26 липня Сейм Польщі ухвалив чергову постанову щодо подій на Волині під час Другої світової війни. В цьому документі, який фактично одноголосно підтримали різні політичні партії, згадується про «злочин геноциду, вчинений проти поляків українськими націоналістами». Цьогорічна постанова польського Сейму продовжує й навіть поглиблює політично заангажований та однобокий дискурс Варшави в трактуванні характеру польсько-українського протистояння середини минулого століття, який сформувався ще з 2010-х років.
Цікаво, що за документ спільно голосували представники як нині опозиційної консервативної партії «Право і справедливість», так і керівної ліберальної «Громадянської платформи». Це означає, що серед провідних польських політичних сил різного спрямування склався своєрідний консенсус стосовно оцінки Волинської трагедії. Сподівання України на те, що зміна влади в Польщі додасть більшого конструктиву у відносини обох держав, не справдилися.
Постанова Сейму до 81-ї річниці подій на Волині формує односторонню, занадто спрощену й далеку від історичної об’єктивності версію подій минулого. Польські політики повністю ігнорують історичний контекст і не бачать причинно-наслідкових зв’язків, польської окупації та колонізації українських земель, а також злочинів, учинених польською стороною. Цей документ радше нагадує політичну заяву, мета якої — призначити винуватців і змусити їх вибачитися. Так, у постанові засуджуються «спроби релятивізації правди про Волинську різанину, а також лицемірство та фальш у обговоренні цієї події». Польський Сейм вказує на недопустимість «популяризації ОУН та УПА» й закликає «на державному рівні докласти зусиль для викорінення такого ставлення».
На жаль, рік у рік із боку Польщі спостерігаємо тенденцію до збільшення градусу напруги в історичній площині. Цю закономірність не вдалося зруйнувати ні виваженою й украй стриманою реакцією української влади на всі попередні постанови Сейму, ні офіційним ушануванням українськими президентами пам’яті жертв Волинської трагедії.
Додаткову напругу у відносинах між двома державами створює те, що окремі польські політики час від часу висловлюють наміри використати суперечливі історичні питання як інструмент тиску на Київ, якщо настане час переговорів про вступ України до Європейського Союзу. 23 липня міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш від Польської селянської партії заявив: «Варшава не зможе погодитися на вступ України до ЄС, допоки країни не завершать суперечки довкола подій на Волині в роки Другої світової війни». Ще раніше схожі попередження-ультиматуми висловлювали й інші польські політики. У липні 2017 року тодішній міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський пригрозив накласти вето на вступ України до ЄС, якщо не буде вирішено історичні питання, зокрема ставлення до Бандери та УПА. Політик навів як приклад історичну суперечку між Македонією та Грецією, коли Афіни заблокували рух балканської країни до ЄС.
Гострі історичні дискусії між Польщею та Україною не є чимось унікальним. В історії багатьох народів, які є сусідами, було багато як хороших, так і поганих прикладів взаємодії. Але багато хто зумів перегорнути ці сторінки й побудувати нормальні відносини на основі рівності та взаємоповаги. Такий шанс мали й Україна та Польща.
Фундамент для побудови нормальних польсько-українських відносин і виваженого підходу до важких питань минулого був закладений спільними заявами президентів України та Польщі Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського у 1997 та 2003 роках. У них сторони намагалися досягти спільного знаменника, визнаючи всю складність стосунків обох народів. Знайти консенсус, який відкрив би шлях до майбутнього, та залишити історію передусім історикам. Але нині Варшава абсолютно відійшла від духу того часу й відмовилася від історично коректної, справедливої та універсальної формули «вибачаємо і просимо вибачення». Польські політики фактично денонсували зміст і філософію домовленостей Кучми й Кваснєвського 1990-х і 2000-х років і перегорнули цю сторінку.
Чи можуть історичні дискусії з Польщею колись заблокувати вступ України до ЄС? З огляду на те, що від польських політиків ми час від часу чуємо погрози на кшталт «Україна не вступить до ЄС із Бандерою й УПА», такий ризик справді є. Втім, варто зауважити: позиція польського суспільства менш категорична, ніж позиція польських політиків. До того ж, згідно з опитуванням ECFR, 47% поляків підтримують членство України у Євросоюзі, тоді як проти — лише 17%.
2023 року в Польщі було проведено дослідження громадської думки стосовно ставлення поляків до українців. На запитання, чи спільна історія поляків і українців радше об’єднує чи роз’єднує обидва народи, 53% відповіли, що події минулого роз’єднують, а 31% — що об’єднують. 16% респондентів не мали сформованої думки стосовно цього. Водночас переважна більшість поляків (78%) вважає, що примирення між нашими народами можливе. Головним каменем спотикання між Києвом і Варшавою можуть стати питання економіки. Як показав досвід останніх років щодо блокади українського кордону, вони здатні витіснити навіть історичні дискусії.
Україна має вкрай обмежений набір опцій, аби вплинути на думку польських політиків. Але в неї є певні можливості діяти опосередковано й працювати з громадською думкою польського суспільства та решти європейців.
Доцільно перевести питання польсько-українського протистояння у 1940-х роках із політичної площини в площину історичну. Верховна Рада України теж може наслідувати приклад польського Сейму та щороку ухвалювати постанови стосовно Волинської трагедії та польсько-українського конфлікту. Але використати асиметричний підхід, коли основним змістом стане не висування історичних ультиматумів, а акцент на взаємній трагедії поляків та українців, заклик до розвитку дружніх відносин між двома народами в майбутньому.
Україні також слід значно активніше працювати над дослідженням власної історії. Налагоджувати контакти з іноземними науковцями. Пропонувати Європі та світу національну версію історії, яка містить серйозну джерельну базу й дає змогу значно цілісніше та глибше пояснити процеси, що відбувалися на західноукраїнських теренах у першій половині XX століття. Європа й світ мають переконатися в тому, що українська формула порозуміння, близька до концепції «вибачаємо і просимо вибачення», також значно об’єктивніша з погляду історичної правди, ніж сучасна польська.
Можна піти на доцільні кроки назустріч. Не перешкоджати ексгумації поховань із дотриманням певних процедур. Налагодити роботу істориків обох країн. Але було б неправильно не вимагати від Варшави аналогічних вчинків. Метод малих кроків і проявів доброї волі має працювати в обидва боки.
Потрібно прагнути ситуації, коли польське суспільство та Європа загалом не сприйматимуть можливого вето польських політиків на вступ України до євроатлантичних структур. Вважатимуть його надто заангажованим і необ’єктивним, а також недопустимим методом, коли на кону сучасна й майбутня безпека та виживання Європи. Щодо вже згаданого прикладу Македонії, то він справді може бути повчальним для України. Але трохи не в тому ракурсі, як це намагається подати польська сторона.
Прецедент Македонії мав би стати застереженням для Києва, якщо українська влада раптом надумає задовольнити всі вимоги Варшави й відмовиться від обстоювання національних інтересів під час переговорів про вступ до ЄС. Це лише на перший погляд здається, що достатньо погодитися на ультиматум однієї країни, й усі перепони на шляху до ЄС буде знято.
Шлях Македонії до ЄС триває з 2005 року. Але потрапити туди країні не дають її сусіди. Спершу рух Македонії до Євросоюзу заблокувала Греція. Афіни вимагали від Скоп’є змінити офіційну назву своєї держави. Попри те що Міжнародний суд у Гаазі 2011 року визнав незаконною блокаду вступу Македонії до НАТО та ЄС із боку Греції, врешті-решт остання домоглася свого. 2019 року Македонію було перейменовано на Республіку Північна Македонія. Але на цьому історія не закінчилася. Бо свої вимоги до Македонії почала висувати Болгарія, яка скористалася правом вето.
Софія стала наполягати, щоб Північна Македонія змінила власну Конституцію та внесла туди згадку про болгар як національну меншину. Також Болгарія хоче, аби Скоп’є визнало фактичну болгарську ідентичність, яка зосереджена на твердженні, що македонська ідентичність і мова мають болгарське походження.
Наразі Македонія так і не стала членом Євросоюзу, хоча 2020 року її прийняли до НАТО. Натомість вимоги з боку Афін і Софії щодо зміни Конституції Македонії значно загострили внутрішньополітичну ситуацію в цій маленькій балканській державі. Македонці загалом не проти вступити до ЄС, але 70% із них вважають: ціна, що передбачає відмову від частини національної ідентичності, є занадто високою. Не дивно, що на парламентських і президентських виборах 2024 року в Македонії перемогли сили, які не підтримують внесення змін до Конституції для задоволення ультимативних вимог Софії.
Україно-польські відносини мають стратегічно важливе значення для обох країн і всієї Східної Європи. Якщо польські політичні еліти справді хочуть будувати відносини з Україною на основі рівності, дружби та взаємоповаги, їм потрібно відкинути політизацію історичного минулого. Мова ультиматумів і шантажу — це шлях у нікуди, вигідний хіба що Москві.