Тривалий діалог Європейського Союзу зі східними сусідами наближається до важливої проміжної події та своєрідної точки біфуркації, після проходження якої подальша траєкторія розвитку відносин ЄС-Україна якийсь час буде непередбачуваною.
Чимало сказано про те, наскільки важливо для України підписати Угоду про асоціацію. Унікальність ситуації полягає в часовому накладенні факторів, які визначають довгострокову і короткострокову значущість події. Теза про бажаність зближення з Європою вже давно не зустрічає серйозного заперечення в українському політичному дискурсі. Але сьогодні ця, вже майже узвичаєна констатація набула реальних контурів і вимагає конкретних політичних рішень. Євроінтеграція України перетворилася з віддаленого магніту у зовнішній політиці на предмет внутрішнього політичного процесу. Зробившись такою, вона приводить до спільного знаменника економічні, політичні та соціальні інтереси; поєднує прагнення політиків, бізнесменів і туристів; стає частиною внутрішнього життя країни.
Ненабагато менше говорять про значущість Вільнюса для самих авторів Східного партнерства, держав-адвокатів інтересів України в ЄС і європейських чиновників. Власне, багато в чому тактика України в переговорах з Єврокомісією побудована на використанні цієї значущості. Провал проекту означатиме для ЄС втрату ініціативи на східних кордонах і поставить під сумнів його спроможність формувати навколо себе сприятливе оточення.
Мабуть, найменше говорять про те значення, якого набуває Вільнюський саміт цього року для зовнішньополітичної ідентичності Європейського Союзу або, іншими словами, для визначення його ролі в сучасній світовій політиці. Таке мовчання не випадкове - донедавна цього "прихованого" значення й не було. Угода про асоціацію з Україною була звичайним інструментом у довгій низці подібних документів, а використовувати її планували таким чином. Ідеальна картина світу в намірах авторів Східного партнерства - це розширений до меж Центральної Азії простір демократії, верховенства права та економічних свобод. У такому просторі високий рівень взаємозалежності, солідарні норми й загальні цінності виступали б гарантами безпеки - як для окремих держав, так і для мегарегіону в цілому. Таке оточення створює найбільш сприятливу сферу для реалізації інтересів ЄС, посилення його позицій у світовій економіці та політичній системі. Основна ідея Східного партнерства полягає в тому, щоб сприяти зміцненню в країнах-сусідах "європейських цінностей" - сукупності норм, що виступають ядром європейської ідентичності і засновані на принципах демократії, прав людини і правової держави. Разом з економічною та фінансовою підтримкою, передбаченою проектом для цільових країн, це має привести до трансформації останніх у європейські за духом суспільства. Що, у свою чергу, дасть змогу звести до мінімуму виклики, пов'язані з транснаціональними та м'якими загрозами.
Прагнення поширювати й зміцнювати цінності - явище нечасте навіть у сучасному світі. Особливо якщо йдеться не про конкретний набір цивілізаційних або релігійних орієнтирів, а про досить абстрактні й універсальні демократію і права людини. У випадку з ЄС саме така абстрактність дозволила європейським цінностям стати основою зовнішньополітичної стратегії організації, яка об'єднує досить широке коло великих, у минулому і нині, держав. Іншими словами, нормативна сила, що повністю ґрунтується на ідейній та економічній привабливості Європейського Союзу, є на сьогодні основою його загальної зовнішньої політики. Частина якої - Східне партнерство і саміт у Вільнюсі.
Якщо подивитися на майбутній саміт під таким кутом зору, перед нами постане запитання: що означатиме для ЄС, який поклав в основу своєї зовнішньої політики демократичні цінності, підписання Угоди про асоціацію з Україною - державою, що не відповідає демократичним стандартам Європи?
Як мінімум це означатиме для ЄС вибір між збереженням нинішньої концептуальної основи загальної зовнішньої політики та переведенням її на якусь іншу основу. В Україні часто недооцінюють важливість і складність цього вибору, а тим часом саме він впливає на процес ухвалення рішень.
Очевидно (і це основна наша ідея), для ЄС підписання Угоди про асоціацію з Україною саме у Вільнюсі означатиме глибокі зміни в зовнішньополітичній ідентичності. Місце норм і цінностей у ній посядуть геополітичні розрахунки. І остаточне рішення про долю Угоди залежатиме від результату цієї, дуже концептуальної за своїм характером і важливої з погляду стратегічних наслідків, боротьби всередині самого ЄС.
Європейський Союз хотів уникнути цього вибору. Тиск на Україну, щоб та виконала вимоги списку Фюле, був спричинений бажанням до нього (вибору) не наближатися. Та, мабуть, уникнути його було неможливо. Навіть реформувавши судову систему, переглянувши статус Генеральної прокуратури і змінивши виборче законодавство, Україна не зробила б стрімкого стрибка в жодному з рейтингів демократичного розвитку держав. Окремо в цьому контексті слід зазначити, що справа Юлії Тимошенко, звісно, має символічний характер, і її вирішення ніяк не пов'язане з розвитком демократії в країні. Усе це означає для ЄС одне: вирішуючи долю Угоди про асоціацію, він разом з тим обирає "мову" своєї майбутньої зовнішньої політики.
Значення цього вибору важливе. Переведення на геополітичні рейки перетворить зовнішню політику ЄС на суму зовнішніх політик та інтересів його держав-членів. Поставимо собі запитання: із чим пов'язане посилення ролі геополітичних міркувань, і які можуть бути наслідки цього для Європи?
Європа була так само далека від поступок щодо України, як і Україна - від реальних кроків, спрямованих на виконання вимог відповідності європейським стандартам. Аж до літа поточного року здавалося, що кожна зі сторін залишиться на своїх позиціях. Вирішальний вплив на зміну ситуації справив російський фактор - не тільки і не стільки "торговельна війна", скільки активізація зусиль Кремля з відтворення сфери впливу у форматі Митного союзу.
Російський вплив завжди був присутній у відносинах України з ЄС, а Росія завжди розмовляла з Європою "геополітичною" мовою. Європа такою мовою розмовляти не дуже хотіла і, очевидно, не дуже могла, зважаючи на різноманітність інтересів держав-членів. Однак саме енергійні дії Росії щодо реалізації геополітичних проектів пожвавили добряче підзабуту в Європі логіку геополітичного торгу.
З одного боку, це небезпечно - і ось чому.
Загальна картина європейської безпеки на сьогодні є неоднорідною. Процвітаючі й благополучні регіони Західної та Центральної Європи - вільні від воєнних конфліктів і мають справу лише з транснаціональними загрозами: міграцією, екологічними проблемами, демографічними ризиками. Країни Південної і Східної Європи відчувають більший вплив сусідніх нестабільних регіонів - Північної Африки, Кавказу, Близького Сходу. Питома вага традиційних, "жорстких" проблем безпеки для них вища.
Характеризуючи стан європейської безпеки в цілому, можна зазначити, що явних симптомів проблем у цій сфері не так багато: "заморожені конфлікти" на пострадянському просторі, етнічні й соціальні конфлікти всередині окремих країн, відмінність підходів до енергетичних питань та окремі проблеми на двосторонньому рівні. Проте водночас для європейської безпеки не менше значення мають непрямі, не явні на сьогодні, виклики структурного й нормативного характеру. До них належать, головним чином, біполярність та ідеологічні розбіжності, що намічаються. Саме вони несуть у собі основні ризики, і саме для їх нейтралізації найменш пристосовані наявні сьогодні інститути безпеки. Вплив цих тенденцій відчутний нині при розв'язанні старих, традиційних проблем регіональних конфліктів, але вони також можуть призвести до виникнення нових. Це не обов'язково матиме відкритий характер, як під час подій у Грузії 2008 р., але в будь-якому разі погіршить загальний стан безпеки в Європі.
Але, з іншого боку, ще небезпечнішою може бути розмова різними мовами - коли один партнер мислить нормативно, а інший - геополітично. Використання мови геополітики може обернутися для самої Росії непередбачуваними наслідками.
Безпека в Європі може бути побудована на основі або загальних нормативних цінностей, або точного геополітичного розрахунку. У першому випадку йдеться, по суті, про розширення позитивного досвіду інтеграції в Західній Європі на простір усього континенту. В основі такої моделі безпеки лежить високий рівень взаємозалежності, а її головні переваги загалом описуються теорією неолібералізму. У другому ж випадку безпека створюється на основі realpolitik. Силові співвідношення та коаліційні зобов'язання відіграють ключову роль, а нормам, у тому числі демократичним, відведено другорядну роль. Східне партнерство, хоч і не ставить безпеку як пріоритетну мету, покликане опосередковано їй сприяти шляхом зміцнення нормативної єдності Європи та використання політичної ваги ЄС із цією метою. Це поєднання неминуче призводить до внутрішніх протиріч, коли геополітичні інтереси ЄС або окремих його держав-членів стикаються з нормативною необхідністю.
Підштовхуючи ЄС до вибору геополітичного підходу, Росія робить ризиковану ставку. Зберігаючи шанси зіграти на протиріччях між найбільшими державами-членами, вона "платить" за це ймовірністю того, що, досягнувши консенсусу, вони отримають вирішальну перевагу. І тоді ключове завдання для євроінтеграції України полягатиме в тому, щоб стати частиною такого консенсусу. Ну й, звісно, в тому, щоб і самій навчитися розмовляти геополітичною мовою.
Статтю підготовлено в рамках проекту "Україна-ЄС: сприйняття і реальність" за підтримки Фонду Маршалла