«УСІ МОВЧАТЬ, А СТАЛОСЯ МОЄ ВБИВСТВО...»

«Вони вбили мене, заборонивши знімати...»

Час від часу буваючи наїздом у нашій київській квартирі, ми вечорами після денної метушні телефонували давнім знайомим.

— Помер Євген Татарець, — додзвонився якось Едуард Щербаков, колишній кінорежисер, нині таксист. — Раптово. Сів дивитися спортивну телепередачу — й помер. У нього, кажуть, і раніш серце боліло, й ось у п’ятдесят із хвостиком перестало стукати.

З Татарцем зблизила колись неприємність: стався провал із замовленим документальним фільмом, і студія «Україна» попросила потягнути застряглий віз. Тягти його було важко й нудно. Ми нервувалися, але знімали, бо роботу тоді, у дев’яності роки, знайти вже було непросто. Після того як цей тягар звалився, стали часто передзвонюватися. А восени Євген приїхав до Чернігова й сказав, що закінчив зйомки двосерійного фільму «Театр Параджанова».

— Смішно все вийшло, — без посмішки розповідав він. — Параджанов нікого з України бачити не хотів і ніколи не дозволив би знімати себе в українському фільмі. Так я спочатку представився співробітником радіостанції «Свобода». А коли справа закрутилася, плівка пішла, він про все довідався й довго реготав.

Татарець міцно стулив вуста, й видно було, що сміятися йому не хотілося:

— В Україні картину в мене ніхто не брав. Ніхто. Куди б не ходив, кого б не просив. Тоді я подарував фільм українському телебаченню. Безплатно — взяли. Але я поставив одну неодмінну умову: щорічно, до дня народження Сергія Параджанова, картину мають показувати в програмі УТ. Вони погодилися. Адже безплатно...

Переказувати в газетній статті кінофільм — справа невдячна. Тим паче фільм, що дарує виняткову можливість побачити художника, який став явищем у світовому кіно. Завдання наше полегшує вміння авторів, гідне пошанування, використовувати документи. Жоден факт, жоден синхрон — не зрежисовано. І якщо хтось будував свої спогади за принципом «Я і Параджанов», ніхто йому в цьому не заважав. Проте глядачі одержують можливість судити не лише про те, як працювалося Параджанову, а й з ким...

Що не кажи, а розважальним «Театр Параджанова» не назвеш.

«У цьому фільмі ви можете зазирнути Сергієві Параджанову в очі...»

Перша ж фраза диктора змусила дивитись і слухати.

Відеоряд, позбавлений сліпучих кінофеєрверків, іскрометних метафор, разючих багатозначностей, що запам’ятовуються, запрошує більш пильно вдивлятися в усе те, що авторам представлялося важливим і, як виявилося, глядачам — теж. В усій цій негучності, спокої та неквапливості можна було впізнати Татарця: на здачах своїх картин у Держкіно УРСР був таким же небагатослівним. Він завжди говорив без підйому й штучного пафосу. Дикторський текст «Театру Параджанова» такий самий — немає в ньому нічого гарного, а є постійно відчутна сильна й надійна пружина.

«9 січня 1923 року в родині колишнього офіцера царської армії вірмена Йосипа Параджанова народився син Серго. Уроджений тифліський вірмен, світова кінознаменитість...»

Запам’ятаймо ці слова, добре запам’ятаймо: тифліський вірмен. Потім йому навісять український націоналізм, як і всім, хто стояв біля витоків українського поетичного кіно.

Довго й оцінююче Параджанов роздивляється об’єктив камери, яка знімає його, й виникає враження, ніби роздивляється він нас з вами вже зараз, через багато років після своєї смерті.

«Параджанов — це той, хто сам створює й знищує міфи і хто сам є міфом, і саме тому він відомий майже всім, але не знає його ніхто... Параджанов обожнює робити подарунки. Як знайомим, так і незнайомим людям... Хоча добрим його важко назвати. Він так само добрий, як і жорстокий. Він буває привітним, але буває й лютим, підступним, суперечливим. Іноді він може без зніяковілості вийти в одних трусах... Іноді він сміється, як дитина, надто демонстративно підморгує хитрим оком, свариться, захоплюється життям, ніби закоханий юнак, і бреше, як лікар біля помираючого... Йому доступне бачення найпростіших і найвеличніших людських істин... Він створює навколо себе поле високої напруги, незрозумілий магнетизм. Ця людина входить у число двадцяти кращих режисерів сучасності. Його сходження на олімп розпочалося з картини «Тіні забутих предків», знятої ним в Україні».

«Тіні забутих предків» — у закордонному прокаті «Червоні коні» — шедевр виняткової цінності, один з найодержиміших фільмів у історії кіно» — писала зарубіжна преса.

«Червоні коні» вихором пронеслися по всьому світу, викликавши шок замилування й захоплення, який триває досі»...

«1965 року після тріумфальної ходи екранами світу «Тіней забутих предків» Параджанов написав «Київські фрески». Але вже на етапі кінопроб фільм було зненацька закрито, відкинули також сценарій фільму «Інтермецо». Параджанова... вигнали зі студії, якій він приніс світову славу й понад 100 міжнародних нагород.

Це був час негідників. Щоб вижити, найголовніше було — не висуватися, бути як усі. Параджанов бути як усі не міг».

Є кілька випробуваних життям способів зведення рахунків із талановитими людьми — чимось неугодними чи дискомфортно-неприємними — або тому, що вони взагалі є, не такі, як усі, або тому, що не хочуть або не можуть бути такими, як усі. Перший — нічого не помічати, нібито людини немає зовсім: вона щось пише, малює або говорить — а її не бачать і не чують.

З Параджановим таке не проходило. Незважаючи на те, що він «певний час змушений був працювати двірником... Режисер 24 години на добу, він написав у той час понад двадцять сценаріїв і лібрето, які ніхто не захотів придбати».

Тоді скористалися другим — ще надійнішим варіантом, також перевіреним досвідом. Параджанова посадили.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Коли Параджанов вийшов із в’язниці, він зателефонував у сектор кіно відділу пропаганди ЦК КПУ. Про стан Параджанова після звільнення можна судити за уривком з його листа до французьких кінематографістів: «Я не тільки не можу знімати кіно, я не можу забезпечити собі раціон, який мав в ув’язненні» і за зверненням до Держкіно, розпочате словами: «Становище моє жахливе...». Завідував сектором кіно тоді Георгій Васильович Березовський.

— Параджанов мені подзвонив і запитав, як же йому тепер бути й куди йти працювати. Я відповів: як куди, — туди ж, де й працювали, на студію Довженка...

Жора Березовський інакше відповісти не міг: він був порядною людиною. Дві якості вирізняли його — порядність і виняткове, одеське, здоров’я. За весь час роботи на радіо він жодного разу не був на лікарняному. Порядність, цілком зайва в партійному органі пропаганди, підписала йому смертний вирок. Щойно «нагорі» дізналися про розмову з Параджановим, Березовського викликали до керівництва. Якою була та розмова, Жора ніколи не розповідав. Переповіла інша людина, котра тоді також знаходилася в ЦК.

— Шпетили його (тоді в ЦК КПУ розмовляли тільки російською, щоб ні на кого не впала тінь українофільства) в такому тоні: «Весь Центральный Комитет ломает голову, что делать с Параджановым, куда его деть, а какой-то Березовский его тут трудоустраивает»... І так далі.

— Ти знаєш, — говорив Березовський, — я вийшов з кабінету й нічого не відчув. Навіть закурив. А тютюновий дим мені видався якимось гірким, несмачно-неприємним. Що за цигарки, думаю, такі дивні.

Це не цигарки попалися дивні, це в Жори почало боліти серце. Коли один з нас дізнався, що він потрапив до Феофанії, поїхав його провідувати, за звичкою прихопивши перше, що потрапило під руку, — те, що нас певний час міцно єднало, — пляшку шампанського.

Він вийшов у лікарняній уніформі, сумно подивився на золотаву шийку і сказав:

— А це навряд чи вже придасться. Інфаркт у мене.

Прожив ще зовсім трохи.

Історія ця викладена з протокольною точністю, тому що живі-здорові досі всі інші її учасники. Муки сумління нікого ще не загризли. Один охоче роздає інтерв’ю, розповідаючи про прищеплену з пелюшок татусем і матусею любов до усього українського; другий потужно та впевнено крокує дипломатичними сходами, третій... І так далі.