Історія любить непередбачувані наслідки. Найсвіжіший приклад особливо іронічний: спроба Владіміра Путіна відновити Російську імперію за допомогою реколонізації України відкрила двері для постімперської Європи. Європи, в якій більше немає імперій з домінуванням одного народу як на самому континенті, так і за морями. Континент досі ще не опинявся в такому становищі.
Однак, як це не парадоксально, щоб забезпечити таке постімперське майбутнє і протистояти російській агресії, ЄС повинен сам набути деяких характеристик імперії. Він повинен мати достатній рівень єдності, центральну владу і здатність ефективно приймати рішенння для захисту спільних інтересів і цінностей європейців. Якщо кожна окрема країна-член матиме право вето на життєво важливі рішення, союз буде хитатися як всередині, так і зовні, - пише в статті для Foreign Affairs професор європейських досліджень Оксфордського університету і старший науковий співробітник Інституту Гувера в Стенфордському університеті Тімоті Гартон Еш.
Він зауважує, що сучасні європейці не звикли дивитися на себе крізь призму імперії. Але такий погляд може запропонувати точку зору, яка несе просвітлення і водночас тривогу. Правда в тому, що сам ЄС має колоніальне минуле. Як задокументували шведські дослідники Пео Хансен і Стефан Йонссон, у 1950-х роках перші архітектори того, що згодом стало Європейським Союзом, розглядали африканські колонії країн-членів як невід'ємну частину європейського проекту. Навіть коли європейські країни вели часто жорстокі війни, щоб зберегти свої колонії, чиновники з захватом говорили про «Єврафрику», розглядаючи заморські володіння таких країн, як Франція, як частину нового Європейського економічного співтовариства. Португалія боролася за збереження контролю над Анголою і Мозамбіком до початку 1970-х років.
Лінза імперії стає ще більш показовою, якщо крізь неї подивитися на велику частину Європи, яка під час Холодної війни перебувала за залізною завісою під радянським або югославським комуністичним правлінням. Радянський Союз був продовженням Російської імперії, хоча багато його лідерів не були етнічними росіянами. Під час і після Другої світової війни до його складу увійшли країни і території (в тому числі країни Балтії і Захід України), які до 1939 року не входили до складу Радянського Союзу. У той же час, СРСР розширив свою фактичну імперію до самого центру Європи, взявши під контроль більшу частину того, що історично було відомо як Центральна Німеччина, але було перейменовано на Східну Німеччину. Іншими словами, існувала внутрішня і зовнішня Російська імперія.
«Ключем до розуміння як Східної Європи, так і Радянського Союзу у 1980-х роках було визнання того, що це справді була імперія - імперія в занепаді. Деколонізація зовнішньої імперії відбулася в унікально швидкий і мирний спосіб у 1989 і 1990 роках, але потім, що ще більш прикметно, настав розпад внутрішньої імперії в 1991-му. Причиною цього, як це часто буває, став безлад в імперському центрі. Що ще більш незвично, остаточний удар був завдала домінуюча імперська нація - росіяни», - пише Еш.
Сьогодні, однак, Росія намагається відновити контроль над деякими втраченими землями, просуваючись до нових східних кордонів Заходу.
Примари минулих імперій
Той, хто вивчав імперії, мав би знати, що розпад СРСР не був кінцем історії. Імперії зазвичай не здаються без боротьби, як британці, французи, португальці і «єврафриканці» після 1945 року. В одному маленькому куточку Російська імперія досить швидко завдала удару у відповідь. У 1992 році генерал Алєксандр Лебедь використав 14-ту гвардійську армію Росії для припинення війни між сепаратистами з регіону Молдови, що лежить на схід від річки Дністер, і законною молдовською армією. Результатом стало те, що досі існує незаконне квазі-державне утворення Придністров'я на східному кінці Молдови, яке небезпечно розташоване на кордоні з Україною. У 1990-х роках Росія також вела дві жорстокі війни за збереження контролю над Чечнею і активно підтримувала сепаратистів у грузинських регіонах Абхазія і Південна Осетія.
Втім, поки Москва намагалася повернути деякі з втрачених колоніальних територій, ЄС був заклопотаний завершенням двох процесів характерного для Європи 20-го століття переходу від імперій до держав. Насильницький розпад Югославії і мирне розлучення чеської і словацької частин Чехословаччини привернули увагу до спадщини Османської і Австро-Угорської імперій, які формально розпалися наприкінці Першої світової війни.
«Але в розпаді Чехословаччини і Югославії не було нічого неминучого. Постімперські багатонаціональні держави не обов'язково повинні розпадатися на національні держави. І це не обов'язково на краще для людей, які там живуть. Але емпіричне спостереження свідчить, що саме так розвивалася недавня європейська історія. Звідси сьогоднішня складна клаптикова ковдра з 24 окремих держав у Європі на схід від того, що колись було залізною завісою (і на північ від Греції та Туреччини), тоді як у 1989 році їх було лише дев’ять», - пояснює експерт.
Масштабніший неоколоніальний наступ Росії розпочався з проголошення Путіним курсу на конфронтацію із Заходом на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році, де він засудив однополярний порядок, очолюваний США. За цим послідувало збройне захоплення Абхазії і Південної Осетії у Грузії в 2008 році. Ситуація загострилася після анексії Криму і вторгнення у східну частину України в 2014 році, що дало початок російсько-українській війні, яка, як українці часто нагадують Заходу, триває вже дев'ять років.
«За влучним висловом історика А. Дж. П. Тейлора, 2014 рік став поворотним пунктом, на якому Захід не зміг зупинитися. Ніхто не знає, що могло б статися, якби Захід відреагував тоді більш рішуче, зменшивши свою енергетичну залежність від Росії, зупинивши потік брудних російських грошей, які розливаються по Заходу, надавши більше зброї Україні і надіславши більш рішучий сигнал Москві. Але мало хто сумнівається, що такий курс поставив би і Україну, і Захід в іншу, кращу позицію у 2022 році», - йдеться в статті.
Навіть коли Росія продемонструвала грубу силу, Захід не виявив достатньої рішучості. 2008 рік ознаменував початок паузи в дивовижній 35-річній історії розширення геополітичного Заходу. У 1972 році Європейське економічне співтовариство - попередник ЄС - налічувало лише шість членів, а НАТО - лише 15. Однак у 2008 році ЄС налічував 27 країн-учасниць, а НАТО - 26. Території обох організацій розширилися вглиб Центральної і Східної Європи, включивши країни Балтії, які до 1991 року були частиною радянсько-російської внутрішньої імперії. Хоча Путін неохоче прийняв це подвійне розширення Заходу, він все більше боявся і обурювався ним.
На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року адміністрація президента США Джорджа Буша-молодшого хотіла розпочати серйозну підготовку до вступу Грузії і України в НАТО, але провідні європейські держави, включаючи Францію і особливо Німеччину, рішуче виступили проти. Як компроміс, у підсумковому комюніке саміту було проголошено, що Грузія і Україна «стануть членами НАТО в майбутньому», але без зазначення конкретних кроків для цього. Це було найгіршим рішенням для всіх. Таке рішення посилило у Путіна відчуття, що залишки Російської імперії під загрозою. А Грузія і України при цьому не отримали ніяких гарантій безпеки. Путінські танки увійшли в Абхазію і Південну Осетію всього через чотири місяці. Подальше розширення НАТО охопило невеликі південно-східні європейські країни: Албанію, Хорватію, Чорногорію і Північну Македонію. На сьогоднішній день Альянс налічує 30 членів, але ці поповнення майже не змінили баланс сил у Східній Європі.
У той же час, розширення ЄС призупинилося не через протидію Росії, а через «втому від розширення» після прийняття нових членів з Центральної і Східної Європи в 2004 і 2007 роках, а також під впливом інших серйозних викликів, що постали перед Євросоюзом. Світова фінансова криза 2008 року переросла з 2010 року в довготривалу кризу єврозони, за якою послідувала криза біженців 2015-16 років, Brexit і обрання президентом США Дональда Трампа в 2016 році, зростання антиліберальних популістських рухів у таких країнах, як Франція і Італія, а також пандемія COVID-19. Хорватія прослизнула до ЄС у 2013 році, але Північна Македонія, прийнята як країна-кандидат у 2005 році, все ще чекає на вступ.
«Підхід ЄС до західних Балкан протягом останніх двох десятиліть нагадує карикатуру в газеті New Yorker, де бізнесмен каже явно небажаному абоненту по телефону: «Як щодо ніколи? Ніколи вам підійде?»», - іронізує автор.
Європа цілісна і вільна
Ілюструючи ще раз правдивість вислову Геракліта про те, що «війна - батько всього», найбільша війна в Європі з 1945 року розблокувала обидва ці процеси, відкривши шлях до подальшого, масштабного і послідовного розширення Заходу на схід. Ще в лютому 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, президент Франції Еммануель Макрон все ще висловлював застереження щодо розширення ЄС на західні Балкани. Канцлер Німеччини Олаф Шольц підтримував включення західних Балкан, але хотів на цьому зупинитися. Еш пише, що тоді, коли Україна мужньо і несподівано дала відсіч спробі Росії захопити всю країну, український президент Володимир Зеленський поставив ЄС на місце.
У червні 2022 року Макрон і Шольц стояли поруч з українським лідером у Києві. З ними був також прем'єр-міністр Італії Маріо Драґі, який підтримав перспективу українського членства місяцем раніше і відіграв помітну роль у зміні думки своїх колег-лідерів, і президент Румунії Клаус Йоханніс. Усі четверо гостей заявили, що підтримують присвоєння Україні статусу країни-кандидата на членство в ЄС. Того ж місяця союз зробив це своєю офіційною позицією, також прийнявши Молдову як кандидата і надіславши Грузії обнадійливий сигнал.
«НАТО не дав жодної такої офіційної обіцянки Україні. Але, враховуючи рівень підтримки, яку країни альянсу надають Києву в обороні і символом якої став візит президента США Джо Байдена на початку цього року, зараз важко уявити, що війна може закінчитися без певних де-факто, якщо не де-юре, безпекових зобов'язань з боку США І інших країн-членів НАТО», - вважає Тімоті Гартон Еш.
Тим часом війна підштовхнула Швецію і Фінляндію до вступу в НАТО (хоча заперечення Туреччини затримали цей процес). Війна також привела ЄС і НАТО до більш чітко сформульованого партнерства як, так би мовити, двох сильних рук Заходу.
«У довгостроковій перспективі членство в НАТО для Грузії, Молдови і України стало б логічним доповненням до членства в ЄС і єдиною надійною гарантією для цих країн від відновлення російського реваншизму», - додав експерт.
Він нагадав про виступ колишнього Держсекретаря США Генрі Кіссінджера на цьогорічному Всесвітньому економічному форумі в Давосі, під час якого славнозвісний прихильник realpolitik підтримав цю перспективу. Кіссінджер зазначив, що війна, якій мав би запобігти позаблоковий нейтралітет України, вже розпочалася. На Мюнхенській конференції з безпеки в лютому кілька західних лідерів прямо підтримали членство України в НАТО.
Проект залучення решти країн Східної Європи, крім Росії, до двох ключових організацій геополітичного Заходу - це проект, на реалізацію якого знадобиться багато років. Перше подвійне розширення Заходу на Схід зайняло близько 17 років, якщо рахувати з січня 1990 року по січень 2007 року, коли Болгарія і Румунія приєдналися до ЄС. Серед багатьох очевидних труднощів є те, що російські війська наразі окупують частини Грузії, Молдови і України. Для ЄС існує прецедент прийняття країни, яка має регіони, що не контролюються її законним урядом: частина Кіпру фактично під контролем Туреччини. Але для НАТО такого прецеденту немає.
«В ідеалі, майбутні раунди розширення НАТО відбуватимуться в контексті більш широкого діалогу про європейську безпеку з Росією, як це фактично сталося під час раундів розширення НАТО на схід у 1999 і 2004 роках. Причому в останньому випадку навіть була отримана неохоча згода Путіна. Але важко уявити, що це може повторитися, якщо в Кремлі не з’явиться абсолютно інший лідер», - вважає автор.
Досягнення такого подвійного розширення може затягнутися до 2030-х років, але якщо воно відбудеться, то стане ще одним гігантським кроком на шляху до мети, визначеної у промові президента США Джорджа Буша-старшого 1989 року: Європа єдина і вільна. Із завершенням цього розширення на схід найбільша за весь час частина географічної, історичної і культурної Європи буде зібрана в єдину взаємопов'язану політичну, економічну та безпекову спільноту.
Крім того, постає питання про демократичну Білорусь після Аляксандра Лукашенка, якщо вона зможе звільнитися з-під влади Росії. Наступний етап, який також потенційно може охоплювати Вірменію, Азербайджан і Туреччину (член НАТО з 1952 року і кандидат на членство в ЄС з 1999 року), може зрештою сприяти подальшому геостратегічному зміцненню Заходу в дедалі більш постзахідному світі. Але величезний масштаб завдання, яке ЄС взяв на себе, в поєднанні з політичними обставинами всередині цих країн, робить цю перспективу такою, що не стоїть на поточному порядку денному європейської політики.
ЄС змінюється
Це довгострокове бачення розширеного ЄС у стратегічному партнерстві з НАТО одразу ж викликає два великих питання. Як бути з Росією? І як може існувати стійкий Європейський Союз, що складається з 36, а то й 40 країн-членів? Важко відповісти на перше питання, не знаючи, якою буде постпутінська Росія. Але значною мірою відповідь буде залежати від зовнішнього геополітичного середовища, яке створюється на захід і південь від Росії. Це середовище безпосередньо піддається впливу західних політиків, на відміну від внутрішньої еволюції занепадаючої, але все ще ядерної Росії.
З політичної точки зору, найважливіша промова на цю тему була виголошена Шольцем у Празі в серпні минулого року. Підтверджуючи свою нову прихильність великому розширенню ЄС на схід, включаючи західні Балкани, Молдову, Україну і, в довгостроковій перспективі, Грузію, він наполягав на тому, що, як і попередні раунди розширення, цей вимагатиме подальшого поглиблення союзу. В іншому випадку ЄС, що складається з 36 країн-членів, перестане бути узгодженою, ефективною політичною спільнотою. Зокрема, Шольц виступив за запровадження "голосування кваліфікованою більшістю" - процедури прийняття рішень в ЄС, яка вимагає згоди 55 відсотків країн-членів, що представляють щонайменше 65 відсотків населення блоку. Цей процес гарантував би, що одна країна-член, як-от Угорщина Віктора Орбана, більше не зможе погрожувати накласти вето на черговий раунд санкцій проти Росії чи інші заходи, які більшість країн-членів вважають необхідними. Коротше кажучи, центральна влада ЄС повинна стати сильнішою, щоб утримувати разом таку велику і різноманітну політичну спільноту, хоча завжди з демократичною системою стримувань і противаг і без єдиного національного гегемона.
Еш погоджується, що ідея Шольца, вочевидь, правильна. Але хіба це не версія імперії? Імперії нового типу, тобто заснованої на добровільному членстві та демократичній згоді. Більшість європейців відвертаються від терміну «імперія», вважаючи його чимось, що належить до темного минулого, за своєю суттю поганим, недемократичним і неліберальним. Дійсно, однією з причин, чому європейці останнім часом більше говорять про імперію, є зростання протестних рухів, які закликають колишніх колонізаторів визнати і відшкодувати зло, заподіяне їхніми імперіями іншим народам. Тому європейці віддають перевагу мові інтеграції, союзу або багаторівневому управлінню.
У книзі «Дорога до несвободи» єльський історик Тімоті Снайдер характеризує змагання між ЄС і путінською Росією як протистоянням між «інтеграцією і імперією». Але Еш зауважує, що слово «інтеграція» описує процес, а не кінцевий стан. Протиставляти ці два поняття - це все одно, що говорити про «залізничний транспорт проти міського».
«Зрозуміло, що якщо під «імперією» розуміти прямий контроль над чужою територією з боку однієї колоніальної держави, то ЄС - не імперія. Але, як стверджує інший єльський історик, Арне Вестад, це занадто вузьке визначення слова. Якщо однією з визначальних ознак імперії є наднаціональна влада, право і сила, то ЄС вже має деякі важливі характеристики імперії», - йдеться в статті.
Дійсно, у багатьох сферах політики європейське право має пріоритет над національним, що так дратує британських євроскептиків. У сфері торгівлі ЄС веде переговори від імені всіх країн-членів. Дослідниця права Ану Бредфорд задокументувала глобальний вплив «односторонньої регуляторної влади» ЄС на все: від стандартів продукції, конфіденційності даних і мови ненависті в Інтернеті до здоров'я і безпеки споживачів, а також захисту навколишнього середовища. Її книга має показовий, хоча й дещо гіперболізований, підзаголовок «Як Європейський Союз править світом».
Більше того, Священна Римська імперія, яка в європейській історії існувала найдовше, сама була прикладом складної, багаторівневої системи управління, в якій не було жодної нації чи держави-гегемона. Порівняння зі Священною Римською імперією було зроблено ще в 2006 році політологом Яном Зелонкою, який досліджував «неосередньовічну парадигму» для опису розширеного ЄС.
Еш пише, що підтримка такого підходу до ЄС надходить з особливо доречного джерела. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба описав Європейський Союз як «першу в історії спробу побудови ліберальної імперії», протиставляючи її спробі Путіна відновити російську колоніальну імперію шляхом військового завоювання.
«Коли ми розмовляли з ним у лютому в Києві в МЗС України, яке було щільно заповнене мішками з піском, він пояснив, що ключовою характеристикою ліберальної імперії є об'єднання дуже різних націй і етнічних груп «не силою, а верховенством права». З точки зору Києва, ліберальна, демократична імперія необхідна для перемоги над неліберальною, антидемократичною імперією», - пише Еш.
Деякі перешкоди на шляху до досягнення цієї мети також пов'язані з імперською історією Європи. Німецький політолог Гвендолін Зассе стверджує, що Німеччина повинна «деколонізувати» свій погляд на Східну Європу. Це незвична версія деколонізації. Коли говорять про необхідність деколонізації поглядів на Африку у Великій Британії чи Франції, то мають на увазі, що ці країни повинні перестати дивитися на континент (свідомо чи несвідомо) через призму власної колишньої колоніальної історії. Сассе пропонує, щоб Німеччина з її тривалим історичним захопленням Росією перестала дивитися на такі країни, як Україна і Молдова, через російську колоніальну лінзу.
Імперська спадщина і пам'ять колишніх західноєвропейських колоніальних держав також перешкоджають європейським колективним діям в інших аспектах. Очевидним прикладом є Велика Британія. Її вихід з ЄС мав багато причин, але одна з них - це одержимість суто юридичним суверенітетом, що сягає своїм корінням 1532 року. Тоді був закріплений розрив короля Генріха VIII з Римо-католицькою церквою. При цьому англійський монарх резонансно заявив, що «королівство Англія - це імперія». Слово «імперія» тут вживалося у давнішому значенні, що означало верховну суверенну владу. Пам'ять про заморську Британську імперію, «над якою ніколи не заходило сонце», також відігравала роль у помилковому переконанні, що Сполученому Королівству буде добре і самому.
«Ми керували найбільшою імперією, яку коли-небудь бачив світ… Невже ми справді не здатні укладати торговельні угоди?», - писав Борис Джонсон, найвпливовіший лідер кампанії за вихід з ЄС, напередодні референдуму про Brexit у 2016 році.
У французькому випадку спогади про минулу імперську велич призводять до іншого викривлення: не до відторгнення ЄС, а до тенденції ставитися до Європи як до великої Франції.
Існує також сприйняття Європи в місцях, які колись були європейськими колоніями або, як Китай, відчули на собі негативний вплив європейського імперіалізму. Китайських школярів вчать обурюватися «століттями принижень» від рук західних імперіалістів. Водночас Сі Цзіньпін з гордістю говорить про спадкоємність від попередніх цивілізаційних імперій Китаю, пов’язуючи її з сьогоднішньою «китайською мрією» про національне відродження.
Якщо Європа хоче більш ефективно доносити свою позицію до великих постколоніальних країн, таких як Індія і Південна Африка, вона повинна краще усвідомлювати це колоніальне минуле. Не зайвим буде також нагадати, що велика кількість країн-членів ЄС у Східній Європі, кількість яких постійно зростає, самі були об'єктами європейського колоніалізму, а не його винуватцями. Коли сьогодні європейські лідери роз'їжджають світом, представляючи ЄС як піднесене втілення постколоніальних цінностей демократії, прав людини, миру і людської гідності, часто здається, що вони забули довгу і зовсім недавню колоніальну історію Європи - натомість решта світу цього не зробила.
«Це одна з причин, чому постколоніальні країни, такі як Індія і ПАР, не стали на бік Заходу в питанні війни в Україні», - пише Еш.
Імперії, що перетинаються
Війна в Україні вкотре наочно продемонструвала, що Європа все ще покладається на США у питаннях своєї безпеки. Макрон і Шольц часто говорять про необхідність «європейського суверенітету». Але коли йдеться про військову підтримку України, Шольц не був готовий надіслати жодної одиниці важкої бронетехніки, якщо цього не зробить Америка. Це дивна версія суверенітету. Війна, безумовно, активізувала європейське мислення і дії щодо оборони. Шольц ввів в англійську мову нове німецьке слово Zeitenwende (що означає «історичний переломний момент») і зобов'язався постійно збільшувати німецькі оборонні витрати і військову готовність. Те, що Німеччина знову серйозно ставиться до військового виміру сили, стане важливим фактом у сучасній європейській історії.
Польща планує створити найбільшу армію в ЄС, а переможна Україна матиме найбільші і найбільш загартовані в боях збройні сили в Європі за межами Росії. ЄС має Європейський фонд миру, який протягом першого року війни в Україні витратив близько 3,8 мільярдів доларів на співфінансування поставок зброї країнами-членами в Україну. Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн зараз пропонує, щоб Європейський фонд миру безпосередньо замовляв боєприпаси та зброю для України, порівнюючи це із закупівлею ЄС вакцин під час пандемії COVID-19.
«Таким чином, союз також отримав дуже скромний початковий військовий вимір, який традиційно належить імперській владі. Якщо все це станеться, європейський стовп трансатлантичного альянсу має значно посилитися, що також потенційно вивільнить більше військових ресурсів США для протистояння загрозі з боку Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Але Європа все ще навряд чи зможе захистити себе самотужки від будь-якої серйозної зовнішньої загрози», - вважає автор.
Хоч США за своєю суттю є антиколоніальною державою, в НАТО вони грають роль «запрошеної імперії», як сказав історик Гейр Лундестад. Пояснюючи своє формулювання, Лундестад цитував колишнього радника президентів США з національної безпеки Збігнєва Бжезинського, який стверджував, що «імперія» може бути скоріше описовим, ніж нормативним терміном. Ця американська «антиімперська імперія» більш гегемоністична, ніж європейська, але менш гегемоністична, ніж це було в минулому. Як неодноразово демонстрував президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, а також Шольц, США не можуть просто вказувати іншим країнам-членам НАТО, що їм робити. Тож цей альянс теж має вагомі підстави претендувати на те, щоб бути імперією за згодою.
З такою риторикою можна зайти надто далеко. Порівняння ЄС і НАТО з минулими імперіями виявляє відмінності, які так само цікаві, як і подібності. Політично ні Європейський Союз, ні США ніколи не представлять себе як імперію. І правильно. Однак, з аналітичної точки зору варто замислитися над тим, що в той час як у ХХ столітті більшість країн Європи перетворилися з імперій на держави, у світі ХХІ століття все ще існують імперії. І він потребує нових типів імперій, щоб протистояти їм. Чи вдасться Європі створити ліберальну імперію, достатньо сильну, щоб захистити інтереси і цінності європейців, залежатиме від кон'юнктури, удачі, колективної волі й індивідуального лідерства.
«Отже, війна в Україні відкриває дивовижну перспективу - перетворення ЄС в постімперську імперію в стратегічному партнерстві з американською постімперською імперією, щоб запобігти поверненню занепадаючої російської імперії і стримати зростаючу китайську імперію», - робить висновок автор.