Здається очевидним, що створення будь-якого порядку потребує значних зусиль. Слід не тільки помислити якийсь порядок, а й передбачити способи його виникнення, формування й підтримання. Менш очевидним видається твердження, що й створення хаосу потребує зусиль, хоча насправді рукотворний хаос потребує не менших, якщо не більших витрат енергії та ресурсів. Пам’ятаєте максиму «ясність — це одна з форм повного туману»? Так от, спостерігаючи нині за гібридним етапом тотального російського божевілля, мимоволі доходиш висновку: теперішній хаос — одна з форм добре організованого (без)порядку.
Що довше триває війна, то очевиднішим стає банкрутство російської політичної думки. Прагнучи сформулювати хоч якусь, нехай жалюгідну, але ідеологію, або щонайменше виразну політичну концепцію як виправдання воєнних злочинів і злочинів проти людяності, Дугін, Караганов, Лук’янов, Тренін і Кº ходять по колу. Тепер от Дугін оголосив Z шкідливим символом, хоча незабаром уже 600 днів як усе пропутінське населення дуже ним пишається. Пошук усе нових пояснень тому, що відбувається, стає дедалі сміховиннішим. Тепер вони воюють за «Святу Русь». Ми вже навчилися розуміти, про що бреше їхній телевізор, і без проблем дешифруємо повідомлення ТАСС. Але то ми. На захід від Ужгорода, як виявилося, не все так просто.
Ми маємо справу з жорстоким і жорстким противником, і вкрай небезпечно применшувати можливості Москви використовувати невійськові способи ведення війни. Це стало очевидним останніми тижнями, коли тотальна нездатність досягти військових успіхів компенсується відвертим тероризмом щодо мирного населення й цунамі пропаганди й дезінформації, запущеними практично по всьому світу. Вочевидь було заплачено чималі гроші блогерам із першої сотні найпопулярніших акаунтів Х-Твіттера, які зненацька почали постити відверті нісенітниці з кремлівських методичок. Активізація корисних ідіотів серед американської професури на кшталт Джеффрі Сакса; запрошення Такера Карлсона на росТБ; щедро оплачена поїздка до Москви одіозного журналіста з великою кількістю передплатників Джексона Хінкла; міські божевільні з CODEPINK; потоки мігрантів, які штурмують кордони ЄС і США; випуск фільмів на кшталт «Свідка»; вибори в Словаччині, не залишені ФСБ поза увагою, як і публікації в доволі авторитетних виданнях про неминучий програш України, необхідність переходити до переговорів, установлення негайного миру — все це, поза сумнівом, є ланками одного ланцюга.
На жаль, не всі в світі добре розуміють російську мову й не всюди заклики захистити свободу й демократію знаходять відгук під час формування пріоритетів. Технології одурманення мас у потрібний момент і потрібний час досі спрацьовують попри свободу доступу до інформаційних ресурсів і практично загальну грамотність у державах «Глобального Заходу». Люди, які навіть теоретично не уявляють собі, що таке ідеологія нацизму (вона ж — сучасний рашизм), із легкістю купуються на повторену тисячу разів брехню російських тролів про те, що українці — нацисти, а самої України ніколи не було, немає й не буде; що Росії не потрібні чужі землі й імперію вона відновлювати не збирається. Доводиться докладати надзвичайних зусиль, аби переконувати представників держав із колоніальним минулим, що нинішня війна Росії проти України колоніальна по суті й людиноненависницька за змістом — чистий геноцид. Нішу жертв колоніалізму, виявляється, вже зайнято, та й війн із ознаками геноциду в Африці й Азії було більш ніж достатньо ще в недавньому історичному минулому. Вони просто відкидають аргумент, що в Європі в ХХI столітті одна європейська країна може колонізувати й методично знищувати іншу європейську країну. У їхньому розумінні таке може бути лише за формулою «Північ проти Півдня». Й нічого, що син президента Екваторіальної Гвінеї й за сумісництвом віцепрезидент цієї країни під час Генасамблеї ООН винайняв у Нью-Йорку, куди прилетів на своєму літаку з Італії, апартаменти за 75 тисяч доларів за добу, — однаково Глобальному Півдню ведеться найгірше. Проте не фашистська Росія має вирішувати цю проблему, а Захід, який (якщо вірити Скабєєвій, Соловйову й Мардану) буквально доживає останні дні.
Залишати поза увагою потоки брехні не можна, але й грати за бандитськими правилами теж — знову скажуть, що ми з ними «один народ». Інша річ — масові кампанії на боці України, які потрібно організовувати з урахуванням місцевої специфіки — як регіональної, так і політичної. Приміром, враховуючи результати виборів у тій-таки Словаччині, непогано б проаналізувати, скільки проукраїнських голосів у Х-Твіттері й на Фейсбуці словацькою мовою обстоювали позиції України протягом усього цього часу. Й не для того, щоб шукати винних, а щоби зробити висновки, адже й там далеко не все втрачено. Те ж саме стосується Польщі та інших країн, де мовний бар’єр не такий високий, як у тих регіонах, де й українців менше, й мови складніші. Можливо, реєстрація у відповідних «мовних» сегментах соціальних мереж наших студентів, які вивчають специфічні іноземні мови, й публікація постів із правдивими розповідями про ситуацію в Україні стала б для них чудовим практичним заняттям? Інформаційні кампанії, що їх проводять державні або спеціалізовані громадські організації, важливі й досягають результату. Однак не менш важливим є в буквальному сенсі голос народу, розповіді про людські долі з перших вуст, свідчення очевидців як трагічних, так і героїчних подій. Вони вчать своїх дітей збирати й розбирати автомат. Ми маємо навчити своїх дітей розповідати про те, чому ми не хочемо цього робити.
Важко робити висновки не знаючи всієї картини, але складається враження, що мільйон разів повторену роспропагандою брехню про «Азов», Степана Бандеру, ОУН/УПА в багатьох випадках уже сприймають за кордоном як правду. Зустрічні спроби розповісти про Російську визвольну армію, генерала Власова, сучасний реальний фашизм у Росії виглядають менш масштабними, несистемними й часто викликають недовіру — сприймаються як виправдання. Неодноразово доводилося бачити квадратні очі співрозмовників після розповіді про історію України з часів Богдана Хмельницького, а про такі явища, як Сандармох і «Розстріляне Відродження» практично ніхто не чув. Це не означає, що ніхто нічого не робить у цій сфері, просто потрібні зусилля вдесятеро більші, наполегливі, щоденні й усіма можливими мовами. Ми вже виграли інформаційну війну на початку агресії, тепер виникла потреба виграти наступний її етап.
Жодні зусилля з протистояння російській пропаганді не можуть бути зайвими. Кремль робить ставку на те, що правильно підібрана неправда в потрібний момент дає потрібний результат. Там ідентифікують, які саме теми є чутливими для конкретного соціуму, й видають тонни неправди, щоб розбурхувати саме ці теми, домішуючи до них Україну, «проклятий Захід» і окремі країни, безсоромно приписуючи собі заслуги інших і загострюючи проблеми, які вже залишилися в минулому. Найдрібніші промахи «недружніх країн» неймовірно перебільшують, будь-які позитивні кроки замовчують або ігнорують. Для фахівців, чесних політиків і журналістів, політичних оглядачів усі ці «технології» шиті білими нитками і їх легко розпізнають. Погано те, що голосують не тільки фахівці.
Найогидніша брехня, звинувачення інших у власних злочинах, безпідставні твердження, посилання на факти, яких не існує, й украй сумнівні «докази» спрацьовують, особливо коли на їхньому боці грають відверто продажні покидьки, а на нашому — люди честі й совісті. Авторитетні політики, журналісти й діячі культури, які відвідують Україну, розповідають про те, що бачили. Але вони не кричать на кожному розі, як Вівек Рамасвамі, про те, що з бандитами потрібно вести переговори просто тому, що добро зазвичай твориться в тиші, а зло — за максимального звукового супроводу, щоб заглушити крики жертв. Ставка на те, що слухачам у основній масі найважливіші їхні власні проблеми і їм нема коли або лінь фільтрувати потоки інформаційного сміття, спрацьовує. В Москві добре вивчили психологію жителів Заходу й потурають їй, пропонуючи вигідні для рашистів правильно упаковані прості рішення. Досить показовим був недавній діалог у Х-Твіттері між одним «горлопаном», який стверджував, що США віддають Україні значну частину свого ВВП, і його більш обізнаним опонентом. На запитання, скільки ж саме, на його думку, віддають, той відповів: «Я перевіряв, це близько 40%». «40% — це 9 трильйонів доларів, — була відповідь, — ліпше заткнися й більше не пиши постів». На жаль, немає впевненості в тому, що всі американці, які прочитали цей діалог, знають обсяги власного ВВП і повірили зазначеним цифрам.
В асиметричній гібридній війні інформаційний складник відіграє величезну роль. Від нього залежить громадська думка в країнах-партнерах, і говорити з ними слід їхньою мовою. Це в диктатурах достатньо переконати одного, — в демократіях потрібна широка база підтримки, особливо в період усіляких виборів, що насувається з невблаганною швидкістю. Те, що нам багато чого вдавалося досі, не виключає потреби шукати нові рішення й подвоїти зусилля. Правда на нашому боці, але вона, на жаль, не завжди й не всім подобатиметься. Настав час ювелірної роботи, навіть якщо ограновувати доведеться не алмази, а цеглу.