Вітчизняна в'язниця: свавілля і доноси

Незворушно і з притаманним тільки їй сарказмом вітчизняна тюрма позирає на спроби свого реформування. Проводяться круглі столи, конференції. Виголошуються промови. Все це вимагає певного розумового напруження і, природно, формує в особового складу корисну інтелектуальну гнучкість. Не менше користі приносять щорічні кадрові інтервенції навчених за новітніми методиками випускників профільних навчальних закладів. Кому, як не їм, формувати краще майбутнє вітчизняної тюрми? Безумовно, за належного матеріального стимулювання та підтримки держави. В наявності й інтелектуальний, і кадровий потенціал, і усвідомлення фінансово-економічного аспекту справи. А тюрма не реформується. Щось із нею не так. Безглуздо довго не так.

На лихо, ми потонули в питаннях ефективного управління тюрмою, питаннях "штатів і окладів". Водночас за рамками можливої ревізії залишилися стрижневі проблеми тюремного побуту. Суто ритуальне питання про права людини тут ні до чого. За певної підготовки тюремної адміністрації воно легко переноситься в площину недостатнього державного фінансування, а то й захисту прав самого тюремного персоналу. Йдеться скоріше про спосіб життя членів тюремної спільноти, якими однаковою мірою є і арештанти, і персонал.

На безрадісне співіснування цих сторін єдиного цілого свого часу звернув увагу А.Чехов, перебуваючи в "добровільному засланні" на о. Сахалін. Міркування та висновки письменника, хоч як дивно, у цілому відповідають стану справ у вітчизняній тюремній системі, яка відстає від чеховського "Острова Сахалін" більше в часі, ніж у просторі.

Цінність спостережень Антона Чехова полягає в тонкому розумінні сполучних ланок способу життя та моральності. Посил доволі простий: хочеш змінити людину - почни з її способу життя. Не в сенсі банального "буття визначає свідомість". Письменника цікавило питання унікального в укладі арештантського життя. Він зумів розпізнати головні осередки його морального загнивання і вказав шляхи одужання тюремного організму в цілому.

Всупереч здоровому глузду в радянській державі деякі із цих осередків загнивання були прирівняні мало не до завоювань соціалізму. Далі ці облудні цінності були засвоєні тюремним персоналом як професійні правила. Так і живемо. Смішно згадувати, але один із вищих чинів тюремного відомства відстоював у своїх мемуарах святість картярського боргу...

Кровоточивою виразкою вітчизняної тюрми Чехов справедливо вважав сформовану систему утримання засуджених. "Люди, які живуть у тюремній загальній камері, - це не громада, не артіль, яка накладає на своїх членів обов'язки, а зграя, котра звільняє їх від будь-яких обов'язків стосовно місця, сусіда і предмета".

Сьогоднішня тюрма цілком відповідає цим словам. Вона, спадкоємиця казарменого соціалізму, просто не сміє бути іншою. Добрим тоном вважається засудження існуючого способу життя, але не недоліків казарменого побуту, а недостатньої ревності в профілактиці або безладдя в управлінні тюрмою взагалі.

Системний недолік - стрімке поширення в казармі моральної зарази - прикривається домислами про правильність роботи з колективом засуджених. При цьому показниками успішності найчастіше визначаються внутрішній порядок і дисципліна. У всіх відношеннях це обгрунтовані критерії, які, втім, мають в умовах вітчизняної тюрми свій брудний спідній бік.

Під порядком розуміється відсутність будь-якого невдоволення режимом утримання, вологі після прибирання підлоги й акуратно застелені ліжка. Дисципліна оцінюється з погляду рівності рядів при ходінні строєм та удаваної ввічливості перед адміністрацією. Це достатні для тюремного службовця умови, щоб наприкінці робочого дня зі спокійною душею вирушити додому. Віддані під його начало 80, а то й більш як сто злочинців чудово розуміють це і часто готові сприяти поверненню "громадянина начальника" до сімейного вогнища.

Трапляються й інші ситуації, коли колектив засуджених демонструє в умовах казарми явну неповагу до порядку, а частіше до персоналу тюрми. Підлоги не вимиті, ліжка не застелені, засуджені брудні й неохайні. Тут уже вся адміністрація піднімається на боротьбу. Боротьбу за порядок. І хто сказав, що арештантам ця боротьба поперек горла. Навпаки, нові враження скрашують сірі тюремні будні. Крім того, є привід похизуватися особливим арештантським гонором.

Так день у день казарма і грайливий настрій її мешканців визначають життєвий ритм тюрми. Все досить передбачувано і всіх улаштовує. Обидві сторони досконало володіють тактикою наступу і відступу. Від найстрашнішого завжди врятують автомати на вежах.

Але припливи і відпливи у стосунках обох сторін анітрохи не позначаються на моральності арештантського середовища. У цьому плані вітчизняна тюрма мало відрізняється від сахалінської каторги.

Марнуючи в такий спосіб час, арештанти обмінюються безцінним досвідом злочинної діяльності і думають - ста головами - про шляхи розвитку кримінального середовища. Казарма сприяє цьому, їй чужа моральність. Її створено для порядку.

Ті із засуджених, хто розумніший, вивчають на відстані простягнутої руки слабкості своїх колег по нещастю. У потрібний час, за гратами чи на волі ці вразливі місця обов'язково стануть предметом спекуляцій.

Даремно тюремні доктринери знехтували хижацьким характером арештантського середовища. Воно роз'їдається зсередини дефіцитом звичних для людини благ, передусім психологічних. Цілком можливо захистити свою гідність перед одним варваром, але якщо тобі протистоїть ціла
зграя - ти приречений.

Щоб вижити, необхідно прийняти існуючі правила. Із цього приводу колимський старожил Варлам Шаламов запитував: "Хто ризикне протиставити себе тюремному колективу - людям, які з тобою двадцять чотири години на добу, і тільки сон рятує тебе від недружніх, ворожих поглядів товаришів?". Тут тобі і сам спосіб життя, і його захисний механізм.

Очевидною є роль казарми в моральному стані колективу засуджених, котрий, немов стружку, знімає зі своїх нових членів риси, корисні для громадянського суспільства, але не потрібні в тюрмі.

Не виною цьому поняття колективу. Середовище формує відданість більшості зловмисників принципам сили та ієрархії. Убоге приватне життя злочинця, як правило, не надає йому інших підстав для успіху.

Казармена обстановка ще більше сприяє розвитку подібних поглядів на світ, остаточно рвучи будь-які солідарні та довірчі зв'язки, які тільки й можуть воскресати у фальшивій окантовці тюремної субкультури.

У дореволюційну епоху ця проблема була зрозумілою і осмисленою. У результаті - набула розвитку концепція одиночного утримання злочинців. Вона ефективно підривала абсолютну владу тюремного колективу над особистістю.

Зразковим втіленням ідеї одиночного ув'язнення стали архітектурні ансамблі центральних тюрем у Петербурзі (1892 р.) та Одесі (1894 р.). Їхній талановитий автор Антоній Томішко досконало втілив гуманні помисли сучасників у практичність каменю.

Ніколи більше людинолюбство тюремного відомства не проявлялося в таких масштабах. У силу історичних катаклізмів вітчизняна тюрма деградувала в табори і колонії. Казарма взяла гору.

Сьогодні доводиться чути про необхідність переходу на більш гуманну блокову систему утримання. Не вірте. Пропонується всього лише розкраяти простір казарми безліччю перегородок, за якими тюремний колектив остаточно сховається від очей адміністрації.

Важлива державна справа віддається на відкуп самим засудженим. Проекти, гідні Томішка, не під силу сьогоднішнім бюрократам та правозахисникам - цій ватазі чорнильних розбійників.

Однак є ще одна обставина, що рішуче відокремлює особистість злочинця від цілей покарання - головним чином виправлення. У чеховському розумінні це практика фаворитизму. В нього критика даного явища обмежена домашнім устроєм представників адміністрації. Тим часом оцінку письменника цілком можна поширити і на службову ниву тюремних чинів. Вивищуючи когось із арештантів на підставі своїх особистих симпатій, адміністрація мимоволі створює в тюрмі взірець благополуччя, котрий ніяк не поєднується з досягненням цілей покарання. Засуджені наочно переконуються в силі подвійних стандартів. Фаворитизм дає їм ще один урок цинізму і нехтування справедливістю. Викорінюється будь-яка надія на виправлення.

Муки покаяння витісняються з тюрми потоком "чогось підлого, найвищою мірою принизливого для людської гідності". Фаворитизм підпорядкований моделі казарменого співжиття арештантів. До кола обраних потрапляють тільки ті, хто сприяє адміністрації в управлінні складним тюремним колективом. Такі засуджені беззастережно позиціонуються як позитивно спрямовані і, не беззастережно, іменуються активом. Утім, для самої адміністрації часто залишається загадкою, в який саме бік позитивно спрямований її актив. Сумніви тюремних чинів мають підстави, адже шляхи формування спільноти нових фаворитів небездоганні.

До активу потрапляють здатні переконувати і самі переконані в істині - "якщо не ти, то тебе". Буває, такі екземпляри спеціально "вирощуються". Трапляються і перекинчики із середовища маститих неформальних лідерів, професійних зловмисників.

Строкаті лави активу в цілому можна охарактеризувати як непередбачену поняттям "рівності прав засуджених" штучну надбудову, коли один убивця, в силу особливого ставлення адміністрації, поганяє іншого вбивцю, не маючи на те державного мандата.

Сьогоднішній актив - це фактично приводний механізм системи забезпечення казарменого порядку, в якому особистість важлива як власник тумбочки або ліжка. І якщо власник ліжко-місця завісить своє ложе рушником, то справжній активіст повинен переконливо довести аморальність даного вчинку.

Але більшість активістів - лицеміри. Вони не триматимуть колектив у страху через дрібниці, а повідомлять відомі їм факти куди слід, після чого довго й голосно обурюватимуться бездушністю адміністрації.

Піддавати за це осуду недоречно. Поставлене Шаламовим запитання не знято з порядку денного. Тюремна казарма диктує свої умови виживання.

Саме цей маячок благополуччя й руйнує численні теорії перевиховання, котрі існують у середовищі тюремних інтелектуалів. Останні слушно можуть заперечити, що, відбираючи з числа гвалтівників і злодіїв кандидатури для активу, необхідно виявляти певну суворість. І практики з ними погодяться. Але кожен, хизуючись своєю суворістю, проявлятиме свавілля.

Зовсім як у Чехова: підстава загальна, але в одній тюрми покартають, а в іншій - відшмагають.

Керована свавіллям і стукачеством вітчизняна тюрма дивовижно уживається з іншими інститутами правової демократичної держави.

Дешевизною нашої тюрми виправдовується її аморальність. Із двох лих вибрали менше. Ця безглузда економіка не враховує невідновних втрат фонду працездатного населення та сукупної шкоди від соціальної дезадаптації арештантів.

Тюрма в півціни обходиться значно дорожче від цифри, яку бачимо в бюджетних розписах. Втрачений потенціал десятків тисяч молодих людей - категорія така ж моральна, як і економічна. Аморальна тюрма невигідна суспільству.

Це аж ніяк не заклик асигнувати додаткові один-два мільярди на тюрму-казарму і вибудувати на радість могутньої купки тюремних мутантів іще дев'ять кіл пекла. Розумніше визнати хибність принципів, сповідуваних у вітчизняних тюрмах, і рішуче порвати з ними. У протилежному випадку наші виправні установи і далі будуть жалюгідною пародією на Дантове "Облиш надію, хто сюди заходить".