Волання дилетанта

Давній товариш автора цих рядків часто повторює цікаву сентенцію: «Перевчене — ще гірше, ніж недовчене». Тілорухи нашого нового уряду змушують цілком погодитися з цією глибокою думкою. Нічого особистого, просто почуття глибокої досади, яка переходить у роздратування, тим більше що сам голосував за «нову владу»...

Автор не вважає себе крутим економістом, але багаторічний практичний досвід роботи в нашому роздовбаному постсовковому народному господарстві має, а тому набрався нахабства висловитися з приводу лише невеликої частини ініціатив, які звучать з «урядової ложі».

Відомо, що велику й найприбутковішу частину економіки, створену потом і кров’ю українського народу, у нього (народу) вже давно вкрадено. З приходом нової влади ситуація склалася патова: у країні інфляція; у бюджеті — шалений дефіцит; вибори — не за горами; а народ після видовищ на Майдані вимагає ще й хліба... Коротше, потрібні гроші! Затіяли було реприватизацію і/або націоналізацію, так почалися крики про «священну приватну власність» із переходом у міжнародний скандал... Коли власність народу України нахабно грабували, то ніхто про її «святість» не згадував, але щойно вона потрапила до рук усім відомих і цілком конкретних кланів, то відразу й «освятіла»... Втім, якщо тепер почати їх «розкуркулювати», то буде ще гірше. Одним словом, «помаранчевий глухий кут».

Однак виявляється, що де-не-де в Україні державна (народна?) власність ще існує як історико-культурний феномен. У масі своїй — пошматована і низькорентабельна, але грошей у скарбницю з неї нашкребти ще можна. Державним підприємством, як відомо, керує директор, який, по-перше, хоче й надалі залишатися на посаді, а по-друге, «за труди свої тяжкі» хоче мати гідний дохід, а не знущальні 600 гривень, що їх платить йому держава згідно зі штатним розкладом.

Вважається, що директорський корпус безбожно краде, у тому числі штучно завищуючи витрати підприємства, а фактично відмиваючи гроші, зменшуючи податкові зобов’язання, витрати на зарплату, соціальні платежі й частину прибутку, котрий належить державі (народу?) як власнику підприємства. Абсолютно не ідеалізуючи директорат, зазначимо, що провину кожного окремого його представника, якщо вона є, можуть установити лише слідство та суд, якщо, звісно, ми прагнемо бути правовою державою. А корупція на держпідприємствах цілком вписується у похмуру картину тотальної корупції та морально-психологічної деградації всього українського суспільства.

І тут у непересічних урядових умах народжується кілька геніальних ідей.

По-перше, змусити держпідприємства віддавати своєму власнику-державі (народу?) не 15, як раніше, а цілих 50 відсотків прибутку, що залишається після сплати податків.

По-друге, для оцінки ефективності роботи директора використовувати елементарний критерій: що вищий прибуток, то кращий директор.

По-третє, щоб врятувати душу директора від гріха злодійства, сплачувати йому дохід як відсоток від чистого прибутку (за неперевіреними чутками, мова може йти про 10%).

У теорії начебто все правильно. Ось тільки на практиці ці новації нічого хорошого не дадуть. Як збільшити прибуток? І потім — масу прибутку чи його норму (користуючись термінами безсмертного Карла Маркса)?

Можна збільшити обсяги продажів. Але внутрішній ринок розвивається кепсько, оскільки громадяни нашої країни не дуже багаті і про покупки більш значні, аніж хліб із картоплею, у масі своїй і не заїкаються. На платоспроможні зовнішні ринки нас ніхто особливо не пускає, а від розмов про ЄС, СОТ, НАТО, ЄЕП, ГУУАМ й іншу інтеграцію вже давно нудить!

Щоб «підняти прибуток», можна підняти ціни. Але внутрішнього платоспроможного попиту немає, на зовнішні ринки не пускають (див. вище). І взагалі, це інфляція!..

Залишається зменшити витрати, а директора «посадити на відсоток» від прибутку, щоб був зацікавленим. І тут виникає безліч проблем!

А чому тільки директора? А чому б не залучити до участі в дбайливому господарюванні і подальшої участі в прибутках трудовий колектив?

Знизити витрати можна шляхом зменшення заробітної плати, премій, відрахувань до Пенсійного фонду і взагалі кількості робочих місць...

Знизити витрати можна шляхом повної відмови від закупівлі сучасної і просто нової технології й обладнання замість зношених, застарілих і енерговитратних старих. Постраждають і ті підприємства, які нову техніку виробляють і намагаються впровадити в народне господарство, що спричинить подальшу деградацію науково-технічного інтелекту країни, у чому ми за 15 років «пострадянщини» домоглися чималих успіхів.

Знизити витрати можна шляхом відмови від капітального, планово-попереджувального ремонту техніки, що потім виливається у виконання авральних низькоякісних робіт, простої виробництва і, що найкумедніше, зменшення жаданого прибутку.

Крім того, технічний, інтелектуальний і морально-психологічний рівень штатного і низькооплачуваного персоналу на багатьох виробництвах, особливо в провінції, впав нижче плінтуса. Тямущі й непитущі електрики, механіки, слюсарі, токарі, зварювальники тощо на периферії часто відсутні як явище природи. Працюють заїжджі «бригади» з кваліфікованих інженерів, техніків, майстрів, робітників. Ці люди мають досвід практичної роботи і нормальної технічної підготовки радянського зразка, котрий різко відрізняється в кращий бік від «продукції» нинішньої системи освіти («юристи-економісти», «візажисти з менеджменту консалтингом в галузі іміджмейкерства», «магістри з IT-клацання мишкою комп’ютера» тощо.). З розвалом радянських підприємств кваліфіковані кадри не всі поголовно пішли торгувати на базар, а все ще працюють за спеціальністю, підтримуючи виробництво хоча б на рівні пристойності. У результаті «запеклої боротьби за прибуток» вони залишаються без роботи, їхня сім’я — без коштів до існування, а виробництво — без технічного супроводу.

Однак повернімося до витрат. Знизити їх можна шляхом упровадження ресурсозберігаючих технологій, але для цього потрібні інвестиції та фахівці, а у нас же «боротьба за прибуток» (див. вище).

Знизити витрати можна шляхом цілковитого знищення системи профосвіти, підготовки і перепідготовки кадрів, яку й без того вже знищено.

Тут зупинимося, зауваживши, що бездумною «боротьбою за прибуток» можна накоїти ще дуже багато інших дурниць.

Звісно, можна ще й не красти. Та от халепа! Проплата за матеріали, роботи, обладнання, комплектуючі — справді потрібні виробництву і є адекватними технічному рівню завдання та кваліфікації виконавця? Чи це корупція?! А хто це вирішуватиме? Нинішній «магістр з університету четвертого ступеня акредитації»? Автору не раз доводилося спілкуватися з інженерами, пардон, бакалаврами, котрі не знають, чим активна електрична енергія різниться від реактивної. Не кажучи вже про те, що реактивна буває споживаною і генерованою...

А може, вирішувати візьметься клерк із Кабміну, котрий закінчив щось на тему «держуправління при президенті»? Але при цьому на заводі ніколи не працював, фабрики не бачив, на будівництві не бував, сільського господарства не нюхав...

Коротше, здійснивши перелічені вище маніпуляції зі «скорочення витрат» і зруйнувавши виробництво, кадровий потенціал, соціальну сферу, саме прагнення до творчої праці, можна домогтися такого жаданого «збільшення прибутку». При цьому бюджет, окрім податків, чесно (?) отримає 50%, а директор — 10% чистого прибутку. Таким чином, 60% чистого прибутку буде спрямовано не на капіталізацію, не на розвиток виробництва, не на створення робочих місць, а на проїдання.

Як приклад наведемо лісове господарство. На глибоке переконання автора, ліс в Україні поки ще росте тільки тому, що він державний, інакше його вже вирубали б. Ліс рубати потрібно, причому вчасно, інакше він старіє і пропадає, але науково обгрунтоване вирубування лісу слід супроводжувати такою ж посадкою. За радянських часів лісгоспи займалися вирощуванням і заготівлею лісу. У пострадянський час довелося налагоджувати переробку деревини, причому глибоку, оскільки через кліматичні умови деревина в Україні невисокої якості. Створюються робочі місця. Будуються цехи, монтується нове обладнання, ремонтується старе. Все це потрібно потім ремонтувати, обслуговувати тощо. Держава-власник на це і шеляга не дає. Усе фінансується за рахунок «залишеного у розпорядженні прибутку».

За кожен кубометр вирубаного лісу держава стягує спеціальний податок за використання природних ресурсів — так звану попенку. Ці гроші, перерозподіляючись через держбюджет, мають повертатися державою лісгоспу для лісовідновлювальних і охоронних робіт. Реально ж держава повертає мізер порівняно з необхідним. Лісгоспи регулярно ведуть роботи (зобов’язані, інакше з директора «знімуть погони»!) за рахунок «залишеного в розпорядженні прибутку».

Тепер, після запровадження новацій з «максимізації прибутку», директору немає ніякого резону викладатися на лісопосадках, упроваджувати нову техніку, ремонтувати існуючу, утримувати кваліфікований персонал, давати роботу суміжникам...

Простіше продавати ліс у круглому вигляді, а ще краще — «на пні». Витрати мінімальні, прибуток максимальний, а 10% — у кишеню! Класно, правда?!

Панове! Якщо економіка України буде «помаранчевіти» такими темпами, то незабаром значна частина тих, хто якраз і створює вартість, не просто «посиніє від злості», а замість «Разом нас багато» заспіває «Інтернаціонал»!..