Виробництво відновлюється, логістичні маршрути підлаштовуються, інфляція знижується, економічна активність потроху зростає. На макрорівні, здається, все непогано. Точно краще, ніж могло би бути. Та чи не спіткало нас упередження вцілілого?
Ми захоплюємося тими, хто продовжує працювати й адаптуватися, але насправді майже нічого не знаємо про тих, кого підкосило повномасштабне вторгнення РФ. Хоча очевидно, що ринок праці в Україні лихоманить, центри економічного життя зміщуються, галузі та сфери зайнятості по-різному витримують турбулентність, дефіцит одних фахівців іде поруч із профіцитом інших. Ба більше, попереду у нас відновлення, яке суттєво змінить пріоритети на ринку праці в Україні, й освіта зразка «я 30 років пропрацював на одному підприємстві», яка навряд чи готова до масової перекваліфікації кадрів, та ще й за сучасними зразками.
Тож ми, заручившись допомогою соціологічної служби Центру Разумкова, вирішили з’ясувати, що відбувається зараз із ринком праці, й поцікавилися у наших співгромадян, як війна вплинула на їхню зайнятість і доходи.
Серед нині не працюючих українців 77% не працювали і до великої війни, ще 5% після її початку вийшли на пенсію (ймовірно, з числа працюючих пенсіонерів). Але 10,4% нинішніх безробітних втратили роботу після 24 лютого 2022 року, ще 4,2% — з цієї ж дати звільнилися за власним бажанням. Отже, звичні умови праці й, власне, життя із початком війни змінилися майже для 15% наших співгромадян (див. рис. 1).
Причини втрати роботи різні, але здебільшого вони пов'язані із проблемами у роботодавців і вимушеною міграцією (див. рис. 2). Так, 29,5% серед тих, хто звільнився за власною ініціативою або втратив роботу після 24 лютого 2022 року, основною причиною цього вказували варіант «Закриття підприємства, припинення чи призупинення його роботи», 14,3% основною причиною зазначили скорочення персоналу, 12,9% втратили роботу, бо виїхали із місцевості, де працювали, а 8,7% — бо тимчасово виїжджали за кордон і за цей час втратили роботу. Трохи більше 4%, навпаки, не погодилися на релокацію і втратили роботу через переміщення підприємства до іншого регіону. Майже для 10% опитаних причиною втрати роботи стали сімейні обставини, що змінилися з початком повномасштабного вторгнення. Майже 7,5% вказали, що причиною звільнення стала низька заробітна плата або її невиплати. Такі звичні для мирних часів причини, як графік роботи, умови праці, стосунки із керівництвом чи атмосфера в колективі, очевидно поступилися місцем більш тектонічним причинам.
Життя тих, хто роботу має, змінилося майже для 40% наразі працюючих (див. рис. 3). Ми запитали у них, чи працюють вони в тому ж режимі, що й до великої війни. Ствердно відповіли нам 57,9%. Натомість 12,6% зазначили, що з 24 лютого змінили місце роботи. Майже 11% українців працюють меншу кількість годин, ніж раніше. Залишилися на тому ж підприємстві, але змінили посаду 5,5% опитаних, а на віддалену роботу перейшли 4,6%. Майже 4%, крім основної роботи, знайшли додаткову, а 2,2% почали працювати, хоча не були працевлаштовані до війни.
Вочевидь зміни на більш-менш сталому українському ринку праці відбулися значущі. Що гірше, сам ринок через брак робочих місць став ринком працедавця, а люди, які й без цього живуть не найкраще своє життя, опинилися у цілковитій залежності від тих, у кого є бодай якісь вакансії. Перший мінус цієї зміни — оплата праці, яка зростає дуже кволо, якщо на твоє робоче місце претендує натовп безробітних. Другий мінус — у таких умовах буквально виживають ті, хто здатен змінюватися, швидко відповідаючи на запити часу.
Серед тих, хто змінив роботу з 24 лютого, більш як 70% опитаних вказали, що їм довелося змінювати спеціальність і набувати нових навичок (див. рис. 4). Понад 40% із цих людей пішли на ці зміни, бо сфера їхньої зайнятості суттєво змінилася, 30% залишилися працювати у дотичній сфері, але все одно були змушені вчитися нового. Лише 26,4% опитаних вдалося змінити роботу, не міняючи кваліфікації.
Українці на власному досвіді доводять справедливість тези про необхідність пожиттєвого навчання як єдину запоруку успіху на ринку праці. За даними Всесвітнього економічного форуму, на глобальному ринку праці на горизонті найближчих п'яти років шестеро із десяти працівників потребуватимуть зміни кваліфікації. Зауважуючи, що лише троє із десяти при цьому матимуть освітні можливості для цього. У нас відсоток людей, яким довелося змінюватися заради робочого місця, вже вищий. А що із можливостями для таких змін?
Україна цуралася пожиттєвого навчання. Попри те, що ринок праці вже залишають ті покоління, для яких велика кількість записів у трудовій — не «комільфо», професію у нас досі обирають «на все життя», а післядипломна освіта — не необхідність, а даремність.
Наш нинішній екстремальний досвід мав би навчити нас гнучкості і постійної готовності до змін. Утім, поки не навчив. Відповідаючи на питання «Наскільки ви впевнені в тому, що збережете ту роботу, яку маєте сьогодні?», більше половини (52,6%) працюючих обрали відповідь «швидше за все», а ще 21,2% абсолютно впевнені, що так воно і буде (див. рис. 5). Нечуваний оптимізм, зважаючи на обставини. Дуже ризикований оптимізм. Адже впевненість у тому, що нинішня робота нікуди не подінеться, — найкращий демотиватор для розвитку альтернативних навичок, здобуття нових знань чи додаткових кваліфікацій. Це оптимізм, який шкодить. Його вкрай важко пояснити, зважаючи на хронічну для нашого суспільства «роботу не за спеціальністю».
«Чи працюєте ви за спеціальністю, яку отримали у вищому чи середньому закладі освіти?» — запитали ми у наших співвітчизників (див. рис. 6). «Так» відповіли 44,6% працюючих. Натомість 25% вказали, що раніше колись працювали, а зараз уже ні, ще 21,5% — що взагалі ніколи не працювали за отриманою спеціальністю. Саме життя підштовхує нас до гнучкості. Власне, зараз гнучкість — це запорука виживання. Не лише глобальна готовність до зміни сфери діяльності або професійних навичок, а й проста соціальна мобільність, наприклад, та ж таки готовність до переїзду в інше місто заради роботи.
До повного штилю на ринку праці дуже далеко. Так, бізнес, уперше з початку повномасштабної війни і попри активні бої, очікує зростання ділової активності в наступні 12 місяців (дані опитування НБУ). Підприємці прогнозують стрімке зростання обсягів виробництва, вірять у стриману інфляцію й покращення власних фінансових показників. Оптимістичнішими стали й їхні очікування щодо кількості працівників. Здається, робота буде. От тільки що це буде за робота, які саме працівники будуть найбільш затребуваними, окрім будівельників, у яких регіонах бум вакансій стихне, а де, навпаки, почнеться? Все це дуже важко прогнозується. Але очевидно, що без шматка хліба точно не залишаться ті, хто навчиться швидко змінюватися відповідно до нових обставин. І це глобальний тренд, нас він не омине, навіть коли закінчиться наша локальна біда.
На жаль, сподіватися на «руку ринку» у цьому питанні не доводиться — природним шляхом на стабілізацію ринку праці зазвичай йдуть роки. На жаль, сподіватися на Держслужбу зайнятості теж не доводиться — навряд чи країні потрібно стільки перукарів і водіїв.
Тож нас чекає трудовий природний добір, у якому виживатимуть спритніші та гнучкіші, а ринок праці ще довго лишатиметься ринком працедавця, із усіма негативами для найманих працівників.
Усі згадані у тексті дані — результати соціологічного опитування Центру Разумкова. Опитування на замовлення ZN.UA проводилося з 23 по 28 червня 2023 року методом face-to-face у 22 областях України та м. Києві. Опитано 2018 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.