Незакінчена п’єса для кирки та лопати

У серпні 2003 року четверо журналістів із Донецької й Луганської областей знайомилися з визначними пам’ятками Перевальського райцентру після невеликої вечірки на честь сімейного свята одного з колег. Захоплено ділячись творчими планами і обмінюючись думками про «поточний політичний момент», журналісти Борис Іванов, Володимир Іногородський, Юрій Асєєв та Олена Кравченко прямували на центральний майдан міста. Вони долали останню неосвітлену ділянку приватного сектора, коли абсолютно несподівано з припаркованої біля будинку Перевальського ДЮЦ іномарки пролунала щонайдобірніша нецензурна лайка і в бік отетерілих журналістів полетіли пляшки... Осліпивши журналістів світлом фар, їх просто відверто почали переслідувати в автомобілі і провокувати на конфлікт, не припиняючи «пляшкового бомбардування». За двісті метрів від центрального майдану автомобіль «підрізав» групу, і між четвіркою нападників та четвіркою журналістів усе ж таки відбувся нетривалий «фул-контакт». І лише після того, як кишеньковим ліхтариком було освітлено номерний знак та салон автомобіля, невідомі поспішили зникнути. Щоправда, зачепивши при цьому автомобілем випускового редактора газети «XXI век» і завдавши йому фізичних ушкоджень, а також прихопивши імпортний ліхтарик, із допомогою якого все ж таки було визначено кілька цифр номерного знака автомобіля нападників...

Постраждалі звернулися в Перевальський райвідділ міліції із заявою про напад групи невідомих, і в той момент міліціонери спрацювали за правилами — в області було оголошено операцію «Перехват», прикмети автомобіля й нападників було передано всім патрульно-постовим службам. Про пригоду було поінформовано луганські та київські силові структури. Офіційно було повідомлено про порушення кримінальної справи за фактом хуліганських дій, що спричинили тілесні ушкодження, наявність яких підтверджувалася медичним оглядом. Відповідно до указу Президента «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, подальшого утвердження свободи слова в Україні» №1323/2000 від 9 вересня 2000 року, справу було взято під контроль високою посадовою особою міліцейського відомства в Києві...

Інцидент прокоментували багато національних ЗМІ, про «луганський напад» згадували деякі російські інтернет-сайти, у тому числі й сайт екстремальної журналістики. Задля справедливості слід зазначити, що тональність і об’єктивність повідомлень дедалі більше віддалялися від реальності. Журналістська солідарність вихлюпнулася на шпальти багатьох газет під гаслом «Хто наступний у чорному списку?», хоча офіційних коментарів пригоди ніхто з постраждалих не давав... Мабуть, таке ситуативне єднання різновекторних ЗМІ в питанні підтримки колег змусило прес-секретаря обласного управління МВС Тетяну Савченко прокоментувати ситуацію як «інцидент із п’яними журналістами» і висловити переконання, що в бійку полізли самі журналісти, а громадяни в машині — насправді потерпілі... Але чомусь прес-секретар забула згадати, що за два дні до цієї пригоди одному з журналістів було передано відеокасету, яка трохи згодом послужила причиною серії гучних подій, об’єднаних під епохальною назвою «вугільний скандал».

28 серпня минулого року в приміщенні редакції луганської обласної газети «ХХI век» відбулася прес-конференція на тему «Про нелегальне використання державних надр і природних багатств Луганської області», на якій і було вперше продемонстровано ту саму відеокасету. Побачене шокувало присутніх журналістів: камера безсторонньо зафіксувала реальні обсяги незаконного вугільного промислу в області, а також уже наявні екологічні наслідки варварського розграбування надр, які чітко засвідчили, що вугільні махінації в Луганській області сягнули розмаху, при якому бездіяльність влади можна трактувати просто як потурання і схвалення. Вперше було привселюдно заявлено про те, що вугільні «копанки» — це не «тріо безробітних шахтарів, які добувають у день по мішку вугілля на брата, щоб не дати своїм сім’ям померти з голоду», як це періодично підносили провладні ЗМІ області, намагаючись утримати громадську думку від негативу з приводу розкручування «приватних вуглевидобувачів».

Подані відеоматеріали свідчили про системний підхід до видобутку поверхневого вугілля — кар’єри завдовжки до 1,5 кілометра і завглибшки до 12 метрів, із виходом вугільних пластів потужністю до 1,8 метра; чимала кількість потужної техніки — екскаваторів, самоскидів, бульдозерів тощо; обсяги видобутого вугілля — завантаження самоскидів кожні 3—5 хвилин; короткі контакти з інспекторами ДАІ на трасах; окуповані навантажувальні майданчики біля залізничних гілок, шлях до яких чомусь пролягав повз вікна місцевої податкової адміністрації... Плюс до всього відеокадри вирубаних на підпірки лісів, поритий у результаті «приватної вуглегеологорозвідки» знаменитий донбаський степ, розбиті важкою технікою сільські дороги, а також свідчення очевидців — самих шахтарів та осіб, які опинилися в зоні вугільних розробок, єгерів Товариства мисливців і рибалок. Було названо орієнтовні цифри: в середньому лише у Перевальському районі вивозили близько тонни вугілля за хвилину, або близько 1,5 тис. тонн на добу, що в цілому за рік становило більш як півмільйона тонн, а загальна сума покладених «мимо» державної кишені коштів могла перевищувати 100 млн. грн. на рік.

Важко уявити, що ніхто з посадовців не знав про луганський «вугільний клондайк». Тим більше що люди, названі на прес-конференції основним «дахом» усього цього масштабного вугільного «бізнесу», обіймали (і обіймають) досить високі посади — йдеться про вищий законодавчий орган країни чи про одне з міністерств. Утім, як і зрозуміти логіку Стаханово-Алчевської природоохоронної прокуратури та місцевих правоохоронних органів. В Алчевському відділенні СБУ в Луганській області, наприклад, проявили підвищений інтерес до голови Перевальського ТМР В.Зуєвського, який привернув увагу ЗМІ до цієї проблеми, мабуть, у ньому вбачаючи більшу загрозу державній безпеці, ніж у мільйонних прибутках від «копанок», що йдуть щодня мимо державного бюджету.

Наслідки прес-конференції не забарилися — занадто вже масштабною й шокуючою була розголошена інформація. Відправлену в «турне» по телестудіях касету в нагальному порядку доставили в приймальню голови обласної держадміністрації. За словами самого О.Єфремова, він був шокований не менше, ніж присутні на прес-конференції журналісти, і в основному тим, що люди, у чиїй компетенції перебувало вирішення цих питань, знаючи справжній стан справ, не надавали йому повної і об’єктивної інформації. На екстреній нараді, скликаній Олександром Сергійовичем через кілька днів після виходу касети «у прокат», спільний перегляд «відеобестселера» «Вугільна коза ностра Луганщини», який супроводжувався коментарем губернатора на підвищених тонах і поясненнями присутнім керівникам силових структур області та райдержадміністрацій, закінчився розпорядженням усім службам терміново навести лад...

У розлогому інтерв’ю губернатор погрожував «усіх звільнити, якщо за місяць не буде результатів». Але на виконання такої невдячної місії все ж довелося відряджати групу спецпризначення МВС із Києва. Протягом кількох днів більшість штрафмайданчиків була забита важкою технікою, конфіскованою на вугільних розробках Перевальського і Лутугинського районів. За свідченням поінформованих джерел, якась група осіб, що курирувала «вугільні питання», зазнавала багатомільйонних прямих збитків.

Збій уже практично усталеної системи оголив деякі нюанси роботи «вугільних баронів». Стали проступати контури форм легалізації незаконно видобутого вугілля. Виявилося, що ряд вугільних підприємств області пропускав видобуте на «копанках» вугілля «через себе», даючи йому прописку в графі «Вантажовідправник», а також значно поліпшуючи в результаті простих технологічних операцій марку реалізованої вугільної продукції. Адже видобуте з поверхневих пластів вугілля характеризується низькими енергетичними показниками і високою зольністю, є, як кажуть шахтарі, «видихлим вугіллячком». З’явилися повідомлення про порушення низки кримінальних справ стосовно деяких комерційних структур, причетних до організації незаконного вугільного промислу; було навіть заарештовано, окрім самих рудокопів, деяких не останніх у відомих колах людей. За справу взялися адвокати. Незаконний вугільний промисел на певний час заморозили.

Через півроку — 20 лютого 2004-го — з виступу в ефірі телеканалу «ЛОТ» голови Перевальської районної ради Сергія Винника всі дізналися, що «несанкціонована розробка вугільних пластів, які виходять на денну поверхню, поєднана з цілою низкою проблем... і... поки цей видобуток усе ще перебуває «в тіні» ...від нього отримують користь лише ті, хто займається цим видобутком, ті, хто посилає людей видобувати це вугілля, і самі люди, котрі мусять займатися вуглевидобутком, оскільки державні підприємства не в змозі забезпечити їх побутовим вугіллям». Залишалося радіти, що «останніми роками це стало зрозуміло всім депутатам». І «не випадково» 2003 року депутати Перевальської райради «дуже гостро порушили питання, що треба напрацьовувати цільову програму розробки вугільних пластів, які виходять на денну поверхню на території Перевальського району».

Перевальська районна держадміністрація запропонувала варіант «Цільової програми з розробки забалансових запасів вугілля в місцях виходу пластів на денну поверхню на території Перевальського району», в якій уперше було названо наближену до реалій цифру оцінних запасів поверхневих пластів вугілля в районі: протяжність виходу пластів із заляганням до 50 метрів становила близько 200 км, із них на території населених пунктів — 30 км, по орних землях — 60 км, по непридатних землях — 110 км, а загальні запаси такого вугілля розраховуються в межах 25 млн. тонн. На 2004 рік було запропоновано визначити видобуток на нетипових шахтах району в обсязі 127,5 тис. тонн вугілля, близько 1,5 тис. тонн із яких планувалося спрямувати на забезпечення населення і підприємств району побутовим паливом, що дозволило б знизити значну соціальну напруженість серед пільгових груп жителів району.

У районі було визначено п’ятірку найбільших підприємств-вуглевидобувачів на таких родовищах; указано кількість чоловік, які офіційно працюють на нетипових шахтах; чітко позначено межі земельних ділянок під розробку поверхневих пластів і конкретні фізичні та юридичні особи, що відповідатимуть за діяльність підприємств, які працюють у рамках цієї програми. Вперше відносно докладно було виписано і процедуру оформлення необхідних для початку робіт документів.

Хоч за радянських часів геологічна розвідка функціонувала дуже непогано (потужні вугільні запаси, якими володіє район, зокрема й ті, які виходять на денну поверхню, були розвідані, інвентаризовані й описані, що давало шанс на зникнення з асоціативного ряду «Перевальський район — депресивний регіон» такого песимістичного прикметника), чомусь «спочатку» передбачалося, що протяжність виходів пластів на денну поверхню на території району становить близько 10,5 кілометра. І «виявлені» реально існуючі запаси, вочевидь, мали виправдовувати той факт, що видобуток вугілля в загальних цифрах по району все ж таки значно перевищує цифри, які враховують органи статистики. Тобто, за словами того ж таки С.Винника, «половина видобутого вугілля реалізується підприємствами в тіньових умовах, а люди, котрі працюють на цих розробках, практично викреслені із соціальних витрат районного бюджету».

Наскільки ж легше стало визначати легітимність діяльності підприємств, які розробляють поверхневе вугілля, коли нарешті було вирішено питання відведення земельних ділянок під розробку вугільних родовищ на території району? Скільки насправді фірм, які оформили документи на право проведення розробок вугільних пластів, сьогодні енергійно використовують нічим не підтверджене право на видобуток вугілля? Хто займеться рекультивацією тих земель, на яких тривалий час піратствували «нелегали»? На скільки «поважчає» районний бюджет у результаті переходу вуглевидобувачів на легальний видобуток поверхневого вугілля й до офіційної сплати необхідних зборів та податків? Чи справді надійно будуть перекриті «лазівки» для охочих «побалуватися» несанкціонованими вугільними розробками і чи не загубляться такі «розробники» серед, як стверджується, легалізованих за всіма правилами підприємств? Ці та ще ряд запитань залишаються без відповіді. І поки що реально не проглядаються обсяги можливих інвестицій у розвиток індустрії нетипового видобутку вугілля, що давало б жителям району надію на відродження економіки.

Початок покладено — крок до декриміналізації видобутку поверхневого вугілля зроблено. Але до остаточної констатації того, що ера «вугільної лихоманки» закінчилася, ще все ж таки далеко...

Навпаки, з’явився новий «бізнес» — видобуток так званого дикого каменю. У майже таких самих масштабах і так само за бортом законності. З такими ж самими прибутками, що вражають уяву і зневажають нормальні ринкові закони (пройшовши передпродажну підготовку, кубометр каменю коштує на польському кордоні до 3 тис. доларів, собівартість же його видобутку та «облагороджування» — до 150 гривень за кубометр) і з тією ж самою «любов’ю до природи». Полювання на декоративний будматеріал, яким останнім часом особливо модно стало оздоблювати фасади офісів і приватних особняків, сягнуло таких апетитів, що на одній із «копалень» у процесі видобутку було підкопано опори магістральної лінії електропередач, яка може впасти на самих «геологів». І той факт, що біля будинків місцевого суду чи МРЕВ досі частенько стоять хури з диким каменем, свідчить про те, що коли в населених пунктах, які обслуговує ця лінія, раптом зникне світло, — у цьому вперше не буде вини грізного любителя побалуватися з рубильником ТОВ «ЛЕО» і навіть збирачів металу.

Заїжджий і мало залежний від місцевої регіональної системи міжособистісних стосунків «Беркут», мабуть, уже «неактуальний». А можливість навести лад у цьому питанні, як і в питанні «вугільної лихоманки», мабуть, знову ускладнена «не зовсім зрозумілою позицією деяких чиновників і навіть цілих відомств». Максимум заходів стосовно яких дуже точно озвучив колишній перший заступник губернатора Луганської області, а нині депутат Верховної Ради Валентин Дзонь: «Маючи такі легкодоступні родовища, ми маємо вхід у цей бізнес криміналізованих структур і величезну базу для корупції, бо не бачити цього органи місцевого самоврядування і правоохоронні органи не можуть. Усім цим відомствам дано доручення розібратися. У нас у провадженні перебуває низка справ, де ми констатуємо факт такого роду корупційних дій або зловживань службовим становищем із боку ряду посадових осіб...»

Як видно, розв’язати цю складну проблему зрощування провладних структур із кримінальним бізнесом у Луганській області так і не змогли. І через рік стаханово-алчевський природоохоронний прокурор, під носом у якого здійснювали масовий незаконний видобуток корисних копалин, у шухляді столу якого зібралося досить сигналів про порушення екологічного законодавства, — залишається на своїй посаді. Луганській громадськості так і не був названий жоден причетний до цього чиновник і бодай один результат «перебування у провадженні низки справ, що констатують факти корупційних дій або зловживань службовим становищем із боку ряду посадових осіб»...

Мабуть, слід сказати, що стараннями міліції підозрювані в нападі на журналістів у серпні 2003 року були затримані вже через день після заяви потерпілих, слідча з радістю повідомила, що доказ, який підтверджує їхні злочинні наміри — вилучений ліхтарик, лежить у неї на столі й невдовзі відбудеться упізнання. Але, за неофіційною інформацією, підозрювані змогли так зацікавити міліціонерів, що деякі посадовці перевальської правоохоронної структури припустилися явних посадових, висловлюючись якомога м’якше, — «прорахунків». На цей час кримінальна справа про напад на журналістів «перебуває у провадженні», однак ніякі процесуальні дії по ній ось уже рік не проводяться. Принаймні постраждалим про такі дії нічого не відомо. Що промовисто свідчить: свій указ про захист журналістів Леонід Данилович писав для кого завгодно, та тільки не для міліціонерів Перевальського РВВС.