АГРАРНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ДОСЯГНЕННЯ І ПРОРАХУНКИ

Успішне проведення аграрної реформи має для реформування економіки України особливе, стратегічне значення. Від неї значною мірою залежить і розв’язання проблем стабільного забезпечення населення продовольством, економічної безпеки країни, її ефективної інтеграції у світові економічні структури.

Можливо, тому 12 червня ц.р. у роботі «круглого столу», організованого Центром Разумкова і Фондом Ганса Зайделя, взяли участь більше 140 чоловік — народних депутатів України, керівних працівників адміністрації Президента, РНБО, міністерств і відомств, причетних до формування аграрної політики, представників аграрних спілок й асоціацій, учених Національної академії наук України, неурядових дослідницьких центрів, провідних засобів масової інформації. Дискусія була палкою, але в цілому конструктивною.

Перше десятиліття: підіб’ємо підсумки

Аграрна реформа в Україні почала вже своє друге десятиліття — із моменту, коли Верховна Рада, тоді ще УРСР, своєю постановою від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» ініціювала цей процес. Однак практично до грудня 1999-го перетворення були млявотекучими. Українське село стрімко деградувало й у нових макроекономічних умовах, які настали на початку 90-х, виявилося нездатним ефективно господарювати.

Прийнятий 3 грудня 1999 року указ Президента України «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки» радикально змінив швидкість процесу трансформації відносин власності на селі. Він викликав жорсткі суперечки й у ході проведеного засідання за «круглим столом»: у виступах окремих учасників пролунали обвинувачення в «неконституційності цього указу» (О.Ткаченко), «свідомій руйнації (знекровленні) сільського господарства» (Н.Вітренко), «відкиданні села на 40—50 років назад» (голова Селянської спілки України І.Мозговий). З іншого боку, заступник міністра аграрної політики Р.Шмідт заперечив, що всі укази Президента з питань аграрної реформи видавалися на виконання діючих в Україні законів і що всі заходи щодо аграрної реформи саме й спрямовані на активізацію приватної ініціативи, покликаної подолати глибоку кризу в аграрному виробництві.

Варто прямо визнати, що захищати свої позиції реформаторам сьогодні дуже непросто. Навіть побіжний аналіз результатів розвитку АПК за десятиліття дає чимало аргументів противникам нинішньої реформи.

За виробництвом зерна на душу населення Україна поступається не лише розвиненим європейським країнам, а й Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині. Виробництво м’яса на душу населення за десять років скоротилося більш аніж утричі (із 84 кг 1990-го до 33,6 кг 2000-го). Це один із найнижчих показників у Європі.

Особливої гостроти набула проблема технічної оснащеності АПК: парк зернозбиральної техніки складає лише половину від потреби, 70% його — техніка застарілих зразків.

У результаті економічна ефективність аграрного виробництва вкрай низька. Якщо в країнах ЄС потребу в сільгосппродукції забезпечують близько 5% загальної кількості робочої сили, у США — 3%, то в Україні наші, вкрай обмежені неплатоспроможністю, потреби — цілих 25%! На одного робітника в сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість у $2500, що в 8—16 разів менше, аніж у розвинених країнах світу.

Україна втратила важливі позиції на окремих міжнародних аграрних ринках. Так, якщо 1996 року вона експортувала 1420 тис. тонн цукру, то 2000-го — лише 12,8 тис., а імпортувала — 318 тис. тонн.

Стрімко падає рівень життя на селі, причому відбувається це значно швидше, аніж у містах. Якщо 1990 року середня зарплата в АПК була близькою до показника промисловості, то зараз вона вдвічі нижча. Занепадає соціальна сфера села.

Було б неправильним відносити всі ці «досягнення» саме на рахунок прискорення процесів реформування. Радше навпаки — все це стало наслідком затяжної кризи в країні в цілому, надзвичайно повільного і суперечливого процесу трансформації в напрямі ринкового господарства. Більше того, як правильно підкреслив у ході дискусії завідувач секретаріату Комісії з питань аграрної політики при Президенті України В.Дем’янчук, при впровадженні заходів на виконання указу Президента від 3 грудня 1999 року «всі очікували спаду, а його не відбулося». Навпаки, 2000-го було забезпечено зростання сільськогосподарського виробництва як у внутрішніх, так і в міжнародних цінах — за рахунок сектора господарств населення (див. діаграму 1).

Стаття не ставить за мету аналізувати позитивні досягнення аграрної реформи. Вони викладені в спеціальному випуску журналу «Національна безпека й оборона», №5 за 2001 рік. Ми ж зупинимося на найгостріших проблемах і деформаціях у розвитку аграрної реформи, невирішених завданнях.

Труднощі в досягненні цілей аграрної реформи пояснюються трьома головними причинами:

— високим ступенем складності завдань, спрямованих на вирішення комплексних і застарілих структурних проблем, що охоплюють матеріально-технічні, технологічні, техніко-економічні, соціально-економічні, економічно-правові та соціально-психологічні чинники;

— наявністю потужних інерційних процесів, що спираються на неформальні орієнтації селян (у т.ч. їхні уявлення, сформовані колишньою директивно-плановою системою) і з великими труднощами піддаються регулюванню з боку держави;

— допущеними прорахунками в стратегії і тактиці реформи, насамперед переоцінкою значення приватної власності порівняно з іншими чинниками ефективного сільськогосподарського виробництва, недооцінкою значення соціальних чинників її проведення, ролі сучасної інфраструктури й екології землекористування.

Недостатньо в структурній політиці враховуються загальносвітові рамки перспективного розвитку агросфери, намічені Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (FAO), зокрема Стратегічними рамками FAO на 2000—2015 роки.

Всі ці прорахунки мають не приватний, а системний характер.

Основні проблеми

Формування нормативно-правової бази на сьогодні значно відстає від потреб регулювання нових відносин на селі. За відсутності основних законодавчих актів, насамперед нових редакцій Земельного й Цивільного кодексів, процес реформування неминуче набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис.

Формування на цивілізованих засадах ринку землі неможливе через відсутність і ряду законів України — «Про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про державний земельний кадастр», «Про оцінку земель», «Про іпотеку», «Про охорону земель» й інших.

Прогалини в нормативно-правовій базі створюють передумови для поширення тіньової економіки та криміналізації економічної діяльності на селі. Зараз у «тіні» АПК обертається понад 8 млрд. грн. (для порівняння: у ПЕКу ця цифра перевищує 5 млрд. грн.).

Однак не тільки формальні, а й неформальні громадські інституції стримують розвиток реформ. Процес формування нових ціннісних орієнтацій, від яких залежить ступінь соціальної підтримки реформ, і «ринкової поведінки» на селі досить суперечливий. Про це свідчать результати опитування соціологічної служби УЦЕПД, відповідно до котрих лише власність на невеликі земельні ділянки має підтримку переважної частини населення (77% на селі і 77,9% — у цілому по Україні); населення не визначилося у своєму ставленні до процесу розподілу землі КСП. Неоднозначним є і ставлення наших співгромадян до вільної купівлі-продажу землі. Кількість її противників на селі сягає 43,2%, по Україні в цілому — 37%.

Процес формування нових соціальних груп, які базуються на приватній власності і незалежній від держави приватній ініціативі, відбувається дуже повільно. На тлі глибоко укоріненої свідомості «колективного господаря» це об’єктивно перешкоджає швидкому просуванню вперед. Значною мірою ця проблема погіршується низьким рівнем освітньої підготовки українських селян, їхньою неготовністю працювати в ринковому середовищі, прогалинами в інформаційному забезпеченні.

Одним із наслідків соціально-психологічної неготовності значної частини сільського населення сприймати можливості аграрної реформи, відсутності в нього характерного для західних демократій рівня громадської самоорганізації є швидке формування нової аграрної еліти, у яку трансформується колишня аграрна бюрократія. Саме вона в нинішніх умовах стає реальним провідником перетворень в АПК, більше за всіх виграє від реформи. Про це свідчать результати соціологічного опитування УЦЕПД, наведені в діаграмі 2.

Розвиток аграрної реформи супроводжується значними структурними перекосами. Так, перевагу в розвитку надано лише окремим високорентабельним галузям рослинництва. Важливі його галузі (льонарство, виробництво цукрового буряка і кормів), а також тваринництво досі перебувають у спаді.

Структура виробничих витрат стимулює прогресуючу втрату конкурентоздатності сільгосппідприємств, оскільки скорочуються витрати на підвищення їхньої продуктивності — за рахунок одноразових витрат, які становлять чисте споживання невідновлюваних ресурсів. Так, питома вага матеріальних витрат зросла в 90-х роках майже на третину і сягнула 64,1% порівняно з 49,4% 1990-го. Скоротилися витрати на насіння і посадковий матеріал, корми, мінеральні добрива; водночас стрімко зросли витрати на нафтопродукти й паливо — із 5,8 до 19,4%, а також електроенергію — із 1,4 до 5,4%.

Обмеженість бюджетного фінансування. Сьогодні законодавчо передбачено певні гарантії державної підтримки АПК. Державний бюджет на 2001 рік на його підтримку (з урахуванням коштів на фінансування лізингу) виділяє майже 4,3 млрд. грн., або 10,2% видаткової частини. Однак певні обсяги бюджетного фінансування не відповідають реальним потребам напівзруйнованого аграрного сектора. Вони просто непорівнянні з обсягами підтримки, яка надається аграріям у найбільш розвинених країнах. Приміром, бюджет ЄС на 2000 рік передбачав дотування аграрного сектора в розмірі 41,5 млрд. євро (через European Agricultural Guidance and Guarantee Fund) — це становить 44,5% його загальних витрат. А розвинені країни в цілому на підтримку конкурентоспроможності свого сільського господарства виділяють $1 млрд. на день.

Особливу увагу варто звернути на обмеженість фінансової бази для розвитку інфраструктури села: у держбюджеті на 2001 рік цільове фінансування окремим рядком відповідних витрат не передбачено. Вкрай обмеженим є фінансування соціальної сфери села: у державному бюджеті на 2001 рік — лише 1,1% від загального обсягу витрат на потреби АПК.

Є й суттєві недоліки в механізмах розподілу державної допомоги селу. Як підкреслив у ході «круглого столу» президент Асоціації фермерів і землевласників України І.Томич, гроші центру, що надходять у регіони, далеко не завжди розподіляються за призначенням.

Кредитно-фінансові механізми в агросфері базуються на компенсації частини кредитних ставок комерційних банків за рахунок бюджету — 2001 року в розмірі 50—70%. Однак обсяги пільгового кредитування недостатні (у держбюджеті-2001 на компенсацію ставок комерційних банків виділено усього 150 млн. грн.), якщо врахувати фінансово-економічне становище, в якому перебувають більшість реформованих господарств. Кредитні ресурси майже не надходять у тваринництво, де інвестиційні ресурси особливо потрібні.

Система довгострокового кредитування перебуває лише на стадії становлення. Її розвитку може сприяти фінансовий лізинг, обсяги якого 2001 року мають скласти майже 2,8 млрд. грн. Однак чимала частина цих коштів є фіктивним капіталом, оскільки складається з бюджетних боргів, насамперед за кредитами, отриманими під державні гарантії для закупівлі сільгосптехніки закордонного виробництва (93,2%).

Усе ще на стадії проектування механізм страхування ризиків в аграрному секторі, включаючи страхування врожаю та багаторічних насаджень, із компенсацією з Державного бюджету України частини витрат на обов’язкове страхування.

Однак найсерйознішим негативним чинником у цьому блоці проблем є те, що все ще в кризовому стані перебуває інвестиційна діяльність в аграрному секторі. Рівень інвестицій, починаючи з 1990 року, має стійку тенденцію до падіння, причому динаміка капіталовкладень у сільське господарство — помітно гірша, ніж в економіку в цілому. На 1 січня 2001 року обсяг іноземного інвестування в аграрний сектор становив лише $78,8 млн. (2% від загального обсягу іноземних інвестицій у країну). При цьому загальна потреба в інвестиціях в АПК перевищує в Україні $35 млрд.

Як показало соціологічне обстеження УЦЕПД, попри окремі сприятливі зміни в кредитно-фінансовій галузі, переважна більшість населення (близько 90%!) скептично ставиться до ефективності цих заходів. Це пояснюється нетривалістю дії та недосконалістю впроваджених механізмів допомоги, ефект від яких іще повною мірою не позначився; неадекватністю розподілу відповідних ресурсів, можливістю присвоєння переважної їхньої частини відносно обмеженою кількістю суб’єктів господарчих відносин; недостатньою спрямованістю на вирішення низки найболючіших проблем села.

Цінові чинники. Лібералізація цін на аграрну продукцію суттєво знизила рівень збитковості аграрного виробництва: значна частина сільськогосподарських підприємств перетворилася на рентабельні, а загальна сума збитків 2000 року зменшилася порівняно з 1999-м у 10 разів. Але негативним моментом стало досить різке зростання цін: у цілому індекс цін реалізації сільгосппродукції 2000 року становив 155,8%; ціни ж на основні продукти сільського господарства зросли за цей період у два-три рази.

Щоправда, варто мати на увазі, що ціни на основні види продукції АПК в Україні вже сягнули або майже сягнули рівня цін міжнародних ринків, а по пшениці та цукру істотно перевищили їх (відповідно на 35% і в 2,6 разу). Подальше зростання внутрішніх цін, за нинішнього стабільного курсу гривні, призведе до втрати сенсу виробництва цієї продукції в Україні. В умовах досягнення сільськогосподарськими товарами рівня світових цін і зберігання монополізованих каналів постачання матеріально-технічними ресурсами й енергоносіями тенденція до поглиблення диспаритету цін може поновитися.

Зовнішньоекономічні чинники. Значний потенціал експорту ряду продуктів АПК використовується незначною мірою. Головна проблема — формування оптимальної структури вивозу, з орієнтацією на вивезення не сільськогосподарської сировини, а продукції харчової та переробної промисловості.

Сьогодні Україна фактично перетворюється на імпортера зерна (що становить загрозу національній продовольчій безпеці) та експортера насіння соняшнику (що невигідно з позиції збереження родючості земель).

Якість деяких видів української сільськогосподарської продукції залишається нижчою від світових стандартів, унаслідок чого для них практично закриті найбільш ємні ринки агропродукції.

У цілому ж викликає побоювання дедалі більше укорінюване уявлення багатьох видних політиків про процес глобалізації як про щось винятково руйнівне, від чого потрібно якомога сильніше відгородитися. Рух урозріз із загальносвітовими тенденціями призведе до консервації неконкурентоспроможності українських виробників. Тому в довгостроковому плані прийняття регулятивних положень, що суперечать діючій міжнародній практиці і зобов’язанням України, прийнятим у зв’язку з процедурами вступу до СОТ, негативно позначиться на розвитку аграрної сфери.

Екологічні чинники. Сільськогосподарське використання земельних ресурсів України занадто високе: розорано 56,7% загальної території країни. Такого показника не має жодна країна у світі, окрім Бангладеш: середній показник у країнах ЄС становить 25,6%, а у високорозвинених країнах у цілому — 11,8%.

Має місце катастрофічне падіння родючості грунтів, їхня ерозія охопила 80% площ сільгоспугідь. Протягом останніх років, внаслідок орієнтації на швидкий, короткостроковий результат, геть ігнорувалися вимоги сівозміни. Під соняшником, котрий, як відомо, виснажує землю, площі за останні десять років зросли на 80%.

Соціальні чинники. Низький рівень життя, безробіття, падіння народжуваності тощо — все це стало відмітними ознаками нинішнього українського села. Аграрна реформа в тій формі, як вона реалізується, поки не тільки не вирішила цих проблем, а навпаки — загострила їх.

За підрахунками фахівців, кількість повністю й частково незайнятих жителів села становить близько 3 млн. чоловік. Середньомісячна зарплата в сільському господарстві становить лише половину від її досить низького рівня в народному господарстві. Питома вага оплати праці в структурі доходів сільських жителів зменшилася вдвічі. Витрати на оплату праці в структурі витрат виробництва аграрного сектора становлять лише 14,9%, а разом із відрахуваннями на соціальні потреби — 17,4%, тоді як 1990 року становили 37,8%.

Соціологічне опитування, проведене УЦЕПД, показало, що матеріальне становище жителів села внаслідок проведення аграрної реформи не змінилося (45,0% селян) або навіть погіршилося (так вважають 39,8% сільських жителів).

Соціальна сфера села фактично занедбана, її становище дедалі погіршується, оскільки багато соціальних об’єктів усе ще перебуваю на балансі збиткових підприємств.

Старіння сільського населення відбувається швидшими темпами, аніж у країні в цілому. Серед сільських жителів лише 50% — працездатного віку. За період 1990—2000 років сільське населення скоротилося з 16,9 до 15,8 млн. чоловік — на 6,6%, тоді як скорочення міського населення склало 4,4%.

У цілому потрібно констатувати, що безсистемне впровадження в процесі аграрної реформи не узгоджених між собою заходів на одному напрямі нерідко «нейтралізує» позитивні досягнення на іншому. В результаті темпи реформування уповільнюються, результативність реформи знижується.

Виходячи з цього, аграрній реформі необхідно надати комплексного характеру, забезпечивши пріоритети соціалізації й екологізації.

Експерти УЦЕПД розробили комплекс пропозицій, що дозволяють системно підійти до процесу подальшого реформування аграрного сектора України. Найважливіші з них наведено нижче.

Що робити?

Регулювання прав власності на землю

У новій редакції Земельного кодексу України й у законі України «Про форми власності на землю» розділити поняття «власність на землю» і «власність на земельну ділянку» і визначити їх окремо.

Потрібно передбачити, що власність на земельну ділянку сільськогосподарського призначення може обмежуватися законодавчо визначеними вимогами, включаючи:

а) заборону змінювати без дозволу держави форму і напрями використання земель;

б) обов’язок здійснювати заходи щодо збереження родючості грунтів, дотримуватися вимоги сівозміни.

Не передбачати обмежень на розмір земельних ділянок, які перебувають в приватній власності, якщо вони придбані у держави, оскільки інакше виявилися б поставленими під сумнів результати приватизації земельних ділянок і створення нових приватних господарств корпоративного типу на базі колишніх КСП.

Ввести обмеження на збільшення розміру земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності, визначивши граничний її розмір у 100 га (за винятком випадку придбання додаткових земельних ділянок у держави) — терміном на п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу України. Це дасть можливість обмежити перерозподіл земельної власності на період створення необхідної законодавчої бази і розвинутої інфраструктури ринку землі.

Через п’ять років після прийняття нової редакції Земельного кодексу України зняти заборону для іноземних юридичних і фізичних осіб, а також осіб без громадянства на придбання у власність земельних ділянок — за умови, що їхній розмір у володінні однієї особи не перевищить 100 га або іншого розміру, установленого законом для цієї категорії власників. Збереження цих обмежень диктується необхідністю вирівнювання умов доступу до земельних ресурсів із боку юридичних і фізичних осіб усіх форм власності в умовах, коли іноземні юридичні та фізичні особи мають значно більше фінансових можливостей для купівлі землі. Особливої уваги при цьому потребують заходи для запобігання укладення фіктивних (удаваних) угод щодо земельних ділянок.

Протягом 2001—2004 років необхідно завершити процес юридичного і технічного оформлення землеволодінь і землекористувань усіх типів, врегулювати і юридично оформити права власності селян на майно — із фінансуванням цих заходів окремою статтею держбюджету і за рахунок залучення коштів міжнародних організацій.

Варто терміново усунути порушення земельного законодавства, допущені при проведенні паювання земель, особливо стосовно права на отримання земельного і майнового паю, незаконного присвоєння землі і майна, неправильного оформлення угод про придбання чи передачу власності на земельну частину (пай). Так, виконавчий директор Спілки власників землі В.Ананьєв у своєму виступі на засіданні «круглого столу» заявив, що «селян усунуто від реформи, все присвоюється колишніми директорами», і закликав «припинити вакханалію» із видачею державних актів на право власності на землю.

Регулювання організаційно-правових форм господарювання й господарських відносин

Протягом 2001—2004 років сформувати на основі нових редакцій Цивільного й Земельного кодексів України цілісну правову базу ринкового господарювання на селі. Вона повинна включати новий закон України «Про приватні сільськогосподарські підприємства» (замість застарілого закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»), а також закон України «Про особисте підсобне господарство громадян».

Слід чіткіше визначити в законі права та обов’язки орендодавців і орендарів землі, установити економічно обгрунтований і диференційований, залежно від місця розташування та якості (родючості) землі, розмір орендної плати в 1—10% (замість нинішнього мінімального 1%).

Важливо розробити комплекс заходів щодо відновлення кооперації на селі шляхом стимулювання розвитку сільськогосподарських кооперативів, зокрема виробничих. У цьому зв’язку є актуальною пропозиція академіка НАН України О.Онищенка про необхідність чіткого закріплення в законі права «спільної пайової власності».

Включення землі в економічний оборот

Протягом 2001—2004 років потрібно ухвалити закони України «Про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про державний земельний кадастр», «Про оцінку земель», «Про іпотеку», «Про охорону земель», «Про землевпорядження», «Про розмежування земель державної та комунальної власності».

Кабінет міністрів України з залученням комерційних банків, провідних фірм – операторів аграрного ринку міг би створити Земельну біржу України — закрите акціонерне товариство, у якому контрольний пакет (50% плюс одна акція) було б закріплено терміном на 10 років у власності держави. Протягом п’яти років усі угоди купівлі-продажу земельних ділянок слід було б здійснювати винятково через Земельну біржу України, а всі інші угоди стосовно відчуження майна підлягали б обов’язковій реєстрації на біржі. Запровадження такого механізму на початковому етапі створення земельного ринку дозволить здійснювати операції під ефективним контролем держави. У цьому плані слід, певне, врахувати попередження професора Л.Шепотько про небезпеку створення великих латифундій.

Загалом, цей пункт викликав запеклі дебати на «круглому столі»: якщо Ю.Лупенко, заступник керівника Головного управління з питань економічної політики адміністрації Президента говорив про те, що «приватна власність без продажу землі неможлива», то Н.Вітренко — про те, що «ідею продажу землі підтримують тільки «запроданці».

Інтенсифікація розвитку інфраструктури аграрного ринку

Протягом 2001 року розробити й ухвалити закон України «Про регулювання діяльності аграрних ринків», у якому відбити специфіку функціонування аграрних бірж, позабіржових аграрних і продовольчих ринків; передбачити механізми інтервенції держави в ринкові операції з метою стабілізації цін і забезпечення належного рівня товарного пропонування.

Міністерству аграрної політики України слід забезпечити безперервність моніторингу цін і кон’юнктури аграрного ринку. Але цю мету можна реалізувати лише за умови значного розширення й укомплектування досвідченими кадрами профільних департаментів міністерства, виділення їм коштів на модернізацію інформаційно-аналітичних систем, забезпечення зв’язку з міжнародними інформаційними системами.

Цікаву пропозицію зробив на «круглому столі» народний депутат І.Юхновський — створити торговельно-кредитну корпорацію, яка спеціалізувалася б на торгівлі товарами для потреб села. З іншого боку, голова Державного агентства з управління державним матеріальним резервом Є.Червоненко бачить перспективу в виконанні керованою ним структурою ролі «матеріально-технічного банку». А генеральний директор Центру аграрних реформ Л.Молдован обгрунтувала ідею створення маркетингових каналів, які належать самим виробникам.

Підвищення конкурентоспроможності аграрного виробництва

Треба розробити програму створення в різних регіонах України сільськогосподарських технополісів й інноваційних центрів, зокрема з залученням іноземного капіталу.

Стимулювання виробництва конкурентоспроможної вітчизняної сільськогосподарської техніки може здійснюватися зокрема шляхом:

а) гармонізації національних стандартів у цій сфері зі стандартами провідних країн-експортерів сільськогосподарської техніки;

б) розробки й реалізації міждержавних програм кооперації її виробництва з Росією, США, країнами ЄС;

в) виділення в Державному бюджеті України цільовим порядком коштів на компенсацію частини кредитних ставок комерційних банків за кредитами, взятими підприємствами-виробниками сільськогосподарської продукції для освоєння виробництва новітніх зразків техніки.

Слід ужити заходів щодо стримування зростання видатків і цін в АПК, зокрема за рахунок створення Державним агентством із управління матеріальним державним резервом достатніх «буферних» запасів ПММ й агрохімікатів, які за потреби можна було б пропонувати на ринку для стабілізації цін.

Протягом п’яти найближчих років необхідно гармонізувати національні стандарти сільськогосподарської продукції (зокрема плодоовочевої) з європейськими, що створить передумови для виходу з нею на європейські ринки.

Для стимулювання інвестицій в АПК слід запровадити на п’ять років нульову ставку ПДВ на товари інвестиційного призначення для потреб АПК, за умови їх освоєння у виробництві в нормативні терміни, передбачені чинними в Україні нормами або укладеними імпортними контрактами.

Формування ефективної системи підтримки національного аграрного виробника, сумісної з принципами СОТ і ЄС

З цією метою можна запровадити пільгове оподаткування частини доходу комерційних банків, пропорційно частині кредитних ресурсів, виділених ними на кредитування сільгоспвиробництва.

Для розвитку довгострокового іпотечного кредитування Кабінет міністрів України повинен створити Державний департамент гарантування кредитів сільському господарству.

Ухвалення в перспективі закону України «Про страхування комерційних і некомерційних ризиків у сільському господарстві» мало б важливе значення для чіткого визначення основних видів ризиків, що підлягають страхуванню, форм і механізмів державного регулювання страхових операцій, гарантій виплати страхових сум.

З метою страхування аграрних ризиків Кабінету міністрів України протягом 2002 року слід було б створити за участю держави спеціалізовану акціонерну компанію.

Починаючи з 2005 року необхідно ліквідувати приховані субсидії сільському господарству (надані через податкові та кредитні пільги) і перейти до системи відкритих прямих бюджетних субсидій — переважно на стадіях, які передують ринковій конкуренції: науково-технологічні розробки, впровадження нових продуктів, заходи щодо підвищення якості продукції тощо.

Екологізація землекористування

Протягом 2001—2002 років потрібно ухвалити закон України «Про охорону земель і родючості грунтів», у якому визначити: (а) базові екологічні вимоги в умовах приватного землекористування та приватних форм господарювання; (б) механізми відповідальності орендарів за збереження родючості земель; (в) обмеження щодо використання земель під культурами, які виснажують землю; (г) стандарти сівозміни й механізм стимулювання їх дотримання.

Необхідно збільшити видатки Державного бюджету України на охорону й відтворення родючості земель — з нинішніх 0,023 до не менше 0,1% його видаткової частини. Розробити заходи щодо розвитку та впровадження технологій раціонального й екологічно безпечного землекористування шляхом ухвалення й реалізації відповідної державної програми.

Протягом 2001—2004 років викупити в приватних власників частину земельних ділянок, які зазнали сильної ерозії та є малородючими, вивести їх зі складу орних земель, провести рекультивацію.

Забезпечення соціальної спрямованості перетворень в АПК

У 2001—2002 роках для вирішення всього комплексу соціальних питань розробити Державну програму соціального розвитку села на період до 2015 року. На загальнодержавному й місцевому рівнях протягом 2001—2003 років із метою запобігання безробіттю на селі ухвалити програми створення нових робочих місць, працевлаштування й перекваліфікації.

Уже протягом найближчого року треба збільшити видатки держбюджету на розвиток соціальної сфери села — з нинішніх 1,1 до 10% асигнувань на потреби АПК; цільове фінансування розвитку інфраструктури села визначати окремим рядком у відповідних статтях бюджету.

Міністерству освіти й науки України в 2001—2002 роках розробити Державну програму підвищення рівня освіти в сільській місцевості, передбачивши, зокрема, створення в сільськогосподарських регіонах філій і відділень провідних вищих навчальних закладів України, розробку нових навчальних курсів за дефіцитними фахами.

Стимулювання аграрного виробництва, підвищення рівня продовольчої безпеки України

До кінця 2002 року розробити й ухвалити Концепцію продовольчої безпеки України, у якій зокрема визначити основні критерії її дотримання, механізми забезпечення, порядок дій державних органів у надзвичайних умовах, що загрожують продовольчій безпеці.

Протягом 2001—2002 років посилити державне регулювання структурних змін в АПК з метою перерозподілу доходів, одержуваних у високорентабельних областях, на користь тих, які потребують значних інвестицій (тваринництво, льонарство, буряківництво тощо). З цією метою створити державний Фонд структурного регулювання сільського господарства, передбачити, що його кошти формуються за рахунок додаткового податку на високорентабельні види сільськогосподарського виробництва, а витрачаються винятково на надання субсидій збитковим і низькорентабельним областям.

Створення сприятливих зовнішніх умов для розвитку АПК

Міністерству економіки України, Міністерству аграрної політики України протягом 2001—2002 років розробити програму заходів, спрямованих на відновлення втрачених ринків збуту продукції АПК у країнах СНД (передусім ринку цукру), на освоєння нових ринків, виходячи з пріоритетності експорту продукції з підвищеним рівнем обробки.

Узяти зобов’язання ліквідувати до 2004 року обмеження імпорту, несумісні з нормами ГАТТ/СОТ, — шляхом ухвалення відповідних змін у закон України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції».

Треба невідкладно розробити програму дій щодо взаємоузгодженої адаптації законодавства України, що регулює аграрну сферу, до вимог єдиного аграрного ринку ЄС і угоди про створення єдиного аграрного ринку держав — членів СНД.

Підготувати й забезпечити протягом 2001—2002 років вступ України в Продовольчу й сільськогосподарську організацію ООН (FAO). Це дозволить одержувати допомогу фахівців цієї організації в питаннях розвитку аграрного сектора економіки.

На думку експертів УЦЕПД, комплексна реалізація викладених пропозицій сприятиме підвищенню результативності аграрної реформи в Україні.