Пропозиція без краплі сарказму. З урахуванням «модних тенденцій» уряд зобов’язаний негайно виділити кошти хоча б на будівництво нормальних в’язниць і перейнятися умовами утримання там громадян. Про реформу всієї нашої правоохоронної системи помріємо пізніше.
Право тут не водиться?
Минулого року ми, кілька колег-журналістів, намагалися допомогти нашому товаришу, який потрапив у Лук’янівське СІЗО. Він ускочив у цю халепу майже два роки тому.
Тут потрібна ремарка - для тих коментаторів, які зараз обурено почнуть плювати в екран і стукати по клавіатурі своїх компів. «Витягти з кічі» нашого друга в обхід закону ми й не думали. Оскільки і той, хто на нарах (зауважу, висококласний юрист), і ми, умовно - вільні громадяни (даний пасаж поки що пропоную вважати іронією), як і раніше, віримо в те, що право в Україні десь водиться. Тільки його треба довго шукати.
За кілька місяців таких пошуків виявилося, що ефект від наших потуг близький до нуля. Знову підкреслюю - подібним чином журналісти, принаймні ті, хто не зовсім втратив совість, реагують на прохання розібратися і з боку зовсім незнайомих людей. Водночас до активності спонукала звістка з СІЗО. У підслідного, а потім уже підсудного виявилася пухлина.
Не забиратиму часу і місця, аби переповідати епопею про те, скільки часу до цього моменту дружина нашого друга і його адвокат безуспішно намагалися звернути увагу керівництва ізолятора, а також слідчих на наростаючі зміни в стані здоров’я сорокатрирічного «особливо небезпечного лиходія». Попросту кажучи, лікар у камеру носа взагалі не показував. Що, загалом, можна пояснити: СІЗО - не санаторій у Криму. Адже в нас і на волі з медичними послугами населенню проблеми.
Ой, забула головне: наш товариш - не вбивця, не маніяк, не грабіжник, не керівник ОЗУ, ніколи не обирався народним депутатом, не працював членом уряду або чиновником будь-якого рангу. Розбіжності із законом, за версією слідства, виникли на грунті спорів між великими суб’єктами господарювання. Але обслуговування його юридичною компанією представників сторони, яка мала стосунок до політичних сил, нині усунутих від влади, виявилося воістину фатальним. Тому запхали його у «воронок» прямо в подвір’ї будинку вранці (син-школяр вийшов трохи пізніше і не побачив процедури захоплення, чому батько був невимовно радий), а всі клопотання про зміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд відхиляли. Адже ж втече - залишивши в Україні старих батьків, кохану дружину, дитину і паспорт!
Припускаю, що будь-яка нормальна людина, висмикнута, як морквина з грядки, зі звичного середовища проживання і поміщена у простір чотирьох стін із пригвинченою намертво подобою меблів (детективи дивимося, знаємо!) може впасти в ступор - якщо, звісно, вона не професійний революціонер, завжди готовий до катувань і ешафота. І піддатися пориву - облегшити душу, навіть якщо на ній немає гріха.
Але юрист виявився міцним горішком, а також упертим бараном. Всі натяки на можливе позитивне закінчення власної справи у разі дачі (здачі?) показань, що викривають злочинну сутність істинних ворогів народу, які змусили його стати на слизьку доріжку, він ігнорував. А потім і «посилати» почав... Тож що йому за таку поведінку - ще й лікарів надавати?!
До честі (чи навпаки) панів, які успішно поєднують політичну діяльність із бізнесом і перебувають на юридичному обслуговуванні фірми нашого товариша, нікого з них цей арешт не стурбував. Чи то були абсолютно впевнені в чистоті угод і скорому торжестві справедливості без їхньої безпосередньої участі, чи то мудро розсудили, що прояв солідарності тут недоречний. Дасть Бог, до «верхів» не дотягнуться… Принаймні один пан із депутатським значком зробив такі олов’яно-нерозуміючі очі у відповідь на мою розповідь, що залишалося хіба що вибачитися за завданий клопіт…
Час на нари!
Так, признаюся, потім я злобно передавала юристу-арештанту побажання: перестати удавати Хлопчиша-Кибальчиша і відповісти слідству взаємністю. Мовляв, якщо всі в політичному болоті один одного варті, то немає сенсу демонструвати благородство. Власна розпухла нога дорожча, про сім’ю й казати годі! Мої наставляння успіху не мали. Напевно, тому й дружимо стільки років поспіль.
Зате як журналіст я збагатилася знанням про те, що з п’яти тисяч арештантів, які одночасно утримуються в Лук’янівському СІЗО, і приблизно з 50 тисяч «сидельців» по країні в цілому хворих людей - не менш як половина. При цьому суди, притиснуті прокуратурою, практично завжди відмовляють змінювати їм санкції, давати дозволи на проведення операцій тощо. І що такса у в’язниці потрапити «на больничку» - 500 доларів. Там такі самі камери, але чисті, замість нар - ліжка, роблять примітивні процедури - як-от перев’язки та уколи (схоже, універсальні, від будь-яких недуг). Проте «на больничку», як правило, проривається по-справжньому кримінальна потолоч. Інші ж зі своїми туберкульозами, канцерами, виразками, стенокардіями і далі залишаються в переповнених «хатах».
Завантаження «сороковника» (камери на сорок персон) доходить до двохсот відсотків. Тобто на одне спальне місце припадає по два претенденти. У «двадцятнику» (саме таке приміщення обживає наш товариш) напхано арештантів на сто п’ятдесят відсотків. Наш юрист, щоправда, тут має персональну шконку і авторитет, оскільки пише касації та апеляції малозабезпеченим «сидельцям» - продовжує працювати за спеціальністю. Найгірше, за його словами, тим, хто потрапив у «трійники». У приміщенні 1,90 на 4 метри перебувають п’ять осіб - а нар лише четверо... Навіть стояти тісно. Плюс сирість, бруд, убогість. Кажуть, у Китаї в подібних умовах утримують ведмедів з метою подальшого використання їхніх атрофованих органів. І цією патологічною дикістю обурюється весь цивілізований світ. До українських аналогів китайських ведмедів інтересу немає?
У «двадцятнику» якийсь час перебував німець, згодом екстрадований на батьківщину, до Німеччини, де він до вироку гуляв з електронним браслетом. (Подібна «коштовність» прикрашала й кінцівку американського в’язня, українського екс-прем’єра Павла Лазаренка. І тут пощастило Павлу Івановичу, бо далеченько від Батьківщини строк мотав! Справді, хто раніше жив, той і зараз живе!) Коли ж німецький суддя почув спіч адвоката про умови утримання його клієнта в Україні до екстрадиції, то зменшив строк на півтора року. Перейнявся…
Випробування «слоником»
Та повернімося до головного героя розповіді. Коли наші колективні «відкриті листи» можна було вже демонструвати студентам факультету журналістики як наочні посібники «Безпорадність національних медіа в конкретній людській драмі», ми почали проситися на прийом до уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової. Якщо читачі помітять, що тут очевидне зловживання службовим становищем, не заперечуватиму. Оскільки Карпачова - одна, а стражденних в Україні дуже багато. У тому числі тих, хто перебуває за товстими тюремними мурами.
До того ж я винна в тому, що не озвучила Ніні Іванівні ще кілька історій з Лук’янівки. Проте їхній драматизм актуальний досі. За бажання і можливості уповноважений з прав людини чи її помічники можуть ознайомитися з «бек-граундом» кількох безправних сусідів по камері нашого юриста. Запевняю: вони готові говорити! Тільки от слухати нікому...
34-річного хлопця з Запоріжжя (займався бізнесом, пов’язаним з обробкою насіння та посівів хімікатами) вісім місяців тому в одному з райвідділів Києва близько познайомили зі «слоником». На зап’ястя, вивернуті за спину, і на ноги наділи наручники, на голову - протигаз зі шлангом і від’єднаним фільтром. У катуванні брали участь шість міліціонерів. Повалили на підлогу, зафіксували, перетиснули шланг, поки не довели до стану задухи. Поруч - заздалегідь підготовлена банка з ацетоном і купа газет. Коли почав непритомніти, збризнули газету ацетоном, підпалили й запхали в шланг. Дихай! Результат - обпалені до набряку легені. Непритомність. Плювок водою з пластикової пляшки. І все спочатку - перетиснути шланг, змочити газету ацетоном, підпалити... Екзекуція тривала півтори години. На завершення побили кийками і ногами. Лопнула барабанна перетинка і якась кишка всередині. Тепер кровить і не гоїться.
Спільникові бізнесмена, зовсім хлопчику, там-таки зламали хребет. Став інвалідом, утримується в камері на загальних підставах. В ІТТ цього «бандита» черговий відмовлявся приймати: вночі точно помре! Змусив міліціонерів написати заяву, там і фотосесію зробили зі слідами побоїв. Отже, сліди звірства несподівано виявилися задокументованими. І пацан виявився на подив живучим.
Тому до зустрічі з правозахисниками не відкриваю імен, прізвищ, інших прикмет. Боюся накликати ще більшу біду - хіба ж начальство допустить, щоб у його вотчині виявилося таке?
Проте знову звернемося до основної лінії сюжету. Через місяць після нашої зустрічі з омбудсменом у долі юриста нічого не змінилося. Хоча на той час Ніна Карпачова вже мала розмову з генеральним прокурором України Віктором Пшонкою, де серед невідкладних питань порушувала і це - про термінову операцію підсудному, а її помічники кілька разів відвідали СІЗО. А ми з колегами продовжували наносити візити. Всі посадовці, кому з обов’язку служби належало бути поінформованими, погоджувалися: так-так, невиправдана жорстокість, просто не хочеться думати, що єжовсько-беріївські методи воскрешаються... І тут на благополучні, гладенько виголені офіційні обличчя набігала хмаринкою розгубленість. Можливо тому, що поверх пахощів власних парфумів і кави, звареної секретаркою, до них теж раптом почав сочитися сморід параші з камери-«сороковника»? А руки механічно перевіряли наявність на столі трьох мобілок і «вертушки», по яких можна в разі чого попросити заступництва. Адже від жебрацької недолі і тюремної неволі, як мовиться... Але - тьху-тьху, не про нас буде сказано!
До речі, найсильніше враження на співрозмовників чомусь справляла розповідь про те, як наш колись несентиментальний юрист, обжившись у камері, навчився там... розводити квіти. Як виклик тваринному животінню, в яке не дозволяв себе занурити. Купив у «козла» (так іменують охоронців) відро землі, замість горщиків пристосував пластикові судки-«пасочки» для їжі. Почав вирощувати звичайну троянду (прийнялася відростком від засохлого стебла), суданську троянду (насіння назбирав із чайних пакетів), кілька фінікових пальм (дружина якось передала фініки), лимон і плющ («козел», розчулившись, знайшов на вулиці й сам приніс у камеру, безплатно!)
Постарайтеся не померти
Минуло ще кілька тижнів. Зателефонувала, торжествуючи, дружина юриста. Втручання Карпачової пробило стіну! З головного слідчого управління Генпрокуратури в ізолятор надійшов лист: дозволити вивезення на операцію в онкологічну лікарню!
Панове, чи часто вам чи вашим близьким доводилося безмірно радіти з приводу подібної майбутньої події? Можна не відповідати.
Тим паче що й тут радість виявилася короткою. На листі була відсутня печатка. Чи то виконавець у запарці забув її шльопнути на документ, чи то так від початку було задумано. Різноманіттю методів впливу на психіку ізольованих від суспільства і повністю залежних від самодурства, яке доходить до садизму, можна тільки дивуватися. Без печатки довгоочікуваний дозвіл не мав сили, отже, потрібно було заходити з проханнями на чергове коло.
Нарешті й цей етап залишився позаду. «Воронок», операційна, реанімація, лікарняна палата, «почесна варта» біля дверей. Завідуюча відділенням відводить погляд: звичайно, пацієнта слід потримати тут бодай тиждень. Крапельниці, уколи, перев’язки, не кажучи вже про догляд. А там і результати гістології прийдуть. Але не її лікарська воля рекомендації правосуддю давати.
Наступного вечора дружина, яка сиділа біля ліжка невідступно, відлучається на годинку. Ледь не цієї самої миті до лікарняного коридору, лякаючи недужий народ, буквально вбігає конвой. Юриста вантажать на носилки в знайомий «автозак» і везуть на старе місце, в СІЗО. Напевно, щоб не втік, оговтавшись після наркозу. Доліковуватися, пояснюють йому, можна й там. Бинти, йод-зеленка... Примудряється ж частина пересічного населення України не померти в обіймах соціальної медицини зі схожим асортиментом засобів порятунку! Чим ти, мужиче, кращий?
Чергове засідання районного суду призначають у переддень Нового року. Юриста та сімох його спільників у залі чекає, як заведено, клітка. Погано собі уявляємо, як туди запхнуть іще й носилки з лежачим підсудним. Хоча цей факт, схоже, не є достатньою підставою для прояву гуманізму. Можливо, накажуть сидіти.
У годину, позначену в повістці, нічого не відбувається. В наступну годину - теж. На третій годині головуючий пропонує публіці зайняти місця і оголошує: засідання переноситься. Підсудних з невідомих йому причин до суду з СІЗО не доставили. Пауза в засіданнях триватиме місяць.
Невдовзі вдається з’ясувати, що сталося насправді. Машина для перевезення ув’язненого - сіра будка із синім проблисковим «пухирем» на кабіні, простоявши на холоді в одному з провулків, неподалік будинку суду, отримала наказ згори: повертатися на Лук’янівку. «Там журналісти і телекамери!»
Признаюся, розворот здивував. Виходить, глобальні люди, упевнені у власній усемогутності, за певних обставин копіюють повадки дрібних урок, шолудивих шавок, які шкурою відчувають, коли краще сховатися за ріг?! Отже, і вони не до кінця упевнені в постійній прихильності Фортуни та її далекої родички Феміди, яка приходить у будинок чи офіс тоді, коли Фортуна його залишає?
Усі ми - піщинки
Мені як громадянці України немає діла до музичної орієнтації громадянина України Рената Кузьміна, котрий виконує «Мурку» на культовій програмі відомого акордеоніста від Партії регіонів. Це виключно проблема його почуття гумору. Ніхто ж не вправі заборонити, наприклад, рецидивісту, «який відкинувся», замовити ресторанним лабухам «Наша служба и опасна, и трудна», щоб, блазнюючи, заспівати в приятельському колі! Але заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін у ролі блатного красеня виглядає, на жаль, дуже органічно. І мимоволі наштовхує на думку: у назві нашої країни достатньо поміняти місцями лише дві букви, щоб вона стала відповідати суті речей і подій. Зробити Україну УРКАїною.
Категорично без зв’язку з попереднім абзацом. 2008 року, в перше пришестя у верхи Генпрокуратури, Ренат Кузьмін азартно заробляв очки в перегонах за крісло генерального. І з подачі глави держави Віктора Ющенка став батьком-натхненником проекту з виявлення мегазлочинного угруповання на чолі з атаманшею, яка явно розраховувала на президентство.
Вже прохолонув на Банковій слід самого Ющенка, ходить на Різницьку на допити його екс-конкурентка Юлія Тимошенко, СІЗО поповнюється з дня у день сановними пожильцями, а 68 томів справи, яка має стосунок у тому числі й до нашого юриста, тиснуть на професійне честолюбство Рената Равелійовича. Бо дана людська дрібнота, піщинка, занесена туди політичним смерчем, хоч що з нею роби, не стирається покірно на порох!
…Віктор Бондар, екс-губернатор Дніпропетровської області і заступник начальника Держмитниці, Сергій Смоланов, екс-начальник Державної воєнізованої гірничорятувальної служби у вугільній промисловості України, Анатолій Василевський, екс-прокурор Чернігівської області, Микола Сеньковський, екс-заступник глави Держкомрезерву, Дмитро Корнієвський, екс- транспортний прокурор Керчі, Світлана Макєєва, екс-начальник управління з питань землекористування та містобудування секретаріату Київради, Володимир Асадчий, екс-генеральний директор «Київпастрансу», Руслан Кухаренко, екс-голова управління охорони культурної спадщини Києва, Георгій Філіпчук, екс-міністр охорони навколишнього природного середовища, Юрій Луценко, екс-міністр внутрішніх справ, Ігор Діденко, екс-перший заступник голови «Нафтогазу України», Анатолій Макаренко, екс-глава Держмитниці, мери Алупки, Алушти, Лівадії... Вибачте, якщо забула ще когось із «тузів», які перемістилися з кабінетів у камери! Окремо згадаю Богдана Данилишина, екс-міністра економіки. Сподіваюся, у празькій в’язниці «Панкрац» він почувався більш євроінтегрованим, ніж колеги по злій долі, яким випало тусуватися на вітчизняних нарах.
Неслабкий сигнал для тих, хто, як і раніше, сидить у кабінетах. Допоки на волі і при посадах - максимально посприяйте олюдненню пенітенціарної системи не на словах, а на ділі. Щоб у час випробувань не відкривати групі журналістів правду й без того відому народу, як нещодавно довелося Василеві Онопенку, голові Верховного суду. (Зять Онопенка, екс-перший заступник міністра юстиції Євген Корнійчук заарештований за підозрою в корупції.)
«Українські ізолятори і тюрми переповнені, там жахливі умови. Там багато хворих людей, позбавлених медичної допомоги! Чому нагорі нехтують презумпцією невинуватості, навішуючи до суду ярлик «злочинець»? По десятках тисяч кримінальних справ іде скасування постанов - порушувалися безпідставно. Але ніхто не несе відповідальності за їх відкриття!» На Василя Васильовича було боляче дивитися. Наче не іменитий юрист Онопенко, автор законів і книжок із правознавства, а безвісний, безмовний громадянин, потрапивши в біду, волав до преси: «Залишається одна надія - на гласність!».
…Непогано було б йому поспілкуватися з нашим юристом. Колись, у вільний час...