Цього місяця відбувся саміт ключових геополітичних гравців у столиці однієї з країн-засновниць їхнього альянсу, яка також є потужним енергетичним виробником. Йдеться про великий безпековий альянс — Шанхайську організацію співробітництва (ШОС), яка провела зустрічі в Астані, столиці Казахстану.
На Заході не приділяють багато уваги ШОС, яка була створена три десятиліття тому так званою Шанхайською п'ятіркою, до якої входить Китай, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан. Незабаром до неї приєднався Узбекистан. У 2017 році членами організації стали Індія та Пакистан. Іран приєднався у 2023 році, а Білорусь, маріонетка Владіміра Путіна, нещодавно підписала угоду про приєднання, повідомляє Джеймс Ставрідіс, колумніст Bloomberg Opinion, адмірал ВМС США у відставці й колишній верховний головнокомандувач НАТО.
У певному сенсі ШОС є альтернативною версією НАТО. За чисельністю населення і географічним поширенням ШОС є найбільшою безпеково-оборонною організацією у світі. Її територія охоплює 80% євразійського континенту; на її членів припадає 40% населення світу і понад 30% світового ВВП.
На папері НАТО виглядає сильнішим. На 32 країни-члени Альянсу припадає більша частина світового ВВП. Загальні витрати країн НАТО на оборону становлять близько 1,2 трильйона доларів, в той час, як витрати ШОС вдвічі менші.
На саміті в Астані Путін заявив, що альянс "покликаний замінити застарілі європоцентристські та євроатлантичні моделі, які давали односторонні переваги лише окремим держава". Китайський лідер Сі Цзіньпін відповів тим же, заявивши, що Пекін і Москва "повинні продовжувати відстоювати споконвічне прагнення до дружби для майбутніх поколінь". Вісь Москва-Пекін, безумовно, є центром ШОС, вважає колумніст.
Проте організація має серйозні недоліки, зокрема, відсутність деяких центральних елементів, притаманних НАТО. Найбільш очевидно, що країни не мають зобов'язань щодо колективної оборони, подібних до статті 5 Договору НАТО, в якій йдеться про те, що напад на одного члена є нападом на всіх. Поки що єдиною сформульованою позицією ШОС у сфері безпеки є співпраця у боротьбі з тероризмом, що, на думку Заходу, є в кращому випадку невизначеним завданням.
Крім того, серед країн-членів ШОС навряд чи існує універсальне узгодження з питань безпеки. Наприклад, Індія та Китай мають територіальні суперечки в Гімалаях, а ядерні Індія та Пакистан постійно перебувають на межі війни
НАТО має культурні, історичні й мовні відмінності, але розбіжності між його членами тьмяніють у порівнянні з викликами, з якими стикається ШОС. У геополітичних амбіціях ШОС дійсно помітні два аспекти.
Перша — це ступінь, до якого вона стає стабільною платформою для Китаю і Росії для легітимізації й поширення їхніх автократичних систем. Завдяки серії багатодержавних військових навчань, угодам про співпрацю в галузі технологій та іншим зв'язкам, ШОС може допомогти Пекіну і Москві зміцнити свої геополітичні амбіції.
Другою головною занепокоєністю Заходу є те, наскільки Москва і Пекін можуть використовувати ШОС, щоб відірвати важливі країни від порядку, очолюваного США. Дві найважливіші серед них — Туреччина та Саудівська Аравія, причому остання зараз є партнером у діалозі, але прагне стати повноправним членом ШОС. Дозволити провідному гравцю на Близькому Сході й другій за величиною армії НАТО потрапити під вплив Китаю та Росії може мати катастрофічні наслідки.
"НАТО має приділяти більше уваги зростаючому впливу, економічному і військовому потенціалу та амбіціям Шанхайської групи. Альянс повинен здійснювати більше візитів на високому рівні, спільних військових навчань й обмін оборонними технологіями з нині дружніми країнами, які Китай і Росія прагнуть приєднати до ШОС. ШОС поки що не є легітимним конкурентом трансатлантичного блоку, але якщо США та їхні союзники не будуть обережними, вона може ним стати незабаром", — підсумував Ставрідіс.
Більше про ШОС як інструмент геополітичних амбіцій Пекіну та Москви розповіла Наталія Бутирська у статті "Як ШОС стала ширмою для Путіна".