«Плани заходу ізолювати Росію, оточивши нас санітарним кордоном, зазнали фіаско. Ми зміцнюємо добросусідські відносини з міжнародною більшістю», — тішився нещодавно Сергій Лавров, міністр закордонних справ Росії.
На перший погляд Лавров має рацію. 23 лютого, за день до першої річниці вторгнення Росії в Україну, 39 країн відмовилися підтримати резолюцію ООН із засудженням дій агресора. Незважаючи на те, що Америка та її союзники запровадили санкції, економіка та торгівля Росії тримаються напрочуд добре. Лавров жваво долає повітряні милі до іноземних столиць, йдеться в матеріалі The Economist.
На папері геополітичний вплив Росії виглядає вражаюче. Вона має війська та найманців щонайменше в 16 інших країнах. Деякі підтримують дружніх автократів — як у Малі та Сирії. Інші підтримують «заморожені конфлікти», через які такі країни, як Грузія, не вступають у НАТО. За останнє десятиліття на Росію припадало більше половини імпорту зброї в 22 різні країни, включаючи такі великі, як Китай та Індія. В ООН Росію підтримали або, принаймні, утрималися від голосування десятки країн.
Природні ресурси та технології посилюють її потужніть. За десятиліття до вторгнення Росія була домінуючим постачальником природного газу для більш, ніж дюжини країн, що дало їй енергетичну зброю, яку вона без вагань використовувала проти Європи: у 2005, 2009 і ось знову минулого року. Десять країн виробляють основну частку своєї електроенергії з ядерних реакторів, побудованих у Росії, або тісно співпрацюють з Росією у сфері ядерних технологій.
Дипломатична стійкість Росії змушує багатьох на Заході відчувати песимізм. Пітер Франкопан, професор історії Оксфордського університету, нещодавно написав, що невдоволення Заходом і захмарні ціни на енергоносії трансформують міжнародну систему на користь Росії. Газети, аналітичні центри та експерти скаржаться, що Заходу не вдалося ізолювати Росію, чи залучити на свій бік велику кількість країн, що розвиваються. Проте дані, зібрані The Economist щодо широкого спектру військових, економічних і дипломатичних заходів — назвемо це «індексом друзів Путіна» — демонструють більш нечітку картину.
Індекс розглядає 11 різних показників підтримки чи залежності в трьох широких сферах. Перший – дипломатичний. Чи голосували вони проти Росії, чи утрималися при голосуванні за ключовими резолюціями ООН, чи принаймні двічі голосували за Росію щодо цих резолюцій?
Другий – військовий. Вони союзники з Росією за договором? Чи є у них на території російські війська чи найманці? Вони постачали зброю в Росію з початку війни? Вони залежать від російської зброї? Чи проводили навчання з Росією з початку війни?
Третій стосується енергетики та економіки. Чи покладаються вони на російський газ, чи залежать вони від російських атомних електростанцій чи технологій. Наскільки великою є частка торгівлі з Росією в їх загальному товарообігу? Чи зріс експорт до Росії після війни?
Категорії не зважені, тому країни оцінюються за простою сумою. Цей приблизний покажчик не призначений для того, щоб охопити більш дрібні нюанси дипломатичної позиції, якої дотримуються багато країн. Але це забезпечує основу для оцінки того, як країни вирішують діяти щодо Росії та чи можуть вони бути вразливими до її тиску.
Півдюжини країн, які отримали найвищий бал, пов’язані з Росією в основному політикою, історією та географією, як-от Вірменія, Білорусь, Іран і Киргизстан. Нижче – довгий список країн із слабкішими зв’язками з Росією, включаючи таких гігантів, як Китай та Індія, а також більш дрібних, як Болівія та Малі.
Команда B
Один із способів проаналізувати перелік країн, пов’язаних із Росією, — це згрупувати їх у три категорії: «коаліція невдач»; «Радянське товариство пам’яті» та «вісь опортуністів».
Почнімо з коаліції невдач. Путін любить цитувати царя Олександра III: «У Росії лише два союзники: армія і флот». Це набагато ближче до істини, ніж міг би хотіти Путін. На папері у Росії є п'ять офіційних союзників в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ): Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан. Усі вони зобов’язані прийти на допомогу один одному в разі нападу. Але жоден член ОДКБ не підтримав армією війну Росії в Україні. Білорусь дозволила використовувати себе як військову базу, але не направила власних військ.
Натомість деякі члени ОДКБ намагаються дистанціюватися від війни. Вірменія обурена тим, що 3500 російських військових на її території не прийшли їй на допомогу під час війни з Азербайджаном у 2020 році. Вона відмовилася прийняти цьогорічні військові навчання ОДКБ і тепер, схоже, підстраховується, запросивши місію ЄС для моніторингу свого кордону з Азербайджаном.
Казахстан давно є близьким союзником Росії. Минулого року Путін відправив туди військ для придушення антиурядових протестів у кількох містах Казахстану. Проте це не завадило Касим-Жомарту Токаєву, президенту Казахстану, розкритикувати війну в Україні особисто в очі Путіну під час візиту до Санкт-Петербурга в червні. У лютому Казахстан приймав держсекретаря США Ентоні Блінкена.
Марк Галеотті з Королівського інституту об’єднаних служб ( RUSI ), проводить паралелі між ослабленням впливу Росії та постімперським занепадом Великої Британії. Віддалення Центральної Азії від Москви, писав він, є «суецьким моментом Путіна».
Крім Білорусі, лише Іран і Північна Корея відправляли зброю до Росії. Американський уряд вважає, що Північна Корея поставила значну кількість артилерійських снарядів, однак недостатньо, щоб скоротити їх нестачу в Росії, або змінити хід війни. Іран відправив заряджені вибухівкою безпілотники, які допомогли Росії продовжувати бомбити Україну, навіть коли її власні запаси ракет вичерпалися. Він також розмістив «військових радників», щоб допомогти росіянам здійснювати керування дронами.
Проте Іран, який під час холодної війни був рішуче позаблоковим, розділився щодо того, наскільки йому слід зближуватись із Москвою. Прихильники жорсткої лінії в Корпусі вартових Ісламської революції сподіваються, що їхня підтримка буде винагороджена сучасними винищувачами та зенітними ракетами. Але відносно помірковані люди в міністерстві закордонних справ Ірану стурбовані подальшим антагонізмом Заходу та потуранням вторгненню в сусідні країни, особливо після того, як Радянський Союз завоював більшу частину Ірану під час Другої світової війни.
Проти цієї групи з трьох союзників, які озброюють Росію, виступає західний альянс із 31 країни, які публічно підтвердили, що надсилають зброю Україні.
Країни коаліції невдач мають багато спільного. Жодна не є справжньою демократією. У деяких, наприклад у Сирії, виживання їхніх урядів безпосередньо залежить від російських військ або найманців. Інші, такі як Еритрея, самі є глобальними ізгоями, які покладаються на дипломатичну підтримку Росії в Раді Безпеки ООН.
Але і ця коаліція також скорочується. У 2014 році, коли ООН проголосувала за засудження анексії Криму, Росію підтримали десять країн. Дехто відтоді відмовився від підтримки: це Болівія, яка раніше була під опікою Ево Моралеса, лівого лідера, і Судан, яким правив Омар аль-Башир, диктатор, який ненавидів Захід.
До побачення Ленін
Приблизно 30 інших країн є номінально нейтральними і схильні утримуватися від голосування в ООН щодо України. Багато хто відмовляється прийняти чиюсь сторону, каже Дмитро Альперович, керівник американського Silverado Policy Accelerator. Натомість, каже він, їхнє ставлення таке: «чума на обидва ваші будинки! Це дві білі країни, які воюють одна з одною».
Деякі з них складають радянське товариство пам’яті. Не пропонуючи жодної серйозної дипломатичної чи військової допомоги, вони, як правило, схиляються до Росії, здійснюючи, зокрема, проведення військових навчань з її збройними силами або повторюючи її аргументи про те, що у війні винні розширення НАТО, або й сама Україна.
Розплутати їхні мотиви непросто, але випливають деякі спільні нитки. Деякі країни, зокрема Алжир, Ангола та Південна Африка, сповідують симпатії до Росії частково через історичні зв’язки з Радянським Союзом (здається, вони забувають, що Україна також була частиною СРСР); або, ще більш іронічно, тому, що вони пам'ятають СРСР як союзника пригноблених людей, які борються з імперіалістами.
Проте ностальгія за Радянським Союзом — не єдиний чинник, особливо в Африці, де більшість країн утримуються при голосуванні в ООН.
Наприклад, правлячий Африканський національний конгрес Південної Африки отримав значні пожертви від гірничодобувної компанії, пов’язаної з Росією. Це могло вплинути на його рішення прийняти пана Лаврова та провести військові навчання з російським флотом.
Російська дипломатія в Африці зосереджена на допомозі у сфері безпеки та продажу зброї. Atlantic Council, аналітичний центр у Вашингтоні, зазначив у нещодавній доповіді, що в той час як Росія підписала сім угод про військову співпрацю в Африці між 2010 і 2017 роками, між 2017 і 2021 роками вона підписала 20 договорів, більше половини з них — із країнами, з якими раніше не мала військових зв’язків.
Росія не просто великий постачальник зброї. Вона також стала торговцем зброєю, отримавши вплив у країнах, які відрізані від поставок із Заходу через перевороти та порушення прав людини, таких як Малі та Центральноафриканська Республіка. Західне ембарго на постачання зброї «відкрило двері для росіян», — говорить Дж. Пітер Фам, спеціальний посланник Америки з питань Сахелю під час адміністрації Трампа.
«Ми не можемо звинувачувати малийців у тому, що вони взяли те, що вони можуть отримати», — додає він.
Проте в деяких випадках спроби Росії здобути вплив зазнавали вражаючої невдачі. Наприклад, Мадагаскар відвернувся від Росії після того, як її спіймали на спробі вплинути на президентські вибори на користь проросійських кандидатів у 2019 році. Після того, як п’ятеро бійців російської фірми найманців «Вагнер» були захоплені та обезголовлені джихадистами в Мозамбіку, країна звернулася до Руанді та Заходу по безпекову допомогу.
«Де б не була присутня Росія, вона скрізь бореться шляхом політичного втручання», — каже Самуель Рамані, представник RUSI та автор опублікованої минулого місяця книги «Росія в Африці». Помилки, яких Росія робить у бідних країнах, часто схожі на помилки її розвідки в Україні: це,зокрема, і переоцінка популярності місцевих проксі чи лідерів.
«Здебільшого це загальна некомпетентність, а також неправильне розуміння місцевої ситуації», — вважає Рамані.
Атомна енергетика пропонує Росії ще один важіль. «Росатом», російська державна атомно-енергетична компанія, є найбільшим у світі експортером реакторів. У статті, опублікованій Kacper Szulecki та Indra Overland з Норвезького інституту міжнародних відносин минулого місяця в Nature Energy, зазначається, що принаймні дев’ять країн, включаючи Бангладеш і Єгипет, можуть бути вразливими до політичного тиску, оскільки вони залежать від побудованих або експлуатованих Росією атомних станцій.
Кілька інших країн також мають високий рівень ядерної співпраці з Росією. Але він також може послаблюватися. Припинення Росією експорту газу до Європи може підірвати її загальну репутацію, як надійного постачальника енергоресурсів.
Беруть те, що можуть отримати
Третя група країн — вісь опортуністів — бачить у західних санкціях шанс збільшити власну торгівлю з Росією на вигідних умовах. Відповідно до аналізу Silverado Policy Accelerator, за перші кілька місяців після вторгнення російський імпорт товарів впав більш ніж на 40%. Проте до вересня він переважно відновився завдяки втручанню Китаю і Туреччини, які замінили експорт з Європи та Америки. Досі Захід виявився неспроможним повністю припинити російський імпорт високотехнологічних механізмів, зокрема комп’ютерних чіпів, які використовуються в ракетах та іншій зброї. Росія продовжує імпортувати лише на третину з половиною менше мікросхем, ніж це було до війни, головним чином завдяки значному збільшенню поставок з Китаю.
Спочатку Китай, здавалося, був заскочений зненацька нападом Росії на Україну. Москва та Пекін погодили всеосяжне стратегічне партнерство лише за кілька тижнів до того, як Путін відправив до України танки. Відтоді верховний лідер Китаю Сі Цзіньпін намагався повернути ситуацію на свою користь, відчуваючи можливість відвернути Америку від її зусиль протистояти Китаю, особливо стосовно Тайваню.
У той же час, він формулював свою відповідь таким чином, щоб спробувати захистити Китай від будь-якої американської чи союзницької помсти. Китайські чиновники продовжують дотримуватись нейтралітету щодо України, відмовляючись засуджувати вторгнення Росії, але звинувачуючи у війні розширення НАТО. Велике питання полягає в тому, чи почне Китай постачати зброю в Росію. Це могло б допомогти Москві зменшити дефіцит летальної зброї та змінити хід війни. Більше про це ми дізнаємось під час візиту президента Сі до Росії, який може відбутися вже наступного тижня.
Відносини Туреччини з Росією складніші. Туреччина є членом НАТО. Вона продавала Україні бойові безпілотники, а також, як вважають, надсилала високоточну артилерію та ракети. Вона конкурує з Росією за вплив від Близького Сходу до Центральної Азії, і навіть вела проти неї проксі-війни в Сирії та Лівії. Але вона також залежить від Росії в питаннях природного газу та допомоги у будівництві атомних електростанцій. На російських туристах Анкара заробляє мільярди доларів на рік. Це замикає обидві країни в обійми взаємної залежності. Туреччині вигідна гра з нацьковуванням Росії проти Заходу. Росія, у свою чергу, схоже, поки торгівля продовжується, ладна не помічати підтримки України з боку Туреччини.
Індія може отримати набагато більше вигоди від торгівлі з Росією, ніж зараз. Делі старанно відмовляється засуджувати вторгнення Росії та збільшує імпорт знеціненої російської нафти (хоча нині вже заявляє, що дотримуватиметься встановленого Заходом обмеження ціни). Індія залишається великим покупцем російської зброї. Але, водночас, вона, схоже, не стала критично важливим каналом для надходження підсанкційних товарів до Росії: вартість експорту Індії до Росії після вторгнення впала.
Захід робив усе можливе, щоб відвернути від Путіна деяких друзів, які ще залишилися. І досі він стримує такі країни, як Білорусь, від більш активної участі у війні, а Іран — від постачання балістичних ракет, що стало б серйозною ескалацією та значно вплинуло на хід бойових дій. Але союзники України ламають голови над питанням, як – та навіть чи варто – протидіяти російському впливу в бідних країнах.
Першим кроком може стати уникнення надмірного роздування важливості м’якої підтримки, яку надають Росії її попутники, особливо коли це призводить лише до утримання від голосування в ООН або до інших символічних жестів солідарності.
«Я хвилююся, чи не почнемо ми хаотично «гасити пожежі», намагаючись протистояти кожному прояву російського впливу. У деяких випадках ми ризикуємо переплатити, щоб вирішити проблеми, які не мають аж такого великого стратегічного значення», — говорить Ендрю Вайс з Фонду Карнегі за міжнародний мир.
У той же час, Захід може робити відносно дешеві кроки для протидії поширенню Вагнера в Африці, наприклад шляхом озброєння та підтримки регіональних сил безпеки та дружніх урядів, щоб вони не були змушені звертатися до Росії. Подібним чином, маючи справу з російською опортуністичною віссю, Захід має ретельно вивіряти власні червоні лінії, чітко їх формулювати та не протестувати проти збільшення торгівлі поза військовими та високотехнологічними товарами. Він повинен тримати свій економічний порох сухим, щоб утримати Китай чи інші країни від надсилання зброї та боєприпасів.
Росія не така ізольована, як сподівався Захід, але твердження Лаврова про те, що вона оточена близькими друзями, не відповідають дійсності.