Події минулої осені свідчать, що процес формування нового світового порядку перейшов із концептуальної сфери у практичну стадію. І, хоч як це дивно, Україна опинилася мало не в центрі цього процесу. Гостра дискусія про перспективи масштабування на Центральну Європу російсько-української війни, що розпочалася 2014 року в Криму та на Сході, відлунила в усіх основних столицях. Захід Росію попередив, заявив про підтримку України, Москва, як це зазвичай буває, все заперечувала. Гострота моменту останніми днями трохи спала, однак спроба розібратися у справжніх мотивах Росії, яка стягує війська до кордонів України, приводить до вельми цікавих спостережень.
По-перше, сам процес нагромадження військ із ешелонами техніки, переміщуваними вдень, щоб краще було видно, в жовтні-листопаді нинішнього року здійснювався не вперше. Однак уперше директор ЦРУ полетів до Москви поговорити з російським керівництвом про це, і, очевидно, не тільки про це. По-друге, згадані події, за дивним збігом обставин, сталися тоді, коли й проведення першого онлайн-саміту Джо Байдена і Сі Цзіньпіна, на який надто багато гравців покладали надто великі надії. Великих результатів досягнуто не було, однак тональність зустрічі виявилася позитивною. І вже кілька днів по тому міністри оборони Росії та Китаю підписали дорожню карту співпраці у військовій сфері. Як повідомило ТАСС, «сторони домовилися нарощувати взаємодію між збройними силами двох країн по лінії стратегічних військових навчань та спільних патрулювань. Генерал армії Сєргєй Шойгу і генерал-полковник Вей Фенхе підкреслили непорушність дружби та міцність зв'язків між Росією і Китаєм. Підтвердили готовність реалізовувати домовленості, досягнуті на найвищому рівні, й розширювати контакти між міністерствами оборони Російської Федерації та Китайської Народної Республіки». Безпосередньо в день саміту Росія провела випробування космічної зброї, ледь не заваливши МКС, а напередодні цієї події Владімір Путін виступив на колегії МЗС РФ, де заявив про необхідність «підтримувати напругу» на Заході й водночас доручив Лаврову «ставити питання про те, щоб добиватися надання Росії серйозних довгострокових гарантій забезпечення нашої безпеки». І не треба думати, що Путіна влаштував би «Будапештський меморандум-2» з підписами Польщі, країн Балтії та України під гарантіями ненападу на Росію. Все значно серйозніше.
Таке дивне доручення президента РФ спантеличило навіть головреда журналу «Россия в глобальной политике», члена президії Російської ради з міжнародних справ (РРМС) Федора Лук'янова, якого важко запідозрити в поганому розумінні мотивів російського керівництва. У коментарях, опублікованих на сайті РРМС, він висловив сумнів, що сучасна геополітика має апетит до укладання нових договорів та надання якихось гарантій. Так само, як інколи, спостерігаючи за діями кліриків керівництва РПЦ, не можеш позбутися сумнівів, що вони справді вірять у Бога, — аналізуючи заяви Путіна, Шойгу й Караганова, який примкнув до них, сумніваєшся, чи реально вони бояться наближення НАТО до своїх кордонів, чи це лише привід заявити про свої інтереси, обґрунтувати їх фундаментальними побоюваннями за безпеку й тим самим сформувати вигідний РФ дискурс у сфері міжнародної безпеки. Адже, з одного боку, сучасна зброя дуже змінює уявлення про дистанцію безпеки, і тисячі дві кілометрів принципово не змінюють нічого, просто на кілька секунд збільшують підлітний час, а з іншого — у Кремлі (й навіть далеко західніше Кремля) розуміють, що, говорячи словами тих-таки кремлівських аналітиків, «НАТО за Нарву воювати не буде».
Тому, коли перша особа країни з найбільшим у світі ядерним потенціалом, відома своєю легендарною зневагою до людських життів, вимагає гарантій безпеки, це має означати щось абсолютно інше. Цілком імовірно, йому потрібні не самі гарантії, а тривалі переговори про надання гарантій (що б це, взагалі, могло бути?), які дадуть змогу розставити фігури на дошці й почати гру, надовго, до межі регламенту, затягуючи ходи. Паралельно було б корисно запустити «Північний потік-2», побудувати трубопровід «Сила Сибіру-2», який має таку саму потужність, що й ПП-2 (чистий збіг), починається там само, на Ямалі, і задовольнить зростаючі потреби Китаю та Кореї (як Північної, так і Південної), а заодно дасть можливість за необхідності відкрито шантажувати ЄС повною переорієнтацією потоків газу на Схід. Тільки наївні могли подумати, що Путін обмежиться підкоренням Німеччини. Якщо правдиві повідомлення ЗМІ (в чому немає цілковитої впевненості), що адміністрація Байдена, на прохання Німеччини, лобіює в Конгресі незастосування санкцій до ПП-2 у бюджеті наступного року, все значно гірше. Рішення вислати з Вашингтона 27 працівників російських спецслужб, замаскованих під дипломатів, навряд чи компенсує потенційно катастрофічні наслідки для Європи від газового шантажу Кремля.
Окрема історія — напруга в Південно-Східній Азії навколо Тайваню, зокрема постійні прольоти китайських літаків поблизу бунтівного острова, а також спільне «патрулювання» ВМС Росії та Китаю навколо Японії, де розміщені найважливіші в регіоні військово-морські бази США. Днями делегація представників країн Балтії відвідає Тайвань, а США вже запросили Республіку Китай на саміт демократій. Очевидно, що Росія воювати за Китай у Тайванській протоці не буде, однак мігранти, завезені в Білорусь, які тероризують Польщу, завдають серйозних клопотів і країнам Балтії, що активно розвивають співпрацю з Тайванем. Як тут не згадати про мільярдні інвестиції Китаю в Білорусь. Треба ж тримати Захід у «відомій напрузі».
Чому важливо брати до уваги те, що відбувається в Азії? Насамперед тому, що перебувати «на розтяжці» навіть для США досить накладно. Південно-Східна Азія — зона надзвичайно важливих інтересів Вашингтона, і незле було б докучати світовому гегемонові відразу з двох рук, особливо з урахуванням його нинішньої вразливості. У США сьогодні немає послів не тільки в Польщі, Великій Британії, ЄС, Німеччині, Франції, Нідерландах, Норвегії, Румунії, Швеції, Україні, а й у Індії, Китаї, Японії, Австралії й АСЕАН, а в Сенаті все не розблокують процес їх призначення. Ковід дуже ускладнює двосторонні контакти з ключовими партнерами, які неможливо повноцінно проводити онлайн. Однак Путіна влаштує будь-який формат діалогу зі США — онлайн чи офлайн, тільки б досягти мети й усадити Вашингтон за стіл переговорів. У певному сенсі, настав момент паузи, коли сторони обмірковують не тільки наслідки появи загрози під назвою «омікрон», а й наступні кроки. Висилка дипломатів, з одного боку, і чергові випробування російської ракети — з іншого тільки підтверджують стан глибокої задумливості. Очевидно, що наступний саміт РФ—США, якщо вірити повідомленням про його підготовку ще на цей рік, має бути, з погляду Кремля, продуктивнішим, ніж зустріч у Женеві, і не менш важливим, ніж діалог Байдена та Сі Цзіньпіна. Росія має довести США, та й усім іншим, що вона — не молодший партнер Китаю і має право розраховувати на власне місце в майбутньому світоустрої.
Цілком імовірно, що коли США підуть на діалог із цього питання (а його зміст вийде далеко за проблематику стратегічної безпеки), Путін трохи послабить хватку. Однак дуже сумнівно, що він погодиться на щось менше, ніж зобов'язання США враховувати забаганки Росії з безлічі питань, і насамперед — стосовно нейтральності України, де-факто визнання Криму російським, припинення військової допомоги Києву у зв'язку з окупацією частини Луганської та Донецької областей.
Путін доволі впевнено почувається в Європі, адже навіть цинічні вбивства в європейських столицях, кібератаки (зокрема на Бундестаг) та інші спецоперації РФ не переконали Ангелу Меркель, що забезпечення безбідного майбутнього Німеччини з допомогою 110 млрд куб. м російського газу за рахунок України і Польщі тхне цинізмом. Однак зі США все виявилося складніше. Навіть ослаблений рухом BLM, Трампом та ковідом Вашингтон залишається послідовним — і в підтримці України, і в Південно-Східній Азії. Особливо значимо, що, на відміну від Росії й КНР, Сполученим Штатам удалося сформувати кілька альянсів, украй важливих для майбутньої розстановки сил, і серед них партнерства з Великою Британією, Японією, Австралією та Індією через механізми QUAD і AUKUS є ключовими. Так само і для України найкращою політикою, крім зміцнення власних збройних сил та стратегічного діалогу зі США й Великою Британією, є формування регіональних форматів безпеки з участю сусідів від Балтійського до Чорного моря, особливо — з Туреччиною.
Сьогодні точки геополітичної напруги — це Центральна Європа та Південно-Східна Азія, Україна і Тайвань (навіть Іран із Північною Кореєю відступили на другий план), а серед світових проблем — зміни клімату й пандемія. Найкращим сценарієм було б досягнення комплексу домовленостей між США та КНР про принципи майбутньої цивілізованої конкуренції і вкрай жорстка демонстрація Путіну рішучості колективного Заходу не допустити масштабної війни в Європі. Однак, якщо судити з китайського військово-історичного фільму «Битва при Чосінському водосховищі», що вийшов у прокат цієї осені й побив усі рекорди зі зборів, ситуація залишається напруженою. У цьому фільмі китайські добровольці з Народно-визвольної армії дають відсіч і перемагають армію США в одному з ключових боїв корейської війни. Фільм шалено популярний у КНР, він значно випередив за зборами попередній блокбастер про воїнів-вовків, який дав ім'я новому стилю китайської дипломатії. Не хотілося б думати, що цей фільм, який, із певною натяжкою, трактує події 1950–1953 років, стане прелюдією до військових дій навколо Тайваню. Однак немає жодних сумнівів, що в Кремлі його вже подивилися.