в розрахунку на одну людину не більше ніж у 1,5—2 грн. на місяць.

Чи можна вважати таке подорожчання припустимим, якщо всі без винятку продукти, які ми купуємо, постійно і якось непомітно зростають у ціні, хоча це відкрито не афішується? Питання риторичне. У той самий час навіть такі думки розцінюються як ледь не крамола загальнодержавного масштабу, хоча, за словами фахівців галузі, реальне підвищення ціни на хліб (і це лише щоб підприємство змогло вижити) має становити не менше 27%, а з деяким запасом на розвиток — 32%. Та про це й заїкатися страшно, тому хлібники говорять лише про середнє 20-відсоткове подорожчання їхньої продукції. Та це за умови, що буде з чого випікати хліб.

Тим часом хлібозаводи не забезпечені сьогодні навіть мінімальними запасами борошна. За розрахунками, слід мати 15-денний запас, щоб борошно відстоялося, дійшло потрібної кондиції. Проте є лише чотириденний запас, а в деяких — ще менший. З такої сировини хороший хліб випекти дуже складно, хоча львівські хлібники намагаються утримувати свою марку, на ходу ще щось придумувати, покращувати рецептуру тощо. Та питання борошна залишається відкритим.

Скажімо, найстарший у Львові хлібозавод № 1 (йому незабаром виповниться сто років), що в останні роки дуже активно модернізується, одержав із Держкомрезерву лише 450 тонн сировини, що становило трохи більше 3% від його потреб (річні потреби заводу — 12,7 тис. тонн). Ще менше було отримано з обласного стабілізаційного фонду, отже основну кількість зерна підприємство має забезпечити собі самостійно. Добре, що хлібозавод входить у досить потужну й стабільну корпорацію «ЕкоЛан», що має і своє сучасне борошномельне підприємство, яка в даний час активно займається пошуками й закупівлями зерна для пекарів. Та й тут виникають нездоланні перешкоди. Україна заборонила продавати своє зерно, регіони «закрилися». У результаті, заздалегідь проплативши Тернопільській області гроші, корпорація не може вивезти зерно на Львівщину. Були домовленості з європейськими країнами — Словаччиною, Угорщиною, Чехією, але сьогодні купити зерно в них теж неможливо. Та якось крутяться, хоча з кожним днем вирішувати сировинні проблеми стає дедалі складніше й дорожче.

За словами начальника управління з питань регулювання сфери торгівлі та послуг Львівської облдержадміністрації Я.Пеліховського, стабілізаційне зерно вже розпочало надходити на головні хлібозаводи області. Тримати місцеву сировину до наступного року не має сенсу, оскільки воно непридатне для тривалого збереження. 19 тис. тонн зерна, закуплених у середньому по 600—650 грн. за тонну, вистачить виробникам хлібобулочних виробів приблизно на 80 днів. Тому область продає стабілізаційну сировину тим виробникам, які випускають хліб за дешевими цінами, «оскільки вони виконують роль стабілізуючого соціального чинника на ринку основного продукту харчування». Підприємства корпорації «ЕкоЛан» подали заявку на 10 тис. тонн зерна, виділили їм лише 700 тонн, хоча тільки хлібозавод №1 (не рахуючи інших хлібних підприємств корпорації) щодня відпускає в торгівлю близько 50 тонн хлібобулочних виробів. Усього ж область випікає 300 тонн хліба...

Події останніх днів свідчать, що підприємства хлібної галузі продовжують перебувати в залізному кулаці. На Львівщині обласна влада придумала підписати з керівниками галузі меморандум про те, що хлібники гарантують необхідну кількість і якість хлібобулочних виробів, а також утримують ціну на них на рівні червня нинішнього року. При цьому місцева влада практично жодних серйозних зобов’язань на себе не бере. Хлібники намагаються боротися, відстоювати свої права, знову (вкотре!) пояснюють ситуацію, проте, мабуть, підписати «кабальний» меморандум їх усе-таки змусять.

У ці нелегкі для галузі дні радісна подія сталася на вже згадуваному хлібозаводі №1. Там у перший день вересня запустили нову потужну піч (добре, що розпочали цю роботу рік тому) відомої німецької фірми «Вернер уль Фляйдер», що дозволить збільшити продуктивність праці на 60% і на 40% зменшити витрати на електроенергію, а отже, знизити собівартість хлібних виробів, що в даний час дуже доречно. Потужність печі — 800 кілограмів якісного хліба на годину, за добу на цьому устаткуванні можна випікати до 20 тонн хліба сорока різноманітних найменувань, чергуючи їхню випічку на потоці. У подальших планах було продовження модернізації виробництва, та з цим нині доведеться зачекати, є справи важливіші.

На хлібозаводі №5 (одному з найпотужніших у Львові, що дає на добу до 75—80 тонн хліба) теж устигли щось обновити, і тепер це дороге устаткування дає віддачу, допомагаючи підприємству триматися на плаву. Проте це — кращі та сильні заводи. А що тоді говорити про тих, хто надривається з останніх сил, а жодних резервів не залишилося? До речі, чимало приватних підприємств, які давали області до 40% хлібобулочної продукції, у результаті кризи припинили свою роботу, не маючи ні сировини, ні інших ресурсів. Ті ж, хто втримався на ринку, істотно підняли ціни на свою продукцію, але люди купують і цей хліб.

Богдан Дудзяний, генеральний директор корпорації «ЕкоЛан», категоричний:

— Держава має знайти в собі мужність відмовитися від регулювання в хлібній галузі. Щось подібне на початку 90-х було з молоком. Поки влада займалася цією проблемою, молока не було. Відпустили ціни, дали ринку ввести свої закони — і молоко з’явилося, до того ж коштує воно недорого. Проблему було врегульовано економічними методами. Так само потрібно зробити з хлібом, і через кілька місяців це питання буде зняте із порядку денного. Дехто з урядових чиновників боїться, що ціни на хліб підскочать до рівня європейських і буханець хліба коштуватиме, скажімо, близько двох євро. Не буде цього. На мій погляд, ціна стабілізується на рівні 1,8—2 грн. Якщо держава так стурбована проблемами малозабезпечених, треба, щоб чиновники подумали, як захистити таких людей — чи то виплачувати їм адресну допомогу, чи то відпускати хліб у спеціальних відділах, магазинах тощо, якщо додаткові витрати в розмірі двох гривень на місяць створюють нездоланні проблеми. А все інше ринок врегулює сам.