Литва потрапила під неофіційні санкції Пекіна та шукає підтримки у Брюсселю. Обговорення спільної політики Європейського Союзу щодо Китаю відбулося на неформальній зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів у французькому місті Брест. Однак досягти європейського консенсусу не так просто, зважаючи на бажання багатьох держав всередині ЄС збалансувати геополітичну солідарність з інтересами національних корпорацій, зацікавлених в доступі до великого китайського ринку. На це й розраховує Пекін. Китайське видання Global Times підкреслює, що хоча Франція (як головуюча країна в Раді ЄС. — Н.Б.) та ЄС можуть висловити підтримку, щоб заспокоїти Литву та показати внутрішню єдність блоку, вони не дозволять їй вплинути на загальні відносини між Китаєм та ЄС.
Гра на розбіжностях та метод «батога і пряника» лежать в основі нинішньої європейської політики Китаю.
Останнім часом це особливо помітно: Пекін тисне на Литву за її зближення з Тайванем, проте прагне подружитися з новим урядом Німеччини. Дві країни, хоч і різняться політичною та економічною силою, але є рівноправними членами Європейського Союзу. В очах Китаю належність до такої потужної спільноти не додає ваги маленькій Литві, а Євросоюз — крихкий блок, який можна роз’єднати або задобрити шляхом торгового та інвестиційного заохочення окремих держав-членів.
Цей підхід справді певний час працював, доки прагматичний курс блоку у відносинах із Китаєм не наштовхнувся на ціннісні розбіжності.
Минулий рік став одним із найбільш несприятливих для КНР у відносинах із ЄС і ознаменувався розширенням тріщини між ними: Брюссель і Пекін уперше в історії обмінялися санкціями один проти одного, внаслідок чого Європарламент відхилив ратифікацію інвестиційної угоди з КНР. А ще — Європейський Союз вирішив розширити свій вплив у Індо-Тихоокеанському регіоні, виробивши власну стратегію, та зміцнити відносини з Тайванем. Крім того, Єврокомісія оприлюднила власну інвестиційну ініціативу у 300 млрд євро під назвою Global Gateway, яка виступає альтернативою китайському «Поясу і шляху».
Розчарування спіткало Пекін одразу у двох площинах: Брюсселя і європейських інституцій та вужчого регіонального формату держав Центрально-Східної Європи — «17+1». Цей формат започаткований Китаєм у 2012 році для співпраці на високому політичному та дипломатичному рівні з сімнадцятьома довільно вибраними країнами Центрально-Східної Європи (серед яких дванадцять входять до ЄС). Пекін припустився помилки, сприймаючи вибрані країни як однорідний посткомуністичний регіон, з якого можна зшити цільне полотно, гаптоване китайськими нитками.
На початковому етапі цей механізм справді дозволив тісніше розвивати відносини з державами, які до нього ввійшли, і навіть створити стійкий інформаційний фон про зростання економічної залежності регіону від Китаю. Після глобальної економічної кризи держави Центрально-Східної Європи з ентузіазмом сприйняли можливість підняти національні економіки за рахунок співпраці з Китаєм, а також залучити інвестиції в інфраструктурні проєкти через участь в ініціативі «Пояс і шлях». Для розуміння глибини потреб регіону слід зазначити, що, згідно з торішнім дослідження МВФ, Центрально-Східній Європі необхідно 1,15 трлн євро інфраструктурних інвестицій, щоб досягти рівня більш розвинених країн Західної Європи.
Таке економічне й політичне зближення породило в Брюсселі та Вашингтоні переконання, що держави Центрально-Східної Європи є «троянським конем» Китаю в ЄС, завдяки якому він може розділити й ослабити європейську солідарність. Як показав час, країни регіону виявилися набагато менш пов’язаними з КНР економічно, ніж Західна Європа, а політичний вплив на окремі з них диктується внутрішніми мотивами й позиціями окремих політиків, а не надмірною залежністю від Пекіна. Так, наприклад, відомий прибічник Китаю угорський прем′єр-міністр Віктор Орбан неодноразово використовував «китайську карту» в переговорах із Брюсселем, щоб отримати більше інвестицій від європейських інституцій, а також відвести критику від своєї неліберальної політики.
Угорщина вважається найбільш дружньою країною та адвокатом Китаю в ЄС, але і її плоди з економічної співпраці з КНР досить скромні. Зі 126 млрд дол. китайських інвестицій у ЄС із 2000-го по 2019 рік у Центрально-Східну Європу було спрямовано менше ніж 10 млрд, із яких 5,5 млрд дісталося Польщі, Угорщині та Чехії. Для порівняння: на Німеччину припало 25 млрд. Що ж стосується двосторонньої торгівлі з Китаєм, то й тут усі країни регіону мають негативне сальдо, на відміну від Німеччини, яка чи не єдина з держав ЄС має позитивний баланс і вважається основним бенефіціаром ЄС від торгівлі з КНР.
Невиправдані очікування в економічній сфері, зростання авторитаризму та агресивна дипломатія Китаю змінили підходи країн регіону до співпраці з ним на більш обережні й вибіркові. Понад те, російський фактор чи не вперше за останній час зіграв проти Пекіна. Через посилення суперництва між США і Китаєм більшість країн Центрально-Східної Європи побоялися поставити під загрозу свої відносини з Вашингтоном — важливим безпековим союзником в умовах зростання російської загрози.
Розбіжності стали очевидними, коли країни регіону слабко відреагували на цьогорічний саміт «17+1», а шість із них знизили дипломатичну присутність до рівня міністрів. Це стало особливим потрясінням для китайської дипломатії, що прагнула проштовхнути низку ініціатив і пропозицій, презентованих самим Сі Цзіньпінем.
Литва стала першою країною, котра відкрито прийняла сторону США. Відносини з Пекіном у Вільнюса почали погіршуватися ще кілька років тому, коли розвідувальні служби трьох балтійських країн висловили стурбованість зростанням китайського шпіонажу в регіоні, а також поставили під сумнів доцільність використання китайських технологій 5G через загрозу національній безпеці. У травні нинішнього року Литва вийшла з формату «17+1», а згодом оголосила про обмін неофіційними представництвами з Тайванем. Очевидно, у Вільнюсі зважили, що невисокий рівень торгово-економічного співробітництва з КНР не призведе до значних економічних втрат. Тим більше що перше загартування китайським гнівом і торговими обмеженнями країна пройшла ще у 2013 році, після візиту Далай-лами, але згодом відносини налагодились.
Однак нині ситуація трохи інша.
Відкриття представництва відбулося на тлі загострення тайванської проблеми в американо-китайських відносинах, а також прагнення адміністрації Джо Байдена посилити міжнародну підтримку Тайбею. Відтак Пекін дуже гостро реагує на будь-яку форму взаємодії з островом, що може вивести його з міжнародної та дипломатичної ізоляції. Офіс у Вільнюсі став першим на європейському просторі за 18 років. Хоч аналогічні представництва є в багатьох країнах світу, більшість їх відкрилась у 2000-х роках, коли вплив Китаю у світі не був таким потужним. В останні десятиліття Китай добряче доклався, щоб маргіналізувати острів і обмежити його міжнародну присутність, а Вільнюс ще й наважився вжити у назві «Тайвань» замість «Тайбей», що взагалі було сприйнято як заступання за «червоні лінії».
Литва пішла проти правил, встановлених КНР, і потрапила під міцний кулак китайського режиму. Наразі Пекін не цурається дипломатичних і економічних методів, щоб примусити Вільнюс відмовитися від своїх кроків. Окрім відкликання посла та пониження дипломатичних відносин до рівня повіреного у справах, Китай зупинив рух прямого вантажного потяга до Литви, запровадив обмеження на литовську продукцію і видалив її з власної митної системи, внаслідок чого неможливо вказати країну походження товару при ввезенні в КНР. Зважаючи на невелику експортну залежність Литви, Китай пішов далі й заборонив товари та компоненти литовського походження, які входять до міжнародних ланцюгів поставок. Таким чином, Пекін не тільки випробовує широкий спектр засобів тиску та примусу, а й посилає попередження іншим країнам, які надумають піти шляхом Литви.
Насамперед це стосується Чехії та Словаччини, що останнім часом демонструють бажання зміцнити свою співпрацю з Тайванем у сфері економіки, високих технологій, охорони здоров’я та кібербезпеки. А також Естонії й Латвії, чиї законодавці неодноразово висловлювали політичну підтримку острову і взяли участь Форумі відкритого парламенту, організованому міністерством закордонних справ у Тайбеї. Минула осінь видалася рясною на обмін делегаціями між Тайванем і державами Центрально-Східної Європи, чого раніше не спостерігалося через їхнє небажання псувати відносини з Пекіном. Хоча такі заходи можуть здаватися досить примітивними, в контексті міжнародних відносин, і не свідчать про дипломатичне визнання Тайваню, в геополітичному ж сенсі — вони демонструють тенденцію розчарування агресивними діями Китаю і прагнення протистояти авторитарним проявам, які для багатьох із них недопустимі.
Китайська преса назвала Литву «мишею або навіть блохою під ногами бойового слона», вочевидь зіставляючи неспівмірні потуги двох країн. Пекіну важко збагнути, що маленькі балтійські країни свого часу змогли протистояти могутньому Радянському Союзу, тому демократичні цінності та свободи для них мають вагу.
Кейс Литви вже став предметом обговорень усередині ЄС. Вона попросила підтримки в європейських інституцій проти політично мотивованого економічного тиску Китаю. Брюссель пообіцяв звернутися до СОТ, якщо перепони для литовського експорту на китайський ринок триватимуть. Крім того, Європейська комісія розробила комплекс заходів проти економічного примусу будь-кого з членів блоку, але поки що не всі держави ЄС їх підтримали. Та й дієвості в таких кроках мало, оскільки Китай не бачить особливих ризиків для себе, а також як найбільший торговий партнер блоку сподівається на його прагматичний підхід.
Натомість увага китайської влади спрямована на новий німецький уряд на чолі з Олафом Шольцем, який пообіцяв не заплющувати очі на порушення прав людини в КНР. У китайських ЗМІ з’явилися побоювання, що в китайсько-німецьких відносинах можуть виникнути складнощі, особливо з урахуванням загальноєвропейських тенденцій, і називають Ангелу Меркель містком між КНР та ЄС.
У європейському середовищі справді критикували Меркель за поблажливе ставлення до Китаю через небажання нашкодити економічним відносинам та інтересам великих німецьких корпорацій, активно представлених на китайському ринку. Саме вона проштовхнула підписання інвестиційної угоди між ЄС та КНР, тоді коли питання Гонконгу й Сіньцзяну не могли бути проігноровані таким важливим міжнародним актором як ЄС.
Наразі китайська влада чинить тиск на європейські, насамперед німецькі корпорації, які використовують у своїх ланцюгах поставок товари литовського походження, змушуючи їх відмовитись від співробітництва з Вільнюсом. Німецько-балтійська торговельна палата попередила, що німецькі компанії змушені будуть згорнути свої виробництва в країні, якщо обмеження Китаю продовжуватимуться.
Відтак, і Європейському Союзу, і, зокрема, Німеччині — провідній економіці та впливовому голосу блоку, стає дедалі важче ігнорувати запит на більш чітку й жорстку позицію щодо поведінки Китаю. І саме від того, які пріоритети у відносинах із Пекіном вони виберуть, залежатиме, чи зможуть малі демократії вистояти під тиском «бойового слона».
Більше статей Наталії Бутирської читайте за посиланням.