…А тут іще й бурячки посію

Хоч би скільки було написано художніх творів про ставлення українця до землі, але якщо переводити його з категорії ліричної в економічну, мабуть, найвлучніші характеристики цього ставлення сконцентровано в анекдотах. І зводяться вони, власне, до одного: українець хоче запопасти землі якомога більше. Уже начебто мали б давно атрофуватися ці приватновласницькі настрої під впливом багаторічної системи колективного господарювання, але й досі — якщо бабця ще хоч трохи тримається на ногах, то береться обробляти не лише свій город, а й, скажімо, померлої сусідки.

То — город, з ним усе більш-менш зрозуміло. А якщо говорити про більші наділи, саме на цю закладену в генах любов до землі та вміння з нею обходитися ми покладали великі надії, очікуючи українського економічного дива. Все виявилося набагато прозаїчнішим, а в сільському господарстві — то й взагалі: часто віяло пусткою і руїною. Часом страшно було дивитися у вікно, їдучи степовими дорогами: величезі необроблені, порослі бур’янами поля, або ж безкраї лани соняшнику.

Сьогодні картина кардинально змінилася. Про нічийну землю вже не йдеться, око радують пшениці, жита, квітуча гречка, трапляється не лише соняшник, а й цукрові буряки та ріпак.

Цього року, який видався у наших краях урожайним, Кіровоградщина прагне зібрати 2,5 млн. тонн зернових. І це, очевидно, їй до снаги: наприкінці першої декади серпня два мільйони тонн уже було намолочено. А от чи готовий центральноукраїнський селянин до того, що ця щедра земля невдовзі може стати приватною власністю, як це очікувалося — вже з початку наступного року? І хоча цю дату вкотре перенесено, не зайве розібратися — чи напрацювано вже механізми цього переходу і що ми, врешті, матимемо від такого завершення земельної реформи?

Сьогодні судяться
за землю, а треба — за родючість

Кіровоградщина — край, де чорноземи одні з найкращих в Україні. Правда, й ступінь розораності у нас вищий, ніж будь-де (майже 87%), і б’є вже мало не світові рекорди. Кожен власник земельного паю (а розпаювання у нас теж проведено серйозно і якісно: 98 з гаком відсотків тих, хто претендує на паї, отримали державні акти) може розпорядитися в середньому 5,8 гектара землі.

— На першому етапі земельної реформи, — розповідає начальник головного управління земельних ресурсів Кіровоградської облдержадміністрації Іван Владов, — коли тільки відбувалося розпаювання, люди мало розуміли, що таке своя земля. На другому етапі, коли укладали договори з орендарями на три-п’ять років, таке розуміння почало з’являтися, зараз же, коли дія договорів добігає кінця і люди відчули, що таке реальна плата за пай, так само й її відсутність, ставлення до землі почало різко змінюватися.

Нещодавно всіх вразив факт протистояння між селянами і фірмою-орендарем, що трапився у селі Івангород Олександрівського району. Керівники фірми вже два роки не розраховувалися з селянами за земельні паї, не платили заробітної плати найманим працівникам, більше того — відмовлялися надати необхідні документи, з якими селяни могли б звернутися до суду. Уся надія івангородців була на нинішній урожай, але коли вони дізналися, що і він заставлений, справа дійшла до бійки. Ситуацію мусила рятувати міліція. Але як тут вирішиться питання справедливої оплати — досі невідомо.

І все ж таких прикладів небагато, хоча кількість скарг, за словами заступника начальника головного управління агропромислового розвитку області Сергія Нарійчука, дуже велика. В основному скаржаться ті, кого з якихось причин не внесли до списку, хоча вони мали на це право. Їм надають паї із земель запасу. Багато скарг також на те, що орендарі не так розпоряджаються землею чи майном. Розглядають їх, виїжджаючи на місця, і спеціалісти відповідного управління, а частіше — суди. Місцеві газети, наприклад, обійшла розповідь про судову тягагину за землю між двома жінками з Новоархангельського району, одна з них свого часу очолювала велике колективне господарство.

Правда, такий позов коштує селянинові кілька десятків гривень. Іван Владов, наприклад, вважає, що при агроуправліннях мали б діяти юридичні відділи, які б подавали відповідну допомогу позивачам, або хай би суди приймали такі позови безплатно.

Селяни на Кіровоградщині цього року одержать трохи відчутну плату за пай: як повідомив начальник відділу землеустрою, охорони земель та державної землевпорядної експертизи обласного управління земельних ресурсів Михайло Короговський, орендарі виплатять їм майже 165 млн. гривень, що в середньому становить 145,9 грн. за гектар. Іван Владов зауважує, що наша область тут не пасе задніх: у нас пайовикам платять не 1,5 законодавчо встановлених, а два-три, а то й чотири відсотки від вартості землі.

Але найболючішою проблемою для села, вважає заступник голови облдержадміністрації Віктор Демченко, залишається злодійське знищення родючості грунтів. Перед узяттям в оренду має бути визначена їхня якість, а в договорі — зафіксована умова її збереження. Якщо ж цієї умови не дотримано, орендар мав би сплатити власникові різницю за втрачену вартість землі. Зрозуміло, досі селяни менше звертали на це увагу, і Кіровоградщина вже серйозно втратила у цьому плані. Нині у районах області триває комплексна перевірка, здійснювана центром «Облдержродючість». Створена спецкомісія готує матеріали на недобросовісних користувачів землі до суду. Хоча б кілька судових вироків, на думку Віктора Демченка, мають витверезити особливо охочих збагачуватися за рахунок нищення родючості землі.

Ця проблема рельєфно висвітлює й іншу: справжній власник землі навряд чи вдавався б до такого, адже тоді втрачав би свій майбутній прибуток, фактично, рубаючи гілку, на якій сидить. До того ж в області намічаються тенденції до укрупнення господарств, а той, хто може розпоряджатися чималим наділом, на відміну від орендаря невеличкої ділянки, зрозуміло, має більше можливостей і дотримуватися сівозміни, і вносити відповідні добрива.

Села не буде. Куди ж подінуться люди?

— Якщо зараз зняти мораторій на продаж землі, — упевнений Віктор Демченко, — селяни її не зможуть купити. Досить незначну частину придбають підприємницькі структури, які працюють із селом, а в основному власниками стануть фінансові магнати, здебільшого неукраїнського походження.

Він говорить те, про що йдеться вже не один рік: необхідно створити Земельний банк, розробити систему доступу до кредитних ресурсів тим, хто працює на землі, обмежити можливості придбання землі нерезидентами України.

Водночас усім зрозуміло: доки земля не стала товаром, її не можна використовувати як заставу, а отже, для сільгосппідприємств залишається проблематичним використання нових технологій, енергозбереження, залучення новітніх наукових досягнень.

Спеціалісти попереджають, що перехід землі у категорію товару знищить село як таке. Очевидно, до цього слід підходити без істерик, а з детальними розрахунками: де працюватимуть вивільнені люди, як організувати їхню соціальну інфраструктуру, врешті, як зберегти, хоча б частково, духовну ауру українського села, яка споконвіку була основоположним моральним чинником нації.

Певні тенденції окреслюються вже сьогодні. Зростає роль територіальних сільських громад в організації власного життя. Ще вчора аморфне і абсолютно залежне від волі голови колгоспу село поступово вчиться самоорганізовуватися, обстоювати свої права і життєві інтереси. На думку Сергія Нарійчука, тут дуже багато залежить від лідера громади — голови сільської ради. Аж до того, за якою ціною людям вдасться здавати молоко, як організовано пасовища, як захищено права селян у стосунках з новим власником. Стереотип «все вокруг колхозное — все вокруг мое» ще дуже живучий, але поступово все ж налагоджуються цивілізовані стосунки між громадою і маєтнішими господарями.

У цих процесах селянам часто не вистачає юридичної грамотності і загальної організованості. Але святе місце порожнім не буває: у селі мають з’явитися відповідні громадські організації, приватні структури, які допомагали б розв’язувати нагальні проблеми. Усе це гальмується вочевидь з однієї простої причини: соціальний склад сільського населення дуже виснажений. Як стверджує Іван Владов, у центральноукраїнських селах відсотків 60—70 пенсіонерів, відсотків 15—20 тих, хто деградував, хто не хоче ані працювати, ані щось мати, і лише незначна частка соціально активних людей, які прагнуть бачити свою життєву перспективу.

Втім, безпідставними є побоювання, що в нашому суспільстві не знайдеться прошарку підприємливих професіоналів, які могли б стати гідними господарями землі. Такі люди не перевелися. Віктор Демченко наводить приклад підприємства «Саторі С», яке успішно працює у селі Грузькому Кіровоградського району. Цю високотехнологічну фірму, яка сьогодні має у своєму розпорядженні три тисячі гектарів землі, організував учорашній шахтар Андрій Семенов, який ще років шісь тому не уявляв, що так масштабно господарюватиме на землі.

Не лише хлібом, а й трансакціями?

Кіровоградські землевпорядники хочуть створити своєрідну модель-еталон: на території Могутненської сільради Кіровоградського району провести усі землевпорядні роботи і показати, який економічний ефект від того можна отримати. Акцію цю фінансує Держкомзем, бо в області хоч і існує відповідна програма до 2010 року, але щорічні 10 млн. гривень, які мали б виділятися на ці потреби, зрозуміло, не завжди знаходяться. Між тим в управлінні земельних ресурсів стверджують, що попередні експерименти, що проводилися у Долинському, Компаніївському, Світловодському районах, показали: кожні 50 тис. вкладених гривень приноситимуть щорічно 800—900 тис. прибутку.

Про що йдеться? Про повну інвентаризацію земель, встановлення меж населених пунктів, озер, річок, лісових смуг, пасовищ, господарських дворів, доріг тощо. Для цього сьогодні застосовують аерофотозйомку; нинішні комп’ютерні програми дають змогу суміщати цифрові дані з картографічними. Наступний крок — створення кадастру родючості грунтів і рельєфу. Якщо усі ці дані зіставити з вимогами податкової системи, можна виявити, де саме й чому ми не доотримуємо чималих коштів. Нині в області, за словами Віктора Демченка, якраз узагальнюється баланс податкового навантаження на гектар орної землі. Результат дуже різний — від 0 до 120 гривень…

Така інвентаризація, стверджує Іван Владов, не лише допоможе виявити приховані резерви і залучити до бюджетів чималі кошти (на Кіровоградщині, наприклад, здано в оренду лише 40% ставків), а й не дозволить у майбутньому нищити земельний фонд України. Адже потужна база даних, якою володітиме держава, дасть змогу контролювати власників великих наділів з багатьох питань, зокрема й природоохоронних.

До того ж ця база дозволятиме значно економити відомчі кошти. Сьогодні, наприклад, при будівництві дороги енергетики, зв’язківці, газовики готують кожен свою проектну документацію, витрачаючи на це чималі гроші, а могли б користуватися загальною базою, що, зрозуміло, обійшлося б набагато дешевше.

А продати проінвентаризовану земельну ділянку в межах населеного пункту, підготовлену під певний об’єкт, прив’язану до генплану міста чи містечка, можна було б набагато дорожче, ніж це роблять органи місцевого самоврядування нині.

Повноцінне функціонування ринку землі, на думку Івана Владова, тільки за рахунок трансакцій (за умови встановлення розумного мита) може на 50—60% збільшити дохідну частину місцевих бюджетів. Адже рух землі відбуватиметься постійно…

* * *

У відомому анекдоті українець, проїхавши і пробігши, скільки міг, аби отримати побільше землі, в останню мить кинув капелюха: а тут, мовляв, ще й бурячки посію… Аби ж нам вистачило законодавчої та інституційної мудрості, щоб використати цю споконвічну любов до землі на користь української спільноти.